Минулося. Режисер пізніше зробив кар’єру в столиці, бо з’ясував, що провінція завузька, не дає можливості розмахнутися, та й надто мало публіки, яку можна здивувати новаціями й розмахом,— актори ж зосталися тут, бо місто прив’язало їх безліччю способів і вже не відпустило. Вдруге зрушити з місця ніхто не відважився. Та й чи була потреба? В пам’яті залишилися ті молоді й насичені духовним спалахом вистави, і хоча б частку з них бажалося перенести в своє нинішнє існування, що поволі робилося збуден-нілим.
Актриса, зрештою, не шкодувала, що так склалася її доля, і, хоча досить давно позбулася невтримного максималізму молодості й святої віри у власну непогрішимість, талант і в незаперечну вагомість своєї акторської праці, берегла старанно й ревно певність, що вірно вибрала життєву дорогу. Розмірковуючи над тим, що б могла й бажала робити, верталася тільки до одного: театр.
Нецікаве і банальне обличчя, спроектоване в дзеркалі тричі, хотілося перекреслити, з таким лицем вона особисто не мала б приємності з’явитися на люди. Усміхнулася, злегка іронізуючи: а що, коли це зовсім не личина, а твоя власна примітивність пробивається крізь маску, підкреслена й видобута назовні завдяки твоїм же зусиллям.
Подібне припущення мало прикрий присмак, і актриса негайно відмахнулася від нього, беручись знову делікатно поправляти грим.
Ніхто не заважав їй зосередитись.
У вбиральні сьогодні не гамірно, молоденька актриса, зайнята у крихітному епізоді в першій картині, була зараз на сцені. Неживими складками віддзеркалювалася в трельяжах спідниця й куртка дівчини, пахло дорогими французькими парфумами, на стільці лежав покинутий до часу номер “Всесвіту”, на столику біля дзеркала — недбало покинуті сигарети, срібний браслет, пляшка якоїсь солодкої води, а поміж тим — пудреничка, тон, ножиці й перука на ріжку стільця.
Звичайно молодим, які тільки-но приходили на роботу, виділяли місце в гримвбиральнях, зайнятих молодшими, та цього разу малу “розквартирували” із старшими, оскільки лише тут і знайшлося місце. Дівча було тихе, маломовне і малопомітне, незважаючи на дорогі вбрання та французькі парфуми — очевидно усе це вважало атрибутами справжньої актриси, хоча поки що годі було сказати, чи з неї виросте колись справжня актриса.
Дивним чуттям, набутим за довгі роки праці в театрі, старша актриса майже з першого погляду вгадувала, хто насправді переросте з часом професійне отроцтво і стане актором, а кому не поталанить у цьому. їй зовсім не хотілося цього разу бути недоброзичливою ворожкою, і тому досі ні з ким не ділилася своїми міркуваннями з приводу юної колеги.
Дрібненький штрих — ледь зведені, як у нетерпляче-здивованій гримасі, брови надали нового виразу досі зовсім банальному обличчю. Здивовано споглядали з-під брів очі, зненацька розширившись; пом’якшала лінія губ; актриса тепер майже вдовольнилася зробленим, однак і далі придивлялася до свого відображення.
Хтось постукав у двері, і, ледве дочекавшись дозволу, вступив до кімнати Маркуша — так охрестили актори молодого режисера, Іван Марковського, який робив у їхньому театрі дипломну виставу.
Спершись об одвірок, він постояв мить, вивчаючи настрій актриси.
— Зайду пізніше. Вам зараз не до мене. Вона й справді, кивнувши Маркуші на добрий
вечір, прислухалась до трансляції вистави по внутрішньому радіо й чекала на свій вихід.
— Вгадали. Та якщо коротко — встигнете. Кажіть.
— Не коротко. І настрій вам зіпсую. Зайду потім, Олександро Іванівно.
— Уже зіпсували. Кажіть.
— Поговоріть з Бетою. Будь ласка.
— З ким? З Бетою?
