Але плебеї — певна частина санаторійної публіки — виправдовували “свого”. Проте й плебеї здвигували плечима по закутках, бо й від них Карно тримав себе окремо.
Тільки Хлоня сміливо підходив до метранпажа й похлопував його по спині:
— Що, братішка?
Що ж до анарха, то він почував: безпричинна ворожість до Карно що далі, то більш зростає. Тієї ж ночі він якось зиркнув на метранпажа — і темна мисль майнула йому в голові.
А втім, можливо, то не темна мисль, а темна чвиря, бо надворі не переставали шкульгати дощі, бо над санаторійною зоною похилилось похмуре небо, і хмари затопили всю даль.
Бо далеко — чи з буряків, чи на буряки — рвалась проста й невесела, мов побут дикунів, дівоча пісня.
VIIІ
Його ніби щось штовхнуло, і він розплющив очі. Зиркнувши у вікно, анарх відчув радість теплого безхмарого дня. Хутко вдягнувшись, він вийшов на повітря.
За ніч хмари пропали, і прийшла теплінь. На дикий малинник, що на заході зони, наступав ясний прозорий ранок. По травах нечутно свистіла коса світанку.
І тоді за межами санаторійної зони на березу злетів півень і крикнув урочисто й побідно: “Кукуріку!”.
Він подивився на кошару: відтіля виходила корова з білою плямою на нозі, з очима ласкавими, мов ласка. І здалося йому, що вона теж співає якусь невідому пісню, в якій звучить побідний гімн землі.
Із шумом виходили свійські тварини, і вилітало, вибігало, прокидалось дике царство. Прокидалась земля.
До ріки побрела отара товару. Виліз заспаний санаторійний дурень і крикнув теж дико: “О!” Потім підбіг до ялової й почав ударяти по ній клюкою. Дурень остаточно збожеволів. Він так яро бив тварину, наче вибивав їй велике горе (“Вона ж досі не продовжила свого існування, вона ж досі не завагітніла”.). І, здавалось, що в глибинах ріки ходить зграями риба і в хворій млості треться, ще треться й викидає, затоплює ікрою ріку.
Анарх бадьоро ступав по доріжці.
Відсутність рівноваги цього ранку дала себе знати. До того ж, цієї ночі приснився йому якийсь рожевий сон і сприятливо вплинув на нерви. Виходячи на свіже повітря, він навіть мало не зареготав голосно, згадавши метранпажа й жахи минулого дня. Анарх розкидав свої мускулясті руки і в млості витягував своє грандіозне тіло. Він почував себе так, ніби тільки-но вийшов із лікарні, перемігши хворобу. Такого душевного стану він давно вже не пізнавав. Правда, і тепер ховався сумнів. Хвилинами приходила мисль, що цей день не більше як примара. Можливо, все це скоро розсіється, пропаде.
“Ну, і хай пропаде, — подумав він. — Лише б не зараз”.
Підводилось сонце, прекрасне, як і в перші дні народження світу. Палахкотів жовтожар. Завагітніли яблуні й родили; тепер легко зітхали в голубу далечінь. Тільки-но відлетіли ранкові сни крізь яблуневий глуш і зупинились на дальніх полях.
Скоро з палат повиходили хворі й сестри. Десь уже шуміла Унікум. Десь хтось уже жартував. Десь хтось когось, жартуючи, обнімав.
Анарх пізнав прилив гарячої крові і, коли в залі раптом ударив хтось по клавішах, коли, спотикаючись, побігла музика легкої шансонетки й наздогнала його, він чітко пішов уперед. Він знав, що раптово може вирости башта неможливої муки, і він поспішав; зараз кипить над рікою жовтожар, і зараз не треба думати.
Звернувши у дикий малинник, він зупинився й прислухався до шуму на санаторійній зоні. Тоді ж, зиркнувши у той бік, де самотньо стояв старий дуб, вискочивши з пустельної доріжки, він побачив метранпажа. Підйом раптом підупав. Але зараз Карно викликав в ньому не більше, як прилив апатії.
Анарх сходив на командну висоту. За гонами вже кипіла індустрія: розбігались роздоріжжя й залізниці. До промислового центру спішили з усіх кінців путі. Кожні п’ятнадцять хвилин вилітали потяги і мчались у степ по глухих дорогах республіки.
Високо підвівши голову, мовчки ішов до кульмінаційної крапки анарх. І тільки коли в листянику майнула спідниця, він зупинився.
Анарх одкинув убік гілку й побачив сестру Катрю.
Вона підійшла до нього, як і завжди, печальна.
— Раненько ви підвелися сьогодні! — сказала сестра Катря.
— Як бачите?
— Я теж не можу спати. Власне, ночі тепер ще й не такі довгі, але й вони наводять тоску.
— Хіба ви ще й досі не одержали командировки? — спитав він, щоб що-небудь сказати.
