7
Висока стеля репетиційного залу прикрашена гарним розписом. Тут є бічне й горішнє освітлення, але зараз електрика не потрібна: широкі вікна пропускають потік світла. Сонячні відблиски миготять в очах, бо Наталя, за звичкою, вистоює біля вікна, рухаючи поволеньки, в задумі, віконну раму. Арсеиій Маслов сидить верхи на величезному барабані і вряди-годи вибиває п’ятою тамтамний ритм, мало що не травмуючи червоний бік інструмента. Добре, що цього не бачить ніхто з оркестрантів.
— Відступися од вікна,— радить Арсеній.— Я знаю: ти навіжена. Можеш стрибнути — для більшої вірогідності образу.
— Можу. Тільки не говори під руку, не навроч… Ти запримітив, що наші герої ані разу за весь час не зостаються вдвох, на самоті — постійно хтось заважає, хтось присутній. А їм же понад усе хочеться побути разом,— правда?
— У десятку влучила. Сама докумекала — чи Маркуша напоумив?
— Маркуша міг би й тебе напоумити,— чомусь почервоніла Наталя, але Арсеній не примічає, оскільки дівчина стоїть проти сонця.
— Розумниця. Поїхали далі. Швидше, бо не встигнемо.
— Не жени коней. Розумієш, це нам обом грати треба, оце їхнє бажання побути разом; тільки ж абсолютно по-різному їм цього прагнеться. Причини бажання в обох різні. Бета ж і щоденник пише, бо прагне з Андрюсом говорити, щось йому пояснити, приглянутися до нього. А потім зустрічається з Лукасом та Юлюсом, сподіваючись побачити Андрюса, тільки його, хоч він і виявився зрадником. Та й говорить вона з ними майже весь час — про нього, навіть коли наче й зовсім не про нього.
— Давай спробуємо. Тільки не ламай мізансцену, Наталю. Наш “король мізансцени” нізащо не поступиться.
— Думаєш? Змусимо — поступиться.
— Ой ні. Хіба що розумно й доказово переконаєш.
— Що ж, може, він і справді не визнає компромісів у мистецтві?
— Визнає — не визнає,— що тобі до того? Двох режисерів за два роки роботи пережила — переживеш і цього дипломника. Давай далі. Хоча жаль, він, здається, нормальним режисером стане… Отже, вони обоє тільки про те й думають, щоб побути разом. їм весь час у цьому перешкоджають.
— Не це найголовніше. Розумієш, Арсенію, я весь час думаю: виходить так, що зло в присутності добра активізується, прагне перемогти, і необхідна жертва, щоб зло припинило свою дію.
— Неправда, перевернула все з ніг на голову. Ти такі дискусії веди з Маркушею, він достойний опонент, а мені так зопалу нічим крити, мене зараз вчинки їхні цікавлять, а не твої умовиводи. Поїхали, Наталю.
. — Ага, розтривожився. Отже, носилки. Двоє добрих і чесних хлопців, жартуючи і водночас намагаючись порятувати Беатріче від вас, гидкого шумовиння і нечисті, принесли на носилках закоханого Альгіса і тепер забирають Бету. А вона не прагне порятунку. Вона у вас, нікчемних, вірить. Бачить вас втраченими, але не остаточно, і хоче порятувати своєю добротою. Але насамперед — вона закохана. У тебе Андрюсе,’— чуєш?— я в тебе закохана.
— А я мерзотник останній. І всі це знають, навіть я сам це усвідомлюю.
— Неправда. Ти цього не бажаєш усвідомлювати. Ти розробив для себе теорію поведінки, вчинків, ти хочеш бачити себе героєм, й інших переконати…
— І все ж я усвідомлюю, що це — не найкращий шлях. Тільки вже не поступлюся, нізащо не поступлюся. Тим більше, що Бета любить мене, в цьому я — тобто він — переконаний. І не говори так багато, Наталю. Не завантажуй мене інформацією про Андрюса. Я — Андрюс. Я знаю, хто я.
