2
Шекспір, кажуть, працював завлітом. Щодо роботи з авторами — то він, без сумніву, не мав особливого клопоту. Сідав за стіл і писав щось. Якогось там “Короля Ліра” або ж “Сон у літню ніч”. І на деякий час після появи цих творів мій шановний колега — оскільки я теж завліт, то дозволю собі так сказати — мав святий спокій з репертуаром. Репертуар насамперед. Театр починається з гардероба і з репертуару.
Вільяме, любий (так, здається, казали в старій добрій Англії), а от що б ти вчинив, опинившись на моєму місці? Зрештою, дурне питаю. З таким неперевершеним талантом, на який природа не поскупилася для Вільяма (я ладен до крові захищати саме цю точку зору про Вільяма Шекспіра, обстоюючи його незаперечний талант), ніхто б не сидів у третьорозрядному театрику на посаді завліта. У наш час — хочу я сказати. Одним лише “Гамлетом” можна забезпечити собі нормальне існування принаймні до другого коліна. Хоча — спробуй передбачити! Колегія при міністерстві — прискіплива інстанція. А якщо уявити собі, що там працює такий досить авторитетний товариш, як Л. М. Толстой, котрий не дав би за “Гамлета” навіть півшеляга, то нормальне існування для В. Шекспіра і його родини могло б стати вельми проблематичним.
А втім, клопоти Шекспіра полишимо йому самому, бо з мене досить і своїх. Вже’ не кажу про обов’язки, яким нема ні кінця, ні краю. Чітко окреслити їх, по-моєму, ніхто не здатний, не те що сяк-так їх виконувати. Тому й не згадую про обов’язки. Кажу тільки про необхідність залагоджувати, вгамовувати, заспокоювати, улагіднювати, догоджати, переконувати. Візьміть словник у руки — там усі ці слова є, з великими синонімічними гніздами.
Залагоджувати конфлікти між директором і режисером, коли вони прикликають мене за третейського суддю; вгамовувати скарги обуреної актриси, якій не дали з дитинства ще вимріяну роль; заспокоювати адміністратора, якого надто пізно повідомили про непередбачений приїзд столичного критика (треба ж “вибити номер” у готелі); улагіднювати художника, бо він не міг знайти спільної мови з цехами; догоджати друкарні, бо вона не має саме того паперу, який би найбільше підходив для святкової афіші; переконувати публіку, що до театру, незважаючи навіть на передачу футбольного матчу по телевізору, варто все ж прийти. Додайте до цього — квартальні звіти, анкетування глядачів, репертуарні афіші, вітальні адреси для визначних митців міста (гріх сказати, часом радієш, що їх не так уже й багато в нашому маленькому місті). Додайте — і ось нехай вам тепер скажуть, що все це дріб’язок, не варті уваги проблеми, які можна вирішити одним махом, це не те, чим належить турбуватись, бо насправді завлітові належить насамперед дбати про репертуар, працювати з драматургами, домовлятися про рецензії в газетах, слідкувати за вимовою акторів (невже їх у школі до п’ятого класу не вчили правильної вимови?), забезпечувати театрові рекламу й розголос. Так, реклама. Можна подумати, що якби хтось почав нині рекламувати личаки, то їх би кинулись носити. Інша річ — мода. Коли б мода — тоді й личаки можна взути. Отак і з нашим театром.
Часом мені здається, що завліт — вершитель усіх справ, господь бог, не інакше, і тому існування театру залежить тільки від завліта. А часом, їй-богу, думаю зовсім інакше і, мабуть, справедливіше. Не потребує театр ніякого завліта, вистачило б добрих, талановитих акторів, які б “грали в цікавих виставах, здійснених розумними режисерами, і справи; пішли б нормально навіть без реклами. Та тільки: знайти завліта легше, аніж талановитих акторів,, які б усі й одразу опинилися в нашому театрі. Таї ще й на чолі з талановитим режисером.
Розумію, справедливо: людині, яка дотримується; таких поглядів, робити в театрі нічого — саме в ролі завліта. Але ж я не маю ніяких даних (а також: і покликання) працювати тут актором чи бодай директором.
