3
Не завадило б зробити ремонт у квартирі, — продовжує свій монолог Олександра Іванівна. Монолог, цікавий насамперед тим, що він ще до кінця не записаний — ніде й ніким. Він поволі народжується, і це навіть не імпровізація, а тільки спроба з’ясувати для себе самої ті чи інші речі. Суто життєві речі. Вона поклала на обличчя косметичну маску, використавши чимало усіляких складників для неї, маску рекомендують залишати на обличчі рівно двадцять хвилин, двадцять хвилин, не більше й не менше, і артистка лежить, витягнувшись на канапі, розслаблена й спокійна, вона може собі дозволити двадцять хвилин спокою і розслабленості. Якщо обізветься телефон або ж хтось натисне кнопку дзвінка при вхідних дверях, Стерницька не підведеться, вона вдаватиме, що не чує тих дзвін’-ків. Хай би там за дверима стояв навіть ангел з благою вістю — вона не підведеться, не зрушиться, бо має право на свої двадцять хвилин байдужого, тихого спокою.
Не завадило б зробити ремонт,— каже Олександра Іванівна, (не вголос каже), дивлячись відстороненим поглядом у стелю, де тоненькі й ширші тріщини творять химерне плетиво. Крім того, на стелі ж, у самому кутку, зосталася не менш химерна за формою рудява пляма, що виникла внаслідок позаторішньої невтримної літньої зливи. Олександра Іванівна прокинулась тієї ночі од тихенького поцокування дощових крапель об підлогу в кімнаті, і першої миті їй здалося, наче вона причаїлась під деревом, заховавшись від дощу, а дощ стукотить по широкому листі старого, з густою, майже непроникною кроною каштана. Каштан самотньо стояв на оточеному камінною облямівкою острівці масної чорної землі в перехресті трьох вулиць — навесні він цвіте особливим, незвичним рожевим цвітом, і в його кроні шаліють співучі дрозди, і діється все це зовсім не тут, у маленькому й погано освітле” ному, як сцена самодіяльного театру, містечку, а у Львові,— та тільки ж таке оманливе відчуття тривало одну мить. Стерницька отямилась, ввімкнула світло і з щирим (й не дуже радісним) здивуванням усвідомила, що дощ ляпотить просто в її квартирі* але, на жаль, не встиг ще прорости каштан з рожевим цвітом, щоб захистити її від несподіванок. Під патьоки води довелося підставити відро й уже до самого світання читати вірші й повторювати тексти давно зіграних і напівзабутих ролей. На світанні дощ вгамувався.
Вона жила на останньому поверсі старого, триповерхового, досить занедбаного будинку, і, незважаючи на можливість візиту дощу, це мало свої переваги: над нею ніхто не тупотів ногами, не галасували діти, одним словом, над нею не точилося так чи інакше чуже життя, до якого мимоволі починаєш прислухатись, — ну а дощ — нехай собі бешкетує дощ, з ним можна дати собі раду.
Наступного дня Олександра Іванівна піднялася на горище. Сонце пражило щосили, й вона уявила собі, що дах повинен парувати, адже дощ напевно промочив його наскрізь, до ниточки. Горище пахло пилом, старезні й грубі дерев’яні балки здавались одвічними й на диво надійними опорами усього сущого; на туго напнутих уздовж горища білих шнурах сушилася білизна — і Олександра Іванівна приглянулась, чи не парує й вона зараз, коли так пражить сонце, від білизни пахло пилом — теж пилом, і сонцем, і вогкістю вчорашнього дощу; вона стала на жовту дерев’яну балку, зіп’ялася навшпиньках і визирнула в кругле, як ілюмінатор, не засклене вікно; перед очима лежала горбаста, якась ніби не знайома їй вуличка з червоними й зеленими дахами, декотрі були вкриті черепицею й викінчувались гостроверхо, мов казкові хатки гномів, і поміж дахами ворушилося світло-зелене, ще не при-1 тлумлене в кольорі літньою спекою листя — високі верхівки дерев сягали понад дахи; на одному із шпилів завмер навіки заіржавлений флюгер-півень на цибатій нозі, їй причулося його хрипке, іржаве кукурікання, що ніби розсипалося й скотилося вниз дрібними кульками по шпичастому даху. Приблизно зорієнтувавшись, де той куток над її стелею, звідки вночі проник у кімнату сирий і свіжий дощ, вона завважила, що саме там відсунувся убік невеликий шматок шиферу, утворивши щілину для дощу. Спробувала зсередини підтягнути шифер на місце, їй це досить легко вдалося, і вже не треба було їй іти за майстром, до житлового управління, цього вона взагалі страшенно не любила — викликати майстрів, носити до шевця черевики чи замовляти у кравчині сукню — і тому потерпала від страху перед загрозливими, катастрофічними фактами на зразок “короткого замикання”, “збитого каблука” чи “зношеної, немодної сукні”.
