Галько в Олександри Іванівни гостюється, частується — а сам терпіти її не може,— уявляєте, як йому приємно цілувати її на сцені, граючи ніжного, люблячого брата. А грає! І чим більше не терпить, тим старанніше грає, і тим апетитніше поїдає бутерброди. І режисерів, до речі, теж. Знаєте, як це робиться? Виходить на трибуну зборів — і наче від щирого серця, вболіваючи — навідліг, по фізіономії — який репертуар, який рівень, як ми собі могли дозволити… Я йому найбільше одного не можу вибачити: анекдоти він до кінця вислухає, без сміху губи скривить і каже — “з бородою, з бородою анекдотик” (жахлива риса характеру,— правда?).
І всі ми разом — дивовижний оркестр, де не повинно бути й нотки фальші, бо наш прерозумний глядач — він чого найбільше не терпить, не приймає? Фальші найбільше не любить, особливо коли здогадається, що фальш йому з доброго дива як правду тицяють.
А фальш так і випирає! Виходить на сцену Арте-міда — по-давньому, за звичкою закоренілою побут тобі грає, бо що зробиш — вона й не вміє інакше, не переучиш уже й не переконаєш. Метелиця — він намагається інтелектуальний театр робити, відчуження продемонструвати, а милий Котусик демонструє свої дівочі зваби — прислухайтесь, як звучить цей оркестр, що його жоден диригент докупи звести не здолав досі. Акторський ансамбль — бачите, чуєте?
Заждіть, а он ще один симпатичний представник провінційного театру, пенсне на носику і кучері ще чорні, хоч вік — пенсійний, це древній наш і дорогоцінний композитор, йому час мемуари писати, йому я ще більше, ніж Котусі, заздрю: самого Курбаса знав, з Петрицьким та Меллером за руку вітався, з Кулі-шем був знайомий, Козицького не то вчителем, не то побратимом називає. Чули б ви тільки, який він мотлох на сцену тягне, яку сірятину — вуха затикай! Ноти він при Козицькому переписував, а не музику компонував. Коли хтось по-іншому пробує, то він носика зморщить, пенсне стріпне на золотому ланцюжку: було вже, чули, пробували й до вас і так і сяк — не один в’язи при тих спробах скрутив,— і що ви про них знаєте? А ось я: я — є, я присутній! Йому запропонували якось статтю написати про молодшого колегу, а він відмовився: рано ще, нехай літ з десять почекає, там видно буде. Літ же через десять пізно буде дивитися.
Мало що з тим молодим подіється — йому зараз підтримка потрібна, а не потім.
Знаємо все, бачили все, усе чули. Станіславського штудіювали, Брехта наче зрозуміли, Іонеску заперег чили й пережили, Курбаса визнали, Мар’яненкові аплодували, Товстоноговим захоплюємось. Під час гастролей на Чернігівщині Олександра Іванівна в садибі Заньковецької гілку терну зриває, до серця тулить. Граємо ж не по Станіславському, не по Брехту, не по Товстоногову чи Мар’яненку — по… по Марков-ському граємо… Зрештою, стривайте, може, це не найгірший варіант — хто його знає?