— З Наталею. Верховець. Це вона в моїй виставі — Бета. Послухайте, я згоден реалізувати тут ще одну п’єсу безплатно. Навіть на власний кошт. Тільки поговоріть з нею.
— Маєте аж такі кошти? Щоб реалізувати?
— Не маю. Але поговоріть. Вона надумала піти з театру.
— Добре. Нехай.
— Добре? Тобто як — добре? Іншої Бети у вас нема. Цього тут ніхто не зіграє, дівчата товстошкірі, ліниві й нечутливі, я з них ледве на гріш душі витрясаю, а ви кажете — дуже добре. Подумайте взагалі про майбутнє театру.
— Повторюю ще раз: дуже добре. Нехай іде. Ви ж любите перешкоди, і це якраз на руку. Не штука працювати із здібними акторами, спробуйте — як ви собі дозволили сказати? — із товстошкірими.
— Не гнівайтесь, перебільшив. Вам на вихід?
— Так, на сцену. Спасибі за цікаву бесіду. Ви мене настроїли відповідно до ролі: клубок нервів, розгубленість, пошуки виходу із складного становища. Усе, як каже Товстоногов, за “романом життя” героїні.
— Та у цієї вашої героїні нема “роману життя”; Тільки й того, що репліки подає. Я б на вашому місці відмовився від такої ролі. Ви маєте право. Ви теж… могли б у мене Бету зіграти. Раніше, звичайно.
— Добре, що хоч похопились. “Раніше! У мене!” Не підлабузнюйтесь, не личить. А відмовлятися від ролі ніхто не має права. Існує ж якась професійна етика.
— Відмовляйтеся у зародку. Від п’єси. Примітив на сцені — хіба це не порушення професійної етики?
— Але мені й справді не сцену, Іване. Грати цей примітив.
Актриса підвелася, і через те, що очі в неї стали розширено здивовані, Іван сторопів: йому здалося, що те здивування й непевність стосуються їхньої розмови.
“Шкода, що їй не пощастило зіграти Беатріче в моїй виставі”,— подумав він, водночас ввічливо пропускаючи вперед молоденьку актрису, сусідку Олександри Іванівни. Дівчина мало не спіткнулася об його черевик і здивовано знизала плечима, але не сказала нічого.
— Я не хотів,— засміявся Іван.— Задумався і не встиг забрати з порога ногу. Вибачте, я не зумисне.
Молоденька артистка, трохи незграбно похилившись, промостилася на краєчку стільця. Вона нітилася під пильним Маркушиним поглядом. Узяла в руки журнал, перегорнула неуважно кілька сторінок, враз ніби натрапила на щось цікаве, почала читати, а Марковський, не зважаючи на її зніяковіння, перебігав поглядом з’обличчя дівчини на її руки. Він запримітив голубувату заглибнику при ключиці, майже зовсім дитячі гострі лікті — дівчина підсвідомо торкалася долонею то своїх вилиць, то тієї випнутої ключиці, немов хотіла прикрити себе якось од настирливого погляду Івана. Олександрі Іванівні стало жаль дівчини — мабуть, для неї ці кільканадцять секунд здаються нестерпно довгими.
— Перукарка просила тебе зайти,— сказала Олександра Іванівна і, коли дівчина вийшла, усміхнулась трохи невесело:
— Не такі вони вже й товстошкірі, як вам, шановний режисере, здається. Звичайно, це не твоя Вер-ховець, але хто його знає… Колись до однієї моєї товаришки — журналістки — прийшло дівчисько з віршами, а та порадила закинути спроби віршування якнайдалі, мовляв, даремно тринькає час. А дівчисько не кинуло — губенята з образи затисло, а не кинуло.
— І що ж?
— Та нічого. Тепер критики твердять, що без її поезії годі уявити сучасний літературний процес. Ну, а журналістка навіки вилікувалася від звички давати безапеляційні поради… А Наталя? Що ж, я вас розумію. Дівчина — глибока, як мовиться, з нервом, працьовита, готова все ввібрати у себе, готова й до повної віддачі. Звичайно, як пишуть наші досвідчені театрознавці у таких випадках, бракує ще професіоналізму й майстерності.