Не завадило б зробити ремонт,— знову подумала вона і враз жахнулася, уявивши, скільки це їй коштуватиме — навіть не грошей, а клопоту, нервів та фізичного зусилля, вона побачила враз зсунуті в безладі меблі, як декорації за лаштунками,— меблі, зсунуті зі звичного місця й прикриті зверху сірим полотном, до книжок і до канапи годі доступитись, і вже поняття не маєш, де — вхідні двері, а де — дверцята шафи; вікна раптом обертаються на північ, і вранці в кімнату не може зазирнути свіже, рожеве сонце, ще не обтяжене цілоденними людськими й своїми власними клопотами,— вона навіть і себе самої не може віднайти серед цього гармидеру й неладу, для неї тут не зосталося місця, пахне тиньком, олійною фарбою — з кухні; може, майстри порадять відциклювати підлогу — тоді скрізь будуть валятись тонкі жовтуваті стружечки, під ногами потріскуватиме, за підошвами потягнуться білі сліди,— кінець світу! — а майстри ще також вирішать, що стіни треба малювати на зелено, а вона б хотіла — світло-ліловий відтінок, вони ніяк не зможуть добрати, чого їй хочеться, і переконають її, змусять зробити по-своєму, і тоді доведеться мучитись від того їдко-зеленого кольору стін, вони, ці майстри, без сумніву, наквацяють довкола їдкозеленої фарби — ні, не треба ніякого ремонту, нехай ще побуде так, тим більше, що силу коштів доведеться покласти, відзначаючи день народження.
Ні, не так — не день народження. П’ятдесят — не день народження, це, кажуть, ювілей, полудень віку, з цього приводу — бенефіс, це — підведення підсумків (якщо є що підсумовувати, втім, те чи інше знайдеться завше). Можна також отримати і мінусовий результат.
Ювілей — видовище. Ювілей актора — тим більше. Відомого, маловідомого, зовсім нікому не відомого — яка різниця? Актора. Видовище — віддзеркалення дійсності, абсолютна модель дійсності у зменшеному (чи — у збільшеному?) вигляді. Жодне інше мистецтво не дарує такого реального відчуття моделювання дійсності. Часом їй снилося: вистави, де проголошувався лише один монолог чи велися нескінченні діалоги, і герої не знали, як їм зникнути зі сцени, вона ніяковіла, навіть уві сні їй було прикро, жаль їх, засуджених вести цей нескінченний діалог, дивно, що Данте не запримітив таких нещасних страдників у пеклі, їй жаль навіть диктора на екрані, диктора, який уже відговорив своє і тепер секунду-другу (насправді це не секунди, а безконечність) не знає, що діяти зі своїми руками; обличчям, усмішкою, а кадр усе не зникає, екран ніби починає тремтіти, людина на екрані аж тепер усвідомлює, що виставлена на огляд перед мільйонами очей, досі ж про це не думалось, диктор читав текст, виконував свою роботу, а зараз його ніби оголили й виставили перед людські очі.
Ситуація не з приємних.
То що ж таки видовище насправді? Концентрація дійсності — чи уламки її, жмих, рештки? Чи не почувається людина богом-творцем, спостерігаючи дійство? Не один мріяв зруйнувати третю (не четверту, а таки третю) стіну в театрі і вирватись на вулицю. Дійство — дійсність? Вчинок? Пізно, мабуть, ламати стіни, хіба вже на щось спроможешся? На бенефіс — не більше.
Телеграфний стовп за вікном, увінчаний сірим голубом, розгойдується легенько, і здається, що голуб балансує на самому його вершечку, наче байдужий до публіки й небезпеки цирковий актор.
