Зачепитися б зараз за спасенне словечко “а пам’ятаєш”, перекинути місточок у розмові до чогось нинішнього. Батько, мабуть, знає про Наталю більше, аніж вона про нього. Мама, без сумніву, чимало переговорила. Марія, котра варить бульйон і носить його хворому Верховцю,— це було майже невірогідне. Мама у ролі доброї самаритянки, не може цього бути! Причина її самопожертви затаїлася в репліках, зітханнях, розумуваннях,— жаль, що Наталя як слід ніколи не прислухалася до материних балачок. Надто часто мама замінювала словами вчинки, почуття і навіть самі події. Слова служили їй не для того, щоб вголос висловити думку чи про щось розповісти, поділитися, поскаржитися. Слова рятували її, коли треба було поєднати істину з неправдою, коли треба було чогось домогтися тільки для самої себе, або щоб відсторонити людей, які заважали їй у цьому.
Ні, все-таки краще він запитав би, що привело Наталю до нього, взагалі — запитав би про щось, тоді стало б легше, простіше, а він не питає, ніби йому все одно, ніби й справді вони тільки учора бачилися. Що він відчував, що думав, узрівши дочку на порозі своєї майстерні,— а почуттів своїх не виказав ніяк. Спершу заховався за тим вирлооким “обдаруванням”, потім — за філософськими викладками про старість. Тепер от розглядав на світло свої вихудлі, вузькі, але красиві долоні.
— Мати казала, що ти кидаєш роботу в театрі. Нарешті. Запитав. Але коли мама встигла вже розповісти?
— Збираюсь кинути,— несподівано для себе уточнила Наталя, у такий спосіб віддаляючи термін остаточного рішення, полишаючи собі час на роздуми. Не вірила власним вухам — як, як вона сказала?— і з поспіхом повторила інакше:— Збиралася кинути.
— Кидай,— не вникаючи в нюанси доччиного визнання, безтурботно підтримав батько.— Спробуй ще якоїсь роботи — і тоді знатимеш, що твоє насправді. Повернешся, якщо захочеш.
Намірилась сказати, що театр — не малярство, туди повертатися ще складніше, актор — самітник? Яке безглуздя! Це мистецтво колективне, а в колектив не завжди просто вписатися знову. Але промовчала.
— Казала тобі мати, Наталю, що ми надумали обмінятися майстернями?
Послужлива, розумна пам’ять, яка, очевидно, без спеціального наказу й примусу фіксувала для Наталі все, що діялося і говорилося навколо неї, і ніколи не докучала без потреби, у належний момент підказувала найпотрібніше. Наталі ніколи не снилися досі най-кошмарніші для актора сни: забути текст на сцені.
Миттю “прокрутилася”, як у записі на плівку, недавня балачка, на яку тоді Наталя не звернула уваги. Тепер інтерпретувала кожну фразу по-своєму, могла навіть бути несправедливою до матері, та нічого не могла з собою вдіяти — віддавна шукала в материних словах прихованої істини, котра не завжди виглядала принадливо. Мати промовляла, розгонисто форсуючи “р” (колись вирішила, ніби це гарно, а потім звикла): і хто ж це зробить, як не я? Мій обов’язок нині, коли він на порозі смерті (тобто — люди напевно мою доброчинність оцінять), дати йому хоч трохи радості (тобто бульйону), так звані татові побратими, які ніколи й не були йому друзями (тобто не визнавали Марію), а тільки користувалися його ідеями, які він розкидав направо й наліво, як рисунки та акварелі (а їх же можна було продати!), — ці побратими зречуться його, хворого, і порозтягають усе до нитки і він опиниться при розбитому кориті на порозі смерті (тобто нічого не залишиться Марії, його,’ власне, законній дружині), майстерня пропаде без догляду, покинута напризволяще (а вона ще добре могла б послужити Марії), і ти помітила, Наталю, що портретові князя Данила Галицького я надала деяких рис твого батька, він ще зараз гарний мужчина, навіть на порозі…
— Мені, власне, байдуже, де муштрувати дітлахів, а їй тут буде набагато зручніше, вона розказала, що працює зараз багато над портретами, а там зовсім тісно,— переконував Наталю батько, наче це вона мусила поступитися, вона мусила забратися геть з піддашшя, звідки видно дзвіницю, голубів й найкрасивіший закуток старої набережної. Може, так воно й було — батько зараз питав дозволу і згоди у неї, у Наталі.