Пожартували. Поговорили. Дали вихід негативним емоціям, які призводять до неадекватних реакцій і спричиняються до депресивних настроїв. Що” там на порядку денному?
Завтра. — “Оптимальний варіант”. Доводиться; приймати, як факт. Нічого не вдієш. Сценічне життя п’єси продовжується, подивлюсь першу дію, знову — вкотре! — запишу на аркушиках паперу помилки у вимові акторів, віднесу дівчаткам за куліси,, в гримувальні. Хоча гріх скаржитись, що тільки мені! доводиться щось подібне робити. Проблема така ж одвічна, як і репертуарні справи.
Я з великою тривогою слідкую, як наші молоді актриси спотворюють мову, коли, прагнучи оволодіти сценічною мовою, непростимо занедбують фонетику.
Гадаєте, мій текст? Ні, Бернарда Шоу. Шукав іншого вислову — знайшов цей. Шановна Олександра Іванівна просила довідатись, в якій з п’єс Шоу герой запевняє, начебто говорити правду — це вельми смішно й дотепно.
Спокусливо цитувати видатних людей, не посилаючись при цьому на них. За цитатами взагалі можна жити, як за кам’яним муром. Початкуючий режисер Марковський поволі позбувається цієї дитячої звички (чи хвороби) й говорить значно частіше власним текстом, ніж робив це місяць тому. Мо-лодий-то він молодий, а за справу береться міцно. Виглядає на те, що будемо мати несподівана цікаву виставу. Може бути, що й квиточка за квартал до приміщення театру допитуватимуться наші! любі глядачі. Правда, виконуючий обов’язки голов-ного режисера чомусь намірився трохи обламати молодечі амбіції й устремління — вгамувати, чимось йому не підходить цей початкуючий режисер.
Побачимо, як буде.
Маркуша — хлопчик упертий, він знає, чого прагне, але ж диплом йому теж потрібен — ось тут і вибирай, козаче: адже він, власне, перебуває в цілковитій залежності від виконуючого обов’язки, від думки худради, від точки зору дирекції. Або ж погоджуйся з усіма — або виставу твою закриють. Цікаво, хто кого. Марковський узявся за надто складну п’єсу, мені навіть здавалось, що він у ній акторів не розведе, а про “зерно” й надзавдання й говорити не варто. Аж ні, хлопець дав собі раду з матеріалом, він анітрохи не робить темної, жаскої трагедії, хоча цим шляхом найлегше було піти, а там і заплутатись, зійти на манівці, не звести кінці з кінцями. Зробив до того ж правильну ставку на актрису Верховець — ставка правильна, вже видно всім. Дівчина працює самовіддано, це теж видно. Намагаюсь зрозуміти, як він, цей режисер без диплома і, що найважливіше, без досвіду, помітив у ній, як кажуть, приховані можливості. Зовні вона нічим особливим не відзначається, на сцені теж нічим себе ще й не виявила. Звичайне, стандартне, як на нинішній час, дівчисько, довгов’язе, тонке й наїжачене, їй нічого не вартує підійти до будь-кого зі старших акторів і просто в очі, як сірником, тернути: гадаєте, ви годні грати, годні робити справжнє мистецтво? Де там! Вам так лишень здається,— і що ти їй відповіси? Вона думає, що така винятково принципова правдомовність — чи не найкраща риса характеру. Може, сподівається у зв’язку з цим на всезагальну повагу й прихильність. Приблизно з таким же текстом вона звернулась до автора “Оптимального варіанта”, а він їй популярно пояснив, що юним дівчаткам-актрисам ще рано мати власну точку зору, особливо в тому випадку, коли ці дівчатка намірились зробити артистичну кар’єру і завоювати світ і славу. Дівчисько замість подякувати за науку взяло та й відрубало: власну точку зору краще мати таки рано, аніж ніколи, та й нехай автор “Оптимального варіанта” не думає, начебто хтось колись зробить світову артистичну кар’єру, граючи в подібній виставі.
Виспівала — й розіграла сценку: тріпнула своїм не то русявим, не то рудуватим волоссям, блиснула зухвало очима, зробила інтелігентний кніксен. Мовляв, вибачайте, коли що не так. Між іншим, чи то не вона часом процитувала Олександрі текст із Шоу про говорения правди? Схоже, що вона. Олександра чомусь має до неї сантимент; хоча — що між ними може бути спільного?
