Це сталося давно. Хлопчаків, які восени вперше підуть до школи, ще не було на світі, а інженер Ілля Петрович Коваль був просто Ільком. Тоді він не знав, що колись за його проектами будуватимуть високі будинки у нових містах.
…Була весна, сніг танув, дороги спливали брудними потоками, розмита глина чіплялась до ніг, і коли ховали у братській могилі загиблих у бою солдатів, люди стирали з обличчя сльози і їдкі краплі березневого дощу.
В очах людей, десь у глибині зіниць, зоріла радість: визволення! Бонн дивились на свої руки і згадували, що вміють не тільки висаджувати в повітря мости, палити зерносховища, копати землянки і могили. Люди прагнули мирної, нехай і буденної, та світлої праці. Вони хотіли склити вікна, закладати фундаменти нових домівок і садити яблуні.
Та ще здригалася земля від дальніх вибухів, і точились бої, і радість мішалася з тривогою за синів, що гнали геть ворога, і з ненавистю до фашистів. Однак перемагала радість.
Стояв над могилою Ілько, взутий у великі чоботи, подерті та позв’язувані мотузками, зодягнений у стару бабусину свитину. Ілько не плакав, тільки сухими, аж гарячими, очима дивився, як віддавали воїни останню шану загиблим товаришам. І думав, що десь стояв інший хлопчик над могилою його, Ількового, батька.
І все-таки перемагала радість.
Увечері в напівзруйнованому клубі збили нашвидкуруч підмостки. Чорновусий Петро у солдатській гімнастьорці з низкою медалей на грудях співав про найкращу дівчину в світі — Наталку Полтавку. А Наталка — молоденька, у кирзових чоботях і в спідниці, позиченій у когось із сільських дівчат, здавалася справді найкращою і найвеселішою.
Ілько сказав тоді Горошинці:
— А завтра починається школа.
Дівчинка не повірила:
— Всі знають, що школа починається восени. Тепер весна. І нема ні школи, ні вчительки.
Ілько не поступався:
— Завтра почнеться школа. Я напевно знаю, бо я чув.
Школа справді “почалась”. У великій просторій хаті, де жила тільки стара Ярина — четверо синів її воювали на фронті,— поставили знесені звідусіль столи, лави, табуретки. Дітлахи сиділи всі разом: і старші, і малюки. Вчителька була лише одна на всіх. Вона закінчила дев’ять класів перед війною.
Вона не знала ще, як їх учитиме — голодних, напіводягнених і мудрих, як діди, дітей. Вона думала довго і дала їм завдання.
— Напишіть на завтра про все, що побачите сьогодні ввечері. Пригляньтесь, поміркуйте і напишіть.
— Я не вмію писати. Я тільки читаю,— сказала Горошинка, підвівшись. Дівчинку ледь видно було з-за столу, тільки світле волосся ясніло, ніби уламок сонця надвечір.
— Тоді ти просто розповіси,— сказала учителька.— Всі, хто не вміє писати, будуть розповідати.
І другого дня Горошинку запитали:
— Що ж ти бачила, Наталю?
— Я бачила велике місто, де в усіх будинках були скляні стіни.
Ніхто не засміявся. Усі повірили в будинки із скляними стінами. І Ілько повірив.
— І ще ти що бачила, Горошинко?
— Велику чорнильницю, в якій ніколи не кінчається чорнило. Я бачила багато чистого паперу, червоні черешні, мого тата і… великі оранжеві зірки.
Ніхто не засміявся. Ні в кого не було справжньої чорнильниці. Чорнило зробили з двох хімічних олівців, блідо-лілове, писали на обкладинках зошитів, списаних ще до війни старшими. Черешні не зацвітуть — скрізь стояли чорні обгорілі стовбури. Тато Горошинки давно не писав листів.
Зате оранжевих зірок було скільки завгодно. їх вистачало на всіх — по сотні, по мільйону. їх можна було набирати в жмені, як колись набирали черешні, насипати повні кошики. Треба було лише повірити в них, як у будинки із скляними стінами. І Ілько повірив.
А потім вони пішли у поле. Йшли дорогою вгору, вниз, угору… Зійдеш угору, оглянешся на село — і видно великий димар цукроварні. А спустишся в діл — і нема ні села, ні димаря.
— Пошукаємо в полі зеленої трави, принесемо на братську могилу,— сказала Горошинка.
Поле було довге, вітер гострий і холодний, хоч уже кінчався березень. З чорної землі витикалися слабкі голочки зеленої трави.
— Ільку, глянь, он там квіти!
— Нема там нічого,— сказав Ілько, пильно глянувши в той бік, куди показувала дівчинка.
— А я бачу, я бачу! — радісно гукнула Горошинка і побігла вперед.
Страшний вибух міни вирвав землю з-під Ількових ніг. Хлопчик упав — і вже не було ні Горошинки, ні квітів, по які вона побігла.
Та Ілько назавжди запам’ятав будинки з скляними стінами і оранжеві, соковиті зорі, в які вірила Горошинка.