Важке почуття невідворотності й конечності звідало Наталю. Ланцюжок логічних зв’язків поєднав минуле з їх сьогоднішньою зустріччю. Тоді, від того літнього дня, вони обоє з батьком тримали при собі прикру й гірку таємницю, й словом не згадуючи про випадок у парку. Тим більше Верховець не похопився й словом перед дружиною чи Тернюком — мало що могло привидітися дівчаті? Тернюк з його тонкою, але чутливою натурою помітив зміну у Наталиному ставлені до нього, пояснював замкнутість і холодну похмурість дівчинки все злагіднюючим “перехідним” віком, йому годі вже було доступитися до її душі, і дуже бракувало колишнього розуміння між ними — він був справді по-братньому прив’язаний до малої.
Суворими, иепідкупно-пильними очима слідкувала Наталя за розвитком взаємин між дорослими людьми, і здавалися їй ці найближчі люди то фальшивими, лицемірними, то некмітливими й немудрими, а то й жалюгідними до нестями. Терпимість вона сприймала як слабкість натури, готовність поступитися й доброту — як безпринципність.
У поведінці матері Наталя відтоді уперто вишукувала тільки усе найгірше, не довіряючи їй ні в чому.
Зловтішно й з болем воднораз спостерігала дівчинка поступовий розлад, вона дивувалася, як можна було так довго терпіти, як могли жити люди разом, коли вона — навіть вона — бачила, якими різними вони були. Той випадок у парку зробив її майже дорослою, вона дивилася на світ з недитячою іронічністю й недовірою. Наталя вважала зовсім справедливим, що Тернюк врешті поїхав, а батьки розлучилися. Мало так статися вже давно, набагато раніше. Може, навіть до того нещасливого, фатального для Наталі дня. Вона гадала, однак, що найтяжча і незаслужена кара впала на неї.
“Забери собі свій сонячний годинник”,— сказала вона Тернюкові замість прощання. “Не хочу його ніколи бачити”,— заявила вона матері про батька.
Марії здалося, що зрозуміла дочку. Розлучилися після того, як у житті Верховця з’явилася досить гарна, молода учителька. Розчулено, із затамованим зітханням притуливши до себе дочку, мати не помітила, що та чимскоріше відсторонилася від неї: Наталя не вірила зітханню, вона гадала, що мати рада звільненню від батька, від шалених змін його настроїв, від його далеких поїздок і непрактичності.
Власна душа здавалася Наталі в ту пору такою ж спустошеною і нікому не потрібною, як їхня велика кімната, розділена колись навпіл лише височенними стелажами. І зараз вона, власне, ніби мала б радіти: щось наче вернулося, відтепер майстерня на піддашші належатиме матері, а, отже, і їй, Наталі. Та ніякої втіхи чомусь не відчувала.
— Знаєш, тату, якщо тебе цікавить моя думка, то я вважаю, що не слід мінятися: тут все — не в маминому стилі,— хіба ні?
Верховець порозуміло перезирнувся з дочкою при згадці про Маріїн стиль, усміхнулися обоє. Враз навіть здалося, що ось-ось і справді повернеться до них їхнє давнє взаєморозуміння, спільнота в баченні світу й людей, котру Наталя аж тільки тепер навчилася окреслювати остаточно словами, а тоді ще й не зовсім розуміла — тільки знала й відчувала, що інакше бути не може. Часом їй до судомності в серці хотілося побачити і Тернюка. Простягнути йому руку — як перше, на щастя. Звідки ж у нього береться десь там те щастя, коли він не може торкнутися її, Ната-линої, руки? А потім кепкувала з себе, й на злість не то Тернюкові, не то самій собі крутила голови однокласникам і студійцям. А далі знову, зневажаючи ненависну сентиментальну чулість, без надії зазирала до поштової скриньки за листом від Тернюка і дивувалася: як же він може не писати? Але в матері нічого не випитувала ні разу, це було нижче Наталиної гідності, не в її “стилі”.
