Калина безнадійно і навпомацки хотіла торкнутися чогось певного, вона у думці поверталася до міста, але й там було все хитке, наче примарне: коли вона покидала хоч на деякий час Львів, їй завжди чомусь здавалось, що от повернеться — і не застане міста на місці. Міста на місці.
Двоє мужчин в Антоськовій кімнаті все ще грали в шахи, вони навіть не відгукнулися на стук, яким Калина попередила про свій прихід. Антосько спав, поверх ковдри лежала ще й куртка. На книжці, кинутій під ліжко,— і коли він перестане кидати книжки на підлогу! — білів папірець. Антоськовим почерком там було написано: “Мамо, тебе просили зайти до 15, якщо повернешся до 12. Ан.”
Хм, подумала Калина, хто б то міг просити?
Данило примостився поблизу гравців у шахи, і обличчя його прибрало відразу того неприсутнього й зосередженого виразу, як звичайно буває над шахівницею. Антосько спав, десь там лежали в автобусі готові до найвищих вершин лижі Антоська, такі непотрібні й зайві без снігу.
Калина встала й пішла шукати п’ятнадцятий номер.
— Добрий вечір,— сказала вона людям, котрі були в п’ятнадцятому номері,— хтось просив мене зайти сюди. Однак, мабуть, це помилка, бо не бачу нікого знайомого.
Заникуючись трохи, Калина при тому оглядала кімнату, здавалось, ці люди жили тут давно і ніби звикли до свого тимчасового житла, як звикають, проживши на одному місці з добрий десяток літ. На стінах кнопками були попришпилювані фотографії, і добрий знавець склав би їм найвищу оцінку, а поміж фотографій — дитячі малюнки, ескізи якихось фантастичних будівель, і звичайне креслення, а ще також одна маленька поштівка, вся списана доокруж великими літерами. На столі стояла надпочата пляшка вина й навпіл розрізана цитрина у бляшаній тарілці. Півдесятка ліжок, і валізка, з якої визирав краєчок червоної спіднички — це була чудова декорація, і Калина ловила поміж предметами, речами, заслоненими вікнами й фотографіями на стінах настрій, погляди, обличчя й руки. Вона відразу-запримітила неймовірно чорні очі, ті очі на дівочому обличчі лише споглядали, вони не вбирали, не приймали в себе нічого й тому не могли ані крихти повернути назад — вони лише дивилися; а також були руки, тонкі, бистрі, із смаглявими пальцями, вони нервово перебігали, як білиці, з предмета на предмет і вбирали й сприймали значно більше, аніж ті величезні очі. Люди тим часом приглядались їй, збігло й вистачило кільканадцяти секунд, аби приглянутись одне одному.
— Добре, що ви прийшли, я таки сподівався, що прийдете,— сказав той, з нервовими руками — біли-цями,— прошу сідати і вибачте за нашу надокучливість. Бачите…— він глянув при тому на одного зі своїх товаришів, ніби перепоручаючи йому пояснити все далі, і той, невеликий на зріст, стрижений по-хлоп’ячому й по-старечому повільний, сказав:
— Ми познайомилися з вашим сином — страшенно симпатичний хлопчик; він сказав, що ви — діалектолог, і ми попросимо вас розв’язати наш спір.
Він говорив так спокійно і впевнено, ніби й не думав, що Калина може відмовитись.
— Ми робимо фільм, у нас виникла суперечка з приводу діалогів, тексту, одним словом. Прошу сідати, однак, може, вип’єте вина?
Калина заперечливо хитнула головою.
Вони всі присунулись ближче, чи то їй здалося. Один убраний так, ніби от зараз збирався до зйомок — у жовтій сорочці, у височезних чорних чоботях і з широким поясом, пробитим блискучими бляшками, в руках він обертав ножа в навдивовижу гарно оздоблених піхвах, довге волосся спадало йому на плечі, чорне і щось хиже, а заразом наполохано-нер-вове визирало з вузьких уст, з гострого підборіддя; він лежав упоперек ліжка, коли Калина увійшла, а зараз ніяк не міг знайти собі місця й никав по кімнаті, чіпляючись ногами за стільці. Дівчина з лячно-чорними очима намацувала малою ніжкою пантофель, той з поясом пересунув їй пантофель мимохідь, і ще інший, русявий, з вусами й бородою, котра щойно почала, мабуть, проростати й не пасувала якось до його делікатних вилиць і м’яко зазначених вуст та малого носа — той сказав до чорного у поясі:
— Та вгомонися ти, чуєш!
