Коричневий знову вхняпився в аркуш, довго щось кумекав, почісував щіточкою носа і нарешті знайшов:
— Можу вам дати на двадцять два нуль-нуль три місця на приставних у проході стільцях. Підходить?
— Підходить! — зрадів уже посірілий батько. — Як не підходить!
— На двадцять два нуль-нуль, на останній сеанс… у нас на цьому сеансі мають бути туристи, англійці і західні німці, та раптом хто на пробку настутгить, ви розумієте мене, та, може, не прийде, тоді нам з вами, отець, і приставних стільців не треба… Ждемо! Жду! — Коричневий встав, потиснув батькові руку і на прощання сказав: — Ще раз спасибі, отець, за сина. Вручаю вам на трьох чоловік контрамарку з печаттю і жду вас без десяти десять біля оцих дверей.
Не встиг батько причинити двері, як перед ним стали мамині очі:
— Ну, що там, як? І чого ти мокрий такий, з вух капле, наче купався?..
— Не скупаєшся! Тут не скупаєшся! — новим, якимось глухим, осіннім голосом, наче здалеку і переможно проговорив батько. — Я б уже наче щось з’їв або десь присів… На — диви!
І він недбало віддав матері контрамарку з виглядом, от що, мовляв, може зробить чоловік, коли він з паспортом, у капелюсі і в пальті. Не те, що ви, куфайчані маринки, двох слів докупи зв’язати не вмієте…
— І місця, хоч і приставні, зате сидячі… З німцями будемо сидіть!
— З ким? З німцями? Де?
— Де! В залі!.. А зразу, що було зразу… Заходжу я в кабінет, а він, як і полатається, сидить за столом і, не спитавши, хто я і що, як понесе, як покотить!.. Ні в яку, де там!.. Нема, каже, нема і не буде, і ні на ранок, і ні на вечір, і ні на коли… А тут йому ще сам лічно міністр оборони дзвоне і мало не плаче, каже: так і так, жінка вдома смерті жде, при смерті, значить, лежить, то чи не можна для неї хоч одного квиточ-ка, хоч під стіною в куточку, Христом-Богом прошу, я вже вам зверху накину… А він міністрові тихо, спокійно, але твердо: нікак нет, товаришу міністр, пробачте, але нема… може, після Нового року…
— Ти, Стьопо, вже як брешеш, то бреши в одне: жінка вдома при смерті лежить, встати не годна, а він для неї квито-чок просить!
— А ти думала як? Так вона ж не чия-небудь жінка, а жінка воєнного, він їй вже не просто чоловік, а чоловік воєнний міністр: прикаже — і все, прикаже — і вона бистро на ноги скоче, як миленька, був би лише квиток!
— Ну, ходімо, ходімо, там наша Настя біля чемоданів уже, мабуть, вчамріла, сидячи, — пішла попереду мати, і блискучі її, нові на валянках калоші засміялися зайчиками по стінах фойє.
— Ні, ти, Зіно, слухай далі! Він мені, значить, після міністра каже: отакі пироги, чоловіче добрий, давай через ліве плече кругом і шагом марш.
Та я тут у кишеню, та за паспорт, та під ніс йому тільки — тиць! Читайте, кажу, товаришу адміністратор, коли ви такі грамотні, читайте, руським чи не руським язиком тут написано — чия фамілія? У паспорті і на картинках, де син, я вас руським язиком запитую, фамілія сходиться чи ні? Він як прочитав, та як побілів, та до мене: де ж ви, Степане Миколайовичу, раніше були, що мовчали? Чом телеграму з дороги не вдарили або хоч написали! А я йому: та не хотів вас телеграмою безпокоїть, та й подумав, що, може, ви у відпустці, скажімо, чи де…
— Ти, Стьопо, як захочеш, то кругом пройдеш і свого доб’єшся, — похвалила батька мати. — От тільки якби ти трохи сміливіший був та не так боявся…
—Я — сміливіший? Я — боявся? — Батько аж зупинився. — Це ти про німців? А коли я їх боявся, ти мені можеш сказати чи ні?! А що тепер з ними в одному залі сидіть… Ну, то й що? Мені з ними дітей не хрестить. Приїхали — хай сидять. Вони тепер наші гості.
— Гості, гості — вся с… в корості…
— Зіно, ти ж у Москві, — знітився батько… — Ох, у тебе ж і язичок…
— Ціп-ціп-ціп-ці-і-і-іп! — скликала курей тітка Настя. З недоїденим пиріжком у руці на коліні вона сиділа на чемоданах і раз по раз била головою поклони.
— Баришня, вставайте, — полоскотала контрамаркою тітку Настю під носом мати. — Прочухуйтесь і вставайте!
