Тепер можна і червоненьким морсиком у носі поколоти, і на вокзальний годинничок з горобчиком на стрілці подивитись, чи далеко до двадцяти двох нуль-нуль, і сапожничка десь пошукати та цвяшка у підборі на місце забити, та Зіну почекати, та підснідати чи вже підвечеряти, а там і до Колі, в “Мир”, побачити, що він там натворив у тому кіні, той прийомний син, що аж німці вночі припруться на нього дивитися… А там поки сюди-туди, пересидимо на вокзалі, перекуняємо, як тут і поїзд… Батько лапнув себе за груди, намацав під пальтом у піджаці квитки — чи вони є, чи не загубив? Є, на місці вони, закомпостовані і тверденькі. На Полярне коло у Мурманське…
— Ну, і як сьогодні виторг? — через батькове плече перехилився міліціонер. —Л к навар?
— Який виторг, який навар? — аж свиснув через дірку батько.
— А носильщика. А на грудях блямба мідна така, держав-ненька, з номером, чи не знаєш?
— Знаю, чого ж не знаю. Така наче схожа на медаль, носильщики носять.
— А твоя де?
— У мене такої нема! — засміявся батько.
— Морс біля будочки пив?
— Пив.
— Скільки стаканів?
— А хіба я їх щитав? Пив, скільки влізло.
— А потім?
— Що — потім?
— Дідкові чемодани підносив?
— Аякже! Поміг старому, як не помогти?
— І скільки він тобі дав?
— Хто?
— Дідок.
— Так хотів було дати на пиво, — вже якось тривожно, але все ще радів батько. — Так я сам на те пиво йому можу дати!
— Лено, — гриз далі очима батька насурмонений, важ-кобровий міліціонер. — Глухонімому ліжко електричкою додому відтарабанив?
— Та ну його к чорту! — сказав батько. — Троячку в руку тулив!
— Троячку?
— Троячку. Наче я за троячку… А щоб ти скис, а ще
в кітелі!
— Документи! — твердим і рипучим, як ручки від чемоданів, голосом наказав міліціонер.
“Прямо тобі напасть якась! Наче змовились! Видно, ловлять когось, і ніяк не можуть впіймати”, — подумав батько і вже звично поліз неслухняною рукою під пальто.
— Вам що, місця нема? Стали іменно на зуішнці — вам для таких іншого місця треба, — розбурчалася якась жінка з двома зареваними близнятами на руках. — Відведіть його у міліцію, а то тут! З дітьми не дають пройти, погибелі на вас нема!..
Міліціонер глянув на неї якось вибачливо, козирнув і сказав батькові:
— Гражданін, пройдемте.
— Та ви що? — підняв руки батько. — Та мені нема коли! У нас сьогодні кіно з сином у двадцять два нуль-нуль, а ще поголитися, і гвіздок із підбора у чоботі виліз, і Зіна… Ось нате паспорт, дивіться…
Важкою рукою міліціонер узяв паспорт, читав-читав, глипав з фотокартки на батька, з батька на фотокартку, потім повернувся і, не кажучи ні слова, пішов з паспортом до вокзалу. Батько побрів за ним.
“Отепер уже пропав геть, — думав батько. — Ні за цапову душу, і що ти будеш кому казати?”
Біля афішної тумби міліціонер зупинився і сказав:
— Так що, Пашо, у кіно, значить, на двадцять два нуль-нуль?
— У кіно, і вдосвіта поїзд: якраз у нас усе виходить. У Мурманське їдемо, на Полярне коло…
— На Полярне, значить, у Мурманське, Пашо…
— Л не Паша, — нарешті дійшло до зніченого мого батька, і він раптом замовк, наче йому заціпило.
— У паспорті в тебе ім’я одне, а так ти Паша? Паша — це що у тебе, кличка?
— Яка ще кличка, та ви що?
— А як тебе та назвала, що ти їй матраца в автобус ніс?
— Так це вона так, сплутала мене з кимось іншим, ніякий я не Паша, там у паспорті все записано і завірено печаткою.
— Сплутала?
— Та їй-богу! І слова мені не дала сказати, така тараторка, а потім заснула…
— Заснула?
— Заснула. Каже — розбуди.
— І ти розбудив?
— Як тільки електричка підійшла до перону — вона проснулася сама, їй сьогодні на третю зміну.
