“Цвітові яблуні”
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає… Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ… Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди… За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір’я.
— Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — …глуха канонада. Насуваються дві грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, м’ята вмирає в тузі. Мати каже: “Надходить гроза!” І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в “чека”.
Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: “ала-ла-ла”.
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів.
І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.
Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: — я — чекіст, але і людина.
Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:
— Тут засідає садизм!
Я:
— …(мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б’є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.
Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
Я:
— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:
— у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в “чека”, проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою — “розстрілять”, завше мнеться, завше розписується так: не ім’я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.
Я:
— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамічно):
— Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже:
— Я з вами, докторе, не згодний.
— Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.
І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері…
— …”Розстрілять”???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
…Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б’є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.
….Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п’ють пожадливо, хижо.
Я думаю “так треба”.
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалія і.т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —
— “розстрілять”,— мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій .звірячий інстинкт. І я, главковерх , чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
“Але який вихід?”
— Який вихід?? — І я не бачив виходу.
Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…
— Але я не бачив виходуі
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
…Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
Я подумав: “коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини”.
Але я подумав:
— Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.
…Свічі танули.
Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
…До розстрілу присуджено, — шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіятське: “ала-ла-ла”. Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п’ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
…Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!!
— Тьма?
І я здавлюю голову.
…Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний волохатий силует.
…Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.
…— Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
Я:
— Ах, як я втомився, мамо!
Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:
— Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.
— Фантом? — знову здригнув я.
Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.
— Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.
II
…Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.
Мені доносять:
— Ідуть глухі нарікання.
— Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.
…А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.
Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Так: вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:
— Штаб Духоніна!
…А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.
…А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
…Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:
— Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
— Куди?
Андрюша:
— На фронт. Я більше не можу тут.
Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе.— Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає “своє право” купатися в калюжах крови?
Тоді я кричу:
— Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.
Доктор Тагабат динамічно:
— Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.— Так його! так його!
Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.
Доктор сказав:
— Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
Я:
— Хто на черзі?
— Діло № 282.
Я:
— Ведіть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).
…Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
Я:
— Ваша фамілія?
Зет!
— Ваша фамілія?
— Ігрек!
Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі.
Я:
— Де вас забрали?
— Там-то!
— За що вас забрали?
— За те-то!
Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце…
Я:
— Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?
Мужчина й женщина:
— Так!
Я:
— Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з “чека”?
Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.
…Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць.
Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.
Женщина сказала глухо й мертво:
— Слухайте, я мати трьох дітей!..
Я:
— Розстрілять!
Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.
Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:
— Далі!
Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу:
— Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
Я підійшов до вікна й сказав:
— Ведіть!
…В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло.— І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.
Тривога.
В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.
Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
— Роз-стрі-лять!
але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:
— Ти?
І чую з натовпу женщин зажурне:
— Сину! мій м’ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.
Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:
— “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? “Мамо”?!! Я вмить опам’ятався й схопився рукою за мавзер. ‘
— Чорт! — і кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
— Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з “мамою” (він підкреслив “з мамою”), як умів розправлятися з іншими.
І мовчки одійшов.
…Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).
Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:
— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я”.
І я голови не загубив.
Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
…Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:
— Всіх у підвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.
Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:
— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна… з цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.
…Я за собою нічого не почув.
…Від маєтку я пішов, мов п’яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.
Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. і
Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
Я йшов у нікуди.
III
…Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю.
Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.
…Ну да, я мушу бути послідовним!
…І цілу ніч я розбирав діла.
Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:
— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцією.
…І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?
Хіба то моя вина?
…В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
— Кого?
— Твою матір!
Я:
(мовчу).
Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рішуче не можна пізнати.
— Слухай. Навіщо ця мелодрама?
Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.
Я (грубо):
— Провалівай!
Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
— Слухай!..
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.
В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз’їзди показались біля станції: інсургенти відступають.— Кричить дальній вокзальний ріжок.
…Андрюша вискочив. За ним я.
…Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
…А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.
…Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам’ятаю, як я попав до підвалу.
Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —
— дегенерат.
— От так стража! Всі повтікали!.. хі… хі…
Я:
— Ви?
Він:
— Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях.
Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тоді:
— “це сторож моєї душі” — і без мислі побрів на міські пустирі.
…А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.
…Але що ж я?
…Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,
і я остаточно збився з ніг!
Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій…
…Я остаточно збився з ніг!
…Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.
…Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
…Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п’є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.
…Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
Я різко кажу:
— Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тоді він іронічно й байдуже:
— Ну, і що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
Я:
— Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
— Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не. витримую й шаленію.
— Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
…Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.
Тьма.
…— Конвой!
Вартовий увійшов і доложив:
— Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
…Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.
….В городі стояла енергійна перестрілка.
…Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки.
Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.
…Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.
Зате я відчував:
— там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
…Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло:
— невже я веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
…Але, може, це помилка? ‘
Може, треба інакше зробити?
— Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.
…І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
…Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю:
до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:
— Ваша мати там! Робіть, що хочете!
Я подивився:
— з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.
…Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку розірвався снаряд.
…Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
І тоді ж, пам’ятаю — з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.
Метнувся вогонь — раз,
два —
і ще — удар! удар!
…Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
— Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.
…Що це? невже знову галюцинація?
Я відкидаю голову.
Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.
Вона мовчала.
…Панцерник заревів у бору.
Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.
…Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.—— Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли орудія.
…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
“От дурень!” — подумав я.
…Потім скинувся:
— Де ж люди?
Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.
Я здригнув і побіг до трупа матері.
Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.
Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма.
І раптом чую:
— Ну, комунаре, підводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув і побачив:
— переді мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
…В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.
…Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.
…Я зупинився серед мертвого степу:
— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни.
