З дверей кінотеатру раптом вилетів Коричневий. Батько і не впізнав його: в чорному лискучому костюмі, в жовтих, як віск, черевиках, у чорному капелюсі, лише вуса-щіточки його! Коричневий підбіг до прибулих, щось до них заджеркотів не по-нашому і, показуючи рукою на спеціально відчинені, видно, тільки для них, двері, повів їхню гирилицю в кінотеатр. “Навіть не глянув, — подумав батько. — Та й куди йому зараз до нас… Лк бігає! Хоч би ноги не зламав, бо як раптом — не дай Бог — зламає сьогодні ногу, то тоді пропало наше кіно…”
Батько перевів погляд на ті, інші, “наші” двері, в які безконечним тихим вечірнім потоком — а офіцерів! а офіцерів! — вливалися люди.
— Ходімте, станемо ззаду, і поки дійдемо до дверей, то він буде тут як тут, — сказав батько.
— А як не буде? — У матері від хвилювання під жовтою хусткою вже поблискували на лобі краплини.
— Буде. Нікуди він не дінеться. Що ж він, нарошне мені цю контрамарку вручив?..
Вони зайшли у фойє. По контрамарці їх пропустили відразу, навіть не спитали, хто вони і чому, хоча тітка Настя на всяк випадок приготувала в голові “про нашого Колю” промову.
А Коричневого нема! Люди заходять уже в зал, лишилося їх з десяток, жменька, ось уже зайшли й ті… Посеред фойє зосталися тільки вони утрьох. Вони роззиралися на всі боки: куди воно йти, і чи йти, і де тих приставних стільців шукати? А дзвінки у фойє роздираються, а двері знадвору у кінотеатр запираються, а світло у фойє поволеньки гасне… І — згасло.
Батько відчув, як темна, липка темнота потекла по всьому його тілу, що аж набряк під пальтом піджак. Мати стояла розгублена і дихала так, наче їй не стачало повітря. У тітки Насті щось тоненько у носі засвистіло.
Так вони стовпчиками і стояли перед далеким від них, освітленим квадратом — входом з фойє у самий уже зал…
— Стійте тут! — Звідкілясь, невідомо звідкіля, з темноти випірнув Коричневий і побіг до свого кабінету. За ним три жінки.
Щось у кабінеті загрюкало, і з нього вибігли ті самі три жінки. Кожна несла перед собою по стільцю, а з ними і Коричневий.
— Стійте тут! — знову наказав він батькові, — і як тільки в отих оно-но дверях погасне світло, ви, тримаючись за кожну із цих жінок, ідіть за ними. Вони вас посадять.
Сказав — і зник. Щез, наче його не було, наче він провалився крізь землю.
Жінки зі стільцями в руках наче передихнули, і та, передня, сказала:
— Чіпляйтесь за нас, не бійтесь. Беріться, бо зараз буде темно кругом, і йдіть за нами. Не бійтеся… — Так вона говорила, а сама не зводила погляду з освітленого квадрата, що вів у самий зал… Раптом квадрат погас, і з залу почулася музика — кіно почалося!
— Ходімте! — прошепотіла передня жінка, — ідіть обережно, бо підлога слизькувата, ми вранці її натирали…
Першою за жінкою із стільцем, тримаючись за її кофту, пішла мати, за нею, — ой, упаду, ой, не можу! — тітка Настя, а замикаючим, третім і останнім, мій батько. Як тільки батько вбіг у зал, на нього війнуло надихане за день людське солодкувате тепло, а ті люди, які сиділи в залі тепер, освітлені примарним світлом з екрана, видалися йому неживими.
