7
Тепер я принаймні хоч трохи готова до бенефісу,— каже сама до себе Олександра Іванівна, хоча не зовсім переконана, що так воно є насправді.
Чорний рояль стоїть на сцені. В залі світла нема, на блискучих чорних боках рояля — жовтуваті відблиски. Здається, на сцені вже змонтовано декорацію, може, це навіть генеральна репетиція або ж останній прогон — потім же будуть ще робочі репетиції, Мар-ковський і таке може. Але не в тому річ, річ у тому, що вона, Олександра Іванівна, так, саме так усе сприймає: чорний рояль на сцені, жовті відблиски в глибині сцени на тлі широкого вікна з однією вибитою шибкою — щось на зразок підвищення, але ні, туди зараз дали світло, і тепер добре видно — сконцентрувавшись, промінь, сніп, стовп світла матеріалізується там, це схоже на те, коли сонячні промені врешті пробиваються на світанні крізь туман і крізь високі стовбури дерев — пробиваються, навскіс із неба, до землі, і ще туманиться, клубочиться решта ночі,— а промені, наче велетенські, космічні органні труби, світляні труби, провіщають день.
Троє хлопців у тій декорації. Але вони не мають відношення до зматеріалізованого світляного стовпа. Троє хлопців — Андрюс, Юлюс, Лукас. Дійові особи вистави й виконавці ролей — водночас на сцені. Тепер вона бачить також малий клишоногий столик, табурет, музичні інструменти, на яких грають хлопці — гітара, барабан, труба. Джазисти, музики. Музика єднає їх і Беатріче, якої ще нема на сцені. Ага, он там — книги, вони туї майже чужі, випадкові, складені стосом — на цьому стосі можна сидіти. Лукас і сидить на імпровізованому стільці, обхопивши руками коліна й звісивши голову. Юлюс шукає чогось у кишенях, Андрюс з гітарою — здається, він має намір її зламати.
Останнє, що вона врешті помічає (і таким, мабуть, був замір режисера, щоб це помічали останнім) — носилки, в куточку, між іншим, тихенько причаїлись. Так, причаїлись. Причаїлись і ждуть. Без сумніву. Вони чогось дожидаються. Стоячи тут від самого початку вистави, вони, може, й не означають нічого, так само, як, наприклад, книги, складені стосом,— книги просто для того, щоб на них міг сісти Лукас чи хтось інший. Носилки стоять тут від самого початку, і їх не повинні бачити, на них не повинні (або не обов’язково) звертати увагу, стоять собі та й стоять, як відро для сміття або ж вішак у кутку кімнати, вішак, на який можна почепити плащ, а можна й нічого не чіпляти. Тепер же раптом ці носилки виявились, лізуть в око, приковують до себе увагу, і це нервує, заважає. Деталь, досі непомітна, тепер кидає тінь на все навкруг, хоча ще нічого не сталося. Стерницька намагається не дивитись у той бік сцени, де стоять носилки, вона дивиться на промінь світла, на світляний стовп, але дивна річ — носилки й світляний стовп наче зв’язані між собою, вони мовби лежать в одній площині, на одній лінії, і про носилки вона вже не здатна забути.
Арсентій Маслов — Андрюс теж нагадує про носилки.
Андрюс. А чого ці носилки тут стирчать?
Справді,— й далі думає актриса,— чого тут стирчать? Якого дідька? — як сказав би Маркуша, Стерницька ніби викинула з голови, забула, про що йдеться в п’єсі, вона спостерігає за тим, що показують їй троє акторів на сцені, і вона зовсім не пам’ятає, не хоче пам’ятати, що зараз повинно відбутись, хоч дуже уважно читала п’єсу. Вона не спросто спостерігає — вона вживається, вростає в те, що показують. Щемке почуття невідворотності, тривога охоплюють актрису, як і акторів на сцені. З усього видно, що й вони не знають, як далі розвиватимуться події, вони не грають результату, і тому здається, що вони теж, як і їх герої, не знають фіналу історії про любов, джаз і чорта, не знають — а тільки йдуть до цього фіналу, як до логічного і єдино можливого, невідворотного.
— Маслов,— відкашлюється й зовсім тихо, хрипко говорить Марковський,— Маслов, скільки разів будемо товкти цю сцену? До дідька! Ще трохи, і я повторю за твоїм дружком Юлюсом: іти дурний, як осляче опудало!
