І
Повітове місто, де пахне Гоголем, у переліг перекинулось.
Осіло.
Коли летять буйні, арештантські весни, повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а ввечері п’є чай з блискучого самовара.
Увечері в тихому затишку міщанського добробуту шипить самовар:
— Ш-ш!
І зимою: — Ш-ш!
І літом: — Ш-ш!
І восени: — Ш-ш!
Це тиха надмрійна пісня обивательського щастя. А апогей його — канарейка в клітці.
…Над повітовим містом промчалась революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець і помчалась далі.
…Все йде, все минає й відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалійний сон старосвітського галантерейного життя.
Але сон неспокійний буде, сон тривожний буде: чує обиватель — блукає містом хтось невідомий, хтось арештантський.
І каже він, зідхаючи:
— Да, шерочко.
…Коли злізти на гору, там манастир. Покрівський зветься, а не долізти до манастиря — Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імені Василя Чумака.
Мрійник загинув в імлисту київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем.
II
Біля воріт написано: “В сєм домє прожіваєт дворянін Гараєм”.
…А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій (Андре) деклямує з Чумака:
Безнадійно. Є надія: ось, на цьому бруку.
Переможці. Піонери. Тисну вашу руку.
Біля комуни проходять і тіні минулого — черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в манастирі церква й дитячий будинок).
Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося.
Іноді сонце заверещить золотом, тоді на мозок спадає гаптований серпанок.
…До Андрія підходить Варвара й оповідає про яму — недалеко яма, куди черниці скидали колись “незаконних” немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.
Підходить товаришка Валентина — високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих. М. X.).
Валентина заїкається до Варвари:
— Ви пппрро це вже ка-а-зали.
А Варвара буркотить:
— Ну й казала, і ще скажу. Забула, значить.
Андрій наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.
Отже, в комуні живуть ще такі особи: І/ Іван Іванов, 2/ Же, З/ Мура (останні дві — Бобчинський і Добчинський: зріст), 4/ Йосип Гордієнко — безпартійний (і Андрій безпартійний). Здається, всі.
Проте забув: коли теплінь, а в манастирськім саду пахтить медом, у комуні завжди гніздиться сторонній люд. Словом, так: бувають товариші з сіл і губерніяльного міста. Зимою сторонніх мало.
А сьогодні весна. Розумієте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобі… Сьогодні весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кінця…— Д’ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
…Прилетів традиційний соловей, порозчиняв вікна — правильно!
…А в їдальні дві дошки, чорна й червона. На чорній написано:
“Товаришка Же за буйство”.
На червоній написано:
“Товариш Андре за”… (далі розвезено пальцем).
…Же — надто неспокійна. Же — циганочка, а Іванову співає:
— Мій симпампончик і вкраїнофільчик.
Тоді Мура каже:
— Ах, моншерамі, це ж моветон.
Розшифровую:
Іванов — пітерський слюсар, а українську мову знає краще за українців. (Буває). Так міркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Кавтського), а на мову — плювать. “За якою наказуєте? За китайською? — Будь ласка!”
Але Іванов каже:
— У нас, у Пітері, так. Ми, пітерські, так.— Словом, авторитет Пітера непорушний. А Пітер — це Іванов. Це, звичайно, щодо публіцистики.
…Ну-с.
Же — циганочка. Очі інституткою і гадючкою до Іванова:
— Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.
Іванов знає жарти, але досить серйозно наказує:
— Щоб оселедців більш не купувати. Досить. Можна жити скромніш.
… У манастирськім саду гримнув традиційний соловей. За манастирем заграло сонце в рожеві сурми.
Мура каже (промова в ніс):
— Ан-дре.
Це так поважно, ніби в сальоні графині X. Але — це не так: тільки погляд маман, а взагалі — йолки зелені. І все.
…Нарешті комуна розійшлась на роботу. Залишились: Варвара і Андрій.
Тут і кінець другому розділові.
III
Варвара варить борщ на примусі, а Андрій чистить картоплю. Рожеві ранкові сурми біліють. Іде день і біла музика дня. Традиційний соловей замовк. Над манастирем сонце.
Звичайно, Варвара буркотить:
— Ну от: була у панів — робила. Тепер у комунії — і знову роби.
Андрій каже:
— Так ви не робіть, Варварушко. Ми й самі справимось.
— Не робіть! А хто ж обід зварить?! Га?!
— Ну, то робіть, Варварушко.
