— Читай, читай! — продовжував сотник таким же напутнім голосом. — Тобі одна ніч тепер зосталася. Ти вчиниш християнське діло, а я тобі нагороду дам…
— Та хоч яка б там нагорода… Як собі хочете, пане, а я читати не буду! — твердо промовив Хома.
— Слухай, філозофе! — сказав сотник, і голос йому спотужнів і набрався суворості. — Я не люблю цих витівок. Ти можеш робити таке у вашій бурсі. А в мене інакше: я вже як одшмагаю, то не так, як ректор. Чи знаєш ти, що воно за штука добрячі ремінні канчуки?
— Як не знати? — відповів філозоф, притишивши голос. — Кожен знає, що таке ремінні канчуки: як багато, то штука нестерпна.
— Отож! Тільки ти ще не знаєш, як мої хлопці вміють лупити! — сказав грізно сотник, підводячись на ноги, і на лиці йому з’явився владний і лютий вираз, виказуючи нестриманість його вдачі, ненадовго лише прибитої тугою. — У мене спершу налуплять, тоді побризкають горілкою, а потому знов. Іди, йди! Роби своє діло! Не зробиш — не встанеш; а зробиш — тисячу червінців!
“Ого-го! Дивись, який зух, — подумав собі філозоф, виходячи. — З таким не до жарту. Пожди, пожди, друзяко: я такого утну драпака, що ти й з собаками не доженеш мене”.
І Хома поклав собі неодмінно втекти. Він дожидався тільки пообідньої години, коли вся челядь мала звичку залазити в сіно під повітками і, роззявивши рота, завдавати такого хропака та свисту, що панське подвір’я уподібнювалося до фабрики.
Ось же й настала ця година. Вже навіть і Явтух примружив очі, простягшись проти сонця. Філозоф, потерпаючи та тремтячи, пробрався тихенько до панського саду, бо відтіль, йому здавалося, найлегше непомітно утекти в поле. Сад цей, як водиться, був геть здичавілий, а тому дуже сприяв усякому таємному намірові. Була там одним-одна стежка, протоптана в хазяйській потребі, а решту навколо закривали густо розбуялі вишні, бузина та лопухи, що висунули понад листя високе своє бадилля з чіпкими рожевими реп’яхами. Хміль укривав, мов неводом, верховіття цієї рябої збираниці дерев та кущів і сплітав над ними покрівлю, що насувалася на пліт і звисала з нього покрученими гадюками, разом з дикими польовими дзвіночками. За плотом, що відмежовував сад, починався цілий ліс бур’янів, куди, здавалося, ніхто не мав охоти заглядати, і коса розскочилась би на шматки, коли б спробувала своїм лезом доторкнутися до здерев’янілого й грубого його бадилля.
Коли філозоф націлився перелізти через пліт, зуби йому цокотіли і серце так зсильна билось, що він аж сам злякався. Пола довгої його хламиди, здавалося, прилипала до землі, ніби хто прибив її цвяхом. Коли він перелазив через пліт, причувалося, наче з заглушливим свистом туркотів йому на вухо якийсь голос: “Куди, куди?” Філозоф шаснув у бур’яни і пустився навтьоки, безперестану спотикаючись об старе коріння і розтоптуючи ногами кротовини. Він запримітив, що, виплутавшися з бур’янів, йому б тільки перебігти поле, за яким чорніла густа тернина, і там він буде у безпеці, а перебравшись через неї, він гадав вибитися просто на київську дорогу. Крізь тернину він продерся, залишивши замість мита шматки свого сурдута на кожній гострій колючці, і опинився в невеличкому виярку. Верба, розпустивши віття, нахилялася де-не-де до самої землі. Мале джерельце виблискувало чисто, як срібло. Щонайперше філозоф приліг і напився, бо ж спрага мучила його нестерпна.
— Добра вода! — сказав він, утираючи губи, — тут би можна й відпочити.
— Ні, краще втікаймо далі: чого доброго, буде погоня.
Ці слова роздалися над його вухами. Він озирнувся — перед ним стояв Явтух.
“Чи не чортів Явтух! — спересердя подумав собі філозоф. — Узяв би я тебе, та за ноги… І бридку твою пику, і все, що тільки є на тобі, побив би дубовою палюгою”.