— Іване,— пожбурює геть гітару Маслов, ніби якраз гітара всьому виною,— Григоровичу! Іване! Це я повинен запитати: скільки товкти одне й те ж? Мені й цей фінал на зубах нав’яз, і вся ця вистава, вона мені сниться вже у ті півгодини, які ти нам полишаєш на сон, з мене досить вже, досить, у мене голова розколюється!
— Геніальний монолог,— потирає руки режисер і намагається затим притулити обірваний шнур до мікрофона, але, ясна річ, це йому не вдається,— геніальний, хто тобі дав цей текст? З тебе досить? О г і прекрасно, і забирайся, не заважай, не псуй виставу. Йди під три чорти! І це добре, що в тебе справді болить голова, інакше б тобі забракло органіки — сказати зі сцени, що в тебе болить голова. Ну, йди геть, чого стовбичиш, як осляче опудало?
— Зараз, ось тільки таблетку ковтну, дай чимось запити, бо вдавлюся.
Маркерський наливає води в склянку з пляшки, що стоїть на режисерському столику, несе аж до сцени, Маслов присідає навпочіпки, бере склянку й ковтає таблетку, запиваючи водою. Маркуша з дивною, просвітлено доброю усмішкою дивиться на нього, ніби радіє, що в хлопця голова болить. Так, перерва скінчилась, поїхали далі, вперед, вперед, до фіналу.
Андрюс. Начхав я на твою філософію. Теж мені ідеаліст! Тепер у нас практичні часи. Башлі потрібні — тільки й усього. Тоді ти кум королю.
— Арсентій,— лагідно просить режисер ледь чутним голосом,— ти ж так говориш, наче саме у це віриш. А насправді ти все ще десь між вірою й зневірою, ти цими фразами прикриваєшся від себе самого й від друзів…
— Які вони мені в дідька друзі! — огризається Маслов. Метелиця терпляче все це вислуховує.
— …і від друзів,— наполягає на своєму Іван.— Ти — тобто твій Андрюс,— він сотворив собі такий образ, від якого тепер не відступитись, він доведе свою роль до кінця з ідіотської гордості, з безглуздої Ідеї, ніби він має право бути таким. Доведе роль до кінця. Я ж казав — грати просто негідника, паскуду — нема сенсу, буде ще одна історія про те, як чиста дівчина полюбила негідника, а він убив її. А це історія зовсім про інше. Може, про те, як людина, отруївшись злом, убиває також і саму себе, не тільки тих, хто її любить. І може, про те, як Беатріче…
— Мммо-жжже! — розлючено озивається врешті Метелиця.— Тепер, за три репетиції до здачі, режисер нам каже: може! Режисер тепер не знає, про що він ставив виставу! Та ми всю твою ідею, Іване, завчили напам’ять, як табличку множення, ми її разом відкрили, а тепер ти кажеш — може?!
— Може,— так і кажу… Ідеї — не табличка множення, їх не треба вчити напам’ять, і невже ви не розумієте, що тільки ось зараз ми можемо остаточно зрозуміти… до дідька, розумієте, зрозуміти… одним словом, тільки тепер ми можемо побачити, що ми зробили, від самого початку ми мали бути готові до успіху так само, як і до поразки, і до необхідності почати все спочатку. Доки ви будете теревенити? Нема ані хвилини часу, а ви провокуєте мене на балачки, давайте далі, без зупинок, у нас і так забрали дві репетиції через Олександрин бенефіс, можна подумати, що за дві репетиції людина може надолужити те, чого не зробила за п’ятдесят років…
Стерницька чує ці слова, але вони чомусь тої миті ковзають якось так мимо її свідомості, не торкаються її ані трохи, репетиція продовжується, без зупинок. Андрюс (Маслов) справді доводить свою роль до кінця, здається, ніби те, що було спершу машкарою, тепер навіки увійшло в його душу. І вже нема маски, нема гри, нема вдавання—Андрюс десь трохи переграв, перебільшив, і гра перестала бути грою, тепер уже не маска належить Андрюсу — він підвладний масці, життєву поведінку йому диктує отой мерзенний, підлий звір, якого він впустив у свою душу.
Андрюс (п’є). Була у нас у трьох бодай дружба. Нікого не боялись. Модерно жили. Завжди бракувало часу. Все було нормально. А тепер не знаємо, куди себе подівати. Мій батько каже: видно, тут чорт хвоста встромив… Так і є, чорт. Чортиця попутала. (Підходить до барабана, люто б’є в тарілки). Хлопці, давайте силою візьмемо, чуєте?