Хвилюється:
— Варварушко… Варварушко… Ні в якім разі й баста. Ну-с…
Андрій раптом зривається з місця й мчиться до столу.
Навздогін йому сміх:
— Ага. Приспічило!
Андрій хапає папірець і олівець і нервово накидає нерівні літери. Це — поезія. Він увійшов у творчу екстазу. Суєтиться по кімнаті, спішить полетіти й бурмоче незрозумілі фрази.
А Варвара? О, Варвара спокійна, як курка на сідалі. Картоплю покинув? І біс із нею, з картоплею. Приспічило — значить будуть гроші. О, Варвара це вже знає.
Коли до Варвари заходить сусідка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрія:
— Ви не думайте, що він абищо. Він не абищо, а ось…
І виймає з кишені Шевченків портрет.
— Знаєте хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомі висить. А він (жест на Андрія), значить, під Шевченка пише різні пісні, скажемо, та інші прозвідєнія.
…Андрій по кімнаті носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вікном повітове місто, де пахне Гоголем, і відходить за обрій слобожанська степова далечінь.
…Да, ще про Гордієнка не казав.
Добре, скажу.
IV
Йосип Гордієнко — хороший хлопець. Але — “педантична пунктуальність”: слова Бобчинського чи Добчинського — не пам’ятаю. Йосип, спец з Упродкому, завжди виголений і свіжий, мов хлоп’яча ковзалка.
…Це з його записної книжки:
…”Підвідділ гоління” (підсумок за п’ять років) 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 — на дворі (кімнату зайняли більшовики), 99 — у кімнаті; з цих 993 — порізався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118р. голився в місцевого цилюрника, що квартирує за Паланкою; з них 5 — в отряді: цилюрник одступав з Червоною Армією. І т. д. А це з відділу самоосвіти: 18 вересня прочитав З сторінки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму, тоді ж одна година пішла на вивчення англійської мови для ознайомлення з тред-юніонами в оригіналах, звичайно, з марксистського погляду” й т. д.
…З другої кімнати чути:
— Товаришу Гордієнко.
Він підводиться й резонно підкреслює:
— У нас прізвище одкидається. Кажіть просто: товаришу Йосипе.
А Варвара підслухала:
— Варваро. Йдіть-но сюди.
Варвара незадоволено:
— Можете виражаться: товариш Варвара.
…Комуна гигоче, пес у сінях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:
— А ще комунія… Тьху!
А над містом мчиться, як революція, молода весна. Зазирає в обивательські вікна, показує язика й летить далі.
…Д’ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
V
П’ятий розділ пишу, заплющивши очі:
…Жила-була велика імперія — дроти, ліси, тракти. Сходились тракти, були станції, були допотопні наглядачі: гужевих трактів, гужевих станцій. Ідуть ліси, а там, десь у гущавині, дзвоники — це дрижула, поштові коні. Раптом дзвоники стихають — це злодії… А потім посунули стовпи, за стовпами — шинки… А от іде до царя хохол із скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив… А далі ще станція, а за нею корчма… за лісами оселі, за оселями туман… І знову чути дзвоники…
…Це ж до чого? — Так собі.
…А з повітового міста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комуністів хазяйствечком обзавівся й будиночок збудував.
…”Е-е-ех, мамочко, заміж хочеться”.
…Поле, поле й оберемки з сонця.
Пролітає весна, іде літо.
Комуна живе так: о 4 годині вдень, як курчата під квочку, в будинок, до себе.
А втім, високолоба Валентина рідко буває вдома: на коростивих клячах через бандитські ліси тягнеться вона по волосній периферії — агітувати, організовувати, інспектувати, інструктувати й ще “вати” й “вати”.
Високолоба Валентина — завжінвідділом повпаркому.
Іванов каже:
— І в Пітері б згодилась.
А Мура каже з апломбом:
— Пітер — цитаделя революції, й форт його — Кронштадт.
…А Же ще не прийшла, замість чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.
Мура зазначає:
— Так і треба. Буде знати, сволочишка. В комуні “сволочишка” — слово ласкательне, і буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: “человєці в благоволєнії”.
…Коли всі сходяться — гармидер.
Мура кричить:
— Ан-дре!
…А от про телефон так і забув сказати: в комуні є телефонний апарат без дроту.
Андрій підскакує до телефону, бере трубку і —
— Агов!
Мура з апломбом:
— Не агов, а альо!
Всі:
— Ша!