— Сідайте, сідайте, — шепотіла батькові його провідниця, і батько, навпомацки шукаючи рукою спинку стільця, вхопився за чиєсь гаряче вухо. Вухо щось гавкнуло йому не по-нашому, і батько, як був з простягнутою у темінь рукою, так і вкляк. Тоді провідниця потягнула його за рукав і, наче маленьку дитину, втовкмачила на стілець. Батько сів і дерев’яно застиг. Не змигуючи, нічого не бачачи, він кудись прямо дивився перед собою, дивився кудись у безвість, аж поки, наче з глухого туману, наче з іншого невідомого світу, перед очима щось почало проявлятися. Спочатку розмите, наче крізь замерзлу зимову шибку, а перегодя розмите з країв, а ще через мить вже чітко і виразно він побачив, як по загаченому розтрощеними підводами шляху під палаючими тополями, чорний і темний від утоми, люті і ганьби, з такими ж солдатами, як і сам, під бомбами відступає його син. Батько примружив очі, щоб краще роздивитися і придивитися: я це чи не я? Та коли я щось там крикнув і батько почув мій голос… “Коля!.. Тільки ж чому його всі називають не Колею, а Іваном? — думав батько. — І скільки можна так відступати?..”
І знову бій за боєм, бій за боєм… Зі страшною силою впали зірвані мости у Дніпро, і я опинився на столі в медсанбаті під ножем хірурга. Батько скоцюрбився, наче це різали не мене, а його. Він навіть поворухнув своїм-моїм пораненим плечем, і коли хірург взяв скальпель і різонув мене в тому місці, де був осколок, батько затулив обличчя лацканом від пальта і, схиливши на груди голову, тихо про себе застогнав…
Він довго не піднімав голови, наче не було в нього сил її підняти. А з екрана щось знову ревло і кричало, рвалося і вищало, та батько так і сидів з похиленою головою і сумирно нюхав свою кишеню від піджака: якоюсь дивною фарбою звідти пахли закомпостовані мурманські квитки…
І враз навколо стало тихо. Стало так тихо, наче екран занімів чи кіно обірвалося і більше його не буде. Лише якась музика, ніби з неї тягнули жили, зашамкотіла на ввесь зал, і батькова голова піднялася сама по собі: обгорілою кручею Дніпра бігла якась жінка. Добігла на самий край, впала на коліна, простягла над палаючим Дніпром свої згорьовані руки і заголосила: “Відведи, Господи, руку смерті від мого сина-воїна… Іваном зовуть його, моя доле, Орлюком Іваном… А я його мати!..”
— Не ти його мати!!! Я його мати! — раптом не своїм голосом закричала моя мати, що батько аж здригнувся. — Я його мати…
І батько почув, як затупотіли мамині валянки проходом униз, до екрана…
Залом гойднуло. Якийсь гарячий темний вал прокотився по нім вздовж і впоперек, і екран, ще трохи поблимавши, посмикався і погас… У залі спалахнуло перелякане світло. Батько побачив, як осліплена світлом моя мати стояла далеко внизу перед екраном у темній новій куфаєчці, як темна квасолинка, і сама вже бачила, що екран погас і на ньому нікого й нічого немає, обернула до залу своє мокре обличчя і безпорадно за-оглядалася… Матері здалося, що наче вона стоїть на дні якогось моря чи океану: з одного від неї боку білою крижаною стіною здіймався увись холодний екран, а з інших боків замість людських голів на неї насувалися гірські валуни… і ні ноги їй підняти, щоб іти до свого приставного стільця, ні поворухнути рукою…
Батько скочив на ноги і побіг до неї.
— Зіно, Зіно, ти що…
Він узяв її за руку і тим же, як йому видалося, безконечним проходом повів уверх на її місце…
Мати сіла на стілець, витерла ріжком жовтенької хустки очі, склала на животі руки і знову стала дивитися на екран і чекати.