Лукас. Ти що, сказився?
Андрюс. Таж не бачити тобі її інакше, як власних вух.
Лукас. Збожеволіти можна!
Андрюс. Святотатство? Тим краще.
Тепер і справді для нього усе найпідліше — найкраще. Уже нема іншого виходу, принаймні так йому здається; він притлумлює в собі рештки доброти, любові, ніжності, він заганяє їх у кут, соромиться, що, в душі ще тріпочеться щось напівмертво-напівдобре.
Притулившись до стіни, при самому вході до залу, Стерницька дивиться на сцену. Вона майже не чує тексту. Справа не в тексті, не в словах, хоча кожне з них ранить її,— вони могли б говорити якийсь зовсім інший текст; стає боляче, хочеться втрутитись, змусити замовкнути взагалі цього нечистого, лихого, змусити його мовчати, схаменутись, зупинитись — а коли не схаменеться, то зв’язати його, знешкодити.
Позбудьтесь у собі зла,— переконує Марковський,— так, позбудьтесь у собі зла,— саме в цьому переконував її режисер,— і пильнуйте, аби воно ніколи в вас не заговорило.
І тоді з’явилась Беатріче. Стерницька першої миті не впізнала Наталю, дівчина жила зовсім іншим, чужим життям, настільки жила ним, що вже була Беатріче, а не Наталя, хоча — ні, це була таки Наталя, тепер Стерницька знала, для чого отой світляний, ніби золота труба органа, промінь, одна-єдина можливість піднятися, піти — над, понад. Бета, боронячись від насильства й підлості, кидається з вікна і тим самим піднімається над ґвалтівниками, звичайно, вона піднімається над цими трьома хлопцями, може, навіть і над собою і змушує тим вчинком очиститись, хоче їх звільнити від зла, спам’ятати—послухайте, хлопчики, послухайте,— та не може бути, щоб ви були такі… Хоче звільнити їх — від них же самих. Хтось скаже — навіщо так? З вікна? Самогубство? Тої миті вона не мала іншого виходу — тільки так: піднятись. І було в тому щось більше, аніж звичайне самогубство, це було щось інше, Стерницька розуміла — щось інше, більше, значніше.
Беатріче в першу мить ще не усвідомлює до кінця ситуації, вона тільки відчуває напруження, загрозу, що панують в кімнаті, ще не ясно, від чого йде ця загроза, але в настрої хлопців — щось дивне, тривожне, дівчина тільки передчуває, та не розуміє, не може повірити (не хоче повірити), що має відбутися щось жахливе. Що Андрюс доводить свою роль до кінця. Що він гадає, ніби відступитись від цієї ролі — боягузтво. Він поняття не має, що якраз у тому й була б відвага — відректися від своєї ролі, відректися від вседозволеності.
Беатріче. Мені так жаль від вас іти. Я знаю, серце в мене буде розриватись, коли буду про вас думати. А не думати я не можу. Ах, хлопчики! Я ж часом бувала при вас щаслива… Особливо коли ми грали. Ви й музика для мене завжди разом… Бабуся каже, що в кожній людині є щось святе. Напевно, це правда. Я часом чую це в музиці… бачу в коханому обличчі!
Допустити до цього не можна,— мало не вголос вимовляє Стерницька, вона боїться поворухнутись, боїться виказати свою присутність в залі. Андрюс повинен схаменутись, спам’ятатись, він ще має час, іноді досить миті, щоб повернути життя в інший бік, ну, Андрюсе, зміни фінал цієї історії, поламай конструкцію, вибу-дувану автором і режисером, відтворену акторами ситуацію— поламай, схаменися, Андрюсе, хлопче,— як закляття чи як молитву повторює в думці Стерницька, але Андрюс не чує її. Андрюс продовжує свою гру. Гру, яка перестала бути грою.
Андрюс. Що ж, нехай сама вибирає, з ким першим вона хоче попрощатись…
Обличчя Маслова-Андрюса… Бога ради, Беатріче, невже це і є те кохане обличчя, в якому ти бачиш святість? Чи ти нічого не усвідомлюєш, дитино? Тікай звідси, тікай, поки ще є час, ламай хоч ти страшну, неймовірну конструкцію автора і режисера.