— Мені теж цього бракує. Будемо разом позбуватися школярства.
— Зворушлива скромність, гідна наслідування. Чи це не те смиреніє, котре паче гордині? Ну, гаразд, я спробую з нею поговорити. Тільки не знаю, чи допоможе. Вона, при всіх своїх позитивних рисах, як самі бачите, таки норовлива. А таким не умовляння потрібні.
— А що ж, Олександро Іванівно?
Змірявши його ледь насмішкуватим поглядом, актриса відповіла пошепки, ніби таємницю довіряла:
— Зілля приворотне. А я переговорю. За мною, як ви тепер висловлюєтесь, “не заіржавіє”.
— Гм, зілля приворотне? Жартуєте. Приворотним зіллям отруїти можна. Фольклор засвідчує. Неодноразово.
— Можна. Та тільки хіба ж ми всі тут,— вона повела рукою доокруж,— тим зіллям не втруєні навіки?
І враз зніяковіла, засміялась:
— Як я заговорилаї Вибачайте. В образ уже увійшла.
Збираючись іти й попрощавшись навіть, Марковсь-кий на мить затримався на порозі:
— Олександро Іванівно, а ви ніколи не зустрічали тут, у театрі, сірого такого чоловічка?
— Чоловічка? Де?
— Тут, у п’ятому ряді, на одинадцятому місці. Не бачили?
— Бог з вами, юначе; ви па що натякаєте? На потаємного закоханого? Чи на клакера? — весело засміялася актриса.— Та я клакерам не маю чим платити,— їй подобалося так розмовляти, перекидаючися жартами, в яких іноді була й терпка гіркота.
— Клакер? Ха, клакери — трудяги, важко працюють. А цей тут відпочиває. Насолоджується.
— Мистецтвом? Чом би й ні.
— От не вгадали. Пивом,— чомусь, радісно повідомив Маркуша.
3
Попри пульт помічника режисера, дзвінкими металевими східцями униз — під сцену, до “трюму”, старий скрипучий театр, тут надто багато мотлоху, треба списати половину вистав, третину акторів, замінити, обслугу, котра дозволяє собі,вдягати стоптані пантофлі й надто голосно розмовляти під час вистави,— Іван перечепився на останній сходинці і, звичайно, пом’янув чорта; театр містився у старому приміщенні, в старій частині міста, і бачився на початку знайомства Іванові якраз таким, яким був,— справді захаращеним, із прадідівським, давно зужитим обладнанням і технікою, зате по-справжньому затишним, навіть милим і звабливим, і це примирювало Івана з ним, але ось зараз, у цю хвилину, ніякого примирення не могло бути — ані з театром, ані з цим містом, де кілька старих церков з дзвіницями та обшарпаних будинків віком понад двісті літ становили предмет гордості мешканців, котрі захоплювались історією (так само, як новий, великий, стандартно забудований район тішив усіх байдужих до старовини надією на широкі перспективи розвитку). Ніякого примирення.