А мамин стиль, ох, той її стиль, та її невситима всеядність, коли вона хапалася за будь-яку роботу, за будь-яке замовлення, давала згоду на виготовлення иайпримітивніших плакатів, листівок чи розцяцькованих поштових карток! Рідкісний дар мала Марія — дар передбачення усіляких подій, випадків, нагород, ювілеїв, вона була готова, зрештою, до них і без передбачень, вона вже наперед мала готові ідеї, задуми та навіть ескізи, тато сміявся з її запопадливості: коли настане друге пришестя, ти, Маріє, стоятимеш на порозі друкарні з готовим плакатом на цю тему! Мама не ображалась, вона погоджувалася, вона пишалася своєю оперативністю і передбачливістю, з непе-ревершеним захватом розповідала, що знайшла для плаката про доярку натуру на колгоспному ринку. “Поїдь у колгосп, на ферму”,”— здивовано опонував тато. А вона відмахувалася: “ніколи, що ти взагалі тямиш, поки я їздитиму, перехоплять золоту жилу, та й хто знає, чи трапиться на фермі така натура — рум’яна, тугонога, з блискучими чорними очима молодичка”.— “Та вона ж, може, перекупка!” — уже гнівався батько. “А хіба це помітно буде на плакаті? — упиралася мама. І справді — добропорядність натури потім ніхто не поставив під сумнів. Коли Верховець кепкував з її кольорових листівочок, де була зображена їх малолітня доня з повітряною кулькою, мама резонно зауважувала: “Я ж вас, дорогенькі мої, годую,— що б ви їли із своїм чистоплюйством, якби не свята Марія? Вигодую, виведу Альку в люди, ти, Дмитре, врешті визначишся і знайдеш самого себе — тоді і я візьмуся за справжнє”.
Словесні стереотипи прилипали до маминого язика дуже надійно, вона користувалася ними вправно, чітко і доречно, так, що годі було заперечити, такою правдою виглядали вони.
А в тому, що вона їх годувала, і справді була істина, і жорстоко розрахований докір, і мамин захисток: насправді їй так подобалося, насправді вона в тому гуляла, як рибка по Дунаю, то була ЇЇ стихія — життєва, творча — якщо поставлене на широку ногу виробництво несмаку можна було назвати творчістю. Зрештою, хтось же пускав це у світ, хтось купував і навіть милувався тим несмаком, а якщо товар користувався попитом, то чом би продуцентові не тішитися і не повірити врешті у власну непогрішиму правоту? Ох, той мамин стиль, коли слова про справжнє мистецтво — тільки зручна ширма. Ні, ні — тільки не це, тільки не такі Нехай не обов’язково все життя грати ролі, що висувають тебе на перший план як актрису і як особу. Можна бути актором епізоду, чесно й по-людському заробляти свій хліб, виходячи на сцену з однією реплікою, хоча від того гірко, але це не позбавляє тебе права мріяти про велику, єдину, найкращу роль… Все що завгодно, тільки не так: малювати листівочки з неправдоподібно червоними півоніями або й плакати-одноден-ки, котрі стають одноденними не тому, що по суті своїй такі, а тому, що задум художній і виконання — одноденні, і таке ж одноденне почуття, що викликало потребу їх творити. Теперішні мамині жалюгідні спроби робити “справжнє”, ці її портрети — хіба не найкращий доказ її розтраченості? Адже навіть неможливо уже довести, що колись вона здатна була на справжнє.
— Не кидай майстерні, тату! Скажи, ти над чимось працюєш зараз?
Верховець, без сумніву, зрадів запитанню. Мимоволі потираючи спину — засидівся уже,— підвівся, пройшовся уздовж кімнати, кинув погляд у вікно.
— Міський пейзаж — зовсім не те, що урбаністичний,— правда?
— Формально’ — одне й те ж. Але я, здається, розумію, що ти маєш на думці.
— Перечитав я останнім часом багато. Власне так і збирався сказати — пере-читав, а не про-читав. І знаєш, що запримітив? Іноді той, з ким абсолютно не згоден у принципі, в одній якійсь деталі може наштовхнути тебе на малесеньке… відкриття. Не смійся — відкриття, Алько.