— Нащо було робити такий гак? — продовжував Явтух. — Куди краще було податися стежкою, де я йшов: просто повз конюшні. Та ще й сурдута шкода. А сукно добряче! По чому платив за аршин? Ну що ж, погуляли добряче, пора й додому.
Філозоф, почухуючись, поплентався за Явтухом. “Тепер триклята відьма завдасть мені пфейферу! — подумав він. — А втім, що це я справді? Чого мені боятись? Хіба я не козак? Читав же дві ночі, поможе Бог і на третю. Десь-то клята відьма не мало гріхів накоїла, що нечиста сила так за неї обстала”.
Так розмірковував він, ступаючи на панський двір. Підбадьоривши себе такими розмислами, він упросив Дороша, який з поблажливості ключника мав часом приступ до панських льохів, роздобути сулію сивухи, і двоє друзяк, сівши під повіткою, висушили щось із піввідра, аж філозоф, зненацька зірвавшись на ноги, загорлав:
— Гей, музик сюди! Щоб мені були музики! — і, не діждавшись музик, пішов серед подвір’я, на току, садити тропака. Так танцював він доти, що вже час було й полуднувати, і челядь, яка була обступила його, як то заведено в таких випадках, колом, плюнула по всьому й розійшлася геть, сказавши:
— Ото як довго танцює чолов’яга!
Врешті філозоф там таки й ліг спати, і лише добрий цебер холодної води зміг розбурхати його до вечері. За вечерею він гомонів про те, що то є козак і як повинен він не боятися нічого в світі.
— Пора, — сказав Явтух, — підемо.
“Шпичка тобі в язик, проклятий кнуре!” — подумав собі філозоф і, звівшись на ноги, сказав:
— Ходім!
Ідучи дорогою, філозоф безперестану озирався на всі боки і пробував завести розмову зі своїми провідниками. Та Явтух мовчав; навіть Дорош став небалакучий. Ніч була, як у пеклі. Вовки завивали десь здаля цілою тічкою, і навіть собаче гавуління було якесь страшне.
— Здається мені, наче б то щось не таке виє: то не вовк, — сказав Дорош.
Явтух мовчав. Філозоф не знав, що й відповісти. Вони прийшли до церкви і ступили під її ветхе дерев’яне склепіння, що показувало, як мало дбав володар маєтку про Бога та про душу свою. Явтух із Дорошем, як і раніше, подалися назад, і філозоф лишився наодинці.
Все було так само, все являло ту ж загрозливо-знану картину. Він на хвильку спинився. Посередині так само нерухомо стояла домовина жахнющої відьми.
— Не злякаюсь; їй-богу, не злякаюсь! — сказав він і, вже звикле обвівши себе колом, почав пригадувати усі свої закляття. Тиша залягала моторошна; свічі тріпотіли і затоплювали світлом усю церкву. Філозоф перегорнув одного листка, далі перегорнув другого і завважив, що він читає геть не те, що написано в книзі. Вжахнувшись, перехрестився він і почав співати. Це трохи підбадьорило його; читання налагодилось, і листки перегортались один за одним.
Коли це серед тиші тріснувши, розкололось залізне віко на труні і підвівся мрець. Ще страхітніший він був, ніж першого разу. Зуби його страшно клацали ряд об ряд, судомно затіпались йому губи, і, моторошно повискуючи, він вивергнув із себе закляття. Вихор знявся по церкві, попадали на землю ікони, посипалися згори на землю розбиті шиби з вікон. Двері зірвалися з одвірків, і незліченна сила страховищ влетіла у церкву Божу. Страхітливий шум від крил та від дряпання кігтів наповнив усю церкву. Все літало й шугало, шукаючи філозофа.