— Ми просимо вас переглянути цей текст,— тут не дуже багато, зовсім небагато, це не забере вам часу,— ви перегляньте й скажіть, як думаєте: чи маємо ми право й чи добре це буде — використовувати діалект аж у такій мірі, як нам пропонує автор — і чи, зрештою, локальні ці діалектизми?
— І ви здастеся на мою думку? — усміхнулась Калина.
— А знаєте — чом би й ні — все залежить від того, як будете аргументувати.
— Я тут довго не затримаюсь, не знаю, чи встигну — усього день чи два…
— Знаємо.
Приїхали за снігом,— сказав той, невисокий,— ми також чекаємо снігу і хоча б трохи сонця. Сонце доводиться ловити на перевалі, як рибу в ятір. Хоча на хвилю спинити. Сидимо й стережемо його. Часом щастить, а більше — ні,— але то вічна історія, ми вічно ловимо погоду. До речі, я — режисер, це — наша героїня,— показав він на дівчину,— а хлопці нехай представляються самі.
Дівчина повернула до Калини байдуже, холодне, на диво холодне при таких чорних очах обличчя. Вона мала коси, довгі як у шестикласниці, її неус-міхнений запаморочливий погляд ковзав по поверхні речей, як по чомусь страшенно віддаленому.
— То ви прочитаєте? Я вам зараз поясню сенс суперечки, вона зайшла в нас раптово якось,— сказав русявий.— Ми слухаємо, як говорять тут люди — і здається, що надто фальшуємо, намагаючись надміру точно передати колорит тутешньої говірки, цей надмір разить і дратує, ніби навмисне ми наголошуємо саме на барві мови, бо не знайшли, не відкрили іншого способу показати людей. А є ж інше… Але, може, вас не цікавлять професіональні суперечки?
— Навіщо ти нав’язуєш свою точку зору? — сказав той, з нервовими руками, котрий заговорив перший. Він дивився на Калину, й вона побачила себе їхніми очима — свою непроникну, непроглядну засмученість, зовсім бліді вуста і руки на колінах; до неї доторкався новий, трохи знаний, трохи уявлюва-ний світ, вони навзаєм приглядались одне одному, вона й той світ, але господарі не мали наміру відхиляти для неї ласкаво завісу над своїм світом, вони показали їй те, що, на їх думку, могло бути їй зрозумілим, ніхто навіть не сказав назви фільму, просто їм у роботі знадобилась її поміч, от як хтось би, приміром, пробував підняти заважкий камінь і попросив перехожого підсобити, і перехожий годиться допомогти, не питаючи навіть, пощо той камінь треба зрушити з місця.
— Гаразд,— сказала Калина,— я охоче прочитаю.
— Дякую,— зрадів режисер,— Чи не вип’єте вина? Він забув, що Калина відмовилась хвилю тому пити, налив у склянку вина, простяг Калині, вона взяла склянку, але не пила, тоді русявий усміхнувся:
— Давайте удвох — де ж таки змушувати пити вино саму-однісіньку людину! Вони сьогодні не п’ють, вони чекають снігу — я можу чекати снігу і пити вино, в мене проклятий настрій нині. Хочете, розповім, чому в мене проклятий настрій?
Калина розуміла, що треба подякувати за вино й піти. Видно було, що вони втомлені — зрештою, взагалі не випадало довго й мовчки сидіти й розглядати їх, але вона не могла звестися, не могла побороти в собі цікавості, не могла покинути цей теплий кімнатний рейвах, якого люди не помічали навіть.
— Облиш ти свої сентименти, — похмуро сказав чорний, з поясом. Вони так і не назвали своїх імен, Калина з фільмів упізнала тільки русявого; зараз очі у нього були дуже сині, він часто кліпав повіками й все торкався рукою бороди, видно, вона йому ще незвична й заважала — але і його Калині не бажа-лось називати в думці на ймення, вони, може, й самі тепер повинні були забути власні імена, вони жили під чужими іменами і мусили звикнути до тих імен, і до бороди той русявий мусив звикнути, і до хижості — той, з поясом; Калині було заздрісно, що вона не має такої змоги перевтілення, заникнення в самій собі чогось власного хоча б на короткий, на мізерний час.