Батько звертався до неї, називаючи пестливим дитячим іменем,— тобто він наче не знав її “дорослого” імені, вона все ще для нього Алька і водночас зріла людина, до якої можна звернутися з такими словами, так звірятися.
— Поля Валері читала? Мало? Не знаєш? Погано, але не біда, в тебе ще все попереду.
— Режисери запевняють, що актрисам зовсім необов’язково читати. Вони тоді починають думати, а це заважає їм бути “глиною”, з якої все можна ліпити.
— Дурні твої режисери — і ти разом з ними… Вибач. Ти, певно, пожартувала, а я не зрозумів. На жаль. Можеш мені повірити, Алько. Я кажу щиро: на жаль. І я сам у тому винен, що от зараз не розумію тебе… отже, що я казав? Ага. Не знаю, не знаю…
— Стилю мого не знаєш, тату. Але ти почав про Поля Валері.
— Авжеж, про нього. Естет, цілковито мені протипоказаний. Внутрішньо, духовно — я категоричне його заперечення. Нещодавно натрапляю на таке: все, каже він, врешті-решт, зводиться до можливості споглядати кути стола, шмат стіни, власну руку чи клаптик неба. Людина, присутня при глобальному світовому спектаклі, приміром, свідок великої битви, має право розглядати свої нігті або ж придивлятися, якої форми й кольору камінь лежить у неї під ногами.
— До чого ти ведеш, тату? Я, знаєш, і без Поля Валері про подібне думала.
— Маленький філософ! Мудрагелько — чистий татуньо… Пригадуєш, так казала наша сусідка, Кась-ка-проклятниця?
Вродилося, нарешті, це слово: пригадую. Як же не пам’ятати, все пам’ятаю. А вже Каську-проклятницю! Тато звичайно захоплювався класичними пасажами її лайок і невтомною імпровізацією в цьому жанрі. Напроклинавшись досхочу й доволі, Каська кінчала так: “йой, любі добрі, а не під вечір будь сказано! На гори, на ліси, на доли нехай біда забирається…” Однак вони ж вели мову про Поля Валері.
— Чекай, тату, то що — ти. вважаєш, треба бачити тільки велику битву й не дбати про камінь під ногами чи про власні нігті?
Терен сказав, що мусить їхати до Києва, бо помирає його старий Учитель.
Смерть була тоді для Наталі моторошною, але водночас неймовірною фантасмагорією. Дівчинка страшенно здивувалася із зміни, яка сталася з Терном після його повернення з Києва. Скидалося на те, що смерть цього незнаного Наталі, а тому ніби й неіснуючого Учителя боляче торкнулася самого Терна, відбилася на ньому, він наче намагався й не міг повернутися до свого попереднього, давнішого і дуже спокійного, надійного стану. Якби Наталя вміла сформулювати своє здивування, своє нерозуміння, то напевне запитала б Терна, чи зі смертю однієї людини в іншій теж щось умирає. Вона бачила мертве листя, неживих птахів і тварин, але вони викликали не смуток, а тільки острах і прикре обридження, на них не хотілося дивитися, про них треба було просто забути й не думати. Наталя бачила, що Терен весь час думає тільки про свою поїздку, про свого Учителя, в його сіро-зелених очах, примружених і не захищених темними окулярами, вона помітила такий смуток, якого не вміла ані збагнути, ані пойняти йому віри, а тим часом Терен ніяк не міг позбутися цього смутку. На-пружено-гостро дочікувалася, щоб Тернюк розповів їй щось про свого Учителя — але про живого, їй підсвідомо бажалося хоч би якось уявити цього Учителя, надати матеріальності людині, від якої таким залежним виявився її, Наталии, друг.
З розрізнених слів, почутих після Тернової поїздки, намагалася дівчинка укласти картину всієї подорожі, прагнула прозріти бодай по-своєму печаль його: як міг він так довго журитися за своїм Учителем, адже той був старий, недосяжно старий,— Наталя й подумати не могла, що й вона стане колись такою — в нескінченності, десь там, колись, потім — може, але це так малоймовірно так нереально, так абсурдно! Ні, в тому всьому ховалася якась загадка, котрої Терен не хотів розкрити перед Наталею, хоча звичайно умів роз’яснювати їй в доступний дитинячому розумові спосіб усі складні “дорослі” проблеми. Наталя розуміла його завжди,— то хіба не зрозуміла б тепер?