Бачили б ви цього Марковського, коли він на першу репетицію з’явився! Мені раптом здалося, що на ньому фрак і біле жабо, такий він був урочистий і нестерпно самовдоволений: ми, Режисер Перший, своєю владою повеліваємо… Мабуть, усе перед дзеркалом сто разів повторив, тисячу разів обдумав, кожен наголос за словником перевірив, кожну фалду на своєму фракові розправив, краватку морським вузлом зав’язав, став перед нами у позу пророка і почав: Пітер Брук, традиції українського класичного театру, Мейерхольд, театр абсурду, “Березіль”, Брехт, Товстоногов, театр на Таганці, молодіжні театри в Києві і Мільтініс, Мільтініс, Мільтініс — жаль, що я за ним не записувала того всього: цей сказав так, інший — ще авторитетніше, і тоді я не витримала й запитала, а що сказав з цього приводу сам Козьма Прутков? Він спершу не второпав, потім так протягло якось перепитав: Козьма? Прутков? — і враз махнув рукою, засміявся: “Вступна частина, очевидно, скінчилася, я розповім вам, як одного разу хлопчиська з незрозумілою жорстокістю…” Маркуша все ще не міг відійти од високого штилю, але врешті знову махнув рукою і почав з іншого кінця, і ніби зовсім не до ладу і не з тої бочки. Ми палили ватру,— казав він нам,— смажили нанизані на такому довгому шпичакові-вертюхові, як на шампурі, шматки хліба, сала й ковбаси, і до нас на той нестерпно смачний запах прибрів безрідний псисько, кошлатий, брудний, занедбаний і голодний; котрийсь із моїх приятелів,— так говорив Маркуша,— простяг йому шмат ковбаси, а другий у той самісінький мент тицьнув псові у бік розжареною головешкою. Маркуша з цієї розповіді почав роботу над п’єсою, і хоча ніби одне до другого не мало ніякого відношення, до чого тут ніби й пес — а я того пса доки житиму не забуду. Я тоді побачила: Маркуша — віруючий, та ні, не в тому розумінні, але він — віруючий, фанатик; та дівчинка, Беатріче, ввійшла в його життя. Мені було не до сміху; я вже бачила, що він зовсім нормально вбраний — у гольфі, в старих джинсах, а той уявний фрак — то ж він нас боявся, смішно — він — нас — боявся, адже ми могли не увірувати, адже ж могли, правда?
Ви питаєте, про що та п’єса? Ну, якщо в двох словах — троє мерзотників (кожен з них мерзотник на різній стадії і в різній формі) — як не дивно, а закохані — в одну й ту ж дівчину, в Беатріче. Починається все з жарту, кінчається трагедією, дівчина любить одного з них, вона пише про це в своєму щоденнику, а той негідник, той Андрюс, підсовує щоденник учительці, одне слово, я ж кажу — вони пробують зневажати її, а вона… та що я буду це все переповідати, цього переказати не можна, якщо вийде спектакль — приходьте, подивитесь, мені здається, що Марковський — все ж це не найгірший варіант, але що я можу знати, не один тут ногу ламав, хоча я ж сказала, він віруючий, фанатик, божевільний…
Мене та маленька Беатріче сну позбавила, спокій відняла,— і ви гадаєте, я з того приводу засмучена? Не вгадали — сон втратити в такий спосіб — то для актора найвища насолода, але що з того, який сенс у тому його фанатизмі, хіба він дасть собі раду з нашими акторами, з нашим театром?
Фанатик він, а я спершу думала — він нас купити хоче тими своїми ідеями “малої” сцени, експериментами, позачерговими репетиціями, балачками про якісь нездійсненні постановки класики й сучасних молодіжних спектаклів, розумієте, для нас же все — атракція, дивовижа, нереальність… Вряди-годи хтось приїде з Києва чи Москви, хтось сам кудись вирушить, щось побачить — і балачок вистачає потім на рік, одні лають усілякий модерн й пошук, інші стогнуть, нарікаючи на хуторянство,— я думала, він ви-дурнюється, носа дере, заграє з акторами, домагаючись дешевого авторитету, яка “мала” сцена, коли ми по-людськи не встигаємо для звичайної сцени попрацювати, коли у нас, глядачів…
А що це ви мене так пильно слухаєте? Що ви кожне моє слово ковтаєте як наживку? Чому не спините, не запитаєте: хто я сама і звідки право таке маю, дозвіл у кого взяла на такі балачки? Знайшли що слухати, знайшли кому вірити,— мене, може, з театру виставляють, як профнепридатну, тому я й розлютилася, знавісніла — наклепи зводжу, а ви — слухаєте? Та що ви можете про все це знати? Звідкілясь з’явились — не то з залу, не то з вулиці, не знати навіть, чи дуже й прошені — а що вам, сторонньому, розкриється, коли воно вас не болить, не обходить, як власна хвороба? Що ви всі знаєте, що тямите?
Жаль, нема тут нашого Петровича, послухайте його, а не мене.