— Ша!
…Тиша.
Андрій голосно:
— Агов!
Комуна:
— Агов!
Потім від телефону урочисто-надхненна промова:
— Ша. Перекличка йде по соціалістичній федеративній радянській республіці… Відкіля? Ага, чую. Передавайте далі по лінії. Чумаківська комуна в бурю непівського лихоліття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республіки. Капітан комуни, Іванов, салютує в усі кінці, в гнізда братерських комун федерації. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенії. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунізму. Гряде час світової революції. Слава комунам федерації! Слава Чумаківській комуні!
В комуні крик:
— Слава!
— Слава!
Екзальтований Андрій скочив на стіл, приймає позу диригента й заводить:
— Чуєш, сурми заграли.
— Слава! Слава!
…А потім сідають пити чай.
…Манастирський годинник.
— Бов! Бов!
Із сходу надходить синя гроза. Півнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Ні шелесне. Далеко гримає, а блискавиці ріжуть безкраї степи.
Ой буде горобина ніч! Буде!
…Мура похилила голову на Андрієве плече, а Андрій у задумі. Бідний хлопчисько: гігантські образи ріжуть його мозок — він поет. Завтра почуємо від нього чудову поезію “громовиця”.
…Із сходу надходить синя гроза. Іванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнісінькі інструкції: треба переробити й розіслати завтра по волостях.
Же:
— Іване! Подивись — гроза.
— Не мішай, Же.
Мура надхненно:
— Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, не одну б молонню послала сюди.
…А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усі, крім Валентини: Валентина в Дубівській волості на роботі.
Же язвить:
— Товаришу Йосипе. Відкіля це: “гонителі земства й анібали лібералізму”?
Гордієнко спокійно відповідає:
— Здається, записано… (виймає записну книжку)… Це з книги “за 12 лет” Вл. Ільїна (Н. Леніна), видання Петроградської ради депутатів 1919 року, сторінка 157.
Іще говорить спокійно:
— Можна взнати й це, наприклад: “Ернст Геккель і Ернст Мах” — є розділ теж із книги Леніна “Матеріялізм і емпіріокритицизм”, Держ. видав. 1920 р. Або, скажімо, передмова до третього видання “Анти-Дюрінг” написано… зараз скажу… Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною місяці й один день пізніш мого народження.
Кімната не витримала — регіт.
Гордієнко спокійно п’є чай.
…Гроза йде.
VI
Валентина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих М.Х.). Валентина несе обов’язки й начальника города, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов-начальник кампаній. Місяць має чотири тижні, а два з них призначається для кампаній. Наприклад, тиждень уборки червоноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д.
Бігли дні (в комуні завжди біжать дні). Вибивалась городина. Після обіду всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій декламував свої експромти, Іванов підганяв комуну, а комуна кричала:
— Нещасний прикажчику… Геть комбурів!
А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирі звонили до Вечірні, комуна становилась у два ряди й з піснями йшла містом додому.
Іванов ішов попереду й командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою він розмахує в такт:
— Ать! Тва! Ать! Тва!
Іноді Же каже:
— А може, пісень не треба?
Комуна в регіт:
— Браво! Же соромиться обивателів.
Тоді Же починає перша, і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються.
Але от приїздить із волости Валентина. До Іванова:
— Іди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.
Іванов:
— Кажи тут.
Валентина мнеться.
Звичайно, Андрій схоплюється й кричить несамовито:
— Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн. Я все мушу знати. Це свинство.
(…Андрій безпартійний).
Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, інакше він не може орієнтуватися.
Підхоплюється Же:
— Як це орієнтуватися? Ану?
Вмішується й Мура.
— Ан-дре!
Же:
— Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються.
— Що?
Крик! Крик! Крик!
…А увечері на чорній дошці стоїть:
“Тов. Же за буйство”.
… А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же, чи з Мурою.
— Мама їх розбере.
…І знову біжать дні. Ясні дні відходять, приходять дощі. Комуна забиває чотири кімнати, а в двох ставить пічки-комбідки.
…Повітове місто погрузло в болото й із злістю дивиться на комуну.
Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жваві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діагнози ставить Іванов. Хороби партії — коники вечорів. У комуні розв’язують питання, а потім у повіті проводять кампанії.
В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний — і дає такі поради:
— А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого інтересу — цур йому пек. А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать.
Мура становиться в позу артиста:
— О Ціцероне. Твоїми устами тільки мед пити.
