Жив хай був одного разу цар, і звали його Яннакіс. Мама йому каже:
— Яннакі, одружись.
— Не хочу.
— Одружуйся, синочку, негоже цареві без цариці.
— Не знайшлася ще мені наречена.
Якось пішов Яннакіс на полювання, підстрелив птаха, і кров його закапала на сніг. Прийшов додому і каже матері:
— Тільки ту за дружину візьму, що буде біла як сніг і рум’яна як кров.
— Де ж знайти таку, дитинко, щоб була біла як сніг і рум’яна, як кров? Такі лише у Нижньому світі водяться!
— Скажи мені, хто вона, піду і приведу тобі невістку.
— Іди,— каже,— у Нижній світ і знайди Маріо, доньку відьми Ламії, вона і є твоя суджена.
Відразу Яннакіс рушив у дорогу, дістався Нижнього світу, знайшов Маріо, дочку Ламії. Як побачив її, мало не осліп від краси. Мовила дівчина:
— Що шукаєш тут, Яннакі? Іди звідси, бо з’їсть тебе моя матінка.
— А ти сховай мене, от і не з’їсть.
— Де ж мені тебе сховати? Сюди не заходять люди. Як ти сюди потрапив?
— Та я за тобою, Маріо, прийшов, ти моя суджена!
Тоді схопила вона його та сховала. І тільки сховати встигла, відьма повернулася:
— Десь тут, десь там людиною пахне.
— Що ти, матінко, звідки тут бути людині? Сідай краще та поїш гарненько!
Села Ламія за стіл, поїла, попила — наїлася. А коли наїлася, дочка й каже:
— Що, матінко, якби зараз людину знайти, з’їла б її?
— Тепер,— каже,— не зможу, вже сита.
— Гей, Яннакі, ну виходь, здайся моїй матінці!
Трохи згодом піднялася Ламія, пішла на полювання. Залишила свого старого чоловіка будинок пильнувати.
Тільки мати за двері, Маріо приспала батька, схопила Яннакіса за руку, і вони кинулися геть утікати. Повернулась Ламія, нема ніде Маріо. Шукає там, шукає тут, розштовхала старого:
– Де Маріо?
— А мені звідкіля знати? Я спав, нічого не бачив.
Розлютилася відьма, кинулася в погоню.
Ось тікають Маріо та Яннакіс, бачать вдалині чорну хмару. Маріо каже:
— Бачиш ту хмару, Яннакі? Це мати за нами женеться. Стань ти церковкою, а я дзвіницею.
Став Яннакіс церковкою, Маріо -дзвіницею. Нагнала їх хмара, зістрибнула на землю відьма, штовхнула церкву, штовхнула дзвони, а схопити втікачів не вдалося. Тоді вона встала і ні з чим полетіла.
— Гей, Яннакі, біжимо, шлях ще не близький! Побігли вони далі, бачать знову чорну хмару
— Знов нас матінка наздоганяє! Тепер ставай ти джерелом, а я водою.
Став Яннакіс джерелом, стала Маріо водою і потекла. Знов зістрибнула з хмари відьма, підбігла до джерела – розбризкала воду, замутила, а схопити втікачів не вдалося. Тоді вона встала і ні з чим полетіла.
А Яннакіс з Маріо знову втікати. І бачать – знову хмара їх наздоганяє. Каже тоді Маріо:
— Стань тепер ти, Яннакі, морем, а я буду качкою.
Став тут Яннакіс морем, обернулася Маріо качкою, і побігла качка до моря, кинулась у хвилі і ну плавати! Ось і хмара наблизилася, спустилася Ламія, підбігла до моря, почала звати:
— Маріо донечко моя, підемо додому!! Ось повернеться Яннакі до своєї матері, вона його вимиє, вичеше – забуде він тебе!
Промовляє Маріо Яннакісу:
— Чи чуєш, Яннакі, про що каже моя матінка?
— Нехай собі балакає, Маріо моя! Ти моя наречена, як я зможу тебе забути?!
Чекала, чекала відьма, не дочекалася і в дорогу назад пустилася. Каже тоді Яннакіс:
— Тепер, Маріо, пішли до моєї матінки. Ішли, йшли, підійшли до самого палацу. Дав Яннакіс
дівчині перстеник і амулетик і каже:
— Маріо, наречена моя, почекай тут недовго. Я піду одяг для тебе приготую. Ти переодягнешся, і підемо разом до моєї матінки.