Він — літ шістдесят тому — свою першу велику роль готує, Митрофанушку йому грати, а він з голодухи — як шпичка худий, і думає: от же щастить декому, хто з голоду пухне, мені б це зараз якраз і згодилося, бо ж ніякі “товщинки” не порятують. Партнер його — він Цифіркіна грав — у халабуді такій за містом жив — ні пером, ні пензлем не змалювати — а він і ту халупу на тріски розібрав, розніс — тими трісками у репзалі “буржуйку” два дні прогрівали, щоб тепліше акторам було. І не історія це, а нормальне, правдиве людське життя, така була їх молодість, а ви кажете: актори, скоморохи, з роздутими амбіціями і з крихітними талантиками… Не ви кажете? Я кажу? Мені — можна. Щемить, болить — тому й можна. Покричиш — легше стає.
Петрович про свого улюбленого режисера, з яким вони сорок літ тому працювали разом, знаєте, як розказує? Як монолог найкращий в житті читається, єдиний і неповторний монолог. Петрович дивиться просто в очі і каже тихо так, спокійненько, звичайно — бо ж все найсправжніше — назовні дуже звичайне, просте: “Виходить у зал режисер, костюм на ньому чорний, як на прийомі у міністра, і сорочка біла, накрохмалена, і краватка новісінька,— і все відразу бачить, оцінює: і настрій наш, і готовність до роботи, і кожну деталь наших костюмів, і світло, і вигород-ки на сцені — все одним поглядом охоплює, блискавично — і враз піджак летить геть, накрохмалені білі рукави сорочки закачані поза лікті, краватки нема, полетіла кудись під крісло,— ніколи, робота йде пекельна, чортам у пеклі так душно не буває, як нам зараз, і вже не я — мій Хлестаков в’юном звивається, бач, до нього, до бевзя, врешті дійшло, що має власть, що силу має,— то треба ж нею скористатися, притьмом і негайно, поки не розібралися всі, що до чого — режисер пояснює, що треба в тому уривку зробити, а як бракує мені розуміння, як не до кінця все схоплюю, не з усім згоден — він опиняється на сцені, і починається тоді — єдиний за всю репетицію, єдиний!— він ніколи не прагнув робити щось замість нас, як актор,— починається єдиний акторський показ, і він запалює нас, розгоряються пристрасті, і ми вже знаємо все чисто, і на білому заднику тінь моя виникає — безумна, скорочена як суха галузка, тінь нікчемного Хлестакова”.
Підходить вам таке, правда? Петрович мене учив, як древні римляни: прагни бути гідним свого вчителя, але не рвись, не квапся перевершити його — це потім само прийде. Звичайно, якщо учитель був вартий твоєї віри, а ти — гідний його мудрості й таланту.
Цссс, секундочку. Метелицю умовили Лукреція почитати, тут теж є щось від науки Петровича, величність навіть є; Юрась про себе забув, не красується, навіть гітара до речі, слухайте: гарно, правда? Метелиця — древній римлянин.
Це так буває, коли фіолетовий або ж червоний,
Чи жовтуватий покров над театру обширом натягнуть,
І розвівається він, до жердин примоцований туго,
Тут і сидячий народ на сходинах, і сцени розлогість
Разом з красою матрон і сенаторів одягом пишним.
Хвилею дивних кольорів все заливають покрови.
І чим тісніша довкруг театрального залу горожа,
Тим і барвистіше відблиск на всьому буває прекрасний,
І усміхається все при погідному сонячнім світлі.
Окресливши велике коло на піску, Терен сказав: “Ось зараз ми в самому центрі кола встромимо гілку, засвітимо на небі велике, яскраве й тепле сонце — і будемо мати з тобою, Алько, найкращий в світі сонячний годинник”. З усіх подарунків Терна цей був, мабуть; найдивовижніший і найхимерніший. “Терен,— сказала Наталя,— але ж я не зможу забрати його з собою! Сонце виблискувало в голубій воді тихого озера, верба мила світло-зелені косиці у голубій воді, червоне Альчине платтячко тріпотіло на вітрі, відкриваючи довгі Альчині ноги з маленькими горбочками збитих, брудних колін. “Дурниці плетеш, дитино, сонячний годинник, власне, тим і цікавий, і вартісний для нас, що його не треба носити при собі, як наручний, або ж піщаний чи водяний, не треба вранці з люттю розбивати, як набридливий будильник, що задзвонив невчасно. Він служитиме тобі вічно, Алько. Він не вибиває час, і час у ньому не тече й не сиплеться, час у ньому просто існує — завжди, коли ти можеш засвітити сонце”. — “Терничку, а як же бути, коли захмариться”? — “Смішна, кому потрібен час, коли хмариться, Алько? Такий час нехай собі минає безслідно. Пильнуй тільки сонячні години, бо тільки вони й приносять радість”.
