Жила собі на світі жінка. Якось, лягаючи спати, вона подумала: “Завтра я маю встати до схід сонця, щоб вчасно встигнути на базар”.
Вона збиралася продати яйця й масло.
Жінка лягла спати разом із сонцем і прокинулася поночі. Годинника у неї не було, дізнаватися час за місяцем і зорями вона не вміла, а тому вирішила, що вже пора вставати.
І от цієї сонної темної години вивела вона зі стайні коня, приладнала йому на спину дві плетені корзини — з маслом і яйцями, — накинула на плечі плащ, сіла верхи на коня і виїхала з двору. Її шлях у місто пролягав через Вересову Пустку — дивовижне місце, зовсім не для нічних прогулянок.
Не встигла вона далеко від’їхати, як раптом почула голосний гавкіт і при світлі зірок — а їх, на щастя, тієї ночі було видимо-невидимо — побачила зайця, що, очевидно, від когось утікав. Заєць кинувся просто до неї, але не добіг, а скочив на кущ, усім своїм виглядом говорячи: “Підійди і візьми мене!”
Жінка ця, треба сказати, взагалі не любила полювання, а тому її довго просити не довелося, зняла з куща зайця, який тремтів усім тілом, заховала його в одну із своїх корзин і поїхала далі.
Проте через якусь мить вона знову почула гавкіт і побачила дивного вершника — ой, ви тільки уявіть собі! — на коні… без голови. Вершник був увесь чорний, і його голова — слава Богу, на місці! — теж чорна, а з-під жокейської кепочки стирчали ріжки. У стременах же — не ноги, а роздвоєні ратиці.
Чорного вершника на коні без голови з усіх боків обступили величезні чорні пси, котрі збіглися, мабуть, на дух зайця. Собаки також були незвичайні. На головах у них були маленькі ріжки, а коли крутили хвостами, то вусібіч сипались іскри, й жінка відчула запах сірки. Жах, та й годі!
Та вона була жінкою хороброю і якщо вже вирішила врятувати зайця, ховаючи його в своїй корзині, то вже нізащо б його не видала. До того ж вона знала, що хоча чорт і розумний, та все ж не чарівник! Не міг він здогадатися, де подівся заєць.
І справді, чорт вклонився їй і дуже ввічливо запитав, чи не бачила вона, в який бік побіг заєць. Вона похитала головою: мовляв, не бачила і не знає. Чорт засурмив у ріг, пришпорив коня без голови і поскакав геть з Вересової Пустки, а чорні пси за ним, і скоро все зникло з очей.
Не встигла вона опам’ятатися, як раптом кришка корзинки, в якій, як вона думала, сидів напівмертвий від страху заєць, відкинулась, і з неї піднялась, одягнена у все біле, прекрасна молода леді.
— Я захоплена вашою хоробрістю, матінко, — сказала прекрасна леді. — Ви врятували мене від жорстоких мук. Колись я була звичайною жінкою, та вчинила страшний гріх і була за це покарана. На землі і під землею мене переслідували злі духи. Був лише один шлях врятуватися від них — опинитись позаду, коли вони переслідують. Скільки років мені не вдавалося цього зробити! Тепер ви допомогли мені, і я за це винагороджу вас. Відтепер усі ваші кури нестимуть по два яйця одразу, ваші корови даватимуть молоко цілий рік, а ваш чоловік ні разу не переможе вас у суперечці!
І по цих словах добра фея зникла. Більше її жінка ніколи не бачила, але все вийшло точнісінько так, як вона обіцяла.
