Генерал набрав пригорщу пшениці, довго на неї дивився, глянув на батька, на жінок, оглянувся на танки, на небо з літаками, обережно висипав зерно чомусь собі у кишеню і помітив Миколку:
— А ти, синочку, чий?
— Я — татів!—сказав Миколка і заховався за батька.
— Бондаренко! — гукнув генерал капітана.— Лиши… Як вас величати? — звернувся він до батька.
— Максим Миколайович.
—Лиши в цьому селі пару бочок пального… Більшим, Максиме Миколайовичу, не зможу вам допомогти. Щасти вам!
— І вам щасти,— сказав Миколчин тато. Генерал узяв, — батькові, дідові, жінкам,— під козирок, сів у машину і поїхав.
— Татку, — прошепотів Миколка,— навіщо генерал пше ницю висипав у кишеню?
— Та, мабуть, для щастя,— сказав тато. Не встигли дерев’яними лопатами перегорнути пшеницю у школі, як на вигоні сів літак з червоною зіркою на боці.
— Ой, — ойкнув дід Рятушняк і вибіг зі школи. Дід наче знав. А знав, бо з літака злазив його син Петро.
Петро кинувся бігти до хати, але дід загукав до нього від школи, з дерев’яною лопатою в руці:
— Петре, я осьдечки, тут, у школі, зерно перегортаю! — вдарив себе руками об поли та так і став, сам не зміг уже бігти до Петра.
— Тату! — крикнув Петро до свого татка — діда Рятушняка — і в хромових чоботях повз Миколу й жінок протупотів до свого батька та обійняв його.— Здрастуйте, тату! Я — на два дні! Відпустку дали! Здрастуйте! — сказав Пет— ро людям і перестав сміятися та радіти.— Здрастуйте…
Миколка аж присів: на грудях у Петра блищала Золота Зірка Героя, хоча погонів на плечах у нього й не було!
Дід Рятушняк, забачивши цю Зірку, якось зніяковів, оглянувся на людей, а потім тихо сам прихилився до неї головою — і знову заплакав.
“От мені оцей дід! — подумав Миколка.— Тільки й робить, що плаче, коли не треба плакати”.
— Максиме Миколайовичу,— засвітився Петро до Миколчиного тата,— давно?
— Учора. Здрастуй.
— А я лечу та думаю…
— Надовго?
— На два дні!.. Тату, не плачте…
— А оце в тебе що? — пальцем доторкнувся дід Рятушняк до Петрової Золотої Зірки.
— Як — що? Дивіться, тату.
— Бачу… А он Миколка Первінку купив на базарі… Три стакани на день дає,— похвалився Миколкою дід Рятушняк.— А я вже думав, де там ти і що…
—Воюємо, тату! Не журіться!
Миколка сидів на порозі сарая і слухав пісень з хати і ї
діда Рятушняка. Над ним тепло дихала Первінка, біля нього лежав Собака, і “Цвіте терен” розливався над вигоном і літаком на ньому, над садом і над криницею.
—А чому мій татко — Максим Миколайович? — запитував себе Миколка.—1 дід так на нього каже, і генерал, і Петро.
А Петро ж не набагато молодший за татка?.. І Герой Радянського Союзу… Льотчик… На самольоті прилетів, у хромових чоботях… Максим Миколайович… Гей, ти,— сказав Миколка Собаці,— здрастуй, Собако Собацюренько, і ви, Первінко Миколаївно, добрий день! На цю осінь до школи — добрий день! А там, дивись, як татко з мамою і хату вкриють — добрий деньї А в криниці завжди темно — добрий вечір!
— Синочку, а з ким це ти говориш? — Тато і Петро стояли над Миколкою, на небі, на білих хмарах.
— Тату, а Первінка буде рости?
— А як ти хочеш?
— Хай не росте.
І Собака хай не росте. Хай вони будуть такі, як є.
— То вже будуть! — засміявся Миколчин тато, Максим Миколайович, засміявся Петро.
— Петре, треба було б подивитися, що по селах робиться. Це ж мені пішки виходить — далеченько… А так би подивитися, що у людей е. Бо у нас ні трактора, ні коней, а весна на носі… Як ти?
— А райцентр?
— Ще нічого не знаю. Збираюся. Але справа не в цьому…
— То що, Максиме Миколайовичу, заводити? — легко, празниково спитав Петро.
— До вечора вернемось…
— Татку, ви куди? На самольоті?
— Та полетимо, синочку. Таткові треба подивитися, що по селах робиться. Якщо хочеш…
— Хочу! — вилетіло з Миколки, як з птаха.
Дядько Петро завів літак, і полетіли.
Миколка сидів у тата на колінах, поруч з дядьком Петром, і земля не чорна, не сіра, а золота мерехтіла під літаком, і над ним, і збоку. Все було в золоті, і тато, і Петро.
— Це що?
— Забари. Лети, Петре, на Кам’яний Міст. Отам і сядемо. А з Кам’яного Мосту — на Криве Озеро. Подивимось, що там. З Кривого на Грушку і — додому.
Сіли в Кам’яному Мості, сіли в Кривому, в Грушці, ше десь сіли. Миколка не виходив з літака: батько з Петром ходили по сільрадах, гомоніли з головами колгоспів, видно торгувалися, били “по руках”, і з кожною посадкою прибували нові пасажири: в Кам’яному Мості — ягня і пара голубів, в Кривому — козеня і теличка, в Грушці — борона, двоє гусей. Теличку, козеня і ягня тато з Петром прив’язали у літаку, а голуби і гуси мостилися біля Миколки. Так і летіли. Між білими хмарами над золотою землею.
Вийшли орати, сіяти і боронити. Перед цим батько сказав Петрові:
— Петре, ні трактора, ні коней. Лопатою степу не накопаєш. Маємо сім плугів.
— Запряжем?
— А ти як думаєш?
— Думаю, що запряжем.
Семеро плугів, запряжених в дядьків Петрів літак, стояли на березневому, давно не ораному полі. Далі стояли жінки, і руки їхні були в торбинах, у зерні.
Дядько Петро завів літак. Літак завівся. Похитнувся трохи мотором, але завівся на очах Миколчиного тата і всіх людей. Його колеса відразу ж намацали землю і пішли по ній, а за ними пішли й плуги.
За плугами йшли старі чоловіки, і їхні руки на чепігах були тверді, мов каміння.
Літак орав землю плугами, а за ними на свіжу ріллю кинулися жінки, щоб засівати.
Вони сіяли з рук легко і радісно, навіть удови.
Миколчин тато йшов за плугом, і чорна земля чорною хвилею хлюпала йому на чобіт.
Петро, ввесь час оглядаючись на плуги та на сівачів, вів літак, як ні в жодній битві, ні в жодному бою: він аж спітнів і не бачив би цього поту, аби не западав цей його піт на Золоту Зірку Героя малими краплинами.
А позаду усіх — за літаком, плугами, сівачами — брів Миколка з Первінкою.
Запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачі і не хотіла рости, і ріжки в неї були віночком.