Якось вона пробувала “перефотографувати” в думці видимий з вікна репетиційного залу міський пейзаж — скидалося на те, що театр замикає собою відокремлений у просторі трикутник, і ця замкненість здатна існувати самодостатньо, і на невеликій площі перед театром розігруються дивовижні видовища, якісь ефемерні й ніким не зафіксовані видовища, ніким не вловлені в об’єктив уваги, через що вони ніби провисають, не мають ніякого сенсу, оскільки відсутній глядач, який би реагував на дійство,— але це тільки так виглядає, бо насправді вони вагомі, багатозначні, і жодна з цих жанрових, соціальних і психологічних картинок не зникає, залишається, треба тільки знати таємне, чарівне слово, щоб викликати й знову повернути до життя кожну з цих скороминучих картин.
Але таким чином вона повернулась до тієї ж думки: потрібен спостерігач, глядач, який також ще й відтворює в самому собі це видовище. А понад цим — потрібен ще й також митець. Він відбирає, а вже потім відтворює.
Маска сьогодні чомусь заважає, — говорить Олександра Іванівна, — і навіть кожен сторонній звук чи стороння думка заважають і дратують, вона уявляє собі, скільки труду має справжній письменник чи драматург (не самозванець, як вона), скільки труду він має, коли береться укладати сюжетну лінію й виписувати ролі для своїх героїв, вона боїться, що їй нічого не вдасться, вона поняття не має, як розіграти це дійство, яке вона в думці уклала й замислила; не знає, як змусити людей говорити й робити те, що вона їм запропонує говорити й робити, і навіть думати. Одне вона принаймні знає — усе це задля доброї, потрібної справи, і тому треба обов’язково домогтися свого.
Нова сукня для бенкету — ось чого їй ще бракує. Ні в якому разі не можна з’явитись на сцені в сукні, яку хтось уже бачив, ні, в день ювілею вона мусить мати нову сукню.
Легко можна позбавитись власної сутності, якщо потихеньку роздягатися перед дзеркалом, оголеність — це аж ніяк не сутність, зовсім не сутність, а скоріше від-сутність; щоб залишатися самим собою, необхідно бути прикритим, закритим, замкненим на тисячу замків,— щоб самим собою бути й залишатись. Актор — відкритий для тисячі очей. Актор — замкнений для тисячі очей. Актор — замкнений од усіх очей.
Двадцять п’ять років тому у театрі святкували ювілей Петровича.
Ніч тягнулася довга, наче дві або ж і три вкупі, так тісно, на вузол між собою зв’язані, що між ними не існувало проміжку для білого, синього і тим більше рожевого дня. А може, то були справді три ночі, а не одна, і днів між ними просто ніхто не помічав, бо за дня нічого не діялось, а тільки ніч щось означала.
Почалося свято в театрі. Деталі погубились, не складеш у цільну й суцільну картину, найбільше уваги, звичайно, належало Петровичу, хтось відважився принести йому на сцену келих з шампанським — таця з реквізиту, а келих — кришталевий, його подарували потім Петровичу,— келих чи, радше, ваза? І це якраз запам’яталося найбільше, а не промови, тости, ні навіть зіграні (блискуче зіграні) Петровичем сцени з вистав, ніч тяглася в безконечність, потім були відвідини у когось з молодих актрис, де всі мусили сидіти тихо, затаївшись, бо сусідка мала звичку сварити за галас і скаржитись у письмовій формі в різні інстанції, актриса-госпо-диня наївно-лагідним, трохи манірним голоском: “я так гарно провела вчорашній (чи позавчорашній?) день, таке сонце світило і в ліс їздили, і навіть палили вогонь. Так, дуже гарні були люди… а тут раптом ця сусідка, і всі ви, всі… яка бездушність, усі такі бездушні й бездуховні…” Хоча — це слово тоді, здається, не було таким вживаним, як нині, того слова вони тоді не знали — чи, може, не відали самої бездуховності? Говорили — бездушні, але це не одне й те ж, звичайно; і дивно, що могла запам’ятатись така дрібниця, як от слова, вимовлені манірно-ніжним голоском: “ви всі бездушні, Петрович такий старенький, в могилку дивиться, а ви його так… такий бездуховний ювілей… і ось втекли від нього, залишили його із старичками, які ви всі…”
