Жив був колись один цар. Цілими днями він тільки й робив, що, розвалившись, лежав на своєму царському ложі і крізь дрімоту слухав казки. А якщо оповідач замовкав, то цар впадав у смуток, ледь не плакав. Ось до чого йому подобалося полежувати та слухати казки! Тому йому їх і розповідали цілий день від ранку до вечора та навіть до глибокої ночі. І тільки коли цар нарешті засинав, змучені казкарі відходили потихеньку навшпиньках, щоб трохи відпочити. Уявляєте, які були справи в цьому царстві, де цар на казках був схиблений.
Царедворці йому лестили, адже їм все одно було: казки так казки! Вони царськими милостями жили, аби цар задоволений був, а ось простий народ, той занепокоївся. Народ працею і потом харчувався, він хотів кращого життя і знав, що царя від казок обов’язково якнайшвидше відвадити треба.
А цар, на біду, любив довгі казки. Особливо ті, що йому кілька днів розповідали, а то й тижнями. Ось так! Одна казка була така довга, що тисячу та одну ніч тяглася. Цар, слухаючи її, так радів, що навіть плакати заходився.
Але в житті всьому кінець приходить, які не довгі були казки, вони всі до однієї закінчувалися. І цар засмучувався. І сталося так, захворів одного разу цар. Захворів і сказав:
— Поки,— каже,— не знайдете такого казкаря, який би нескінченну казку знав, хворітиму і нізащо не видужаю! Ось як хочете, а буде так, і не інакше!
Поскакали гінці на всі сторони царства, казкаря шукати, який би знав нескінченну казку. Обіцяв йому цар величезну милість — мішок золота і дочку свою за нього видати заміж.
Що ж, щонайменше, для бідняка зовсім непогана плата! Тільки хто її, нескінченну казку, знає?
Але щоб люди даремно не штовхалися, цар ще одну умову додав: хто за казку візьметься, а в неї кінець буде, тому відразу, не гаючись: відрубувати голову!
Як почули про це любителі розбагатіти, одразу відпало в них охота багатство легко нажити.
А народ про інше думав: як царя надоумити. Отож і знайшовся сміливець. Чи йому голова своя була не дорога, та хто в таке повірить? Напевно, не боявся він за людей голову свою віддати, ось що. А хто допоміг — невідомо: може, батько його, чи дід, чи інші люди, одним словом, у народу він розуму набрався, та й сам кмітливим був.
Прийшов до царя, вклонився, спитав:
— Кажуть, великий царю, що ти обіцяв нагородити мішком золота і дочку видати заміж за того, хто тобі нескінченну казку розповість?
— Обіцяв,— каже цар.— А раз обіцяв, значить, нагороджу і дочку віддам. А якщо з кінцем казка буде — голову відрубаю.
— Як що так, — сказав хлопець, —я згоден.
Вдарили по руках. Цар радіє: чи казка буде, чи у хлопця голова з плечей злетить. І так добре і так непогано! Ось і розвалився цар на своєму царському ложі та й сказав:
– Ну, давай розповідай!
Сів сміливець на стілець, навпроти царя, і почав:
– Жив-був цар. Зібрав він пшеницю з усіх полів свого неосяжного царства і засипав в одну комору. А комора ця була така величезна, що, якщо вздовж неї на найкращому коні скакати, то за день її не об’їдеш!
І трапилася тут біда: на столицю того царя налетіла хмара сарани. Та така величезна, що сонце заслонила. На вулицях шелестить, у будинки ломиться, від сарани цієї дихати нема чим. Дня не минуло, пожерла сарана всі виноградники, всі ліси пожерла і не наситилася. Заметалася туди-сюди… І тут пшеницю в коморі відчула. Налетіла сарана на комору, та без толку. Стоїть комора, як фортечний мур: ні вікон у ньому, ні щілинки. А двері наглухо зачинені. Скільки днів крутилася сарана біля комори! Нарешті, одній пощастило: знайшла-таки дірочку найменшу. Таку, що тільки одна туди й пролізла.
Пролізла і взяла одне зернятко. З двома б не виповзла: у щілину не пролізли б два зернятка. Виповзла сарана назад. А за нею друга полізла. Ця теж одне зернятко пшениці взяла і назад виповзла. Ну, за другою третя в комору залізла. Тільки вона вилізла, а за нею четверта. А там і п’ята… І пішло, і пішло: одна за одною полізли. Одна вилізе, друга лізе.
… Дні йшли, тижні, місяці, сидить перед царем сміливець-хлопець і твердить своє:
— Потім ще одна в комору пролізла. Тільки-но повернулася, за нею друга. Коли ця із зернятком пшениці повернулася, ще одна полізла…
Не витримав нарешті цар і спитав:
— Скажи на милість, скільки часу сарана в комору лазитиме?
— О великий царю!
— Ну, а кінець, кінець,— сказав цар у гніві,— кінець цій сарані буде?
— А ось з цим, ваша величність, постривайте! — сказав хлопець. — Може, сто, а може, тисяча років минеться. Тільки спочатку сарана повинна всю пшеницю витягнути, а вже потім буде що має бути, і тоді й мова про це піде… А поки ми з тобою так розмовляємо, ще одна сарана в щілинку пролізла і одне пшеничне зернятко взяла і назад з комори.
Тут цар не витримав та як закричить:
— Будь вона проклята, твоя сарана! Ти з розуму з нею зведеш! Забирай скоріше мішок із золотом і доньку, тільки дай мені спокій!
Так і одружився з царевою донькою той розумний чоловік. Мішок із золотом він людям роздав, а сам став царством правити. І всі були задоволені, бо він правив з розумом та турботою. А цареві не до того було: стали йому казки короткі розповідати, які мали кінець. Вони й цікавішими були. Був він цим цілими днями зайнятий і не заважав молодому цареві державою керувати.