Андрюс (Арсеній). Що трапилося?! (Кидається до носилок). Бето! Бето! Беатріче (Наталя). Нічого, нічого.
Почувши запитання Андрюса-Арсенія, Беатріче-Наталя наче тільки зусиллям волі змушує себе не підвестися на носилках. Крихітна, суто жіноча хитрість, що дарує потім так багато втіхи: та він же злякався, вій стривожився справді, він кинувся до неї, ще мить, ще одну коротеньку мить вона не поворухнеться; і що ж, тут справді можна розіграти оте несправжнє, ніби затерте, заштамповаие — безживно звішена з носилок рука, така ж безживність у застиглості шиї, це ж Бета так удає, удає, щоб налякати Андрюса, побачити його тривогу.
Так діти в хвилину образи й гніву лякають старших: дивіться, я помираю, страждайте, мучтесь — а я подивлюся крізь напівзаплющені повіки на ваше запізиіле каяття. Однак Бети не надовго вистачає: вона зривається з носилок, кидається до Андрюса і голосом, де більше любові, аніж втіхи від того, що зуміла на мить викликати добрі його почуття, вона заспокійливо говорить: Б е а т р і ч е (Наталя). Нічого, нічого. Андрюс (Арсеній). Ви що, шпана, хотіли її потягти?
— Наталю, подай репліку. Там Альдоніс щось каже.
— Ми не шпана… Ти що, Арсенію, хочеш, щоб я всю п’єсу в голові тримала?
— Та з твоєю пам’яттю! Андрюс (Арсеній). А навіщо носилки?
— Чекай, Маслов, не так!
— Що — не так?
— Усе не так. Бета кидається до нього, ощасливлена його тривогою. Андрюс же мусить користуватися моментом,— хіба ж не тямиш? Він же мусить її обняти, спершу імпульсивно, бо ж так зрадів, що все гаразд, вона ж йому ще потрібна, окрім усього іншого, і як учасник ансамблю, без неї їм не ведеться…
— А може, щоб показати усім, що він тут господар становища, він тут понад усім.
— Почекай, але ще нікому не відомо, який він подонок.
— Гітару треба відкинути геть, заважає.
— Так, він уже відкинув, хоча Лукас і Юлюс не полишили своїх інструментів. Ну, от, ти ж повинен на “шпану” грати, ти їм повинен показати, що Бета тобі належить, що їм, таким чистим та світлим, нічого сюди потикатися. Ще раз, Маслов.
— Давай.
Андрюс (Арсеній). Що трапилося?!
Він кидається до носилок у справжній тривозі: Бета, Бета!
Нерозумне, уперте тіло, як його примусити до послуху, воно не піддається, треба скоординувати рух і слово, чомусь зараз це ще важче, аніж оті довгі години сидіння за роялем, коли я змушувала пальці згадати все вивчене у дитинстві — від гам і вправ хитромудрого Черні до складних опусів Бетховена, коли забажала сама, тільки сама грати, як грала Бета, бо інакше було б щось фальшиве у тому тільки видимому дотику до клавішів — і таки домоглася свого,— то хіба ж не доможуся тепер, коли Маслов так гарно допомагає, він же класний партнер, при таких розкриваєшся, бачиш саму себе,— а як же я, чи допомагаю йому? Маслов змушує мене думати; без нього я б так не могла працювати.
— Маслов, чому ж ти мене не зупиниш? Я все не так зробила, ти бачиш — і мовчиш, це не чесно, Ар-сеню.
— Але ж ти втомилася.
— Хто сказав: актор, який втомлюється, уже не актор?
— Не знаю. Якийсь славнозвісний?
— А чим не славнозвісний… Наш Петрович сказав. Повторимо, Маслов?
— Звичайно. Танцюй, Наталю.