А потім, — пригадує Стерницька, стираючи легенько, самими лише кінчиками пучок, косметичну маску з обличчя,— потім усе як завше, закінчилося, завершилося в маленькій кімнаті з голими стінами, з розстеленими на підлозі полатаними килимами, де жили вони з Остапом, де вона була така щаслива після беззатишності й скрути першого сезону і безглуздості першого заміжжя — з вигаданою закоханістю, з фальшиво-лагідною і водночас ущипливою свекрухою (“чи не слід тобі кинути театр, сім’я і театр — такі несумісні субстанції, театр — богема” — яка ж богема, Сандра знала, що театр — це довічна праця, вона в тому була переконана), і врешті прийшло до вибору — театр чи сім’я; де там, ані словечка лихого про чоловіка — ані слівця. Як у східній притчі: “жінко, ти йдеш розлучатися зі своїм чоловіком, скажи, то він справді такий лихий, що з ним нестерпно жити?” — у відповідь: “я не можу словом йому дорікнути, бо ж він мій шлюбний чоловік”; коли вже було по всьому і йшли назад, люди знову допитувались (ох, та людська цікавість, причина безлічі трагедій на землі): “скажи, жінко, нарешті, бодай тепер, чи й справді він такий нестерпний?” — то вона сказала: “я не смію ані словом його обмовити, бо відтепер це не муж мій, а чужа людина”.
Щасливою беззастережно вона була один раз у житті (але ж була, і зрозуміла це — то хіба ж цього мало? Навіщо — вдруге?) — в цій квартирі з голими стінами, де всього майна тільки й надбали, що тапчан, і книги, і плетений з лози кошик, прилаштований замість ковпака до лампи, яку можна було тягнути за шнурок і спускати вниз мало не до самої підлоги. Сандрі також подобались мідні дверні ручки, такої форми дверних ручок потім не було ніде й ніколи — і таких вітражів у вікнах на кожному повороті крутих сходів, до того будинку без Остапа вона пізніше ніколи не ходила, того будинку ніби не стало взагалі.
Безтурботні у свої двадцять чи двадцять п’ять — п’ятдесятирічний Петрович у день свого ювілею здавався їм безнадійно старим, вони його так шкодували: “в могилку дивиться” — безтурботні й веселі, забувши навіть про початок і причину свята, уже підносили келих не за Петровича і його небуденний, рідкісний талант, а за неї й Остапа: “цінувати треба це ваше життя, ці ваші гарні стосунки”. Вони й цінували — і стосунки, й латаний килимок, і голі стіни, й Остапові скупенькі гонорари, і натхнення, з яким він писав вірші, і її заробітну платню, з якої вони не залишали ані шеляга; коли в день авансу добиралися додому з туго набитою торбою — яблука, квіти, сорочка для Остапа, величезний шмат солоної нотатенії (була така риба — чи й досі ще є?), буханка хліба з кмином і оплачений рахунок за її телефонні розмови зі Львовом, — Олександра Іванівна тоді мало що не кожного дня телефонувала матері.
На світанку вони з Остапом проводили всіх по домівках. Ішли й говорили про маленьке місто, в якому їм обом так добре, згадували Львів, вкотре дивувались, чом вони там обоє не зустрілись раніше, і про те, що знають старого колоритного львів’янина, який клявся, ніби знімає капелюха тільки в кнайпі і в храмі, і про те, що їм обом колись у юності снився один і той же сон. Вони бачили: великий театр, од стелі до підлоги вбраний у золото й оксамит. На сцені співали. Остап був переконаний, що сиділи вони в ложі, а їй здавалось, що це був перший ряд партеру. Співав Енріко Карузо — тут сумнівів не було і обоє достеменно пам’ятали, як у тому сні не відважувались вийти з залу під час антракту, тільки причини на те мали різні. Остап боявся, що потім не знайде ані свого місця, ані дівчини, з якою поряд сидів і слухав спів Карузо, а вона — з причини буденної і простої: в босоніжку одірвався ремінець, босоніжок хляпав по п’ятах, і, крім того, надворі періщив дощ, вона втрапила в калюжу, поспішаючи до театру, й мала забризкані ноги, і їй здавалося геть непристойним ходити з такими забрудненими литками по м’яких килимах у фойє театру: вона не пригадувала, чим закінчився цей сон, Остап же запевняв, що фінал був дивовижний: усі квіти, подаровані Енріко зачарованою публікою, співак оддав дівчині, котра сиділа поряд з ним, Остапом, і, як аж тепер з’ясувалось, була взута в босоніжок з одірваним ремінцем. Олександра була переконана, що фінал Остап “дописав” після їхнього знайомства, але це не мало ніякого значення: квіти Енріко Карузо й справді міг подарувати їй.