“І в Москві своїх курей кличе, а бодай вони тобі виздихали всі до одної!” — подумав батько і відвернувся дивитися на трамваї.
Тітка Настя прокліпнула свої павутинні від сну очі, повела важкою, глиняною головою і злякалася:
— Ой Божечку, де я? Що? Хто? Наче щось горить! Ґвалт, рятуйте!
— Нічого не горить, Насте, це вам шмаляні кури сняться. А шмаляні кури — до празника, свято якесь буде! Прочухуй-тесь, Насте, і гляньте, що у мене в руці!..
“Прийомний син якогось Довженка… — думав про себе батько. — Коли це він став йому прийомним і як?.. От же люди, а ще грамотні!..” Але мамі про все це батько не сказав ні слова.
На Ярославському вокзалі батько здав чемодани у камеру схову і наче народився, наче йому розвиднілося: руки легкі і вільні, ніби нічого ніколи й не носили!.. А міліціонери? Тепер нехай собі ходять, що мені до них, а їм до мене? Квитки закомпостовано на вдосвіта, вагон п’ятнадцятий, місця — де сядеш, сядемо, бо хто ж удосвіта, в таку рань, буде вставати їхати на Полярне коло? Та ніхто! Бо в городських людей і діти по городах живуть, і справді, чого б то їм пертися на те коло?
Батько наміняв дрібної міді, і поки мати з тіткою повалан-дали десь по магазинах чи по базарах, — якщо ті базари у Москві взагалі є, бо столиця ж! — став на вокзалі при будочці з червоним морсом, — такий же добрий і пити дається! — склянка за склянкою, ковток за ковтком пив би і пив, якби продавщиця не витріщила на нього очі. Але попросив налити ще склянку, ще поколов тим морсом у носі та й пішов прогулюватися поволеньки по вокзалу, засунувши руки за хлястик, як пан.
А підлога ж яка на вокзалі! Не інакше, як з мармуру — біла, в зелених хвилях і завтовшки не менш, мабуть, як на три пальці, бо скільки ж людей, на собі переносить вдень і вночі — не дешева, видно, підлога, а що вже тоді говорити про стіни? А годинник? Батько підвів очі на годинник, на його золоті метрові стрілки і став наслухати, цокає він чи ні, чи так без цокання і йде?.. За довгу годинникову стрілку вчепився лапкою горобчик, наче хотів її зупинити, вчепився і кричить-цвірінькає з усієї сили… Та хай собі цвірінькає, нехай зупиняє…
— Охо-хо… — почув за спиною батько і оглянувся.
На зеленій хвилі над такими ж двома, як і його, саморобними, тільки сірими чемоданами стояв задиханий, маленький, як хлопчик, дідок і стріпував від утоми руками. В грудях у нього сопіло, і з його білих волохатих зморщок дивилися жалібні очі. З носа у нього вискочила маленька срібна бульбашка, настромилась на волосину вуса і так само жалібно лопнула. Дідок, видно, від свого носа такого не чекав, бо хутенько нагнув гороб’ячу голову поміж ноги і заходився терти носа кулачком, зиркаючи на людей і на батька зляканими очима.
— Дядьку, — сказав батько. — Давайге я вам трохи підсоблю. Мені зараз робити нічого, то ви скажіть, куди нести?
— Та мені ось тільки за оці двері, до автобуса, на автобус і тільки, — зашамкотів волохатий дідок. — Син не прийшов, бо, знамо, на зміні… Охо-хо…
Батько взявся за чемодани, — еге, нічого собі натоптав старий! — і за дідком, за дідком попід касами і будочкою з морсом виніс ті чемодани на привокзальну площу.
— От, — сказав батько. — Чи, може, ще далі? Але щоб не далеко, бо я тут доріг не знаю.
— Тут, тут, далі не треба! От і спасибічки вам, бо руки у мене стали чогось не ті. А оце вам, пожалуйста, на пивце, — і дідок десь наче аж з бороди дістав батькові вологого, складеного вдвоє карбованця.
— Та ви що, дядьку, за що? — і батько майже бігом кинувся від дідка до вокзалу.
Кинувся та наскочив, просто-таки вискочив на цього, як його, на Мумумкала!
Мумумкало — банкових літ чоловік, але поголений, з жалібними, як і в дідка, теж наче поголеними, чистими очима, відразу ж завітрячив перед батьковим носом розпареними руками-крабами і так замумумкав, щось показуючи на мигах і штрикаючи пальцем у вокзал, що батько нічого не второпав. Але щоб знайти якусь спільну мову, батько і собі вдався до своїх уже мигів: розвів перед Мумумкалом руки, мовляв, нічого не розумію… Тоді Мумумкало схопив його за рукав і потятнув до афішної тумби, де на Лемешева і Козловського була обіперта висока залізна сітка від ліжка, а біля неї стояли ще дві нікельовані, з голубими головками спинки.