Під сценою, у “трюмі”, надійно приховані від очей глядача, громадилися механізми приводу круга та підйомних майданчиків. Сюди, як у підземне царство, з волі всевладного бога — режисера герой під час вистави міг потрапити через люк просто зі сцени. “Дешеві старі трюки,— подумав Марковський,— але якби от зараз опустити вниз усю сцену — з декорацією і акторами або ж увімкнути механізм обертання сцени — і хай би,— смикнувшись од несподіванки, усе рушило враз по колу — з усім текстом п’єси… Ну і бовдур!” — оцінив свою ідею вельми самокритичний Іван. Глухий і байдужий “трюм” надто поволі допомагав йому вгамуватись. Марковський часто жалкував, що не походив з акторської родини. Якби батьки були бодай костюмерами, перукарями чи бутафорами, він певно б називався “театральною дитиною”, здавна і навпомацки знав би все тут. Чому саме тут?— відразу зреагував на власну думку Іван і вирішив: а нехай би й тут, яка різниця, тут спізнав би все, розрізняв би наосліп — з дитинства. Занедбані театральні діти, котрих виховують усі гуртом, котрі сплять на двох зсунутих докупи стільцях у гримвбиральні, їдять на обід зморщені холодні сосиски й черствуваті тістечка з театрального буфету, куняють на шорсткому плюші крісел у залі під час обговорення прогону вистави — пізно, аж за північ, куняють; тижнями іноді не бачать своїх матерів чи батьків, знають достеменно усі таємниці театру. Щасливі театральні діти, вони не позбуваються віри в чудеса і тремтять у передчутті слави, часом виходячи на сцену у якійсь виставі. Мабуть, у цьому щось є від давнього, мандрівного балагану, коли вслід за актором тягнеться увесь його рід, домашній скарб і пожиток.
Там, над ним, угорі, продовжувалося дійство, чітко розплановане й накреслене, вивірене зарані, зафіксоване в пам’яті кожного актора — і все ж таки щоразу нове; здавалося, він чув невиразно голосніше вимовлені слова і навіть окремі репліки, кроки, гомін — може, аплодисменти.
Шкода, що зникла, зне-потребилася професія суфлера. Зворушлива, ветха театральна професія, він би згодився попрацювати суфлером. Але, звичайно, не надто довго.
Зрештою, все на світі можна прикрити тонким театральним тюлем розчулення, і при відповідному освітленні сіре зробиться рожевим, та триватиме диво тільки до кінця вистави, а потім, коли правда оголиться, про неї добре знатимуть усі посвячені — жерці цього найчуднішого у світі храму — вертепу. А глядачі? Здогадуватимуться. Але будуть удавати, що нічого не відають. Вони зобов’язані підігравати акторам.
А що — нехай би суфлером, освітлювачем, робітником сцени. Навіть у столярці дошки пиляти — хіба не варто режисерові пройти усе це по колу, адже мій Юозас Мільтініс у своєму Паиевежисі, в тому містечку, уславленому завдяки його, Мільтініса, театру; міг, убравшись у сірий, поплямлений халат, фарбувати для вистави матерію у величезному казані, весь у випарах фарби й їдкому запахові оцту. Так, завжди і при всьому Мільтініс. Кожен мусить мати свого бога, чом би не мати за бога цього литовського режисера, вистави котрого зрозумілі усім на світі.
Це ж треба — він, Іван, три роки промарнував над інтегралами, перше ніж потрапив до театрального; жаль того часу в університеті, на математичному, вже б мудріше було — журналістиці чи геологічному; інтеграли в жоден спосіб не допоможуть йому зараз дійти до порозуміння з Наталею Верховець, не було ніякої логіки в її поведінці,— і з того, що вона — актриса, хіба можна вибудовувати своє життя і свої вчинки на самих лише емоціях?
Іван знову вибрався з “трюму” за лаштунки. Двоє акторів у гримі й костюмах закінчували шахову партію, чекаючи свого виходу. У півтемряві хтось ходив широкими кроками й тихенько бурмотів текст ролі, ледь чутні слова звучали як закляття. З крана в спільній умивальні тоненько стікала вода. У старому приміщенні Паневежиського театру було тільки дві гримвбиральні — жіноча й чоловіча, і проста фарбована підлога, і плями від вогкості в кутку, це заважало, але не в тому справа, нехай собі — що за біда! — умивальник із зіпсованим краном; притиснувши до стіни в коридорі завліта, артист Галько тонко натякав, що варто видрукувати в місцевій газеті його, Галька, творчий портрет. Один з монтувальників, зусиллям волі ледве притишуючи несамовитий свій бас, запевняв, що запропонує театру свої послуги як актор,— і на доказ такої можливості бадьоро розігрував якусь сценку.
Галько, побачивши Марковського, підняв руку на привітання — “честь”.