“Тепер краще,— промовляє до себе Наталя словами Івана Марковського,— не треба вкладати відчай у танець, ніякої поки що трагедії, бо тільки мені, Наталі Верховець, уже дано знати наперед, що станеться потім, чим усе скінчиться, а Бета і підозри не має ні про що, для неї гарно почався день, вона любить Андрюса, вона танцює з Андрюсом, і те, що хлопці влаштовують бійку,— теж зовсім не біда, Бета розбороняє їх, але робить це спокійно, легко, врешті-решт, це ж однокласники, колишні однокласники, і якщо вона трішечки повчає — то теж весело й м’яко, десь у глибині душі їй навіть підходить, тобто імпонує, що вони б’ються. Це ж через неї,— хіба ні? Головне — Маркуша знайшов точну лінію, через котру все можна передати, а якщо забагато емоцій, то що ж, їх можна обтяти, як Чаплін, пакуючись (у якомусь фільмі), обтинає рукав сорочки, коли той не вміщається у валізці”.
— Браво, Наталю! — Юрко Метелиця, підперши одвірок і пускаючи кільця сигаретного диму собі поза плечі, у коридор, давно вже спостерігає за товаришами, а вони аж тепер помічають це.— Танець — на найвищому рівні. А Маслов взагалі на висоті, навіть якийсь характер прорізається,— їй-бо, правду кажу. Ти ж, Арсеню, не в худраді і не в профбюро, так що, ніякої вигоди в тобі не маючи, можу хвалити щиро, а ти можеш вірити беззастережно.
— Вірю, а чом би й ні! Як арбітру міжнародної категорії.
З-під руки Метелиці з непідробним інтересом приглядається і прислухається до всього чотирирічний син Юрка — батько забрав його з дитсадка і привів до театру; коли почнеться репеїиція, малого віддадуть під нагляд когось із костюмерів або ж полишать самого в коридорі, давши якусь забавку, малий вже звичний до цього, але батько про всяк випадок напучує:
— Спробуй мені хоч звук подати! Ти знаєш добре, куди здають неслухняних дітей,— знаєш, правда?
— В артисти,— каже малий.
— Ну от, а ти хіба хочеш?
— У моряки я хочу,— каже малий.
Маслов знову сідає верхи на барабан. І хто знає, чи не змушує це хоч на мить юного Метелицю переглянути своє ставлення до професії актора.
Наталя стає спиною до вікна, спершись на високе підвіконня обома руками. Від цього її вузькі плечі у білому светрі зводяться вгору, вона нагадує зараз птаху з нашорошеними крилами. Наталя дивиться кудись собі під ноги — вона таки втомилась, треба передихнути на часинку, Метелиця з’явився — отже, скоро усі почнуть сходитися на репетицію, а за три хвилини до призначеного часу поріг переступить Марковський. Помреж, як завжди, захекано вскочить останнім, хоч мав би прийти раніше од усіх.
Поміж акторів, зайнятих у репетиції, Наталя помічає Котовченко і мимохідь встигає здивуватись: що їй тут? її без виклику до театру не затягнеш,— але, зрештою, прийшла, то мала причину. Думати зараз можна й дозволено про що завгодно, аби відключитись; вони добре працювали, і зараз знову почнеться робота, а сили треба економити — аж до прогонів і генеральної. Тут не спринт, а справжній марафон. Театр — марафон. Треба з кимось поділитися цим відкриттям. Звідки вискочило таке порівняння? А, мабуть, від того, що Маслов сказав: “Арбітр міжнародної категорії”. Стереотипність мислення. Інерція мислення. Що ще?
— …цілком вірогідно, правда, Наталю?
— Не знаю, може,— а що?
— Свіжа Інформація: кажуть, що Маркуша просив директора залишити його у театрі. У нас же є вакансія.
— Як — просив? Він ще без диплома й без дипломної вистави.
— Продаю за що купив.
— Не знаю, що там вирішила дирекція, а він, по-моєму, з превеликою радістю,— долучається до розмови новий голос.