Тоді, перед світом, теж ішов дощ, а вони брели під його теплими струменями, і вона скинула туфлі, ступала босоніж, відчуваючи під ногами кожен крутий камінець бруківки, бо було ще далеко до справжнього світання, й вони могли брести скільки завгодно — ніхто їх не бачив посеред світання, і ніхто не підсміювався, коли вони спинялись, щоб поцілуватись, і ніхто не чув, як Остап співав:
Не вода йде Не вода по каменю, Не вода по білому Стиха йде;
Стиха йдучи, ступаючи, Золоті ключі вішаючи…
І ніхто не бачив, що в дівчини відірвався ґудзик на блузці, а дівчина і в думці не має затуляти груди.
Який сьогодні день? Котра година? Олександра Іванівна п’є міцний, аж чорний чай і поволі проціджує думки — крізь душу.
На обкладинці журналу — її портрет.
Ми восени таки похожі хоч трошечки на образ божий.
Як — бодай з наближеною точністю — оцінити саму себе, обчислити вартість вчинків, встановити вагомість заслуг? Хто знає? Хіба ж усе, що чинилося, було не задля власної радості й власної честі? То які ж заслуги? Чому — заслуги? Перед ким?
Можна так торкатися чийогось обличчя, рук, тіла, що вони наче виникають з-під твоїх пальців, стають самі собою тому тільки, що ти до них доторкаєшся. Ти робиш їх. Твориш. Для себе. Можна?
Взаємодопомога обертається взаємовпливом. Взаєморозуміння — взаємозалежністю. І знеохоченням. Надто багато подарувавши, нічого не хочеш уже брати на заміну. Зрікаєшся. Запізніле каяття не дарує спасіння.
Згадувати можна, не боячись бути смішною. її зараз ніхто не бачить — як тоді, посеред світання і дощу.
Справді, чому рвуться людські зв’язки? Поступаєшся чимось, рятуючи те, що вважаєш важливішим. Потім перестаєш поступатись, не погоджуєшся. Не на компроміс, ні, просто не погоджуєшся вже будь-що прийняти і сприйняти, навіть зрозуміти. Саме тоді рвуться зв’язки. Інтерес втрачаєш. Терпіння втрачаєш. Не можеш бути поблажливою й доброю, та й не хочеш. Але при тому забуваєш, на жаль, про двосторон-ність зв’язку. Удар, рана — обопільні. Все б’є й по тобі, все болить — через розрив зв’язку. Від обох од-ривається — з болем. Навіть полегша врешті стає діткливим болем. Не минає безслідно ні для кого.
У кімнаті з голими стінами вона переписувала кожну свою роль. Не вміла сприймати текст, передрукований кимось на машинці, він здавався їй холоднуватим, відстороненим, і тому не могла чужі слова прийняти за свої. Переписувала, щоб зжитися з ними, повірити й погодитись, як з власними. Щоб потім — полюбити, пережити. Однак полюбити могла не все. Все — це було б понад силу. І неправда. Не полюбивши, приховувала від партнерів, від публіки, як не любить свою роль. Чи свою героїню. А часом не вміла й не хотіла приховувати. Проклинала акторську залежність, обов’язок грати — навіть коли не любиш.
Сто двадцять чотири ролі. Ця буде сто двадцять п’ятою, і треба признатись — роль, яку вона творить зараз сама для себе, у своїй уявно-реальній п’єсі, полюбила вже заздалегідь. Зіграє її якнайкраще, хоч і без режисера. Зрештою, хіба нема режисера? Совість — чим не режисер? На “біс” і на поклони не вийде, але від овації не відмовиться. Хіба хто взагалі відмовляється від овації, належно й з бажанням, з передбаченим результатом зігравши свою роль у тій чи іншій життєвій ситуації?