— Байдуже, що отой кепкує з мене,— махнув рукою русявий,— ви послухайте, гаразд?
Актори снідали в тому ж “Вівчарику”, нашвидкуруч, так снідають зазвичай люди перед роботою, похапцем і не надто розбираючи, що їдять, і якраз на той мент зайшла туди зграйка молоденьких дівчат, веселих і молоденьких дівчат, вони сіли при сусідньому столику й щось замовили, і перешіптувались, зиркаючи на людей, котрі снідали, поспішаючи до роботи, і посміювались, як то роблять завжди дівчата в гурті. Той гурт їм служить захистом від осуду й іронії, в гурті дівчата ладні що завгодно встругнути і відчувають себе впевнено і трохи зухвало. Одна лиш, у сивій, гарно кроєній свиті й величезній квітчастій хустині з довгими торочками була ніби поза гуртом, окрема, самотня й непричетна; русявий сидів навпроти неї, і був до безтями радий, що бачить її зранку, на самому початку дня — бачить її обличчя, неймовірно чисте, ніби щойно змите живою водою, вузеньке, наполовину прикрите хустиною, дуже поважне й навіть сумне, з тремткою лінією брів і ясними, аж надто ясними очима. В тому обличчі при м’якому смуткові привиджувалась урочиста, добра, як благословення, святість, і він дивився невідривно у те просвітління, і Калина ніби сама була при тому — так він оповідав — і важко, аж чорно, затужила за віолончеллю і за містом. Бо коли йти вниз її улюбленою вулицею, то один мент, на легкому, ледь примітному повороті, видно білі вигнуті, як дека віолончелі стіни старого собору, і Калина запрагла побачити світлу стіну старовинної забудови.
— Можна вас на хвилину? — запитала дівчина у квітчастій хустині. Вона була висока й тонконога, як журавличка; чоботи з довгими халявами не сягали їй колін, і вона переступала з ноги на ногу нетерпляче, як дитина, котрій важко встояти на одному місці і хочеться притьмом і відразу бути скрізь водночас.
— Можна вас на хвилинку? — сказала вона русявому, і з обличчя її не зникала поважна, сумовита святість, коли вона запитала: — Ви кіношник?
— Ні,— наче не розуміючи, відповів актор, намагаючись відсторонитись від того жаргонного і прикрого слівця, а вона усміхнулась і похитала головою:
— Але ж я знаю, ви — кіношник. Я бачила вас уже в кількох фільмах, ви знімаєте якийсь фільм і… Але ходіть звідсіля, не маю я охоти, аби вони,— дівчина кивнула вбік товаришок,— аби вони дивились. Хм, вони не вірили, що я підійду до вас і що ви схочете зі мною говорити… Ходіть звідси.
Він не мав часу, за якусь хвилю автобус від’їжджав на перевал, однак він пішов з нею.
— Давайте, підемо туди,— вона звела долоню й махнула отак, майже навмання, в бік лісу, і коли вони йшли через хисткий висячий місток, вона сказала йому, що хоче, аби він узяв її. Тоді він раптом відчув бажання обламати місток, аби все потонуло.
— Сентиментальна історія, — гнівався чорний, з^ поясом.— Чи ти собі думаєш, ніби святість її вже пропала? Може, вона також мала тебе за святого — з твоєю бородою й синім зором, ну-ну, не гнівайся! — вона також гадала, що ти святий, а, господи, вона ж не приступила до мене з тим своїм коханням, на моїм виду — всі сім смертних гріхів виписані, як на старому придорожньому камені, котрий бачив людей зо два десятки століть… То що я казав? Ага, вона мала тебе за святого, як ти її, і хотіла, аби першим у неї був хтось незвичайний, небуденний. Що ти вчепився за те слівце — “кіношник”? Чи дитина знає, як говорити до святого? Вона ж його вперше побачила, того святого!
— Замовкни, слухай! Ти здатен вивернути все на третю сторону. А є тільки лице і зворотня сторона з рубцями. Мовчи вже краще.
— Виворіт з рубцями? Є два світи — той, істинний, справжній, і другий, видимий тобі, тобою побачений і сприйнятий, в тобі відбитий. Ніякого зворотнього боку з рубцями!