— Та йому ж, мабуть, столиця світить. Казали, має не то “плечі”, не то “руки” в міністерстві. Мовби племінник самого замміністра.
— Невже такий подарунок чи що, наш “злагоджений, талановитий” колектив?
— Правда, правда! Хіба ж ні? Чого б тоді так вникав у всі наші справи? Ідеї ж подавав?
— Ідеї? У Маркуші? Дайте спокій, у нього одна ідея — не зірвати диплом.
— Наталю, в тебе ж і язичок! А ти хіба не чула, як він за “малу” сцену розпинався? Казав, що на місці директора…
— А, то він на директорове місце латається?
— Де — мала сцена? В гардеробі? Чи в реквізи-торній?
— Що там Маркуша, ви знаєте, хто був на сотій виставі “Оптимального варіанту”? Сам Кармазинов, слово честі!
— Знайшов що дивитись!
— А що б ти йому показав?
— Знаєте, що він заявив? “Я б,— каже,— з цієї п’єси цукерку зробив за два тижні — навіть з такою трупою!”
— Подумаєш, геній! Трупа йому не підходить.
— Повипендрюватися приїхав. Фраєр.
“Як ми однаково всі розмовляємо,— думає Наталя.— Нам ніколи або й не хочеться шліфувати фразу, як робили герої з романів минулого століття. Зрештою, хіба ми герої? І тоді ж, мабуть, люди говорили трохи інакше, ніж у книгах чи п’єсах”.
— Мені цей шматок ніяк не дається, скільки не б’юсь.
— Тексту скільки, трясця його матері! Коли я це вивчу?
— Вам усе не догодиш — то мало тексту, то багато.
— Анальфабето, хіба текст треба вчити? Він сам запам’ятовується, коли знаєш що робити!
— Ручки, ручки, дитя моє. Маркуша тобі їх повикручує за твої паралельні рухи: підіймаєш праву — відразу ліва сама вгору зводиться.
— Слухай, та ти ж мене зовсім не чуєш. Ну. філософ ти, не знаєш, як виховувати власну дитину, такого от дев’ятнадцятирічного лобуряку, бо тобі ніколи, тобі здається, що бог поклав на тебе місію — просвітити усеньке людство. Але ось раптом вдаряєш лобом об товстелезне, грубе скло — ти собі йшов і думав, що там нема нічого, та раптом — бах! — об прозоре скло. Дівчатко це. Бета маленька, приходить і дає тобі урок. І відкриває тобі моральні істини, істини во плоті — і ти їх наче вперше такими, во плоті, й бачиш — і сина свого, Юлюса, во плоті вперше усвідомлюєш до кінця. Що ж ти зі мною не спілкуєшся? — говориш кудись у порожнечу — і очі в тебе теж порожні!
— Ходиш і всіх повчаєш! Май на увазі — з хороших акторів вилущуються погані режисери, а коли вже…
— Коли — що? Говори, як уже почала…
— “Але вона у тебе була все ж! Була! Хоч і кинула. Ти знаєш, як вона виглядає. А от зовсім її не мати… Навіть не уявляти собі, яка вона… Круглий сирота. В дитбудинку я вставав уночі, притулявся до скла, дивився на вулицю. Може, ця? Може, та? І тихенько гукав, щоб інших не розбудити: “Мамо! Мамо!”
— Цсс, тихо, людина в образ входить. Прекрасний Лукас буде!
— Декламуєш, душко. Шукай спершу пластичний рисунок.
— То справа режисера.
— Ха, а твоя — текст зазубрити?
— Маслов, Маслов, видай ще! Здорово виходить! Маслов копіює Марковського: перечепившись об ніжку стільця, враз опиняється за режисерським столиком, розгортає свій примірник п’єси і промовляє: “Арсенію Петровичу, не демонструйте мені ваш абсолютний фас, ви не П’єро! І не мніть за щокою текст, бо я не вловлюю підтексту… Що за прийомчик, ви не знаєте нічого іншого, ви не можете більше нічого? Штамп, штамп, штамп! Навіщо ця проходка? Усе вже було, було, було! Котовченко, хто вам дозволив увійти до репетиційного залу у шубі? Прекрасна шуба, але тут не Будинок моделей, покиньте її в коридорі разом з усіма своїми буденними клопотами і плети-вом-мереживом. Мені потрібні актриси, а не домогосподарки”.