— Му-му-му-му-м-м! — стрельнув Мумумкало пальцем на сітку і спинки, потім розстебнув свого зеленого, з орденськими планками кітеля, вихопив звідкись з-під підтяжки червоненьку книжечку, махнув нею на вокзал і затупотів ногами: — Му-му-му-му-у-у!..
Від Мумумкала пахло дікалоном, просто-таки як від якогось полковника…
І ось вони вже біжать у вокзал на перон до електрички: попереду з двома перев’язаними спинками через плече на-дікалонений Мумумкало, а позаду за ним, зігнувшись та задерши голову, аби кого не збити, з залізною сіткою на спині біжить батько.
У дверях електрички сітка за щось зачепилася, і поки батько борсався з нею в дверях і нарешті пропхався в тамбур, — двері за ним раптом зачинилися. Електричка дала гудок і рушила. Батько — вмер. Скинувши сітку під ноги щасливому Мумумкалу, побілілими пальцями він вчепився в двері, аби відтягнути їх і вискочити на перон, доки електричка не набрала ще ходу, але двері не піддавалися і не піддалися. Електричка дала ще один гудок, і за сірим, у жовтих патьоках вікном батько побачив, як прощається з ним Москва.
“Доносився”, — подумав батько, і більше нічого не подумав.
Мумумкало знову потягнув його за рукав і затупотів ногами об цокітливу підлогу: “Му-му-у-у-у!”. Мовляв, їдемо! Все в порядку!
Потім він любовно погладив сітку, підняв угору великого пальця: м-м-м! — і тицьнув батькові трояка. Батько відвів з троячкою його розпарену руку і влип у вікно. Тоді Мумумкало підійшов до батька збоку і жалісно подивився на його щетину, ще й помацав її своїм розчервонілим крабом, похитав головою: м-м-м, мовляв, негоже непоголеному їздити по столиці, м-м-м, ой, як не гоже! Потім показав пальцем на батьків рот з діркою без двох зубів і знову похитав головою: м-м-м!..
Батько згідно закивав йому головою і відійшов до інших дверей: ворони, дроти, вагони, вздовж і навскоси рейки та рейки, он і кульбабка між рейками в мазуті, дурненька, розцвіла, наче місця собі не могла знайти, але цвіте, цвіте, жовтенька, на розлуку…
“Це вже мене, мабуть, і Зіна прийшла та шукає, і їсти ж без мене не сяде, а я де. Я, одним словом, їду… Щоб я ще коли з дому поїхав?! Щоб я ще так коли хоч одного чемодана зробив?! Та краще я… я не знаю, що буду робить!..”
Батько оглянувся на Мумумкала, нехотячи підійшов до нього і став запитувати його, куди вони їдуть, і коли ця електричка стане, і чи взагалі вона колись стане, і що йому, батькові, треба сьогодні бути у Москві, у кіні син його йде. Батько говорив довго і наче ясно, та Мумумкало дивився на нього, як баран на нові ворота. Тоді батько, щоб розтолкува-ти Мумумкалові ще раз все достоту, перейшов на миги. Пальцями і кулаком він став показувати йому і Москву, і вокзал, і свою жінку, і її сльози, як вона плаче, і як за те, що він її покинув саму, вона буде його сварити…
Але миги у батька були свої, а у Мумумкала, видно, свої. Різні у них були миги, бо, дивлячись на мити батькові, Мумумкало розсердився, розпарені губи його аж наче пустили сік. Чи то він так зрозумів батька, що той щось зневажливо говорить про його жінку, чи то про нього самого, бо він враз набух, став плюватися і мало не заліпив батька у вухо. Розчарований батько кашлянув і відійшов до дверей.
І тут з електрички став виходити дух і повітря, вона у Москві щось забула, бо на батькові очі виплив голубуватий перон, і електричка стала.