Ні, Бета й Андрюс не чують звернених до них благань — бо так має бути, як є, вони не можуть почути; якби їм дозволив на це Юозас Грушас, автор п’єси, або ж Іван Марковський, автор вистави, то нінащо б зійшли всі їхні попередні змагання й стремління убити зло. Це була не конструкція, а жива плоть мистецтва, яку не можна руйнувати, нищити фальшем, так і мало все відбуватися, як відбувалося, усе мало прямувати до свого фіналу, до своєї остаточної, невідворотної завершеності. І довершеності, мистецької довершеності, театр вимагав її. Театр вимагав загибелі Беатріче. У тій жертовності був найвищий сенс вистави.
Стерницька бачила Беатріче зараз там, у тому світлому, світляному стовпі, понад сценою, понад злом, тонка постать дівчини здавалася хитким пломінцем свічки; там, нагорі, все мало дійти до своєї остаточно-сті, щоб вкінці Андрюс шукав страшної відповіді на страшне запитання. Не Андрюс — усі. Вона — теж.
Лукас. Тепер тільки зашморг… зашморг…
Юлюс. Не квапся. Нас і так четвертують.
Андрюс. Але за що? За що?
До чого стосувалось це безтямне, в безнадійному страхові й смертній неприкаяності вишептане — а водночас наче надсадно викрикнуте на весь світ запитання? До чого, чим пригрозив їм усім Юлюс — чи до самого вчинку Андрюса?
Торкнувся хтось її рукава, і вона здригнулась. Я до вас,— прошепотів хтось над вухом, взагалі невидимий і несподіваний, вона все ще продовжувала дивитись на сцену,— я до вас, ми домовлялись на четверту, пробачте… Домовлялись? З ким? Про що? Ах так, бога ради, я згадала: інтерв’ю.
— Чому в залі сторонні? — хрипить Марковський, підводиться, чіпляючи ногою шнур мікрофона; все, здається, падає услід за ним на підлогу.— Чому в залі сторонні? Скільки можна? Я ж просив, щоб це врешті припинилось, доки може все це продовжуватись?
Олександра Іванівна знає, що він не боронив досі нікому заходити в зал під час репетиції, незвичні до чужої присутності актори спершу нервувались і почувалися затиснено, а потім звикли, вже не було скутості, вони взагалі почали звикати до присутності в залі не зайнятих у виставі, а ось тепер Марковський розлючено питає, чому в залі сторонні. Звичайно, він втомився від перешіптування, від балачок поза спиною, він напевно перебуває в стані найвищого нервового напруження, не бачить як слід всього зробленого, тільки розрізняє окремі його частки; він охопить усе одним поглядом і осягне цілість, а також цілісність роботи лише на останньому прогоні або ж і під час перегляду, і тоді знатиме, що повинен ще викінчити, і аж тоді зможе прислухатись до того, що говорять, до порад, критики й похвали, і тоді знатиме, що має прийняти, а що відкинути, відхилити, а поки що ці всі балачки, поради, перешіптування, співчуття й неприхильність тільки заважають, не дають зосередитись, думати, відчувати.
— Прошу сторонніх вийти,— ледве прориваючись через хрипоту, каже Марковський, він поняття не має, хто стоїть в залі, але він не хоче бачити сторонніх, жодного чужого обличчя не хоче він зараз бачити,— і дайте світло в зал! Чому в зал не дали світла?
— Яка гарна робота в Наталі, — каже вголос Стерницька,— вона проникла в таємницю своєї Бети, відгадала її душу.
Вимовивши вголос ці слова, артистка враз жахається їх неточності, недосконалості, вона проголосила цілу тираду — а не сказала нічого з того, що хотіла б сказати, вона невдоволена, що вимовила щось уголос.
Зате журналіст радий:
— Справді? — питає він, дивлячись на Стерниць-ку.— Ви справді так думаєте? Ви дивились щойно репетицію? Вам подобається?
Стерницька аж тепер усвідомлює його присутність.
— Дивилась, — відповідає вона. — Тільки “подобається” — не визначення рівня вистави. Говорити про подібну роботу треба зовсім інакше.
І знову пошкодувала, що сказала саме так: журналіст ніяковіє; він поняття не має, що Стерницька рада такому початку розмови, рада його запитанню про виставу. Інтерв’ю почалося. Годі було почати краще.
