— Я ж казав: ти недобра.
— Сподіваються — а ти розумієш, що дати очікуваного не можеш. Що скінчилося, вичерпалося джерело. Я читала десь табличку — знаєш, тепер манія таблички чіпляти: “Хліб — народне добро, не їж його”.
— Шануй його,— автоматично поправив Іван.
— Авжеж — шануй. Я про іншу табличку. Як там було? Ага, згадала. “Ріки не безконечні, криниці не бездонні, бережіть воду”. Я б людям чіпляла таблички: “Можливості — не безмежні, душі — не безсмертні, бережіть людей”.
— Хочеш сказати, що тебе не бережуть? А ти ще й не куштувала труду по-справжньому, а вже стогнеш.
— Ти букваліст. Жахливий. Я не про себе, я — взагалі.
— Взагалі? Балачки взагалі — безглуздя. Можна й справді взагалі шанувати хліб — а після сніданку пожбурити в сміття недоїдки. Можна взагалі знати ціну воді — і плювати в колодязь. Берегти людей — і вбити людину.
Відставивши чашку, Наталя встала, видобула ще одну свічку, велику, барвисту, новорічно-святкову. Довго присвічувала її від пригасаючого уже вогника тої, першої, і поставила нову зверху, прим’явши рештки розігрітого парафіну. Потім сіла, спершись ліктями на коліна, підборіддям — на долоні і прикипіла до Івана тим своїм довгим, упертим поглядом. Іван відвів очі вбік. Йому раптом подумалося, що вона знатиме про нього більше, аніж він сам.
— Поговоримо ще про театр? Про Олександру,— знову Наталя порушила мовчання.— Це і з нею таке сталося: вичерпали на маленькі ролі, на нецікаво вирішені вистави,— а вона не вміє і дурну роботу абияк робити, от і скінчився весь запас. Повторення самої себе йде, а всі ждуть, плечима здвигають, пальцями тичуть: працюй, грай, показуй, що можеш! Твори! А як уже не твориться, як перше? Думаєш, їй не боляче? Як сіль на рану.
— Своєчасно вирішила кинути театр, бо такої ж долі злякалася? Ледве спробувала — і в кущі? Відваги бракує ризикувати? Ану ж у тебе запас більший?
— Послухай, а що тобі в тому? Що тебе обходить наш театр? Ну, зі мною ясно: роль, диплом… А театр і так невезучий. Отже, є такі, де все йде гарно, колектив має своє обличчя… Ну, знаю, знаю, штамп — а як інакше скажеш? Навіть якщо зрив — то це зрив особистості, наявності, розумієш? Про них говорять, сперечаються, приймають або не приймають, але вони є, є,— а нас наче й нема. Тиша, спокій, усе нормально — і все ніяк. Режисери з’являлись і зникали, ніхто надто довго не затримувався, ніхто не закладав фундаменту на майбутнє. Часом режисери експериментували, актори — спалахували, ох, ти ще не знаєш, як вони вміють спалахувати, увірувати — ось, нарешті, цей, справжній, месія, і вже на все готові задля нього, і навіть на лестощі, на неправду готові — так що ти не будь легковірний, ти не вір нам, Іване. Навіть вибачити не одне йому готові — бо хто ж не помиляється? А він експеримент закінчив, носом покрутив — трупа слабка, без традицій, склад неоднорідний, без перспективи — і тільки його й бачили.
— Про кого ти? Про мене? Чи про себе?
— Не знаю.
— Бачиш, тепер і ти не “взагалі” заговорила. Міркуєш як стара. Ніби столітній ювілей тобі відзначатимуть.
— З генами передалося. По батьковій лінії у мене, здається, всі споконвіку до мистецтва дотичні.
— Хм… А я інтелігент у першому коліні, селом від мене пахне.
— Хлібом,— серйозно, потягнувши ніздрями повітря, сказала Наталя.— А хлібом — це добре. Надійно. Шануй хліб… Якби від мене хлібом пахло, я б так не моталася. Не шарпалася б, може.
Світанок усе наближався, розсував темні завіси, приглядався до світу, який намірювався остаточно оголити, робив бляклішим, млявішим вогник свічки.
— Театр існує в нас якось відосібнено од усього, і від міста. Міг би бути — міг би й не бути. Міг би тут — і ще бозна-де… Ти тільки не думай — я не за те, аби був тільки для цього міста.
— Та чув же, як ти виступала проти регіональної культури, мені підійшло.
— Але я за те, щоб бути — від цього міста. Голосом його — у… у всесвіт. Розумієш, що я кажу?
Іван кивнув головою. Він аж надто добре розумів, дуже добре розумів, про що їй ідеться. Коли б не згадав її в’їдливого: а що сказав Козьма Прутков? — міг би знову згадати про Паневежис і “свого” Мільтініса. У литовській мові два поняття — актор . і
жрець — визначаються одним словом. Подвижництво — таке поняття є на всіх мовах.
— Говори щось,— попросила дівчина,— бо я все базікаю та базікаю, повело мене сьогодні на балачки. Коктейль, певно, ще й досі з голови не вивітрився. А тобі?
— Вивітрився,— сказав Іван.— Не мусила пити. Пора мені, мабуть, і йти вже та дякувати за гостину.