Батько принишк і перестав дихати, погляд його завмер на дверях. Та вони наче прикипіли, наче хто приварив їх, прикував до проклятого чортового місця. З інших дверей, як з дверей, вже заґелґотіли і посунули люди, хтось навіть велосипеда вивів і, обліпленого сумками, повів поперед себе… “Може, їх де заїло?” — зблідлий батько під прощальний гудок електрички ще раз вчепився в їхній гумовий шов. Хух! — двері пішли!.. Батько стрімголов вискочив на перон і вкляк на ньому, як поплавок на воді. “М-м-м”, — замумкав на прощання з тамбура роззвірілий Мумумкало і, склавши навхрест чотири пальці, показав батькові “казьонний дом”. Батько згідно і вдячно хитнув йому головою і засміявся, показавши у відповідь свою чорну дірку із рота без двох зубів… і в цю мить з того боку перону з лісу вибігла мокра, — десь, видно, застав її дощ, — чи спітніла від скорого бігу нова, як з голочки, весела, його, батькова, електричка, вона летіла туди, в бік Москви, де Зіна, де будочка з морсом, де кінотеатр “Мир”. Як легко і м’яко, з прозорим, ніжним гудком, без гуркоту і брязкання вона зупинилася перед ним. Навіть не зупинилася, а вистелилася, як ласочка. Спокійно і чемно вона розчинила перед батьком усі свої двері і наче сказала: “Прошу заходьте, шановний Степане Миколайовичу, заходьте у двері, які вам до вподоби, всі вони в мене справні, і через п’ять хвилин будете там, де вам треба”.
Спокійно і чемно батько ступив у тамбур.
Електричка тільки цього й чекала, бо як тільки батько переступив поріг, вона шовково зачинила за ним свої двері, потім легенько гойднулася, подала срібний голос і попливла.
“Наче ж я забарився і недовго, може, і Зіна ще не прийшла, бо з тісю балаболихою тіткою Настею тільки зачепися за який-небудь базар-магазин; та і цвях із підбора у чоботі виліз, у п’яту через онучу коле, де б це його присісти?”
Батько заглянув у вагон. У вагоні можна сісти — де по четверо фали у карти, де сиділо двоє, а де й нікого на лавці нема.
— Пашо, голубчику, де ти пропав? — і не встиг батько пустити і пари з уст, як якась дівчина чи молодиця, теліпаючи скляними голубими кульчиками, вже посадовила його біля себе і затарабанила на весь вагон. — Ми вже з мамою і на кочегарні тебе шукали, і на фермі були, думали, що ти там, а тебе і там нема, а нам треба було гусей порізать, я заміж виходжу, поздоров!
І вона приляпнула свою круглу щоку до батькового зарос-
лого рота:
— Оце ось із фидцяти гусей, та ще в сусідів прикупили, матрац пуху вийшло, на перину. Поможеш мені до автобуса.
— Я… я… — батько хотів було сказати цій дівчині чи молодиці, що він ніякий не Паша, що він не той чоловік, за якого вона його має, що він сьогодні вже наносився, будь воно все неладне, і що він їде у Мурманське… Та де там!
— Ти що, Пашо, наче мене і не впізнаєш? Я Марфи Кли-кової дочка, отої, що через яр, за яром живе, ну, Марфи, з городньої бригади, з капусти! А я Вера, та сама Вєра, яку ти, як з фронту прийшов, по селу на гіргожах носив!.. Що воно буде — не знаю. Але що буде — те буде, їду до нього, на Далекий Схід, бо жених мій там заправщиком на гїдросамо-льотах робить. З дня на день від нього виклику жду, тоді вже з заводу розщитаюсь, — і її наморені очі тихо заплющились, повіка притулилась до повіки, і вже крізь сон вона тихо проговорила: — Мені ще сьогодні на третю зміну. Як електричка стане, Пашо, буди…
І ось мій батько з довгим, як кишка, через плечі до землі смугастим матрацом від електрички по перону і через вокзал, по знайомій білій, у зелених хвилях підлозі плентається за Вірою на знайому вже автобусну зупинку. Перше, куди він глянув з-під матраца, — це до кас, на каси, чи прийшла Зіна, але Зіни з тіткою ще не було, і то вже легше, потім глянув на будочку — будочка відкрита, морс у продажу, можна міді ще намінять, якщо не вистачить, та і все інше, як захочеться куди, все тут під рукою, далеко бігти не треба… У батька знову повеселішало на душі, та й до автобуса два кроки, і черги нема.
— Спасибі тобі, Пашо, голубчику, я поїхала-полетіла, бо, може, в гуртожитку вже і виклик лежить, не забувай мене, Пашо, нема тобі що на згадку про себе лишити… — Віра понишпорила в кишенях свого синього жакета і просяяла. — Ти дивись, гайка! Ти диви, гайка з мого заводу! На тобі, Пашо, хоч цю гайку, на згадку, може, вона тобі на грузило до вудки пригодиться!..
Віра сплакнула, витерла ріжком матраца очі і простягнула батькові гайку, вже як автобусні двері зачинилися. Тоді Віра підбігла до вікна і кинула її батькові через вікно. Не падати ж гайці на асфальт, батько зловив її і, дивлячись услід тонкосльозій Вірі, помахав їй рукою з гайкою на прощання…