Пліткують, ніби в Марковського з малою Верхо-вець такий собі невеличкий, такий короткочасний службовий роман, що ж, може, це й правда, хлопець і тут знає, що робить. Актриса, закохана в режисера,— чим поганий матеріал для роботи? Я знаю одного популярного актора, так той відверто зізнається: партнерка мусить бути в мене закохана, щоб ми з нею добре працювали на сцені, щоб могли співіснувати в спектаклі. Як би там не було, Верховець спочатку викидала коники, коверзувала, подавала заяву про звільнення — мовляв, роль мені не вдається, грати в цій виставі не буду,— а тепер виглядає на те, що ладна головою накласти, аби лиш вистава вийшла, аби лиш зіграти свою Беатріче на прем’єрі. Примхи, як у майбутньої зірки. А воно ж хто ще знає, хто знає — траплялися не раз випадки, коли актриса в молодості дуже цікаво дебютувала, а потім жила до кінця днів своїх приємними спогадами про вдалий дебют і єдину хорошу роль.
Відколи Марковський вийшов з репзалу на сцену, виконуючий обов’язки головного майже не пропускає їхніх репетицій. Сидить у Маркуші за спиною, і не можна зрозуміти, чи то приглядається до акторів, чи то намагається збити з пантелику самого режисера. Спершу робив Маркуші зауваження сам на сам, а ось кілька разів уже зупиняв репетицію і починав по ходу виправляти, показувати й радити. Неозброєним навіть і непрофесійним оком видно, що все це — не з Маркушиної вистави, зовсім інша стилістика, інший ритм, актори губляться, втрачають орієнтацію, не відчувають партнерів, учора Метелиця навіть змінив самий малюнок ролі — і аж знітився, замовк, стоїть і дивиться на Марковського, чекає від нього слова. А той таким тоном — ну, подумав я собі, ну й тон, як крига, холодний,— таким собі тоном байдужим і спокійним каже: продовжуйте, продовжуйте, чому ви зупинились, ми ж про все на попередній репетиції домовились — так і грайте, як домовились, як працювали досі. І навіть не озирнувся на виконуючого.
Моя хата поки що скраю, давати поради ані в. о., ані Марковському не вважаю за потрібне, а все ж цікаво: чи виконуючий обов’язки справді не усвідомлює, що його втручання веде до розвалу вистави,— чи робить це свідомо, з якоюсь метою? Безглуздо було б, якби так. Що ж, недалеко до перегляду на художній раді, подивимось, чим закінчиться їхній двобій. Принаймні якийсь рух у театрі, якась конфліктна ситуація — є що спостерігати. Жалкую, що не вів записи репетицій Марковського. Зараз бачу, що є в них чимало оригінального. Хоча б його спосіб спілкування з акторами, навіть якщо підглянув десь чи перейняв (він чисто марить Мільтінісом, цей режисер з Литви справжній бог для Маркуші) — тож навіть як перейняв щось, все одно цікаво спостерігати за його репетиціями.
Кілька днів тому в Маркуші виникла чергова ідея: —запросити на прем’єру автора п’єси, литовського драматурга Юозаса Грушаса. Воно, звичайно, тільки фантазія, нічого з того не вийде, дирекція відповідає поки що ухильно, дехто посміхається: манія велич-іності, забаглося дипломантові запрошувати такого відомого автора до такого безнадійно провінційного міста, щоб показати виставу ще не знати якої вартості. До того ж — дипломну, позапланову. Актори, :зайняті у виставі, підтримують Марковського навіть у таких безумовно безнадійних випадках, я б сказав, ІЩО в них — як у футбольній команді, котрій пощастило мати популярного і всіма любленого тренера. Ні з чим більше їхні стосунки порівняти не можу. Вони .підтримують Маркушу й усі, як діти, користуються одним і тим же козирем: а хіба Грушас живе не в такій же “безнадійній” провінції, звідки його до столиці й не витягнеш, і тому ще не знати, що і хто зветься провінційним.