І усміхається все при погідному сонячнім світлі. Знаєте, що влаштовували в римському театрі? Смертників змушували розігрувати цілі спектаклі. їм ніби що — все одно до смерті засуджені, то чому б не полоскотати нерви пишним матронам, мудрим сенаторам і народові, котрий сидить на сходах? Зображав смертник то Прометея, прикутого до скелі, і справжній орел справді видовбував йому печінку, то, приміром, Ікара. Припинали його десь у високості, ніби він летить і справді до сонця,— і враз усе обривалося, заламувалися й розсипалися крила, Ікар падав уділ і розбивався насмерть, а римляни аплодували вдало розіграному видовищу, де все було справжнім — навіть смерть. Поміж глядачів міг сидіти хтось, кому так само невдовзі грозила подібна смерть,— хіба ж випитаєш у долі? — і теж аплодував з усім римським людом. Все всміхалося в погідному світлі сонця.
Чули коли-небудь, як актори вмирають? У їх смерті акторства й пози може бути значно менше, ніж в усіх інших смертях, на десять помножених. Був у нас актор — я його ще застала, посередній такий актор, з плутаною біографією,— я вам цього не буду переповідати, це вам ні до чого. Хворий він був, знав, що у нього рак — але вмовляв самого себе й усіх навколо, що то якась нікчемна простуда. І от раптом — виклик на зйомки фільму, він цього виклику все життя, може, чекав, і поїхав; із своєю хворобою в болоті мокнув, на вітрі стигнув, умирав на зйомках,— розумієте? Умирав — і не вмер, поки не закінчили знімати всі його сцени, до останньої. А ви кажете — впорався з роллю.
Олександра Іванівна підійшла до Наталі, тихенько сіла поряд:
— Самотиною сидиш, Наталю,— чого? Я з тобою поговорити збиралася.
— І ви?
— Звучить, як “і ти, Брут”. І я.
— Жаль, що ви теж. Я думала — розумієте, тому нічого й не кажете, не допитуєтесь.
Рука актриси лягла на коліна дівчині, й Наталя побачила, що шкіра на ній сухувата, зовсім уже не молода, і якби манікюр був яскравіший — нагадувала б дуже материну руку.
— Допитуватись не буду, Наталю. Чого б я допитувалась? Навпаки, я розповісти хотіла.
— Розповісти? А-а… Бо я от сиджу й чекаю — коли ж нарешті почнеться?
— Що має початись?
— Невже, думаю, Метелиця отак і гратиме на гітарі, Артеміда з Тальком потихеньку шепотітимуться, Котуся виснутиме в Маркуші на шиї, Олександра Іванівна буде поблажливо всміхатися — і ніхто нікому нічого не скаже?
— Що мали казати?
— Коли ж, думаю, правду почнуть одне одному викладати? Знаєте, як це буває — надходить такий момент, що вже несила мовчати, і всі починають одне одному пояснювати, хто є хто. Режисер до драматурга: я тебе навчу п’єси писати! А той ще голосніше: а я тебе — виставу робити.
— Хто ще голосніше? Не розумію.
— Це я так, для прикладу. Ніхто не кричить, усі мовчать. Олександро Іванівно, а вам Маркуша — тобто, Марковський — про сірого чоловічка розповідав? Про того, що приходить пиво пити до театру.
— Казав,— і що далі?
— Смішна Істрія. Я теж буду приходити до театру пиво пити. Куплю квиток — вхідний, наприклад, і цілий вечір стовбичитиму в буфеті, пиво питиму. От хіба що в антракті… ну, до вас у гримувальну зайду,— пустите?
— Не пущу.
— Чому?
— З театру не пущу. Ти ж не хочеш іти. Про Сірого чоловічка питала? Та я тобі, власне, про нього й збиралася розповісти. Бачиш, жив-був собі на світі актор, котрий у собі зневірився, або в людях зневірився; або ж у самому театрі — чи все разом, хто його знає — тут і про себе не все знаєш— і, ось так зневірившись, пішов з театру геть. Перепробував усякі роботи — десь навіть на північ на великі заробітки їздив, купив машину — віддав синові, знову мандрував десь — і врешті з’явився тут, у цьому маленькому театрі й попросився на роботу — хоч би яку, але щоб у театрі. Сидів на прохідній, мучився, терзався тим — і знову десь віявся. Тепер приходить пиво пити — все одно що, аби в театрі.