Сукня повинна виглядати елегантно й строго. Але в жодному разі її не шитиме. Яке там шиття — по-перше, ніколи, уже ніколи, а по-друге — стільки клопоту, марудного примірювання, коли шиють одяг для чергової її героїні, для Олександри Іванівни справжня мука й тортури — приходити на примірку в костюмерний цех. Пошукає собі нової сукні в комісійному магазині, це також не велика приємність — збивати ноги по магазинах. Однак доведеться, нічого не порадиш. Декольте? Сукня з високим стоячим комірцем? Ні, вона не збирається приховувати свій вік, свій гарний статечний вік, але й не буде його підкреслювати, почуття міри — ось що найважливіше, сукню купить попелясто-сірого чи рудявого кольору, в тон з волоссям чи очима, і ніякого золота для прикраси. Ні на руках, ні на шиї. Стерницька надає перевагу сріблу, ми восени таки похожі хоч крапельку на образ божий,— тільки срібло, її камінь яшма, вона любить кераміку й дерево, золото завжди чомусь здавалося їй фальшивим, як і діаманти, правда, вона б не відрізнила діаманта від вправно шліфованого скельця, і може тому він здавався їй фальшивим. їй до цього зовсім байдуже. І неправда, що мовчання — золото. Хіба, може, тільки тоді, коли хочуть не помовчати, а промовчати.
Якби завліту нараз заманулося удруге подзвонити, з того чи іншого приводу подзвонити (а приводів напередодні бенефісу актриси може виникнути скільки завгодно), вона повела б розмову зовсім інакше, ніж вранці, дорога й безліч вражень, а потім ранкова, просто з поїзда, розмова в театрі,— все змішалося докупи, тепер би вона говорила інакше.
Врешті-решт,— могла б сказати вона завліту,— ви віддавна зобов’язані користуватись тими вільними хвилинами й навіть годинами, які маємо на роботі в театрі, якось мудріше й доцільніше. Вільними від виконання найбезпосередніших обов’язків і витраченими, на жаль, на базікання; пусті балачки займають набагато більше часу, ніж робота, і в цьому біда (чи фарс — називайте, як хочете) — наша біда, одним словом, стихійне лихо,, з яким чомусь не в змозі боротись ми самі внутрішньо, кожен зокрема. Бездумні, безглузді балачки й розкамарювання — про, біля, довкола— щеменш вагомі, ніж сумнозвісні маніловські зітхання йіпрожекти. Оригінальності у ваших теревенях нема ніякої, здобутків — при тому жодних, самі втрати — втрати часу, емоцій, настрою й почуттів: гніву, лагідності. Ні на що витрачені, розсипані, знищені — в нікуди. І тільки часом спадає на думку: а що, якби одібрати правду від пліток, зерно відсіяти від мерви й остюків — то чей же можна щось таки знайти, відшукати, вибрати, намити бодай крупиночку — якщо не коштовностей, то хоча б просто чистого, доброго.
Вам ніколи не спадало на думку,— могла б сказати Стерницька, ведучи далі розмову з завлітом,— про-, вадити детальний щоденник, стенограму навіть — нашого театрального життя? Як компенсуєте своє сидіння в кабінеті, біля вашого незграбного, напханого паперами столу — коли не зайдеш, завше повно цигаркового диму й балачок.
Театр і гра в театр — скажіть, чому ви не пишете про це, не приглядаєтесь до порухів людських душ — і вашої власної? Від категоричного заперечення його, невизнання, неприйняття (безліч інших відтінків “не” й “ні”) —до погодження й погодженості, всепрощення, вибачення й всевизнання,’ всерозуміння й порозуміння з акторами — цими людьми від ролі до ролі, від режисера до режисера, цими не дуже грошовитими й не дуже поштивими одне до одного людьми, цими не завше талановитими й зовсім не уславленими, не завше талановитими й завше спраглими довір’я й уваги, без розкішних квартир, без особливих надій на великі успіхи і з прихованою потребою найбільших успіхів — цих лицедіїв з малого театру в малому місті? Скільки дивовижних портретів написали б ви згідно з правдою життя і природою актора! Але якщо ви не додасте до цих потретів своїх симпатій і доброти, своїх антипатій і гніву, вони скидатимуться на відбитки в кривому дзеркалі.