Зал сидів, наче набрав у рот повітря, і не міг його видихнути… і, як воно завжди бувас, — з товмачами чи без товмачів, — через якусь мить у залі всі уже знали — ця жінка в куфайці, що кричала і бігла до екрана, і с його мати, отого солдата, отого Івана — головного героя…
Якісь незримі золоті струни протягнулися від кожного в залі до матері, і коли кіно почалося знову, то зал уже дивився його якимись іншими, причетними очима, і коли я на екрані потрапляв в немислиму халепу, з якої не те що жива людина не зможе вийти живою, а навіть сам святий дух, зал напружувався так, що бриніла у ньому кожна невидима струна… У такі моменти зал переживав і боявся, бо якщо ця жінка знову не витримає та побіжить, розкинувши руки, до екрана рятувати свого сина із пекла війни, то, може, не витримає, впаде під екраном і вмре…
Та мати, склавши руки на животі, досиділа до кінця спокійно і просто, навіть ні разу не заплакала, і коли фільм скінчився — зал видихнув повітря, а батько помацав рукою свою лисину — лисина його диміла…
Кіномеханіки згори, з будок, і Коричневий у дверях, і всі, хто стояв біля нього, — касирки, прибиральниці, буфетниці і сторожі кінотеатру — бачили, як німці й англійці обступили матір, і говорили-балаболили-ґелґотіли, а в їхніх жінок очі були на мокрому місці. А один однорукий німець просто їв матір очима, ховався за спини і з-поза спин знову дивився. Мати один лише раз глянула на нього і сказала:
— Здрастуйте. Що ж ви не признаєтесь? Це ви у нашій хаті стояли чи не ви? Ви. Коля тоді ще пішки під стіл ходив, і ви йому оті кругленькі конфетки давали та пранням закидали мене, щоб вас воші не з’їли.
— Бульо, бульо, — радісно, цокаючи, як від морозу, зубами, заговорив німець.
— І бульйон! — Печально посміхнулася мати. — І млєко, і шнапс — давай, матка, давай!.. Бульо чи не бульо?
У німця одне око плакало, а друге — скляне — лишалося сухим. Мати пішла вниз, до виходу у вестибюль. Німці й англійці бачили, як там, біля вхідних дверей, біля екрана, солдати і офіцери, що нишком стояли, враз виструнчилися, як повз них проходила мати, і віддали їй честь. А в тих офіцерів, що воювали, руки біля козирків тремтіли…
У кабінеті Коричневого на зсунутих один до одного столах світив боками відровий самовар “і пряники, пряники аж трьох сортів” — відмітила про себе тітка Настя і сіла навпроти самовара. Мати з батьком стояли під стіною біля дверей, переступали з ноги на ногу, а ті три жінки, що зі стільцями бігли попереду них у темний зал, та ще з десяток з червоними очима після фільму жіночок, та двоє кіномеханіків поралися біля столів: хто чистив ще гарячу, в сизих мундирах картоплю, хто оселедці, хто різав хліб, покрадьки поглядали то на мене з плаката, то на батьків, стиха перешіптуючись, на кого я схожий: на маму чи на батька? Коричневого не було, він, видно, з іноземцями у бігах. Перенесений на підвіконня, чорнів лише його телефон.
— Нюро, а чому ж це наші дорогі гості в дверях стоять?
— Ай справді — чому? Гості наші дорогі, проходьте, сідайте, просимо, ой горечко, що ж це я про вас і забула, у мене після кіна ще руки трусяться, і я… і я…
Нюра підбігла до матері, схилилася не схилилася, а впала їй головою на плече і глухо ридма заплакала… Покотилися сльози по щоках і в матері, і всі жінки з необлупленими картоплинами в руках відвернулися хто до стіни, хто до вікна — дали волю сльозам… Як літньої пори перед грозою, в кабінеті наче враз потемніло і зробилося парко, неворухка, наче глиняна тиша від стіни до стіни, від підлоги до стелі обліпила жінок, наче замурувала їх’у собі, замурувала, мов назавжди… Вони стояли, кожна згадуючи своє, і їхні підборіддя дрібно тремтіли… Батько став намацувати в кишені папіроси, а кіномеханіки з обох боків біля батька запалили сірники і чекали, поки він дістане з пачки куриво.
Лиш тітка Настя сиділа за столом і не плакала: у неї в цю війну загинули двоє синів і чоловік — у тітки Насті вже не було сліз.