Галько: благородне чоло й усмішка втомленого аристократа, котрий робить тобі ласку, помітивши на безлюдній вулиці,— до чого ж докладно він переповів Іванові усі внутрітеатральні плітки, як тільки Іван з’явився тут! Він переказував їх глибокодумно, хрипкуватим, приємним баритоном, такий зацікавлений у тому, аби в театрі справи йшли якнайкраще, весь — у прагненні підказати, допомогти, підтримати, авжеж, він, Галько, знав, що режисер повинен мати перед собою кожного актора як на долоні, без цього працювати ніяк неможливо, треба відчувати, коли й за яку мотузочку тягнути — і, перш ніж його, Івана Марковського, молодого й недосвідченого, обступлять з усіх боків і почнуть нашіптувати, плести павутину
Інтриг, доки захочуть домагатися від молодого режисера ролей та визнання, він, Галько, вважає своїм обов’язком дати Іванові необхідну інформацію: об’єктивну, точну, доброзичливу. Та це ж загальновідомо: звичайно режисери викликають до себе на розмову кожного актора зосібна, а потім співставляють, порівнюють, роблять висновки, бо у подальшій роботі це так необхідно, Галько чудово на тому знався. Він пережив не одного режисера в цьому театрі, а перед тим ще працював у двох інших, таких же невеличких, як дві краплі води схожих на ось цей.
— Я ж тут тільки дипломну виставу маю. Яка подальша робота,— засміявся Іван, прикликаючи, як завжди, бодай у думці, дідька на поміч, бо хто ж інший міг би йому пособити у такій ситуації, при такій розмові, як не сам дідько; ах ти ж крутій,— і яка тобі з мене вигода, який хосен? — намагався здогадатись Іван, дивлячись у очі Петрові Гальку, старанно обмацуючи поглядом його красиві, тонкі в зап’ястях руки. Галько знав, що робити зі своїми руками,— вони не заважали йому, він елегантно запалив сірника, запропонувавши перед тим закурити Іванові, м’яко відвів руку з сигаретою, кивнув:
— Е, не кажіть, не кажіть, земля чутками повниться,— не знати на що натякнув актор, Іван поняття не мав, на що він може натякати, але прийняв гру, багатозначно, вирозуміло усміхнувся і вже вголос промовив:
— До дідьчої матері… Скажіть, ви не знаєте, як пишеться — “компрометація” чи, може, “компромен-тація”?
Галько блискавично зорієнтувався: мить притримав паузу, недбало струсив попіл на підлогу й нарочито весело поглянув на Марковського:
— Загляну у словник. А при тому з’ясую, що сей мудрий термін означає. Досі не користувався ним.
Іван так і ле довідався, обірвавши тоді Галька, якими такими чутками повнилася земля, але видно було, що не пустими й для нього, Івана, вигідними, бо Галько не виказав образи і далі ввічливо й елегантно вітався з ним — “честь майстрам сцени”. Авжеж, актор як актор, чом би й ні. Де таких нема? Старе як світ амплуа.