І нехай би публіка хапалася за животи, реготала до сліз, захлиналася сміхом й сльозами, коли їй показують комедію в театрі; і нехай би публіка плакала й думала, страждала й мучилась, коли їй показують трагедію в театрі, і нехай би публіка враз замовкла й урочисто втишилася при зустрічі з АКТОРОМ, розказати про якого ви мусили б їй.
Відповідайте мені на це як завгодно, а я вам скажу: нехай благословить їх радість, нехай щедрість буде при них і хай перестрінуть їх на дброзі пристрасть і любов і навчать розрізняти правду од неправди, бо рівновага й байдужість цього не навчать. Не здолають навчити.
Одначе,— дивується сама з себе Стерницька,— звідки запозичена така пишна красномовність? Якби хтось звернувся до неї з такою промовою, вона б на третій фразі позіхнула, а ще через два слова — затулила вуха. Закономірно було б, якби співрозмовник здвигнув плечима: а чого, власне кажучи, ви хочете? Якого дідька? Щоб я написав про вас? То давайте будемо вірвертими: хіба чимало такого писалося й публікувалося? Я знаю,— може він відповісти, відсторонюючи від себе всі закиди, надто прямолінійно і тому неправильно зрозумівши актрису,— театр гибіє без слави чи бодай без популярності. Візьмемо перше-ліпше порівняння: театрові слава потрібна, як шмат хліба голодному. Воістину,— скаже він,— це так зрозуміло, так по-людському, закономірно. Режисерам і акторам хочеться, щоб їх робота була зафіксована. Вони просять: притримайте мить, якою б вона вам не здалася прекрасною чи й не надто. Це не має значення— лиш притримайте мить, одну-єдииу, щоб нам залишитись, бути, існувати. Притримайте — ми самі цього не можемо. Ми — лицедії — здатні тільки показати цю мить. Комусь іншому належить її притримати.
І от уявіть собі,— скаже завліт,— що від мене залежить, бути чи не бути притриманому менту. Але ж це парадоксально, навіть несправедливо, навіть комічно, ім’я театру, доля його у майбутньому залежить від мене, від якогось там напівдилетанта? Тривалість у часі, розголос театру, історія його, літопис його — залежить від мене, від тих опусів, котрі я сотворю чи хтось інший — на моє слізне прохання. А що, коли я надто суб’єктивний у своїх поглядах? Малоосвіче-ний, незнайко? І що, як пройду повз істину, буду фальшувати, викручуватись заради мого театру, моїх колег? Або ж, навпаки, ганитиму й принижуватиму все гідне похвали й визнання? То як же бути? Без мене історія театру виглядатиме ось так, зі мною ж — інакше? Часом сказати правду — значить перекреслити життя людей, сенс їхнього існування. Замовчати правду — значить одурити не лише сучасника, але й також майбутність.
Та ні,— може сказати завліт,— я все перебільшую, від мене нічого не залежить, я не здатний вплинути на хід подій, на хід розвитку театру, давайте покличемо до розмови істинно авторитетну особу — К. С. Ста-ніславського, наприклад, який запевняв, що висловлювати власну точку зору чи враження від мисіеш^ , виявляти її публічно має право не кожний криі..^. Суспільство, мовляв, цікавиться тільки думками виняткових особистостей, які міряють мистецтво й творчість за допомогою логіки, знань, проникливості й чутливості генія, а всякий інший пересічний цінитель, який пробує висловитись публічно, залежний в першу чергу від свого здоров’я, нервів, шлунку, домашніх справ. О,— може таки сказати завліт, повчально і зі знанням справи помахавши до актриси вказівним пальцем,— критик — це найгірший, зіпсований глядач, і вразливість його зітерта, затріпана щоденними відвідинами театру. Завліт і сам часом хоче дивитись виставу як звичайний, не зіпсований професіоналізмом глядач. Щоб просто втішатися мистецтвом і очиститися у співпережитті.
Ради бога, та вона, Олександра Іванівна, цілком згодна, що суспільству цікаві насамперед думки видатних особистостей. Не треба покликатися на Стані-славського. Але може вона знати, що має діяти їхній театр і їхнє місто, поки тут з’явиться видатна особистість, яка поставить усе на свої місця, все пояснить і розв’яже всі проблеми? Та й’ хто тут у них зіпсований частими відвідинами театру? Мисль у тутешніх критиків — первозданна й чиста, і той, хто хвалить, так і далі хвалитиме, не дбаючи про біль у шлунку чи сварку з дружиною.