— Кому — їй?
— Та Вірі. Так, кажись, її звати. Вона заміж виходить. Матрац гусячого пуху на перину на Далекий Схід до жениха везе.
Тут вже якось потемніло-переплуталося в голові і міліціонерові: і Віра, і Полярне коло, і дідок, і Далекий Схід, і глухонімий, і двадцять два нуль-нуль, і цвях у чоботі, і гусячий пух… Він дрібно захитав головою, наче напився чогось дуже кислого, і сказав:
— Слухай, Пашо: на фронті я був у полковій розвідці та й тут вже після війни переловив не один десяток подібних тобі музикантів, але таких, як ти, я ще не ловив. Мені навіть весело з тобою говорити. А що вона, ця Віра, тобі кинула через вікно?
— Де? Через яке вікно? — Батька знову обсипало жаром, і через дірочки його капелюха знову заструмував туманець, тільки цього разу густіший.
“Ще цього мені не вистачало: приїхав чоловік у Москву, став на вокзалі і гайки через автобусне вікно ловить — до чого я вже дожився!..”
— Та нічого наче вона мені не кидала… Просто так махнула рукою… на прощання…
— А що то в тебе в руці?
— Де? — спитав батько.
— У руці. У жмені. Батько розкрив жменю.
— Гайка.
— Гайка?! — Витріщив очі міліціонер.
— Хіба не бачите? Віра дала на грузило для вудки за матраца. А ви думали що?..
Міліціонер взяв з батькової долоні гайку, покрутив її у руках, надів на палець, покрутив і якось тихо і сумно подивився на батька…
У перукарні батька поголили без черги. Міліціонер провів його просто до перукаря, щось прошепотів тому на вухо, і перукар поважно посадовив батька в співуче, немащене крісло, схопив помазок і намилив теплим помазком батькову срібну щетину від душі.
Міліціонер став при порозі, і черга з втаємниченим розумінням кидала на нього погляди, та й він сам, скоса посилаючи значуіігий погляд на чергу, наче повищав у зрості.
— Є “Шипр” і “Красная Москва”. Вас чим? — спитав перукар.
— І тим, і тим, — відповів батько. — А що, у вас бритва німецька чи наша?
— Холландська, — сказав перукар. — Трофейна.
— У мене вдома німецька. Також трофейна…
А коли поверталися з підвалу від шевця і батько притупував підбором об асфальт, то казав:
— Оце ж, шпильки із клена на заготовку колю я сам. А гвіздки? У нас їх днем з вогнем не знайдеш. Так я тоді насмикав щипцями із старої ляди від погреба — іржаві і довгі. Ті, що на підметки пішли, пообрубував, а ті, що довші, на підбори. Так одного десь не розщитав, от він у Москві і виліз. Наче не міг він ще вдома вилізти.
Мати з тіткою Настею помітили батька ще здалеку, як тільки він з якимось міліціонером зайшов у вокзал і став під годинником розглядати вокзальну підлогу в зелених хвилях. Батько розмахував руками, хитав головою і прицмокував, бо коли він розмахує руками, то завжди прицмокує: це він або ж з чогось дивується, або ж йому щось сильно подобається. Затим міліціонер підвів батька до вокзальної стіни, і батько, обмацуючи ту стіну очима і руками, прицмокував знову… Тоді вони вдвох підійшли до лотка, міліціонер накупив пиріжків, і з тими пиріжками вони подибали до будочки з морсом. Ще по дорозі до будочки батько помітив матір, махнув їй пиріжком, мовляв, почекай, мені ніколи, бо йду з чоловіком пити морс.
Біля будочки, тримаючи червоні з морсом склянки, батько з міліціонером засперечались, видно, батько хотів платити сам, а той — сам. Тоді батько, не довго думаючи, поставив склянку на прилавок, на склянку пиріжок, поліз у кишеню, щось дістав звідти, показав міліціонерові, матері здалося, що то якесь кільце чи гайка, заховав руки за спину і, суворо дивлячись на міліціонера, виставив перед ним руки.