Була в нас з Марковським балачка — про отой самий провінційний сірий флер над містом. Він мені почав доводити, що провінційність — властивість не самого міста, а чисто людського духа, що безнадійність міщан-провінціалів йому доводилося зустрічати у великих містах, зате дивовижно тонких, і чистих, і мудрих людей бачив у глухих хуторах десь у Литві або в гірських селах, в Карпатах. Я сказав йому, що в такій точці зору нема нічого нового й оригінального, а він мені пояснив, що гонитва за незвичністю й оригінальністю— також ознака провінційності, друга сторона медалі, а крім того, він навіть радий, що нічого оригінального в даному випадку не відкрив, це свідчить, що на його боці більшість людей, і він, власне, переконаний, що простота — доказ мудрості, і Грушас настільки простий і інтелігентний, що напевно б не погордував їхнім запрошенням* приїхав би до маленького міста, яке, між іншим, має чимало привабливого в своєму характері. Так, так, характері. Маленьке місто з характером. А Грушас зовсім не та людина, якій потрібні громи, фанфари і столичні сноби — його цікавлять масштаби людської душі, а не масштаби міської карти, Юозас (як про свого знайомого) — Юозас любить людей, а не себе; і, ніби сподівався такої розмови або ж завше був готовий до неї — Маркуша повитягав з кишені якісь папери, газетні вирізки, видерті з журналів аркуші, врешті випорпав, що хотів: статтю про Грушаса, де йшлося також про периферію. Я прочитав з увагою — мовляв, те, що сьогодні часом подається як новинка чи відкриття в столиці, давно існувало вже на периферії і (ось воно, найголовніше для Івана Марковського) в чудовій п’єсі Юозаса Грушаса — Івановій, отже, п’єсі, бо він її ставив,— у п’єсі “Любов, джаз і чорт” є проблеми, близькі до тих, що їх ставлять і вирішують драматурги “нової хвилі”. І знов же таки,— писав автор статті,— доводиться лише шкодувати, що такі п’єси прийшли до всесоюзного глядача з запізненням; Грушас довго чекав на постановки своїх п’єс — мало не три десятки літ. Бачиш,— сказав Іван,— оце і є непровінційність духа. Грушас не метушився, не оббивав пороги, не домагався й не жебрав,— він працював. Він ні з ким не бігав наввипередки, мистецтво — не марафон, видно, Грушаса зрозуміли тільки тепер, Грушас поводився з гідністю, не поспішав доводити свою вартість на словах, він просто писав,— у такий та інший спосіб висловлюючи свою думку, Маркуша намагався пояснити мені, що ж таке провінція в його розумінні, і я подумав: а цей хлопчисько може тішитися з того приводу, що теж, і таки цілком самостійно, прийшов до зрозуміння вартості досі не визнаної ще справжньої драматургії Грушаса.
Виходило, що провінційністю духа Марковський називає також і вміння “пробиватись”,.бо цей драматург, цей старий чоловік, що не перший десяток літ живе на світі, мабуть, зовсім був позбавлений дару “пробиватись”. Що ж, на початку своєї роботи над виставою сам Маркуша якось менше боявся виявити “провінційність духа” і вперто домагався свого. Побачимо, як піде далі. Як на мене, то вміння пробиватись — зовсім не така вже й негативна риса характеру, Маркушині умовиводи трохи дивакуваті. Адже він сам намагається так чи інакше обстоювати власну позицію — а чим же ця впертість різниться від уміння пробитись? Плутанина в термінології. А по суті справи — принциповий чи пробивний — яка різниця? Називай як хочеш — а шлях до мети один і той же. У тім то й річ, що не один і той же,— засміявся тоді Маркуша.— Ти або лукавиш, або заплутався у житті,— сказав він.