Терен сказав їй лише, що Учитель посилав його перед своєю смертю чимскоріше,— аби тільки встигнути, аби не спізнитися,— до села, де народився Учитель, де минуло його дитинство й молодість, куди повернувся працювати, набувши знань у світі й утвердившись у своїй прив’язаності й любові до того села, до його людей, до високих пахучих лип, які так незбагненно щедро розрослися на краю села. Учитель просив привезти жменю маленьких яблучок — кисличок з дерева, що росло в його давній садибі, та кухоль води з криниці, а ще й землі в білій хустині. Тер-нюкова оповідь постала перед Наталею чимось на зразок казки. Мабуть, Учитель прагнув продовжити своє життя, він вірив у молодильні яблука та живу воду, а хто ж інший, як не Терен, міг добути їх? Якби треба було, він би під землю спустився, на гори піднявся, три дні та три ночі гнав би на бистрому коні й змагався б із миогоглавим змієм, аби лише добути яблука і воду. От тільки нащо той білий вузлик, та хустина? Щоб у могилі лежала рідна земля, щоб не давило, не тяжило на груди каменем, а легко було,— пояснив Терен, і цього Наталя не зрозуміла вже, а тільки знову відчула Тернюкову тугу і пройнялася нею несамохіть. Терен запізнився, не встиг упору, вже не знадобились ані молодильні яблука, ані жива вода, тільки земля з вузликом стала в пригоді, і лише цим страшним запізненням могла Наталя пояснити собі Тернову тугу і муку. В затишному закуті старого саду Терен викопав вологу й холодну яму, і вони вдвох з Наталею посадили молоденький саджанець яблуньки, привезений Тернюком з Учителевого саду. Була прохолодна осіння пора, однак сонце стояло у небі високе, від саджанця, котрий аж до весни не подасть навіть найменшого знаку життя і тільки весною можна буде упевнитись, чи прийнявся він, прирісши до землі,— від кострубатого й неоковирного, як мале лебедя, саджанця падала легенька тінь на землю, щойно викопану лопатою. Це теж сонячний годинник? — запитала Наталя. І Терен згідливо, з сумною усмішкою притакнув на її слова і попросив не забувати яблуньки.
А пізніше, коли вони розмінювали свою квартиру на дві, і Наталя забирала з собою малюнки Терна із змішаним почуттям ніжності й образи, вона натрапила на блокнот з твердою, коричневою обкладинкою. Поряд із смішними карикатурами на приятелів, з (одному лише Теренові, мабуть, зрозумілими) первона-чально-ескізними задумами оформлення вистав — натяками, як схоплена знаком, лінією думка, фантазія,— вона побачила кільканадцять списаних чорним чорнилом (Терен іншого не вживав, креслячи лінії, що потім оживали в справжніх ескізах, в макетах і в матеріальному оформленні самих вистав) сторінок і дозволила собі перечитати їх: Терна уже не було в їхньому місті, і все це належало тепер тільки їй:
“…Нічого не забарвлюю,— значилося в блокноті,— в чорний колір мого передчуття, адже світ залишається, незалежно від того, йде людина з нього чи зостається ще надовше,— таким же зеленим, синім, червоним і золотавим, яким вимальовують його наше око, наші відчуття і наше людське розуміння.
Тут, в Учителевім селі, все пахне гречкою та медами. Земля пахне медами й гречкою. На крутеньких дашках веранд лежать постинані буйні донедавна голови соняхів і сохнуть до останніх, теплом приправ-лених променів сонця.
Але до чого тут я? Я тут ні до чого, мимо — хідь, мимо — літь, як птах, що забився на коротку часинку у незнаний йому закут. Тут усе діялося без мене, і діятиметься далі — теж без мене.