У пальцях кіномеханіків поблимували сірники, а батько все ще ніяк не міг видлубати з пачки папіросу…
На підвіконні, мов ошпарений, затарабанив телефон. Він гримів, що зі стін мало не сипався тиньк. Нюра тихо відхилилась від матері і, не витираючи очей, підбираючи губами сльози, прошепотіла:
— Просимо вас… проходьте… сідайте…
Телефон підскакував. Нюра підняла трубку, слухала-слу-хала і сказала:
— Тут… вони тут… з нами… сідаємо… чистимо картопельку… — і поклала трубку. Глянула через стіл на матір і враз немов перемінилася: — Що ж це, бабоньки, ми всі розрюмсались? Наливайте, хлопці, що є…
Жінки обережно, мовчечки підняли чарки і потягнулися спершу до матері, потім до батька і тітки Насті. Скраєчку пригубили, так само обережно поставили чарки на стіл, і тут благоговійним запахом дихнула зі столу розварена, у срібних іскрах картопля, та ще й з оселедцем!
Батько вже було націлився виделкою на товстеньку спинку, як мати, показуючи очима на кіномеханіків, сказала:
— Бери, Стьопо, когось із них і бігом на вокзал. Тільки недовго: туди й назад. Візьмеш отого чемодана, що з жовтою ручкою, чув?
Батько сковтнув слину, вона покотилася напряму, бо слині ні за що в горлі було зачепитися, акуратно підсунув під край тарілки виделку, якось боком виліз, щоб не стирчати над столом, кивнув головою крайньому від вікна лисому, як і він, кіномеханікові, і вдвох вони вислизнули в нічний вестибюль.
— Поїхали на вокзал, — тихо засвистав діркою батько.
— Навіщо? — спитав кіномеханік.
— Треба. Поїхали.
— На який?
— Лк на який? — не зрозумів батько. — На вокзал.
— На який? — прошепотів кіномеханік. — У Москві вокзал на вокзалі, вам на який?
Батько забув. Геть-чисто забув, випало з пам’яті, як він зветься, отой вокзал, де в камері схову стояли його чемодани… Батько наморщив лоба.
— Ну, як його, той, де будочка з морсом стоїть і каси! — сказав батько недотумкуватому кіномеханікові, оглядаючись на двері кабінету: не будеш же знову відчиняти їх і питати у Зіни, як той вокзал зветься.
— З морсом? — перепитав кіномеханік.
— І каси! Цілих десять штук, у ряд, з віконечками, що досочками закриваються. Десять штук!..
— Каси касами, а як він зветься — Казанський, Київський, Білоруський — як?
— Якось зветься, але не так… Підлога біла у нього, і хвилі на ній зелені… Ще годинник здоровий над дверима висить, не цокає, але йде… Ну, як же це його?.. О, — згадав батько. — Міліціонер там на сопілці грає!
— Хто? — спитав кіномеханік.
— Міліціонер! Де тут у вас у Москві міліціонери на сопілках грають?
— На сопілках?
— З бузини. Вона у нього саморобна. Він її під кітелем у кишені носить.
— Щось я такого не чув і не знаю…
— Слухайте, як вас звати?
— Микита Микитович.
— Слухайте, Микито Микитовичу, сюди: зайдіть до кабінету і спитайте мою жінку, як цей вокзал звати. Зайдіть, пожалуста, бо мені невдобно.
Микита Микитович вскочив у кабінет і через хвилинку вибіг:
— У вас пара рублів на таксі знайдеться, бо при мені самі копійки?
— Є, аякже! — зрадів батько.
— Тоді побігли. Мишо, Мишо! — гукнув сторожеві кіномеханік. — Відчини нам! І не зачиняйся — ми скоро будем!.. А вокзал називається Ярославський, — сказав він батькові.