Зрештою, я ж кажу, що маю досить своїх клопотів, нехай Марковський сам дає собі раду й вирішує, що йому ліпше чи вигідніше, не люблю давати поради, коли не просять, і так само не домагаюся чужих порад,— і тому сказав Маркуші лиш про те, що він даремно “забирає в мене хліб”. Шукати матеріали для роботи над виставою, в тому числі й газетні вирізки про автора п’єси,— одна з найперших турбот завліта. Звідки я знав,— засміявся Іван.— А втім, не все ще втрачено, якщо маєш охоту, знайди мені ось таку книгу,— і він знову почав порпатись у своїх папірцях, порозпиханих по всіх кишенях. Ще якось, мимохідь, як завжди, сідаючи на краєчку мого стола в кабінеті, Маркуша спробував з’ясувати, яким чином у репертуарі з’являються вистави на зразок “Оптимального варіанта”,— хоча, звичайно,— заявив він,— можна б назвати й чимало інших, але це таки най-оптимальніший варіант бездарності — і драматурга, і режисера (стоп,— а чи не довідався вже виконуючий обов’язки про таку думку Марковського, Іван же й сам з усією безпосередністю міг йому таке сказати, а це ж вистава самого виконуючого обов’язки, він її робив,— і якщо так, то чимало прояснюється в їхніх стосунках). То звідки ж — допитувався тоді Маркуша,— беруться такі вистави, хто до цього прикладає руку? — Виростеш, Ваню,— дізнаєшся,— так відповів я йому, перефразувавши Некрасова.—Бо навіщо клеїти дурника, вдавати наївного хлопчака й дивуватися з речей, кожному зрозумілих? — Хм,— сказав Маркуша,— а ти, значить, уже виріс, так? І коли ти встиг? — сказав він, приглядаючись до мене, і, правду мовивши, погляд цей не дуже мені сподобався.— А я не хочу рости,— сказав він,— в такому разі я не хочу рости,— сказав і посунув на моєму столі папери, аж вони полетіли вниз, на підлогу.— Вибач,— сказав .Маркуша, кивнувши на папери й навіть руху не зробивши, навіть не вдавши, що хоче позбирати їх,— вибач: речі мене чомусь зовсім не люблять і не слухаються.
Коли ми брали цей оптимальний варіант посередності (з таким визначенням п’єси я зовсім згоден), у театрі ще був головний. Вникати в подробиці, чому він запропонував до репертуару таку п’єсу, я зараз не буду, очевидно, головний мав на те свої причини або ж підстави, і це його клопіт, а не мій, тим більше, що він уже працює деінде зо два сезони. Аргументи його здавались тоді цілком логічними: “будемо ще працювати з автором”, “почистимо” текст, а матеріал в основі своїй вартий уваги. Що ж, вартий — то й вартий. І чом би справді не попрацювати з початкуючим драматургом? Перечитувати стоси п’єс у пошуках чогось іншого, що при старанному вивченні виявиться одним з варіантів “Варіанта” — також не велика втіха.
Перевірено багатолітнім досвідом.
Головний рекомендував. Директор підтримав. Я погодився. Худрада прийняла. Навіщо вдавати нетямущого?
З’явився автор з п’єсою. Під хитрою зачіскою прихована солідна лисинка. Головний спершу ніби мав намір сам узятись за постановку, потім виникли “варіанти” — і п’єса була передоручена нинішньому в. о. У причини заглиблюватись знову ж таки нічого — у таких випадках завжди важливіший результат.
Постановник поза спиною кепкував з бідолахи-початківця: краще, кажуть, бути дурником, аніж лисим, бо не так помітно. Цей же був і лисий, і дурний. Одне й друге впадало в око з першого погляду. Наговоривши сумнівних компліментів з приводу моїх статей (мені залишалось тільки дивуватись, де він їх читав, бо публікацій у мене не надто багато), запевнив, що вони свідчать про аналітичний склад розуму, але водночас і про нахил до синтезу. Я порадив йому полишити компліменти на потім, коли відбудеться прем’єра, а за кілька днів почув від нього цю ж фразу про аналіз і синтез, адресовану вже ре-жисеру-постановнику, і цього разу вже нічого не порадив.
До речі, я думав, що з автором доведеться працювати мені, але постановник узяв усе на свої барки: разом з драматургом переписували цілі картини, і різали, і додавали, і віднімали — так що, може, й справді автор мав рацію, говорячи про аналітичний склад розуму в. о., бо переконався в цьому особисто. Я в їхню роботу не мав уже й охоти втручатись, навіть думав було: чим гірше — тим краще, нехай собі мастять голови та роблять що хочуть: аналізують чи синтезують, п’єса так чи інакше не варта нічого, її треба сприймати тільки як факт і пильнувати за вимовою акторів на сцені — тільки й моїх клопотів з цього приводу. Ну, та ще хіба рецензії у газеті, але й цим займалися сам постановник і автор.