Той ударив його по руці, батько розкрив порожню жменю і засміявся. Засміявся так, що навіть матері звідти було видно чорну дірку у його роті без двох зубів…
Тітка Настя вже й задрімала, а вони ще пили той морс, склянка за склянкою, заїдали пиріжками і говорили: то один, то другий. Потім мати побачила, як міліціонер, наче від когось ховаючись, повів батька за будочку під стіну і дістав з внутрішньої кишені кітеля якусь паличку. Обережно приставив ту паличку до губ і став на ній перебирати пальцями. Так би вони стояли ще невідомо скільки — один дув і перебирав пальцями, а другий кивав головою, мов кінь у спеку, якби біля кас не здійнявся гармидер, схожий на бійку, і міліціонер, заховавши паличку, побіг туди…
— А шо ти там за спиною ховаєш?
— Не скажу. Вгадаєш — твоє буде. Не вгадаєш — однесу, де взяла.
— Та не морочи мені голови. Показуй…
— А може, я боюся?
— Не бійся, якщо вже купила…
— Глянь! Диви! — і в маминих руках з’явилася руда цигейкова шапка з чорними шнурками. Батько пильно глянув на неї, потім на матір і закусив губу.
— Чого ти кривишся? Ти візьми поміряй. На-на. Батько взяв шапку, пом’яв її у руках, дмухнув раз і вдруге
на ворс і сказав:
— Даром не хочу. Вона ж з собаки. Ще я рудих собак на голові не носив!
— Ну ви тільки гляньте на нього! Пів-Москви ходить у них, а ти — з собаки. І на Полярне коло під сніг їдеш у чому — у капелюшику!
— А що я вам, Зіно, казала? — прокинулася тітка Настя. — Отой мордатий, що цю шапку збував, так від нього самого псиною тхнуло… А подивіться, Миколайовичу, на мою обнову, теж скажете, що із собаки? Називається — муфта! А яка ж тепла, а яка ж м’якенька, руки у ній, як у печі. Ще й з резинкою на шиї, щоб не загубилася! Ото Ганя спасибі тітці скаже…
І тітка Настя під самий ніс піднесла батькові свої руки, сховані в чорну муфту:
— А оце ось вуалею називається!..
І тут тільки мій некмітливий батько побачив, що половину тітчиного обличчя закривала така ж чорненька, як і муфта, сіточка зі срібними мушками навскосяк.
— Якраз буде в чому Гані на буряки ходить, — буркнув батько і нетерпляче глянув на вокзальний годинник…
На кіносеанс вони прийшли раніше, щоб не спізнитися. Мати через кожну хвилину перепиняла людей і питала, котра година. Та посилала батька під вікна кінотеатру, щоб він наче ненароком поглядав у фойє, чи не чекає їх Коричневий.
— Та не жде! Ще рано! І я вже ходив, і більше не піду. Не хватало, щоб я в Москві у вікна заглядав! — відстоював себе батько. —А ви, якщо хочете, ідіть з Настею і заглядайте, стра-міться!
— Піди, Стьопо, ще раз піди. А може, вже цього разу він якраз вийшов і дивиться, де ми, чи ми тут?
— Я тобі раз сказав.
— Тоді розкажи мені, який він із себе, то я сама піду стерегти його. Бо глянь, скільки людей валить, то, може, нам і приставних стільців не хватить…
— Хватить. У нас же ось, — і батько вкотре став роздивлятися контрамарку. — Це вже документ, бо на нім печатка. Краще ідіть отам оно сядьте у скверику та посидьте. І не стовбичте отут у всіх на очах. А я вже подіжурю Коричневого сам…
У цю мить до кінотеатру під’їхало два синьо-білих автобуси. Під’їхали і стали. Двері у них відчинилися самі, і з їхніх дверей на асфальт стали виходити люди. Всі — і чоловіки, і жінки — були чомусь у піджаках, і всі підстрижені коротко, на один манір, як хлопчики. У декого на руках сиділи білі і чорненькі собачки, і по тих собачках стало видно відразу, що це були люди не наші.
“Невже німці? — подумав батько. — Щось я таких німців і не бачив. А може, англійці? Мабуть, англійці, бо англійців я і справді не бачив ніколи…”
У мертвому мерехтливому світлі реклам двома величенькими купками вони зупинилися перед входом і позадирали голови.
На нашого Колю, — прошепотіла тітка Настя. — Ач, як дивляться, роти пороззявляли… і всі ж одинакові, геть один до одного, ще присняться!..