Буркотить Варвара:
— Ну, дзиґо, хоч на хвилинку замовкни.
Тоді Мура до Андрія:
— О мій Андріє! Який пасаж!
І хилить свою пухку голівку на обідране плече поетове.
…В манастирі знову дзвонять:
— Бов! Бов!
VII
Ну-с. І живе, значить, комуна біля манастиря, а в манастирі:
— Бов! Бов!
Біля вікон проходять черниці чорні — тіні минулого.
…Пройшла буйна, арештантська весна — арештантська юність. Пройшло міцне літо — міцна мужність.
Прийшла старість — болото.
В тихих затишках міського добробуту шипить самовар, і сняться обивателеві бакалейні сни старосвітського галантерійного життя.
…Восени в повітовім місті, як ніколи, пахне Гоголем.
Після службових годин Гордієнко зудить Маркса, а Іванов носиться з новими планами.
…А навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсиновою шкуркою промайне сонце.
Коли обиватель проходить біля комуни й чує відтіля бадьорий сміх, він на момент зупиняється, єхидно усміхається й раптом зникає в темнім заулку.
А в комуні чути:
— Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте, завтра починається тиждень заготовки палива!
Саме тоді Іванов прийшов додому надто пізно і зараз же ліг на кровать і одвернувся до стінки.
Підійшла Валентина:
— Що з тобою?
Підлетіла й Же:
— Товаришу капітане, що це ви так довгенько?
Іванов мовчав, потім повернув лице. І почула комуна загробний голос:
— Друзі мої… винний… їй-богу, винний… Погода проклята… осінь проклята…
Же закричала:
— Хлопці, сюди! Скоріш! От так капітан!
Біжить комуна:
— Що там таке?
А вийшло, бачите, так (Іванов сам розповів): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжній спирт. Така взяла досада, а тут ще в “Комуністі” оголосили кампанію боротьби “з п’янством”. Хотів був розбити пляшку на голові спецовій, а потім подумав… а тут, як нарочито, дощ дрібний… та нудний.
…На другий день, перший раз за все існування комуни, на чорній дошці стояло: “Тов. Іванов, капітан комуни, за…” (далі розвезено пальцем).
А втім, комуна цілком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всі вже зазнали солодкість чорної дошки.
На другий день Андрій стояв біля телефону й викрикував:
— Агов!
Звичайно, Мура виправляла:
— Не агов, а альо.
— …Агов! Слухайте, комуни всея федерації: капітан Іванов потерпів аварію…
Же перебиває:
— Ах, який ти! Хіба людина може потерпіти аварію?
За вікном дощ, а в манастирі:
— Бов! Бов!
VIII
Комуна пережила й осінь.
Прийшла зима.
…Мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
…Уночі пішов перший сніг — посивіли вулиці.
…Здрастуйте, мої веселі сніжинки!
…Здрастуй, моя юність-метелице!
Пружисте тіло, пружиста думка.
Мороз.
Хо-ро-ше.
А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш, та й палива мало.
Вікна злегка помережало лідяшками.
За вікном летять сніжинки, і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі.
— Ей, братва, гайда розчищати сніг.
Шум. Гам. Крик.
І дзвенить мороз весіллям молодих голосів.
…Але —
— другий сніг приніс із собою й сум. Узнали, що Валентина завагітніла, а Валентину відкликають у центр на дуже відповідальну роботу. Валентина телеграфувала: “приїду через тиждень”.
І рішила робити операцію.
Але це так противно. Валентина згадувала яму, що біля комуни, і черниць. Іще було так противно.
Підходила Варвара й питала:
— Від кого ж ти, голубонько? Невже від Івана? А може, від Андрія?
Валентина:
— Ах, як вам не со-о-оромно!
А Же прийшла й сказала:
— Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства.
Валентина:
— Не те, Же, ннне те. Мммені ннне того…
…Ну-с… Іще два тижні:
Туп! Туп!
…Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
…На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко — “пунктуальна педантичність”.
Мороз кричав:
— Ан-дре.
І хилила Мура свою пухку голівку на обідране плече поетове.
А Андрій розсипав у степ:
— Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція.
І одкликався мороз:
— Слава. Слава. Слава.
…А втім, Варвара так і не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усі мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.
…Селянський коник весело біжить по пухкій сніговій дорозі.
Одступає манастир усе далі й далі — назад, їдемо в снігову даль.
Ця комуна й зараз існує — вона на Слобожанщині.