— І досі! Вони остаточно мене замучили! — гаряче сказала сестра Катря. — Я буквально не маю вже сили жити тут.
— А от Майя мені казала, що вона, навпаки, так би на санаторійній зоні цілий вік і прожила.
— Анарх і це сказав, щоб що-небудь сказати. Але сестра Катря нервово взялася за свій чорненький бантик.
— Перш за все, Майя неправду каже. І взагалі, вона не вміє правди говорити. А потім, Майя зовсім інша людина.
— Це ж як?
— Так… Тільки ви, будь ласка, не ображайтесь на мене й не подумайте, що в мені говорить заздрість чи то ревність.
— Що ви?
— Я знаю, ви цього не можете подумати, — сказала сестра Катря. — Ні ви зі мною, ні я з вами ніколи не говорили про кохання. І, власне, висловити свою думку про Майю мені тільки тому ніяково, що ви з нею живете!
— А ви це відкіля знаєте? — усміхнувся він.
— Я, власне, гадала, що ви цього не ховаєте?
— Саме?
— Саме… того, що ви живете з Майєю.
— Ну, коли ви так уперто настоюєте, то хай буде по-вашому. А тепер висловлюйте свою думку про Майю.
— Думка моя така: Майя — нехороша людина. Не встигла вона приїхати сюди, як я відчула це. В ній, як це не дивно, багато аристократизму. Ви розумієте мене? Ви подивіться на її зовнішність — це ж княжна! Я навіть думаю іноді, що її й походження таке. Цей римський профіль, цей стрункий стан, ці надменні й нехороші очі, ці мініатюрні пальчики, які так і хочеться погладить, — все це говорить за її аристократичне походження.
— Але цього, я гадаю, мало, щоб не любити її?
— Так, цього мало. Але не тільки ж про її зовнішність я хочу сказати. Кожний її рух, кожний жест, кожна усмішка мене відштовхують від неї. І, я гадаю, не тільки мене. Я певна, що вона зовсім не те, чим ви її уявляєте.
— Але, все-таки, за що ж ви її не любите?
— Знаєте, я можу зробити багато припущень. Але й це вам нічого не скаже. Я знаю тільки одне: Майя — надзвичайна егоїстка. У неї, безперечно, є якийсь біль, і от вона замість того, щоб самій носити вагу цього болю, звалює його на чужі плечі. Це — факт, і ви не одмовитесь од нього, оскільки частину цієї ваги й ви носите. І, взагалі, я можу сказати, що Майїне промешкання на санаторійній зоні скінчиться якоюсь нісенітницею. В даному разі я покладаюсь на свою інтуїцію.
Анарх згадав Майїн тихий негарний смішок, і цей смішок викликав — ні з того, ні з сього — образ метранпажа. І знову неясна тривога зародилася в ньому. Але навкруги було так дзвінко, так бадьоро, що все темне, що постало, враз розсіялось.
— Я гадаю, що ви прибільшуєте! — сказав він, беручи під ручку сестру Катрю й направляючись за нею до кручі.
— Ви так хочете зараз вірити — хай буде так.
— Знаєте що? Давайте покинемо про це! — сказав він і зітхнув.
Сестра Катря фиркнула й нервово поправила свій чорненький бантик.
— Пробачте! — тихо сказала вона. — Я й сама не помітила, як зайшла так далеко.
— Ні, я зовсім не про це. Я кажу: давайте виберемо веселішу тему. Бачите, який прекрасний ранок?
Вони зупинились над кручею. Праворуч у підніжжя гори текла ріка. На поверхні їй сковзались верховоди. Далі легко хвилювались комиші. Вдалині по звертистій металевій лінії маячив ранковий човен: рибалка й ятері. І не знати, хто сіяв, хто просіяв голубий порох під кручі. І не знати, відкіля так п’яно пахли береги.
— І правда, гарно! — сказала сестра Катря. — Я завше, коли бачу перед собою голубе небо, згадую чомусь біленький фартушок, що його носила в гімназії. І, знаєте, коли я окунуся з головою в якийсь позитивізм або в “критику чистого розуму”, мені здається, що я шукаю там саме його — цей фартушок — біленький, як перший далекий сніг.
— Цікаві асоціації.
— І, навіть, більше того, — сказала сестра Катря, — і тепер, після громадянської війни, саме тепер, коли всюди якось посіріло, мені здається, що я вдруге загубила цей біленький фартушок. Фартушок, мабуть, символ радості.
Анарх хотів був щось сказати, але в цю хвилину розтявся недалеко оклик.
— Савонаролочко!
Сестра Катря здригнула й сказала, увільняючи свою руку:
— До побачення. Я піду.
Він одступив на крок. Він не затримував дівчини. Сестра Катря відійшла в бік і скоро зникла в зарослі.