Обід, як і компліменти, автор подав заздалегідь, до прем’єри, хоча й опісля нічого не бракувало. Уже тільки в цьому хтось інший міг би вгледіти поганий знак. Театр — безмір чудернацьких забобонів. Не можна до прем’єри пити за її успіх, не можна впустити на підлогу переписану роль, а якщо таке, боронь боже, трапиться, то слід потоптати її ногами; невільно в приміщенні театру лузати насіння (йдеться зовсім не про дотримання правил поведінки, а про те, що з цієї причини не будуть розпродані квитки й аншлагу в театрі не бачити) — ну, й чимало ще всіляких смішних дурниць. Якщо їм вірити, то, мабуть, хтось — у нашому театрі — злостиво й потай лузає насіння мало не щодня.
Автор “Оптимального варіанта” виявився не забобонним, обід відбувся до прем’єри. У філії ресторану “Турист”, де почеплено табличку “Гардеробом користуватися обов’язково”. Нам видали експрес-обід, бо тоді саме обслуговували туристів і “фірмових” страв у зв’язку з цим чомусь не могли запропонувати. При авторові невідступно перебував його приятель, якийсь заїжджий художник, він, вступаючи в бесіду, щоразу попереджав: розповім вам коротко,— і після цього неугавно просторікував про літаючі тарілки, про гіпноз, про якісь досі не досліджені промені, що їх ніби посилає у простір людський мозок, і знову про гіпноз, гіпноз. Скидалося на те, що він має намір загіпнотизувати нас усіх.
Говорили, як важко писати й ставити п’єси; драматургія,— підкреслював автор, а також ті, хто проголошував тости,— найвищий жанр літератури (говорилося це як про відкриття особисте), отже, все, що звідси випливає, цілком зрозуміло; пригадую також несмішні, безглузді анекдоти; наш художник допитувався “гіпнотизера”: “Пузирков? Хм… Семе-нюк? Не знаю. Учень Пузиркова? Здібний, кажете? Не знаю. Хто, я? Мій учитель з фаху в інституті — Герман. Гер-ман. Ну, хто ж не знає Германа!” Варто було послухати, як він вимовляє: “Пузиркооов”. На спадаючій інтонації. Губи надимались,, пхикали, випльовуючи слово “Пузирков” чи навіть випускаючи з нього дух, як з повітряної кульки.. А Герман — це Гер-ман. Одне слово. І вистачить.
Власне, все було, як завжди в подібних ситуаціях.
Від обіду й від надміру дружнього, м’якого потиску руки драматурга (видно, він уже передбачав, і прем’єру, і овацію, і розголос, і добру “пресу” — не те, що дивак Маркуша) мене трохи занудило, без-сенсовні балачки, обід і драматург не пішли мені на користь, як театрові пізніше не додав доброї слави поставлений на сцені “Оптимальний варіант”. Втім, не я ж його ставив. І не я писав. Я навіть не грав у ньому. Обід і вистава сталися не з моєї вини.
З запрошених членів худради без поважної причини на обід не прийшла наша велемудра Олександра Іванівна, але то її справа — не хотіла, то й не прийшла. Видно, намагалась підкреслити, що вмиває руки. За п’єсу, здається, таки голосувала, щоб прийняли, а обідати вирішила вдома. Чи в іншому товаристві. До цього я таки справді непри-‘ четний.
Зате щодо ювілею Олександри Іванівни — тут уже мушу бути причетним, це вже мій прямий обов’язок і чималенький клопіт, бо геть усе чисто на моїй голові — від реклами до бенкету, і саме ювілеєм належить мені зараз займатись. Запрошення, місця в залі — також на мені, дирекція дирекцією, а завліт — завлітом, воістину, коло моїх обов’язків сягає космічних далей.
Побалакали. Пожартували. Трохи відпочили. Без розрядки не можна, і так світа багато не бачиш за тими театральними проблемами. При всьому іронічному ставленні до моєї посади, до акторів — я; все це десь таки люблю й розумію.