Яблуня-кислиця майже зовсім здичавіла. Зрештою, може, то не вона, а її молодша посестра. І криниця — теж, мабуть, інша, хоча запевняють, ніби та сама, якраз та, що з неї черпав воду Учитель.
Оповіли мені тут історію, котрої Учитель ніколи не згадував, котрої я не знав досі, та й не взнав би ніколи, якби не ця дорога по яблука, воду та землю.
Його вигнали із села. Зібралися молоді, несвідомі ще до кінця своєї ролі та місії комнезамівці і порішили: вигнати. Бо ж не то поміщик, не то кат його зна хто. Оповідь така соковита, що жаль викидати хоч слово, а випаде ж не одне, бо записую з пам’яті: оповідь бризкала живим соком, як яблуко осінньо-стигле й туге. “Прийшли,— казав оповідач,— до садиби зранку, по картинах кулаками гатили й палицями, дружина Учителя, молодесенька й перелякана, просила: не бийте, хлопці, не робіть того, не нівечіть, адже ж вам усе це й знадобиться пізніше.
Та ніхто не зважав, тільки звеліли вибиратися геть, бо не потрібні нам тут поміщики, а він же не був поміщиком, а тільки Учителем, і батько його не був, у садибі простягалися липові алеї, а там він бігав у дитинстві, униз спускався аж ген до того яру, а ще далі — поле тягнулося; Учитель же просив: не гоніть мене, хлопці, я тут залишуся, буду учити ваших дітей, а ті: не треба нам поміщиків, у нас будуть свої вчителі, й один з них сказав: скидай сорочку,— сорочка була біла, підперезана поясом з китицями, Учитель був у плечах широкий і зростом видний, він сказав: а вона ж тобі велика,— а той і одказує: то нічого, скидай, я її під-коротю,— і Учитель скинув і оддав сорочку з поясом;
усі стільці різьблені, і шкахви, І столи, і рояль — усе порозтягували, що куди затаскали, хлопці крепко власть у руках держали, тільки не знали, ще що з нею мають робити. Учитель їм тоді сказав: неграмотні ви ще, хлопці, біда ваша в тому, ви дуже ще неграмотні, але воно минеться,— і вибрався із села.
Через кілька днів опісля, як його вигнали, приїхали люди з Києва, розібралися що до чого, звеліли всі меблі, все, що належало Учителеві, вислати негайно на його нову адресу до Києва.
Тоді ще звідти поїзда не було, погрузили все на підводи й потяглося ото все дорогою, але дечого таки не дощиталися.
Той же, котрий з Учителя сорочку знімав, писав потому все життя анонімки: за що ж Учителеві шана од людей та од держави, якщо він не то поміщик, не то кат його знає хто? І так дрібненько, маком писав, що у Києві, мабуть, ті листи через лупу читали, а далі й читати перестали. Тільки вже пізніше й говорить до людей той писар: от же ж і пора мені у вишняк (вишняк у селі — поряд із цвинтарем колись був, потім висох та вирубано його, а цвинтар так вишняком і зостався, досі кажуть — у вишняк — так то умерти). А йому люди одказують,,з насміхом: та що вже там, тепер собі дкивіть, тепер уже можете,— так ні, каже, де там, пора таки, чекають у вишняку… І ще каже: оце я думаю, аж тепер, як життя минуло, що правий був Учитель, а я неправий, він тоді мені ска-‘ зав: ти, каже, раклом був, раклом і зостанешся… Так воно й вийшло на його, оце раклом і умираю, а він — чоловіком був, чоловіком і помре, а я ж — раклом здохну… Але Учитель був інтелігентний чоловік, він такими словами не розкидався, тільки щось у такому роді, мабуть, говорив усе ж…”
Збоку, упритул до цього тексту, Наталя розшифрувала ще дрібні рядочки: “Вигнання з раю? Каменування? Не зрозуміли Учителя у його рідному селі. Драма покоління нам, молодшим, уже не така болюча, уже — історія, але ми її повинні знати й розуміти, щоб не йти у вишняк раклом.
Яблука та вода опізнилися. їхав я, увесь пропахлий медами, та гречкою, та гіркотою не своєї образи на того, хто сорочку знімав. Чи — своєї ж таки?”