— Не знаю, голубе,— сказав той, з нервовими руками,— але, по-моєму, ти гніваєшся не за те, що вона сказала, а за те, що виявилась не святою, як здавалося тобі.
— Годі вам, хлопці,— сказала дівчина,— завелися. Вона, мабуть, уже й не згадує про цю пригоду.
Ще смутніше, аніж перше, було Калині, вона боялась повернутись додому й не застати білої стіни. Восени на грушевім дереві в саду біля собору зоставалась вгорі і високо одна груша, набрякла, набиралася жовтим соком і не опадала, коли вже й листя майже геть чисто зів’яло, сама одна поміж білою стіною і чорними деревами, і ніхто не міг її досягти.
— Хтозна,— сказала Калина,— може, вона й сама не відає гаразд, навіщо так зробила.
У номері було вже темно й усі спали, коли Калина повернулась. Вирішила не світити світла, взяла тільки ковдру й стілець, винесла в коридор, загорнула ноги ковдрою і вмостилась читати сценарій — власне, кілька розрізнених шматків, зв’язку між котрими неможливо було вловити. Тьмяна лампочка висіла надто високо, доводилось напружувати зір, а що Калині хотілося розібрати й зауваження на полях тексту, писані від руки, то вона до очей мало що не підносила написане. В коридорі ще були люди, розмовляли напівголосно, четверо грали в преферанс, майже мовчки, перекидаючись словом-другим, хтось димів цигаркою й кашляв хрипко, над усіма запахами стелився запах погано випраної білизни, адміністраторка кілька разів пройшла попри Калину, а потому запропонувала сісти при своєму столику, де тліла настільна лампа. Калина подякувала й сіла.
Була там, у сценарії, стара жінка, котра поховала чоловіка, як належить за звичаєм. Поплакала, а потому призналась щиро, що не жалкує за ним анітрохи, і нехай гріх так казати, і нехай легка буде йому земля, а таки попомучив він її за життя, і не бачила вона світа білого за його пияцтвом — то тепер аж для неї життя починається, і замаїла хату зеленим; і тремтким, чудним голосом співала пісень, давніх, дівочих, бо перше їх не виспівала, то мусила ж те зробити хоча тепер. А врешті попросила дочку, аби дала їй грошей, бо хоче купити собі убрання для останньої безповоротної дороги. І поїхала з тими грошима до міста.
Надвечір вернулась. Мала обличчя трохи лукаве, а трохи винувате й не хвалилась купленим, аж поки дочка не попросила, а тоді повиймала й ніяково показувала: цукерки у великій барвистій пачці. Церата на стіл. Хустка яскраво-червона, у квітах, а через ті квіти — густо-золота блискотлива нитка просмикнута. Дочка гнівалася й сміялася водночас: “Таж люди глузуватимуть з мене, мамо, якщо я вас у таку хустку вберу, коли ви помрете”. А стара мить подумала, притулила до щоки ту хустку й сказала засоромлено, як впіймана на злому вчинку добра дитина: а я в ній ще по неділях трохи походжу…
Калина читала — ні, дивилась, оглядала, бачила ту сцену: стара тримала дівочу хустину, стара співала дівочу пісню, стара витягла й давала онукам цукерки, а коли роздала геть усі, то раптом подумала, що сама таких не куштувала ані разу, і попросила онуку, аби дала їй одну ів тих розділених помежи всіх цукерок.
Чорний, з широким поясом, пройшов повз Калину не примітивши чи не впізнавши її.
Ніж він мав тепер причеплений до пояса і йшов поволі, лунко відбиваючи крок по цементованій підлозі.
Адміністраторка сердито й зло сказала:
— Холера б те кіно взяла. Табір циганський. Чисто циганський табір. Всім дівкам в голові попереверталось, бодай би вже їхали.