Ніхто краще від мене не знає, як театр потребує-утвердження в слові. Режисери можуть скільки завгодно наполягати на різноманітних своїх теоріях,, але театр як починається зі слова (я не виключаю’ при цьому дії), так і потребує утвердження в слові. Актори ж мучаться скороминучістю свого мистецтва. Ніби від нетривкості його в часі вони й самі стають ще більше скороминучі. Як метелики, що навіть не встигають обпалити крильця. Зникають, ” доторкнувшись до істинного вогню, їм хочеться залишитись в історії. З маленької замітки в газеті перейти у велику історію. Коли я йшов на роботу до театру, то якраз в тому і вбачав одне із своїх завдань: утривалити театр у часі. Театр потребує літописця, і це найбільший мій клопіт. Це найперша моя робота, і не я винен, що займаюсь нею менше, аніж усім іншим. Врешті, схоже на те, що утрива-люю театр в одному тільки літописі, котрий має назву — протокол. Протокол засідання художньої ради — ось де зостається відбиток театрального буття. З усіма його смішними й трагічними проблемами. Трагедія іноді прозирає крізь сірі, буденні записи. Що ж, я сам часом дивуюсь, що навіть власні думки “протоколюю”. А що в тім дивного? Професійна звичка. Чи — хвороба.
Скільки я маю до акторів претензій, докорів — та вони ж не прислухаються. Вимагають тільки похвали, а не справжнього аналізу своєї роботи. Гадають, що ніхто й не годен осягнути високого смислу їхньої творчості. Похвала їх тішить, та вони з неї кепкують так само, як і з критики. А найбільше їх болить мовчання. Коли про їхню роботу не пишуть, не говорять, то так виглядає, наче вони й не народжувались ніколи як актори. Та я їм у цьому не завжди можу допомогти. За всіх не скажеш, не пе-реболієш — то лише поетична гіпербола може стверджувати щось подібне. Та й не кожен вартий, щоб за нього говорили й переболіли. Корінь проблеми літописця у тому й полягає: віднайти середнє арифметичне двох позицій, щоб нікого не образити. Може, я помиляюсь, та що ж — нікому не заважаю мати власну думку з цього приводу.
З Олександрою мені пощастило: мало не напередодні ювілею вийшов “Український театр”, вона могла б і щиріше подякувати за таку публікацію, адже тут без моєї участі не обійшлося, ну, та бог з нею, вона людина з гонором, сухувата, і не за спасибі акторське я все це роблю, а за свою законну заробітну плату. Думаю, Стерницька з приводу тексту не матиме до мене претензій, ну, а фото — що ж фото! Здається, теж непогано, я вибирав старанно. Втім, як кажуть, “що апарат бачить — те й фотографує”. Будь ти хоч ким, а п’ятдесят років — де таки п’ятдесят.
Місцева газета теж дасть відповіді на запитання кореспондента, інтерв’ю завжди виглядає живішим і. ближчим до істини, ніж будь-яка стаття. Жаль, не встигну вже, мабуть, зустрітись із журналістом з газети, який прийде сьогодні на розмову з Олек-сандрою, у газетярів завжди готова серія стандартних запитань до акторів, на зразок того, “чому ви пішли працювати на сцену”, або ж — “яка ваша улюблена роль”. Ну, то нехай уже, Стерницька жінка дотепна, з гострим язичком, так що навіть на-банальне запитання може небанально відповісти. Просто доведеться потім перечитати інтерв’ю перед публікацією, бо можуть переплутати прізвища, професійну термінологію, — а винним виявиться завліт. Як завжди в таких випадках. Перевірено досвідом.
Програму вечора я, власне кажучи, склав. Порадив Стерницькій вибрати лише найкраще, у всякому разі — сцени з “Оптимального варіанта” й близько нема, хоч, може, виконуючий обов’язки і невдоволений, але нехай затисне зуби й мовчить — принаймні я так і сказав Олександрі Іванівні. А коли правду говорити, то тим ювілеєм я вже трохи й утомився, нехай би вже було по всьому. Найгірше, що Олександра, як завжди, вдає байдужу до всього, а найбільше — до себе самої. Мовляв, робіть що хочете. Я заслуговую, на більше, ясна річ, але то матерії вищі, а ви робіть що хочете. Така моя думка.