— Ярославський? — перепитав батько. —Я ж так і думав, що Ярославський, я ж так і думав, думав, та лиш забув…
На вулиці росив дощик, і поки Микитович ловив таксі, батько підставив під його холодненькі краплі знову узяте жаром, розпашіле обличчя цього разу хтозна від чого: чи то від фільму, чи від жіночих сліз за столом, чи від того, що забув, як звати вокзал… Дощик холодив і поволі стікав за вуха під комір пальта. Батько ворухнув однією ніздрею і нюхнув свою одну щоку, ворухнув другою — понюхав другу: одна його щока пахла “Шипром”, а друга — “Красной Москвой”…
Чемодан лежав на підвіконні біля телефону Коричневого. Мати подавала, а батько носив на стіл: кільця ковбаси, малай-чики бринзи, бідончик меду, баночку гірчиці, що росла у нас на городі, поставив і розв’язав торбинку вив’ялених на сонці абрикос, торбинку бабакових зернят, головку капусти, кендюх сальтисону, домашню високу хлібину…
— Стьопо, Зіно, що ви робите? — замахала руками Нюра. — Куди його — досить, досить!
— Та що тут такого, що тут такого є, тут такого нічого й нема, — носив зосереджений батько, а сам думав: може, вони цього, нашого і не їдять, вони ж усе-таки люди городські, он у них самовар який і чай заварюють чаєм, а не вишневими гілочками…
— Уже все, уже все, — відказувала від чемодана мати. — Іди, Стьопо, та візьми ще оце.
Батько підняв з чемодана плескату бочечку, чи то бочечку, чи то дубову якусь наче каністру з дубовим, у марлі чопом, обтер полою пальта, поставив на стіл і сказав:
— З сьогорішніх наших вишень. Яка вона вийшла — не знаю… — він приклався до бочечки вухом, послухав і сказав мамі: — Вона ще грає, Зіно…
— Нехай грає, — відповіла мати. — На те вона й наливка, щоб грати.
Поки батько наливав у склянки наливку, мати підійшла до Микитовича й запитала:
— А що, це кіно у вас тут і ночує?
— Тут, — сказав Микитович. — Куди ж його нам возить? Завтра чи то вже сьогодні зранку ми його закрутимо знову, і так до півночі щодня. Ми його другий місяць крутимо.
— Звідти ото, згори, де маленькі віконця?
— Звідти. Вмикаємо проектор, і — пішло! Лиш треба стежити, щоб не порвалася плівка, щоб ракорди на кожній частині були, щоб… А ви що, може, схотіли іще подивитися?
— Хочу… — самими губами відповіла мати. —Якщо можна…
— А чому ж не можна? Як це не можна? Ходімте…
В порожньому сумному залі пахло мишами і вихололими кріслами.
— Де ви хочете сісти?
— Де? Може, приставного стільця принести? Микитович посміхнувся і сказав:
— Сідайте отам, у двадцятому ряді посередині, звідти краще видно… Вам як: дати звук на повний чи тихо?
— Щоб не кричало, — сказала мати і пішла в двадцятий ряд, сіла посередині, обкутала плечі сірою хусткою і стала чекати.
Білий, як біла глина, екран стояв перед її очима від краю й до краю, тихий, притихлий та напружений увесь, мов сторчма поставлене поле під снігом, яке ніколи й нікому не проїхати і не пройти…
— Де ви? — почувся позаду, десь аж з-під стелі далекий голос Микитовича.
— Я вас не бачу! Починати?
— Починайте, — зворухнула губами мати і тісніше вкуталась хусткою…
Коли мати зайшла в кабінет, то почула і побачила: столи були зсунені до вікна, Нюра грала на гармошці, жінки танцювали, а з ними танцював батько. Лише батько танцював по-своєму: з чорними настовбурченими бровами, з чорними войовничими очима, руки в боки, він стояв під стіною, бив чоботом об підлогу і вигукував — гоп! гоп! гоп! Це його “гоп” збивало жінок з танцю, бо Нюра грала вальс, і він тік ніжно і плавно, як лісосмуга за вагонним вікном…
Мати посміхнулася, підійшла до батька і сказала:
— Що ти гопкаєш, подивись, як люди оно танцюють!
— Гоп, гоп, гоп! — вже склавши на потилиці руки, продовжував батько.
До відходу поїзда Москва — Мурманськ лишалася рівно година.