— Я гадаю так,— сказав Верховець до дочки: — кожен бачить і може осягнути те, що йому доступне. Але, навіть розглядаючи власні нігті чи камінь під ногами, людина мусить тямити, що й те залежить від великої битви, і колір каменя під ногами залежить від того, чи залишиться живим наш спостерігач — бо як у нього влучить куля, камінь забарвиться кров’ю. І з кожного спостерігача можуть вимагати одвіту. Ти питала, чи я над чимось працюю. Мама тобі, може, казала. Я цілком свідомий свого стану. Ніхто не знає, скільки мені ще зосталося.
— Але ж і я не знаю про себе, тату.
— Твоє незнання носить зовсім інший характер. Воно ще не остаточне. Ти від нього можеш відмахнутися — і повинна відмахуватися, хоч не завжди. А я ж зовсім уже не маю права на це. Збився знову,— бачиш, як ми розговорилися, їй-богу! Я працюю над портретом однієї дуже цікавої людини. Вчений — у молодості робітник, такий міцний, надійний сплав мудрості від землі й високих знань та непересічного інтелекту.
— Поль Валері сюди якось не клеїться.
— Клеїться. Цей учений уміє бачити і велику битву, і колір трави у себе під ногами. Власне, це я й намагаюсь показати. Хочу показати. Це моє крихітне відкриття — в людині і в собі самому.— Верховець вибачливо й винувато поглянув на Наталю.— Здається, хтось іде. Думаю — Марія.
— Ага, то ти тут!— майже без здивування, просто з порога, почала мати.— Прийшла коза до воза, як спотребилося. Вона, Дмитре, мабуть, сподівається твоєї підтримки. Що ж, тепер нехай тато візьметься за виховання дочки. У мене нічого не вийшло. Зостається тільки вигукнути, як шекспірівський Шейлок: “Моя дочка! Мої дукати”.
— Маріє, я тебе не розумію.
“Знову починаються сімейні конфлікти,— подумала Наталя.— Але я вже цього разу не поступлюся, оце вже ні, слово честі”.
— У неї!— мати трагічним рухом (а ще запевняла — “не моє амплуа!”) вказала на дочку.— У неї…
— Буде дитина,— механічно продовжила Наталя і засміялася,— не жахайся, тату, ще нема жодної загрози. У мене поки що є тільки хлопець. От і вся історія. Що ти на це? Не дуже я оригінальна, йду прокладеними стежками,— але що зробиш?
Непевний своїх прав,— що він сміє чинити чи бодай сказати своїй дорослій дочці? — Верховець, однак, не міг зрадити самому собі, мусив пожартувати.
— То й добре, Алько. Саме пора,— сказав він.
Врешті за весь час Наталиної присутності в майстерні дозволив собі оглянути молоденьку дівчину, котра була його дочкою; цікаве, небуденне обличчя з каштановим блиском глибоких, може, зашироко, десь під скроні розставлених очей; густе й довге русяве волосся, вона відкидає його на плечі особливим, красиво-гордовитим рухом зграбно посадженої голови — якийсь аж королівський рух, такого він ніколи не помічав ні в себе, ні в Марії. Правда, надто худюще, іронічне й навіть їжакувате дівчисько, та, здається, Верховцю пощастило: він, видимо, “підійшов” їй, він зможе тепер приглянутися до неї як слід і зможе з нею поговорити, він тепер не відпустить її, вона принаймні вміє слухати — і це не гра, так, правда, вона — актриса, хто б повірив! Його Алька — актриса! Навряд чи пощастить щось повернути з минулого, але йому залишилося ще цілих два, три, десять — чи скільки там місяців часу — щоб викінчити той портрет і наговоритися з власною дочкою, може, при ній він не почуватиметься “старичком, який примазався до молодих”, ні, таки не-почуватиметься.
— Саме пора,— сказав він.— Весна ж надворі!
— Весна? — перепитала Марія. — Яка весна? Крига ж не скресла.
Наталя спасенно похопилася:
— На репетицію запізнюся! Будь здоров, тату! Я ще прийду!— і вона вибігла, прихопивши торбу з апельсинами, і металева спіраль сходів знову трубно задудоніла під її ногами.