Хомі вивітрився з голови залишок хмелю. Він лише хрестився та, плутаючись, читав молитви. І разом з тим чув, як нечиста сила метушилася довкола нього, ледве не черкаючи його краями крил та бридких хвостів. Не мав він духу роздивитися на них; бачив тільки, як на всю стіну стояло якесь велетенське страховисько у своєму довжелезному розпатланому волоссі, немов у лісі; крізь плетеницю волосся визирали моторошно двоє очей, трохи звівши догори брови. Над ним у повітрі висіло щось таке, як величезний пухир, з тисячами простягнених ізсередини клешнів та скорпіонових жал з висячими фудами чорної землі. Усі дивилися на нього, шукали і не могли побачити його, окресленого таємничим колом.
— Приведіть Вія! Біжіть по Вія! — почулися слова мреця. І нагло тиша запала в церкві; віддалеки долинуло вовче виття, і невдовзі загула важенна хода, відлунюючи в церкві. Поглянувши зіскоса, побачив він, як вели якогось присадкуватого, кремезного, клишоногого чоловіка. Був він увесь облиплий чорною землею. Немов те жилаве, міцне коріння, випиналися його притрушені землею руки й ноги. Важко ступав він, щохвилини спотикаючись. Довгі повіки звисали йому аж до землі. З жахом побачив Хома, що твар його була залізна. Його привели попід руки і поставили саме коло того місця, де стояв Хома.
— Підніміте мені повіки: не бачу! — мовив підземним голосом Вій, і все збіговище кинулося підіймати йому повіки.
— Не дивись! — шепнув якийсь внутрішній голос філозофові.
Не витерпів він і глянув.
— Ось він! — вигукнув Вій і показав на нього залізним пальцем.
І всі, скільки їх було, кинулися на філозофа. Бездиханний гримнувся він на землю, тут і дух йому вилетів зі страху.
Заспівав півень. Це був уже другий спів: першого недочули нечисті. З переляку вони кинулися, хто куди трапив, у вікна, в двері, аби втекти мерщій, та було вже пізно: так і зосталися вони там, позастрявавши у дверях та вікнах.
Увійшовши, остовпів священик, як побачив таку наругу над Божою святинею, і не наважився правити панахиду в такому місці. Так довіку й зосталася церква з защемленими в дверях та вікнах страховиськами, обросла лісом, корінням, бур’янами, диким терном, і ніхто не знайде тепер до неї дороги.
* * *
Коли чутка про це докотилася до Києва і богослов Халява врешті прочув про таку долю філозофа Хоми, то на цілу годину заглибився в роздуми. За той час із ним трапилися чималі зміни. Фортуна усміхнулася йому: скінчивши курс науки, став він за дзвонаря найвищої дзвіниці і вже мало не завжди вертався з розбитим носом, бо дерев’яні сходи на дзвіницю змайстровані були вельми незграбно.
— Чи ти чув, що сталося з Хомою? — сказав, підійшовши до нього, Тиберій Горобець, що на той час був уже філозоф і запустив собі вуса.
— Так йому Бог дав, — сказав дзвонар Халява. — Ходім до шинку та пом’янемо його душу.
Молодий філозоф, що з неабияким завзяттям почав користати зі своїх привілеїв, та так, що й шаровари на ньому, і сурдут, і навіть шапка одгонили спиртом та тютюновими корінцями, одразу ж на те пристав.
— Славний був чоловік Хома! — сказав дзвонар, коли кривий на ногу шинкар поставив перед ним третього кухля. — Знакомитий був чоловік! А пропав ні за що.
— А я знаю, через що пропав він: через те, що злякався; а якби не боявся, то відьма нічого б йому не зробила. Треба тільки, перехрестившись, плюнути їй на самий хвіст, то нічого й не буде. Я вже це знаю. Адже в нас у Києві всі баби, що сидять на базарі, усі — відьми.
На це дзвонар кивнув головою на знак згоди. Та, відчувши, що язик його не міг вимовити жодного слова, він обережно встав з-за столу і, заточуючись на всі боки, пішов ховатися до найдальшого закутку в бур’янах. При цьому не забув він, давню звичку мавши, поцупити стару підошву від чобота, що валялася на лаві.
____________________
Примітки:
Вій — це могутній витвір народної уяви. Так звуть українці старшого над гномами, що в нього повіки на очах спускаються аж до землі. Оця вся повість і є народний переказ. Мені не хотілося змінювати його, тому розповідаю майже так само просто, як і сам чув. (Прим. М. Гоголя)