Ілюзія Іванової присутності настільки повна, що Котусик на хвилинку розгублюється: та я ж, Іване Григоровичу…— і тільки вибух сміху перериває її виправдання.
— Котусю, а чого ти, власне, притьопала? Хіба у тебе вистава сьогодні?
— Ох, та вона ж у новій сукні,— Ірочко, де купила?
— Сказати вам правду? У Котусика місія: вона прийшла створити Маркуші настрій перед репетицією,— видурнюється, розвиваючи тему, Маслов, але тут врешті хтось стає на захист Котусі:
— Дайте спокій цій жінці! Ви що — не знаєте? Як ви розклад читали? Котуся виписана, у нас тепер буде дві Беатріче.
Котуся мовчить, вона перебуває на межі ридання.
У неї на обличчі можна прочитати: “Вам би тільки лаха дерти, я вам ще покажу, чого я варта, носитеся зі своєю Наталею,^ а чому ви думаєте, що вона зіграє краще, ніж я?”
— Пауза,— ще встигає додати Арсеній.— Вступаємо у зону мовчання.
І тут з’являється режисер.
Школярі, бешкетники, вічні дітваки, лицедії,— втішається Марковський, шукаючи найточніше визначення; на ньому — витерті, зібрані в колінах, бо трохи задовгі, джинси і свіжий комірець сорочки над вирізом волохатого пуловера. Обтріпаний, розцяцькований широким почерком примірник п’єси він кидає на режисерський столик, перечеплюється об ніжку стільця і каже:
— Будемо пробувати останню картину. І щоб потім не забути: усіх зайнятих у виставі прошу завтра на обговорення макета оформлення.
Захекано влітає в репзал помреж, на бігу увімкнувши червоне табло “Тихо! Іде репетиція”. Наталя, долаючи усі сторонні, зайві думки та емоції, змушує себе підкоритися режисерській волі та режисерському завданню, щоб довести до фіналу історію своєї Беатріче. І її тіло, рухи, голос, почуття належать зараз зовсім іншій людині — однак владна над ними вона, Наталя, і розум її встигає зафіксувати, проаналізувати й оцінити поведінку цієї дівчини, а також і свою власну.
Не грайте фальшивої трагедії; до дідька, коли ви врешті позбудетесь фальшу, не награвайте, переживіть, а потім розкажіть мені про пережите, доки ж буде так, що тільки їй одній, цій дівчинці, до осатаніння боляче, доки їй лише буде боляче, над нею — прокляття доброти, над вами — прокляття нікчемності, самотності, підлості,— хіба від цього менше болить?
Не так, не так, усе брехня. Дія — за діалогами; ця картина тиха, камерна, тиха й камерна, невже ви гадаєте, що вибух — це шалено голосно? Якщо світ допустить вибух атомної бомби, ви його навіть не почуєте. Ви його лише відчуєте, або й того не встигнете. Що? Гаразд, нехай не так глобально. Скромніше: нікому й ніколи при лінощах духовних і фізичних не доводилося зреагувати на крик про допомогу. Не щастило почути його.