Сказав так, а тільки в хату зайшов, забув Маріо.
Через деякий час заручила його мати з іншою.
А Маріо чекала, чекала нареченого, бачить — не повертається.
Ішла повз неї старенька за овочами. Ось Маріо їй і каже:
— Чи не візьмеш мене, тітонько, з собою, чи не пустиш до себе жити?
— Що ж, – відповідає, – живи.
Привела бабуся Маріо до свого будинку. А треба сказати, що будинок тієї бабусі був саме біля палацу, де жив Яннакіс із матір’ю. Почула Маріо, що цар надумав одружитися, зрозуміла: зовсім забув її Яннакіс. Тоді взяла вона трохи муки, замісила тісто і виліпила трьох пташок. Дала цих пташок старій жінці і наказує:
— Іди до царя, туди, де він кучері свої розчісує! Вийшов цар уранці в кімнатку причесатися, а там на дзеркалі три пташки рядком сидять. Злетіла перша пташка, сіла цареві на плече і мовить:
— Маріо донечко моя, ходімо додому! Ось повернеться Яннакі до матері, вона його вимиє, вичеше — забуде він тебе!
Злетіла середня пташка:
— Чи чуєш, Яннакі, про що каже моя матінка?
Тут говорить третя пташка:
— Нехай собі балакає, Маріо моя! Ти моя суджена, чи мені тебе забути?
Згадав тоді Яннакіс:
— Горе мені, бідолашному! Що ж я наробив? Забув свою наречену!
Засумував Яннакіс, не п’є, не їсть. Куди йти? Де шукати Маріо?
Стали глашатаї кричати:
— Цар наш захворів, цар наш чахне від невідомої недуги! Кожен може прийти до нього зі своїми наїдками: може, покуштує цар і видужає!
Потік народ до нього, що не день – нові страви несуть, але ніщо не допомагає.
Тоді каже Маріо старенькій:
— Давай, бабусю, і ми приготуємо щось для царя.
Зварила Маріо юшку, налила в миску, кинула туди подарований перстеник і каже старенькій:
— Неси, тітонько, юшку цю цареві. Як покуштує, почне одужувати!
Взяла стара жінка миску; пішла до палацу.
—Доброго дня, дітки!
— Доброго дня, бабусю, що треба?
— Ось принесла і я царю частування!
— Іди геть, стара! Чи бачена справа – царю твоє варево сьорбати?!
Тут почув і цар і крикнув із віконця:
— Хай підніметься !
Піднялася стара жінка нагору і дала царю юшку. Взяв цар миску, з’їв варево, дивиться — а там перстеник, ним подарований лежить. Як впізнав Яннакіс перстень, враз йому краще стало. Ось кличе він слуг:
— Дайте цій жінці срібла, золота, скільки забажає, і нехай уранці принесе ще щось!
Нагородили стару золотом, повернулася вона додому весела.
— Наказали мені, Маріо, приготувати ще щось до ранку!
— Ну що Маріо,-відповідає,-це справа нехитра!
Наступного дня Маріо послала стареньку за овочами і спекла овочевий пиріг, а всередину запекла амулетик. Дала вона пиріг старій жінці і просить:
— Піди, тітонько, віднеси цей пиріг цареві. Як з’їсть його—вмить одужає!
Взяла стара вузлик із пирогом, принесла до палацу, віддала цареві. Ріже Яннакіс пиріг, глянь а там! амулетик.
— Куди ти діла дівчину? -питає Яннакіс.
— Що ти, дитино, у мене дівчат й близько немає!
— Скажи, стара, не то лихо буде!
— Пощастило мені, зустріла я її за селом, де збирала городину. Ось і взяла її до себе до хати.
Кликнув тоді цар слуг і наказав їм дати старенькій грошей, скільки та забажає. Взяла стара ціла купа грошей, склала в вузлик і додому тягне.
А за нею цар поспішає, в кареті, з сукнею та прикрасами. У хату увійшов, взяв із собою Маріо і відразу з нею повінчався.
І я там був, та ви мені не повірите!