До речі, слід нагадати журналістові, щоб у вріз-ці до інтерв’ю обов’язково зазначили, що Стерницька з її біографією — частка історії самого театру, нехай собі редагують, як заманеться, тільки щоб зазначили: частка історії самого театру.
Про наш театр на початку його існування згадувалося досить часто — і в окремих статтях, і в книгах. А пізніше він якось почав випадати з загального театрального процесу, залишився осторонь і геть занидів. Відстав уже якось так, що ніхто не мав навіть бажання дошукуватись причини цього, уникали й називати. Домашніх, так би мовити, критиків і театрознавців, зацікавлених з чисто місцевого патріотизму у прославлянні свого театру в нас віддавна нема,— та чи й були колись, не скажу. Звідки їм тут узятись, самі лише дилетанти, більш чи менш освічені. Двійко охочих до театру й до писання викладачів педінституту, один-два газетярі, кілька учителів, студенти.
Воно б наче й не так мало, та тільки хто з них що мудре скаже, щоб і акторам цікаво було, і глядачів розворушити. Не пишуть — пописують. Не рецензії — рецензійки, не статті — статейки.
Ще одне — з приводу бенефісу. Чи то пак, ювілейного вечора Стерницької. Особа ведучого ще не усталена остаточно. В. о. просив обдумати, директор просив подумати. Варто доручити комусь із акторів старшого покоління, і нехай би ще Ірина Ко-товченко — для антуражу, вона гарно виглядає зі сцени, тембр голосу приємний, але ніяк не кине курити, це пізніше дасть себе відчути. Не порадять собі ніяк наші молоді артистки з фонетикою та сигаретами, це в них таке своєрідне хоббі — фонетичні помилки та сигарети.
Котовченко зараз у простої, нудиться, страждає — майже ніде не зайнята, якісь там третьорядні ролі. З одного боку, відмовити такій красивій дівчині в будь-чому просто сили бракує, а з другого боку — зайняти у виставі — теж відваги нестає. Вона до мене підходила, коли розподіляли ролі для “Любові й чорта”, просила поговорити з Марковським, ми з нею провели дуже приємний вечір за чашкою кави в “Саламандрі”, я Маркуші потім радив узяти на роль Беатріче ще й Котовченко, бо не слід покладатись лише на одного виконавця головної ролі. Узяти, приміром, можливість грипу чи апендициту, всі ж під богом ходимо,— але до Маркуші годі підступитися, він заявив, що можливість грипу виключає, а в апендицит не вірить; навіть в. о. нічого спершу не міг вдіяти, хоч він і тримав руку за Іринку. Ледве укоськали потім Івана, і він поступився, але то так, по-моєму, тільки про людське око, аби відчепились. Дав Ірині кілька репетицій — та й по всьому. І хто знає, чи не жалкує Котуся тепер, коли з виставою такі клопоти, що встряла в цю “любов” з “джазом” та “чортом”? Дівчина в життєвих справах орієнтується дуже добре, не згірше гросмейстера тямить, коли й кому слід піти, передбачає загрозу мату і знає, який слід зробити хДд, а від якого утриматись.
До речі, до речі! А чи не в Котусі одна з причин усієї катавасії з нашим “Джазом”? Чи не через неї в. о. так старанно втручається у виставу? Бо й справді — чом би не дати хлопцеві спокійно отримати диплом, показати спектакль кілька разів і потім тихенько списати, якщо він ні в кого не викличе захоплення? Чи то ж уперше?
Справді, скільки різних розв’язок може мати одна якась заковика? Ситуація в театрі завжди дає розумній людині велику можливість і незаперечну нагоду для роздумів, записів, розплутування й заплутування сюжетного клубка (тобто — інтриг), розмірковувань і не категоричних (розумні люди ніколи не бувають категоричними), але цікавих висновків. Актори — втілення протиріч, і не лише від природи, не лише оці вроджені внутрішні протиріччя ведуть їх до лицедійства на сцені, протиріччя породжуються і самою театральною ситуацією. Часом замислююсь: чи міг би я додати щось нове до з’ясування природи цих протиріч?
Шекспір, кажуть, був завлітом. Чи то правда, Вільяме, друже?