…Скриня. Стара. Кована. З надщербинами. В скрині біла сорочка, давня й тонка, а ще невбира-на. Ніким ані разу. Приїздила в гори жінка одна, потому казали, що то велика поетеса, але в горах того не знали, знали тільки, що добра була. Донечку мала її господиня, то її жінка грамоти навчила, а за науку ані гроша не взяла та й геть поїхала. Казала, що мусить повернутись, обов’язково мусить повернутись, бо дуже їй гори полюбились, коли б здоровша була, усі плаї сходила б, але не годна була, от, може, потому, як ще повернеться, то таки піде аж ген туди, де не була ні разу тепер. Господиня сорочку полотняну виткала й гарно вишила; біла сорочка й не груба, та жінка була делікатна, не могла б у грубій сорочці ходити, а лиш у тонкій. Хотіла господиня віддати сорочку за те, що грамоти її доню вчила, однак гостя не поверталась — ані на той рік, ані на другий, ані вже ніколи, і сорочка, біла, вишивана, невбира-на, лежала у скрині літами, бо лише їй належала і більше ніхто не смів убирати. Казали, що та жінка була велика поетеса і слабувала важко, і померла небавом потому, як у горах була, а її біла невбирана сорочка зосталася.
Біла сорочка, чиста, незаплямлена.
Калинине вухо вже не ловило звучання написаних слів, тільки та біла сорочка, та ніким не вбирана, а дівкам усім у голові попереверталось, святість ходить ненарушена, як сорочка невбирана.
Було ще зовсім рано. Данило й решта товариства пішли снідати, Антосько пішов з ними, а Калина не хотіла. Хотіла побачити режисера й віддати йому розрізнені шматки тексту, і пояснити, що читала не так, як її просили.
— Жаль,— сказав режисер,— жаль, що ви не маєте часу, аби перечитати все, і саме так, як би то нам треба було, Жаль… Слухайте, а може, не поїдете до
Ворохти? Краще з нами до перевалу, можете сісти з малим у мою машину, може, ви допоможете нам упіймати сонце, гаразд?
Обличчя в нього втомлене, ніби він перебув якусь нелегку хворобу. З готелю якраз вийшла дівчина з чорними очима, тепер було видно, що вона старша, аніж здавалося Калині спершу, на ній була волохата тепла шапка з довгими вухами і в таку ж шапку вбраний був хлопчик, який тримався за її руку.
— На кого мені його залишити сьогодні, Петре Івановичу? — запитала вона режисера. — Він усім тут геть чисто обрид і всіх замучив, ніхто не хоче його стерегти.
Малий із зухвалим зацікавленням приглядався до Калини, мовби надумувався, чим би їй дошкулити.
— Ти бегемот,— поінформував він урешті,— я бачив тебе в зоопарку,— і показав Калині язика.
— Ох, ну й дитина,— втомлено сказала його мати.— Не гнівайтесь, будь ласка. Я не маю ніякого педагогічного хисту й не знаю, що з нього виросте.
— Знаєш,— сказав малий.— Я ж тобі вже пояснював, що буду приборкувати леопардів.
— Та вже ж,— погодилася мати,— кого завгодно ти здатен приборкати.
— Згодні їхати? — наполягав режисер.
— Дякую, я б то охоче поїхала, таж є ще мій син і брат.
— Брат може сісти в наш автобус, якщо матиме бажання, а малий — з нами, в машині.
Антосько згодився лише з однією умовою: потім обов’язково вирушати до Ворохти, навіть якщо решта попутників — львів’ян відмовляться.
Біла невбирана сорочка. Невбирана і біла. Чим вище в гори, тим жахітнішою була та голизна без снігу. Калина заплющила очі. Антосько ж усе кричав:
— Глянь, глянь, мамо, там сосна над самим проваллям, як звір лапою тримається!
Не хотіла бачити нічого, окрім тої білої невбира-ної сорочки, і раптом машину шарпнуло, занесло вбік, рвонуло — Антосько! — заціпеніло й закричало водночас усе в Калині, але не видобулось на зовні криком. Автобус, що їхав попереду, навально, заднім ходом скочувався на них, насувався на них і машина звисла переднім колесом над прірвою, і завмерла, автобус, мало що не торкнувши автомобіля, також зупинився у кільканадцяти метрах нижче, на дорозі.
Калина переполоханими, безвладними руками обмацувала Антоськове обличчя, плечі, знову обличчя, і плакала, а перед очима чомусь крутилося, оберталося колесо мотоцикла і синій шолом.
— Ну й історія,— сказав трохи зблідлий Антосько, злегенька й дещо зніяковіло намагаючись звільнитись від материних обіймів, страху і сліз.— Ви класно вивели машину,— схвально, по-дорослому сказав хлопчик режисерові і глянув уділ.— Нічого собі ямка! Дна нема.