— Не говоріть притчами. По-перше, це неправда, і це не для мене. Можна вигадати ще з десяток варіантів життєпису такого Сірого. Приміром, безнадійно закоханий в актрису… Все банально… Я вам дам інший текст для душеспасенної бесіди: “Люба Наталю, до кінця сезону залишилося кілька місяців. Тобі дали чудову роль. Про таку тільки мріяти можна на початок артистичної кар’єри…”
Голос Наталии зірвався мало що не на крик, і тепер до них уже прислухалися, принаймні Маркуша явно втратив інтерес до Котусика і, хоч запросив танцювати під тиху мелодію якогось модерного ансамблю, записану на магнітофонну плівку, намагався осягнути сенс розмови двох актрис.
— Хочете знати — це нормальна роль, і тільки на початку кар’єри її й робити, потім, коли постарію, то й сягнути не посмію, і буду, як… як ви.
— Як я?
— Не ображайтесь, але — як ви. Покірно гратиму, що перепаде.— В глибині душі віритиму, що я — Комісар з “Оптимістичної трагедії” і леді Макбет, і Кассандра, і Кручиніна,— а мені будуть доводити, що існує локальна література, локальне мистецтво — п’єси на один день, вистави на один день цікаві лише для жителів нашого міста, їм лише потрібні — і це прекрасно, цього досить. Вузеньке одноденне мистецтво, для якого термін знайшли — регіональне… регіональна література, регіональний театр, а в змісті того терміну стільки вбачають, скільки в замкову щілину можна узріти — досить, мовляв, якщо нам самим, тут, на місці, цікаво! Та це так, якби почали дітей лише для сім’ї виховувати, не думаючи про суспільство. І не треба писати, як Леся Українка, як Кочерга, як Островський,— і грати, значить, досить, як ти сама знаєш, як бог тобі на душу покладе, } я, актриса, не вибираю — вибирають або ж і не вибирають мене, я тільки покірно чекаю черги, щоб зіграти свою роль. А що — як черга не дійде? І не з’явиться режисер, і не знайдеться п’єса. Або ж раптом виявиться, що я вже не Комісар, і не Медея, і навіть не Наталя Верховець, а якась там Віра Семенівна з “Оптимального варіанту”.
— Почекай, Наталю!
— Скажіть, чому це у хваленому Марковським Паневежисі може бути театр — великий театр у маленькому місті — а в нас — ні? Можете пояснити чо-( му — я вас питаю?
— Мене? — здвигнув плечима Галько, бо якраз йому просто в очі дивилась Наталя, коли говорила.— Тебе не влаштовує наш театр? Пошукай собі іншого, тільки й усього. Їдь хоч і в Паневежис до Мільтініса, от чи візьмуть тебе туди — ти про це подумала?
— Думала, думала! Як же не думала? Перш ніж подати заяву, я все обдумала, скрізь листи й фотографії порозсилала — десь-то вже приймуть!
— Бачиш, Наталю, ти трохи з нас кепкуєш.
Маленький спектакль вирішила розіграти, так?— відклав гітару Метелиця.— Маленький, але свій.
— Дорікаєш усім — і мені теж, але я ж не зрадила, лишилась у театрі, а ти збираєшся — вибачай — зрадити.
— Неправда, Олександро Іванівно, я в чернички не постриглась, я не присягала,— то яка ж зрада? І хто вам сказав, що не буде більшою зрадою залишитись? Звідки ви знаєте, що я щось можу, вмію, належу цьому театрові? Я звичайна маленька бездара, просто трапляється, що на шляху таких от бездар стає хтось, хто запалить, змусить повірити — а потім — хоп!— і зникає, і залишає сам на сам з погаслим вогнищем.
— Театр — погасле вогнище?
— Та ні, ви мене зрозуміти не зможете… Це моя приватна справа та й годі. Ну, залишусь, ну, дограю сезон,— а що далі? Коли знову з’явиться такий от Марковський і притарабанить з собою таку п’єсу, та ще й доможеться у директора дозволу на її постановку? Не хочу грати одноденних героїнь, народжених одноденними драматургами.