Анарх подивився вниз: крізь гущавину продирались Майя і Хлоня. Іншого разу він був би цілком задоволений. Після останньої суперечки, коли Майя назвала його “сволоччю”, анарх досі не почув од неї жодного слова. Тепер, хоч і знав, що Майя йшла миритися, не тільки не відчув радості, як завжди було з ним, а скоріш був незадоволений.
Перший збіг на командну висоту Хлоня. Він привітався з анархом і пішов до дальньої кручі. Скоро на висоті була й Майя.
— Чижик-пижик! Руку! Мир! — сказала вона.
Майя, очевидно, нарочито розпустила волосся й забризкала своє тіло духами. На командній висоті запахло конвалією.
— Чижик-пижик! Ну, невже тебе не хвилює туге тіло юнки? — казала Майя, притискаючись до анарха й роздимаючи ніздрі. — А от ти мене хвилюєш! І ти не вір мені, що я зараз жартую. І зовсім то не жарт, коли почуваєш під своїми руками живі сильні м’язи, і твоя кров бунтується. То неправда, що жарт!
Анарх мовчав.
— Ей, ти, куди ти тікаєш! — крикнула Майя, повернувшись у той бік, куди йшов Хлоня.
Той зупинився й пішов назад. Тоді Майя потягла анарха до пенька, і скоро всі троє сиділи на ньому.
— Ну, Хлонько, — звернулася Майя до юнака. — Як ти казав, коли ми йшли сюди? До кого я зараз подібна? Ну?
— Це, звичайно, шкода, але ви сьогодні чудово виглядаєте, — сказав Хлоня.
— Чому ж це шкода?
— А тому, що ви — злючка!
— Злючка? — зареготала Майя. — Хлонько! Яке ти маєш право говорити так?
— А яке ви маєте право називати мене на “ти”?
Майя поправила своє не в міру викликаюче декольте, прищулила очі й звернулась до анарха:
— Бачиш, він теж хоче перейти зі мною на “ви”.
— Не я хочу перейти на “ви”, — сказав Хлоня, — а ви мусите зі мною говорити на “ви”.
— От тобі й раз! Ну, як же я з тобою буду говорити на “ви”, коли ти карапет?
— Себто я не мужчина?
— Майя ще голосніше зареготала. Тоді ображений Хлоня підвівся, оправив блузку й халат і подивився уважно на Майю.
— Коли я не мужчина, то чого ж ви залицяєтесь до мене?
— Я? Залицяюся до тебе?
— Да! Ви залицяєтесь до мене. Хіба не ви тільки-но пропонували мені поцілувати себе?
— Себто я пропонувала тобі, щоб ти поцілував себе? — нову зареготала Майя.
Хлоня почервонів.
— Ну, я не так, значить, висловився.
— Покинь, Хлонько, говорити єрунду, ти краще що-небудь почитай… Ну?
Анарх вийняв цигарку й запалив її; над пеньком спалахнув синій димок і запахло. Він вбирав запах конвалій й уважно вився на Майїне декольте.
Йому раптом прийшла мисль (“яка глупота”), що він ще не прокинувся, і тоді ясно постала перед ним учорашня сутичка з Карно.
Хлоня вже заспокоївся.
— Ви гадаєте, що так не можна сказати, а я гадаю, що так можна сказати, — говорив він.
— Слухай, чижик-пижик, — звернулася Майя до анарха. — Як, по-твоєму, можна так сказати? Хлонько, повтори!
— Я хочу перед вами розсипати одуванчик слів, — повторив юнак.
— Це щось подібне до старомодного реверансу. Слухай, Хлонько, ти обов’язково будеш на провінції парикмахером.
— Хай буде й так: це теж не погано!
— Ну, а як би ти намалював сьогоднішній ранок?
— Я сказав би: “Був ранок і все було так прекрасно, як голуба… птичка. Знаєте: скок! скок!”
— І все?
— Цього досить; можна в двох словах передати цілу картину.
— А я сказала б так: ти, Хлонько, enfant terrible (жахлива дитина — франц.).
— Прошу не ображати мене!
— Хіба ти зрозумів? — зареготала Майя. — Я ж нарочито вжила салонної мови, щоб не образити тебе!
Хлоня круто повернувся й пішов до дальньої кручі.
Гинули роси, зник жовтожар. Над рікою випливало сонце гриміло в простори. Далеко на Гралтайських Межах кричав санаторійний дурень. І ріка несла цей оклик вниз по течії до моря. Дурень остаточно збожеволів: він до краю налив ріку, він затопив її своїм задушеним криком.
— Чижик-пижик! Все-таки скажи мені… — промовила Майя, коли Хлоня відійшов на декілька кроків, і положила енергійним жестом анархову голову на свої коліна. — Я все-таки не розумію тебе! Чому ти останнього часу такий… я б сказала, розгублений. Може, в тебе єсть якісь тайни?