Режисер розмірковував, що мав чинити далі. Тут, на горі, вітер був як наруга несподівана. Калина знову заплющила очі й не хотіла бачити нікого довкруг. Калина була ялицею. Вона учепилася цупкими пальцями коренів за землю, за виступ скелі над безоднею і трималася. Так, незважаючи на все, трималася. Був день нинішній, і завтрашній також буде ще. Яке безглуздя — говорити: бачу востаннє! Треба казати: бачу знову. Була дорога, машина, люди, Антосько… Де… де Антосько? Ага, ось він.
Отже, досі весь час було просто страшно. Це був звичайнісінький страх. Страх — це щось, над чим людина не владна? Чи владна? Ось цієї миті вона підійшла до цього зовсім близько, впритул, і знову було страшно, але тепер уже тільки за Антоська. Решта відступила, зникла, ніби цей різкий поштовх машини, цей майже невловимий момент, який відділяв “бути” від “не бути” (не її, а сина, Антоська), звільнив її від усього попереднього, чи надовго — вона ще не знала, але зараз вона почувала себе вивільненою і майже щасливою.
Вона затулила обличчя долонями, і крик знову завмер, не розірвав легенів, і Калина нечутно видихнула: а-а-а, а-а-а.
Щось говорив Данило, вона ніяк не могла утямити, що він говорить, та й взагалі — чи варто було зараз говорити щось, чи мали значення слова? Уперше в житті Калині слова здавалися чимось стороннім, відчуженим і навіть зайвим. Бо хіба зараз мало значення щось, окрім того, що он там стоїть Антосько, розмахує руками, сміється:
— Ну що ти, Калино? Що ти, сестричко? Вибач мені, прости, Калино…
Данило брав на себе якусь вину? Смішний!
— Що? Що ти кажеш? — запитала вона якось зовсім беззвучно і знетямлено.
Данило відчув себе безсилим, як щойно в автобусі, який сповзав униз, сунув на машину поміж двома прірвами.
— Калино…
— Ну що, все гаразд. Нічого, ні-ні! Здається, я перестала…— вона хотіла сказати, що перестала боятися, і раптом їй здалося, що вона не бачить Антоська.— Де ж він? Де Антосько?
— Та ось же він,— сказав Данило, показуючи на хлопчика.
До Калини підійшов зніяковілий режисер.
— Вибачте, ви вже нам вибачте за таку невдалу екскурсію.
— Усе гаразд. Усе,— повторила Калина, мовби заклинаючи це “гаразд” затриматися якнайдовше.— Ви чудово вели машину.
То тільки аж тепер я по-справжньому була впритул до цього. І не відчула нічого, крім страху за сина.
Усе втихло, все враз відступилося, було не боляче, не гірко, а тільки тихо. Все зсувалося з неї, падало, неначе зайвий одяг, вона стояла насамоті з собою, стояла перед власним поглядом у самій лише білій, неторканій, невбираній сорочці, тоненьке деревце вигиналося, наче гриф віолончелі, я відбоялася, усього відбоялася, щойно я пережила найвищий страх, страшнішого понад це нічого уже бути не може. Он Антосько. Калина доторкнулася до тонкої смереки і відчула, що в ній самій забриніло щось світле і тихе. Долоня, торкнувшись стовбура, стала вологою, холодною, посвіжішала відразу.
— Сніг, сніг! — гукав Антосько. — Мамо, сніг! Сніг почав падати навально. Калина схлипувала й сміялася. Сніг упав і заліг відразу густо й біло, і гори під його покровом розпростерли скорчене, змаліле досі від холоду тіло, й підвелись вище. Глибини засиніли, потекли голубі тіні, вітер ніби щез, і сніг лежав добрий, спокійний і наче теплий. Було аж до тривожного чисто.
— Як на землях роменських.
— Що, мамо?
— Ні, нічого.
— Ти дозволиш мені на лижах піти сьогодні, мамо? Відразу, коли повернемося?
— Сніг не зовсім глибокий, сину.
— Все одно! Я все одно хочу.
— Добре, — сказала Калина, — коли хочеш, то добре.
По горах розпростерлася біла невбирана сорочка.