— Одноденна драматургія — це що таке? — поцікавилася Котуся.
— Не знаю, товаришка Верховець майстер термінології, це її відкриття, по-моєму,— запитайте її,—-сердито відповів Маркуша, до якого було звернене запитання.
Метелиця знову мучив гітару, Галько іронічно прислухався, водночас не забуваючи перехилити келих, Артеміда пудрила ніс, не вважаючи за потрібне вийти для цього в коридор, до великого дзеркала. Композитор, який щойно повернувся до кімнати з балкона — виходив туди курити,-^— поправив пенсне. Інтелігентний інженер почувався трохи зайвим. Він щойно намірився запросити Наталю до танцю, але, очевидно, з цього нічого не вийде.
— Мені здається, сучасне мистецтво потрібне лише остільки, оскільки воно дає нам інформацію…— не зовсім доречно обізвався він і по-дитячому почервонів.
— Мистецтво може нести тільки художню інформацію,— знову чомусь розсердився Маркуша.
Інженер зрадів з його реакції:
— Але ж ви цим звужуєте роль мистецтва, якщо ведете мову про саму лиш художню інформацію!
— На всі інші випадки інформативного голоду є маса довідників, підручників і словників,— сказав Маркуша, перечепившись за стілець.
На мить усі замовкли, тільки Метелиця тихесенько бренькотів по струнах, і стало чутно, як десь над головою, поверхом вище, плаче немовля.
Саме це й був момент, коли слід говорити правду. Прекрасна пауза, котра виьаагала свого розв’язання. Але хто з неї скористається? Олександра Іванівна — господиня дому, їй незручно. Інтелігентний інженер — уперше в чужому домі,— та й що він знає про їхню правду? Галькові аніскільки не залежить на правді, Метелиця міг би сказати, але йому заважає гітара. Артеміда не зовсім розуміє, про що йдеться, Маркуша… Маркуша — зайда, випадково тут засіявся, наче горіх-самородник, йому що — поставить виставу, заробить свій диплом, змусить їх повірити в нього — на цей один раз, бо інакше не буде вистави,— а потім тільки його й бачили, а вистава потихеньку без господаря, без диригента розлізатиметься по швах, розхитуватиметься і вмиратиме собі, і в душі теж щось умиратиме, умиратиме… Часто ж так буває: спалахне надія, в режисера повірять, у вогонь і в воду готові за ним піти, не тому, що він твій однодумець, а тому, що тебе змусив своїм однодумцем стати. У роль повіриш, і автору, і партнеру — а вистава піде разів з двадцять, і нидіють потім декорації у “кишенях” за лаштунками, поки не спишуть, не порозтягають на підбір в інші спектаклі, щоб дешевше обійшлася постановка, і мертво лежатиме в пам’яті текст ролі.
Ніхто тут не хоче правди. Всі втомилися. І ніч уже надворі.
— Вже би-м була їхала, вже би-м була йшла… Тільки всеї правди не сказала я… І не скажу.
“Наталю, кропиво-жаливо, що ж ти з усього посміховисько робиш, з усіх поруганників чиниш,— говорить Терен.— А сама ж то хоч знаєш, якої правди тобі заманулося, що ти почути хочеш?..”
Відсунувши столика з келихами й пляшками на ньому, Наталя вибігла з кімнати, поспіхом одягла куртку, взяла берет, торбинку — шарфа так і не знайшла серед чужого одягу — і, нікого й нічого не чуючи, вирвалась на сходи.
— Перебрала дівчина, — миролюбно зазначив Галько.— 3 ким не буває…
Справді, перебрала,— невдоволено погодився Маркуша. Нахилившись печальним обличчям до Ко-тусика, додав: — Ви ж не дозволите, щоб ваша товаришка сама одна — о другій годині ночі…— ні, я наздожену її, я прощаюсь — не гнівайтесь!
— Не наздоженете — вертайтесь,— ніжно промовила Котуся.
— Баламутна дівчина. Я був знайомий колись з її батьком і з усім його товариством,— похитав головою композитор на пенсії.
Олександра Іванівна, широко розплющивши очі, думала, що може потекти туш із вій.