Три дні тому Іван перебував у згоді з цілим світом, ні, нехай не з цілим, то принаймні з тією його частиною, котра зараз безпосередньо оточувала його, Івана, і в центрі котрої — принаймні йому так бачилося — вій на ту пору стояв. Крізь пальці й вибачливо міг приймати чисто людські слабкості акторів; так само, тільки злегка посмі’юючись, реагував на занедбаність приміщення; молодому режисерові ще не довелося зіткнутися в роботі з театральними цехами, з виробництвом — щойно післязавтра мала засідати художня рада, щоб затвердити макет оформлення вистави, і до того моменту він, без сумніву, перебував у творчому контакті з художником, у стані тимчасового бодай примирення з директором і з виконуючим обов’язки головного режисера (головного тут не мали уже більше як два роки, а черговий режисер був запрошений ставити щось, десь, якось — Іван про те не допитувався). Лагідно не помічав також вибоїн на старих тротуарах, відмахувався від безлічі голубів, котрі випурхували просто в обличчя з-під ніг, байдужі до перемішаного з болотом снігу; їв усе, що могло запропонувати меню сусідньої з театром їдальні, жив у вузькій, темнуватій і незатишній кімнаті театрального гуртожитку, усі стіни якої навічно, як шпалерами, були обклеєні кольоровими картинками з “тонких” журналів,— хіба в тому річ? Він або ж не помічав того, або ж на тому всьому бачив прозорий відблиск далекого Паневежиса — міста ще меншого й назовні зовсім наче невиразного, зате піднесеного понад інші славою свого театру. Той театр був його обличчям. Хтось казав, начебто вулицями Паневежиса розгулювали донедавна — чи й досі прогулюються — звичайнісінькі свійські гуси. Іван же того й не запримітив. Гуси — там, голуби — тут. Розчвирканий, перемішаний з болотом сніг. Річка — там. А тут? Здається, тут теж є якась вода,— хіба в тому річ?
В інституті, довідавшись про Іванове захоплення Паневежисом, Мільтінісом, литовською літературою, прозвали його Литвином, і хтось пустив чутку, що наче сам князь Витовт був його далеким предком, Іван охоче потакував тим байкам,— і що в них лихого? Звик до веселого, добродушного кепкування, бо ж почалося все відразу з першого курсу.
Історія Іванового вступу до театрального інституту ще й досі там не забулася. Хто вірив у неї, а хто — не надто, але усі переповідали, як смішний анекдот або ж як повчальну притчу — залежно від того, в якому настрої перебувало товариство.
Саме в розпалі студентських канікул в університеті Іван подався услід за своїм товаришем складати вступні іспити до театрального. Тобто складав товариш. На Івана ж був покладений моральний обов’язок підтримувати його.
Під час першого іспиту, як засвідчувала інститутська легенда, вболівальник без особливого ентузіазму й зацікавленості стовбичав під дверима, що й називалось “моральною підтримкою”; та коли двері вкотре вже розчинилися і хтось із абітурієнтів, розчервонілий і спітнілий, як після екзекуції, хрипким голосом поінформував: “Заходь, можна”,— Маркуша узяв і переступив поріг. Щось його як підштовхнуло — чи то одвічна пристрасть до всіляких жартів та витівок, чи просто набридло бездіяльно стовбичити під дверима, або ж і доля на вухо шепнула — мовляв, а навіщо тобі твоя математика, що ти з нею в житті робитимеш? Так воно все діялося чи інакше, але Марковський поступив у театральний. Прикро було, що приятель “вилетів” уже після того першого туру, але, як прадавній язичник, Маркуша вірив у випадок і в долю. А як людина цілком сучасна, був переконаний, що коли вже доля розщедрилася, то дарами її належить користуватися мудро й з радістю, й тому не надто довго терзався докорами сумління. Доля. “Кісмет”, як кажуть болгари”,— мовив він із смутним лукавством приятелеві, коли вже по всьому вони пили вино у ресторані в річковому порту (Іван на радощах, приятель— у печалі). “Атож, кісмет,— погодився приятель, дивлячись на Дніпро,— було мені тебе не брати з собою, отой чи ота кісмет нас переплутала, моє тобі оддали”.— “Що тепер порадиш, до дідька,— розвів руками Іван,— я не зумисне, більше не буду. Хочеш, спокутую? Скажи — як, я спокутую”.— “Не журися,— похмуро й зловісно прорік приятель,— таки спокутуєш”. І переінакшив приповідку: нема доброго, щоб на зле не вийшло.
Покута і справді почалася. Доводилося докладати чимало зусиль до того, аби ніхто не помітив, як мало він, Іван, готовий до навчання в театральному. Поміж усім іншим з головою поринув у читання п’єс. Читав спершу навіть без системи, не дбаючи про інститутські програми, жахаючись власного невігластва,— зрештою, чи його в тім вина? Чом же той лукавий “кісмет” не попередив його, що так усе обернеться?