Знову ж таки,— докоряє собі Олександра Іванівна,— що за вперта заповзятливість у суперечці? Таким чином нічого не досягнеш.
Все це слід відкласти до іншої, більш слушної нагоди, як і враження від київської поїздки,— не відмовляється вона остаточно від можливості подібної розмови, ні, ця тема невичерпна,— думає вона, водночас підійшовши до дзеркала й пильно приглядаючись до свого обличчя: то яку ж зачіску вибере для бенефісу? Що може більше пасувати до такої оказії? Вишуканість чи скромність? Скромна вишуканість.
Теоретизування доведеться відкласти. Конкретний приклад — конкретний випадок — ссь що її зараз по-справжньому цікавить. Конкретний випадок і конкретні події. А також можливі вчинки. Власні й чужі.
У світовому масштабі — все це дрібні, локальні справи. Між іншим, щодо масштабу. Є різні співвідношення, наприклад, один до ста, або ж — один до ста тисяч. Але ж в обох випадках і сота, і стотисячна часточка мають своє значення. Інакше зламається співвідношення.
Послухайте, шановний завліте, а як воно там було, з тим нашим “Оптимальним варіантом”?
Як було? — може відповісти завліт.— А про що саме вам йдеться? Хіба ж ви самі не знаєте, як було? Ви також голосували “за” і ви граєте в цій виставі. Було, як мало бути. То куди ви хилите?
Я щодо тих новин, яких ніби й нема в театрі,— скаже вона.— І які ніби й не торкаються — навіть дотично — “Оптимального варіанта”. Новини суто місцевого масштабу. Один до ста тисяч, скажімо. Маленька Беатріче, маленька дівчинка Беатріче — невже вона вас за живе не зачіпає? Дивиться вам просто в душу й домагається, щоб і ви не опускали соромливих очей (так, так — це якраз з того приводу вислів Бернарда Шоу про найсмішніший в світі жарт — говорити правду, саму тільки правду). Ви не помітили — вона то цілком самотня, маленька, дуже маленька на сцені, як пташеня, що випадково залетіло сюди. А то враз випростається — і голос набирає сили, і чуєш особливість тембру — глибокого, грудного, і тоді вся увага зосереджується на голосі, наче він у актриси живе зосібна. Голос дорослої жінки, мудрої, досвідченої, а сама ж Беатріче — дівчатко, тонке, хитке, але непокірне; невже так може статись, що з цим дівчатком не зустрінуться люди? І вина в тому, що вони не зустрінуться, буде моя та ваша? Маленька, локальна проблема.
Артистка Стерницька не така вже й наївна, аби вважати, що вистава Марковського, де грає головну роль Наталя Верховець, так чи інакше вирішить важливі моральні проблеми, до яких мають дотичність люди, що сидітимуть в залі під час вистави. Ні, Стерницька аж ніяк не сподівається, що буде геть знищене зло, і чорне обілиться й очиститься, і кожен стане чинити в* житті за законом добра. Ні, ні, цього не буде,— але якщо зустріч з Беатріче змусить бодай в одній душі щось пробудитися, і бодай в одній душі щось обізветься, м’яке, добре,— то хіба цього мало? Невже ви допустите, щоб вистава, говорячи театральною мовою, не побачила світла рампи? Відмахнетесь від цієї справи? Виставу будь-що треба порятувати, інакше — навіщо ви в театрі? І бога ради, не запитуйте, в який спосіб це можна зробити. От хіба що насправді ви переконані, що вистава не варта уваги і соромно її випускати на люди, бо нічого й нікому вона не скаже й не відкриє. Ну, тоді інша річ, тоді — звичайно, нащо вам зайві клопоти — задля моїх чи Наталиних гарних очей переступати через власні переконання… Отож не питайте, в який спосіб допомогти виставі і її авторам. Якщо ви знайшли можливість захистити “Оптимальний варіант”, і вивести його на сцену, і похвалити його привселюдно (так, так, я маю на увазі організовані вами рецензії),— невже не знайдеться спосіб, щоб захистити справжнє мистецтво?
Ремонт доведеться таки робити,— скрушно зітхаючи, каже сама до себе Олександра Іванівна,— тільки б вони стіни на зелено не помалювали, бо я тоді тут і хвилинки не висиджу.
