Жили-були колись два куми – один білий, а другий чорний. Якось вирядились вони по дрова й, переходячи через гору, натрапили на оленя, який застряг рогами в розгіленні дерева. Роги його налічували сорок ріжків; олень був старий і дуже гарний. З багаторогих оленів подибуються двадцятип’ятирогі, щонайбільше тридцятирогі і то неживі, бо живими таких ще ніхто не ловив.
– Куме, забиймо цього оленя,– каже негр.
А білий у відповідь:
– Ти що – дурний, куме? Таж ми станемо мільйонерами, маючи живого сорокарогого оленя й показуючи його за гроші. В наших руках ціле багатство…
Врешті білий переконав негра, і негр уже уявляв себе багатієм. Вони відразу повернулися додому і побудували загін. А сусідам сказали, що зараз приведуть сорокарогого оленя. І знов подалися через гору, знайшли оленя там, де й залишили його, залигали міцною вірьовкою, яку прихопили з собою, й гарно зав’язали її, щоб не втік. Негр знай примовляв:
– В’яжи добре, куме, щоб він не дременув, щоб налигач тримався і не сприснув!
Потім прив’язали другий кінець вірьовки до шиї коня. Та щойно вони вивільнили роги оленя, як той побіг схилом угору, потягши за собою коня. А негр кричав: «Тримай, куме, тримай міцніше, бо втече!» Проте кінь волікся слідом, вірьовка душила його, і їм нічого не залишалось, як перерубати її. Коли ж негр побачив, як олень стрілою помчав угору, то знову закричав: «Бач. як летить, кумцю! Пропала вірьовка! Казав же я тобі, що краще забити його та попоїсти печені. Недарма ж кажуть, що краще синиця в жмені, аніж журавель у небі!»
І обидва стали бідкатися, що їм так не пощастило, до того ж вони не знали, як дивитимуться тепер в очі своїм сусідам, яким розбовкали про сорокарогого оленя.
Хоч-не-хоч, а довелося сердегам вертатися додому, похнюпивши голову й голіруч.