— Їй треба відпочити після напруження, зіграти потім щось легке й радісне, але не допускати, щоб з’явилася пустота, пустка. Пустку треба негайно заповнювати, пустки не повинно бути, — пояснює вона журналістові, думаючи при тому про Наталю. — Ви теж дивитесь репетицію? Я правильно зрозуміла — ви доброї думки про виставу, так?
— Знаєте, я випадково потрапив, але що ж це таке! Я такого ще не бачив у нашому театрі, і скажіть: правда, що говорять, ніби режисер, Марковський, наривається на якийсь скандал? По-моєму, дурість якась. Плітка чи що.
— Бога ради,— артистка кліпає, наче порошина їй втрапила в око.— Бога ради!
Газетяр знову ніяковіє:
— Вибачте, я ж… я ж певен, що це плітки… тут же сучасне мистецтво… до чого ж — балачки про скандал?
Після кожного слова він ніби ставить три крапки, і це смішить Стерницьку: високий, з густою кучмою волосся, років тридцяти чоловік, вона його досі ніколи не бачила, такий великий, дужий чоловік — і після кожного слова — три крапки.
— Ходімо,— пропонує вона, — зайдемо в кабінет адміністратора, він, я думаю, не боронитиме.
Вистава — вилущене з дійсності зерно. Дійсність — поза стінами театру, а тут —’ віддзеркалення, відбиток, химера? Ні,— каже вона сама собі, хоч і має зараз можливість висловити свої думки вголос, і від неї навіть чекають, що вона висловиться вголос.— Ні, вистава — це посилення дійсності, це її утвердження, і її розтин, і її помноження, так, вони відбуваються послідовно — події в житті і в театрі, але також і паралельно, а ще — іноді театр може випередити і попередити. Літературна основа — посередині, вона зв’язує життя з лаштунками, ох, велемудра Олександро, чи не надійшов час справді заговорити вголос, він же чекає, і саме видобуває блокнотика й готовий записувати,— не треба аж так старанно, не стенографуйте,— засміється Стерницька,— адже ж не протокол — просто ми з вами розмовляємо.
— І все, що ми бачимо на сцені, діється у серцевині живого буття, і вже ніхто — після зустрічі з Наталею Верховець,— ніхто не вийде з театру таким, як був. Зміна обов’язково станеться, ви навіть не здогадаєтесь спершу, що зміна відбулася. Ми восени таки похожі хоч крапельку на образ божий,— ви знаєте, чиї це слова?
— Олександро Іванівно, але якщо можна — кілька слів про себе, адже їм усім ще далеко до…
— Та я ж про себе; про кого ж іншого? Мені дуже шкода, що вони не встигнуть зіграти виставу раніше, наприклад, в день мого п’ятдесятиріччя. І шкода, що я не граю у виставі Марковського — це й був би мій бенефіс.
— Який милий жарт!
Нарешті він поставив знак оклику в кінці фрази.
Газетяр запитав усе, що хотів запитати. Артистка відповіла, як вважала за потрібне,— і запросила журналіста на свій бенефіс.
— Тільки не даруйте мені часом мімози,— попросила вона з лукавою злістю, примружившись. — Не люблю мімози.
Журналіст поцікавився, чи може він і ці слова додати до записів у блокноті. Стерницька дозволила. Коли вони прощалися, актриса ще раз нагадала гостеві, що одразу після бенефісу — перегляд вистави “Любов, джаз і чорт”.
Коли він пішов, Стерницька сіла у крісло головного адміністратора театру, крісло було м’яке, глибоке, вкрите затертим рожевим плюшем. Вона сперлася ліктем на побічню, затуливши обличчя долонею. “Ми восени таки похожі… Звичайно, що не всі, а так, хоч деякі…” — А мені й справді уже п’ятдесят, — не то здивовано, не то сумно сказала вона сама до себе,— ну й що ж тут такого, яка різниця, як це називається — бенефіс, день народження чи ще якось там?
“Ми восени… Як хочеться жити… І весь світ обняти…”
Коли б не проблема з сукнею, можна було б вважати, що вона вже готова до цієї урочистої події.
У надвечір’ї, як і вранці на привокзальній площі, співали птахи. Мабуть, шпак. Пробує голос. Крізь велике, кругле, наче ілюмінатор, вікно Стерницька побачила у театральному подвір’ї Наталю Верховець. Дівчина підвела голову — може, дивилась на хмари; може, шукала птаху, що співала.
Яка різниця — день народження, бенефіс… Вона готова до цієї події. Без репетиції готова.