Іван стирає піт з-над губи, звідкись з’являється склянка води: він раптом згадує, що режисер Епп Кайду померла у день прем’єри, а лікарі потім ствердили, що вона пережила саму себе на цілих чотири роки, долею їй було відпущено на чотири роки менше життя, вона ж змусила долю відступити — задля того, щоб померти в день прем’єри; тісно тут, у репетиційному залі, тісно й душно, добре було б зруйнувати усі чотири стіни і вийти на вулицю, на площу, не у дворик, про який говорила Наталя, а на площу, якої, може, й нема у цьому місті, і виголосити все, що маєш сказати, перевтілившись у кожного з цих акторів, видерши з власної душі слова, даровані автором п’єси. Отже, так,— говорить він хрипко,— Андрюс раз по раз повторює слово “убити”, майте на увазі — жартома, між іншим, зі злістю. Ніхто не сприймає цього всерйоз,— чуєте? — ніхто не сприймає, адже нам усім хіба не доводилось, не траплялось вимовляти це слово — убити, не вникаючи в істинний сенс його: ну,— кажете ви жартома,— нехай тільки спробує зачепити — уб’ю; Андрюс врешті насправді убиває. Зверніть увагу: фраза Юлюса “усяка перевага принижує іншого” — це ключ до всієї вистави, у цьому — основа наскрізної дії, вони — всі троє — відчувають Бетину перевагу над собою, пригадайте — хто з вас і коли вибачив навіть найближчій людині перевагу над собою?_ Нащо їм так — з Беатріче? Хог чуть звести до свого рівня, знизити до себе, вони ж весь час відчувають свою залежність від неї, навіть оркестру без неї — нема, а Беатріче — на все задля них готова, навіть на смерть в ім’я любові й товариства — до їх рівня опускатися не погодиться, нізащо в світі. Що, ж, почнемо нарешті працювати по-справжньому.
Сізіфів труд. Камінь, котрий ніхто з нас не годен утримати на горі, все спочатку: утріть піт, нікого не обходить, як вам важко, глядач хоче утішатися мистецтвом,— чуєте, хлопці? — мистецтво не повинно відгонити потом, нікого це не цікавить, як ви спромоглися сотворити — мистецтво.
У перерві Наталя знову стоїть при вікні, руки її торкаються рами вікна, вона простягає долоню поза вікно — там знову літає метелик, якийсь такий сіруватий уже, як наближення вечора, він дражнить Наталю своєю несподіваністю, рука поправляє вузол волосся, спиняється на щоці, крутить перстень — це справжній спектакль, руки проголошують монолог, руки провадять діалог: поміж себе розмова, потім репліка у бік вікна і цілий каскад фраз — до метелика. Іван слідкує за Наталиними руками — руками справжньої актриси, які уміють бути красномовні у мовчазній непорушності, чутливі на зміну її власного настрою, готові реагувати відразу на подразники із зовнішнього світу. Руки — живі істоти.
Вона відчуває Іванів погляд і повертається обличчям до нього. Тепер ведуть діалог їхні очі.
“Ти справді зайняв її у виставі?” — кепкують На-талині.
“А ти — невже збираєшся бути королевою, примою, уже ось так з порога не допустити нікого, хто б зрівнявся з тобою? Боїшся втратити хоч крихту слави?” — бороняться Іванові.
“Але ж не про мене йдеться. Ти ж розумієш, що я нічого, анічогісінько не маю проти Котусика,— чому б і справді не випробувати її в справжній роботі, хіба не може статися, що ти пробудиш у ній і людину, і актрису? — подивись, як віддано вона зазирає тобі в очі. Але справа і не в ній також. Йдеться про тебе. Ти ж запевняв, ніби це твій принцип: один акторський склад, єдине можливе рішення образу й вистави. Така твоя концепція, як ти казав. Що ж ти раптом зрікся її? Може, ти скажеш, що це — компроміс чисто побутового, дозволеного характеру?”
“Жахлива ти максималістка, по заслузі мені: щойно порушив одну із заповідей режисера, як це дає про себе знати. Актриса пред’являє права на режисера”.
“Блазнюєш. Ти ж зовсім цього не думаєш. Ти ж не такий”. “А ти?”
Вона хоче знати: з якої причини тут Котовченко? Може, зрештою, Іван переглянув і змінив свою позицію щодо необхідності зайняти тільки один склад артистів у виставі, тоді, звичайно, з ним можна погодитися.