— То що спершу — йти чи дякувати?
Свічка вже зовсім не була потрібна. У сірому повітрі плавав такий же сірий, пахучий димок Наталиної сигарети.
— Кажеш — говори; а ти не думаєш, що ми надто багато говорили? За глибокодумними текстами про мистецтво втрачаємо справжній його зміст, за балачками про себе самих губимо себе ж істинних, руйнуємо уміння думати — за вимовленим, ще не обдуманим як слід.
— А як же тоді зрозуміти* одне одного? І звідки тоді оте біблійне, предковічне: спочатку було слово?
— Послухай, а це ж ідея…
— Що?
— Ні, нічого… Скажи, ти боїшся самотності? Боїшся впасти у відчай?
— Зовсім уже світло за вікном.
— Я знаю, зараз піду. І все-таки — якщо спробувати через пантоміму, наприклад, усю сцену з Анд-рюсом, і не тільки там — без слів, тільки рух, самий тільки фізичний вияв почуттів, і тоді весь внутрішній рисунок ролі повинен змінитись…
— Пантоміма? У нашому театрі? З акторами, які вранці навіть потягушечки не роблять, ковтають свій солідний сніданок і повагом ідуть до автобуса? Ти вже не знаєш, за що хапаєшся!
— Не віриш, що зможу?
— А що залежить від моєї віри?
— А від чиєї ж?
Вона нічого не відповіла, Іван теж примовк, мимоволі став пильно придивлятися до картин, а роздивившись, вирішив, що ані сюжети їхні, ані композиція не цікаві йому. Виглядало на те, що звучить тут тільки одна якась дуже невиразна нота, і художник тільки ту ноту й чує скрізь, за що б не брався. Переважали натюрморти, було кілька портретів. Просто на Івана дивилася жінка з лицем, ніби вкритим вульгарними рум’янами, із скляними очима. Це не міг бути шарж чи іронія, художник, без сумніву, старанно передавав образ людини, котру бачив перед собою, і хотів навіть зробити їй приємне, надаючи якоїсь величі цій поставі. Пусте нутро, однак, уперто визирало й лізло назовні крізь голубувату булькатість очей.
Найбільше з усього Іванові припав по душі букетик усохлих квітів на столику під його ліктем.
— Звичайно, я дилетант, не надто в малярстві й розуміюсь…
— Не признавайся. Художник у театрі — це твоє друге “я”.
— Проповідуєш прописи. Це як ремарка в п’єсі, до уваги можна взяти, дотримуватися не обов’язково. Я не про те. Я хотів сказати, що цей твій магараджа, як ти його назвала, цей Терен чи що?
— Терен? Я щось про нього говорила?
— Говорила, як чай розливала.
— То — що Терен? — визивно нагадала Наталя.
— Терен цей — досить посередній художник, як на мою думку.
— А-а…
— Вважаєш, що не маю рації? Помиляюсь?
— Помиляєшся. В корені.
— Може, не знаю. Слухай, якщо ти не йдеш сама — то скажи, як вибратися. Засидівся, аж ноги стерпли, тут страшно тісно, дуже продуктивний художник, цей твій Терен. Невже йому нічого не вдається розпродати, щоб розчистити хоча б майстерню?
— Вдається, чому ні. Недавно навіть японці щось приходили оглядати, для каталога фотографували, так що ти не дуже… Гроші на таксі маєш? Зранку можна впіймати, не те що посеред ночі. Бачу, бачу, не маєш. Або ж самі крупні, нерозмінні. Зараз дам. Скажи — до муздрами на Цитадельній, то вже напевне довезуть.
Повітря, там за вікном, рідшало, на стінах будинків, що здавалися пласкими, змигували й гасли нові жовті квадрати — як на величезному світловому табло. В одному з вікон Іван запримітив підвішаний на плечах до фрамуги білий піджак.
Обережно, намагаючись нічого не зачепити, хлопець одягав свій розкішний прадідівський кожух. Поринав у нього як у захисток. Дивлячись на дівчину, чомусь подумав: а між ними є щось спільне, між Наталею і тією жінкою з поїзда. Різні — і подібні. Затяті обидві. Обидві люблять свій хліб до фанатизму. І жодна з них не вірить Іванові. Для одної він — утікач, ну так, утікач, дезертир, а для другої — зайда, експериментатор, запалить вогонь — і не берегтиме ватри. От тільки жінка — та в себе вірить, у свою потрібність, а Наталя в собі, здається, зневірилась. Що ж, не сумніватися не можна, хоча й вічний сумнів не дасть дійти до вчинку.
Гладячи довгі кольорові тороки на білому верхові кожуха, Наталя запитала насмішкувато:
— Що ж ти, режисере, не вмовляєш мене більше зостатися у театрі? Може, мені хочеться, щоб ти вмовляв? Може, мені цього, як води, треба?
“Переконай мене, Іваночку, що я найкраща, най-талановитіша, найрозумніша, що тобі без мене не обійтись ні сьогодні, ні завтра, ні потім. Говорити правду не обов’язково. Це хвороба — говорити правду, тільки правду, всім і завжди. Існують люди, хворі на безоглядну сміливість, вони нічого не бояться, лізуть скрізь у саме пекло, й іншим, нормальним, тим, хто відає страх, з ними просто неможливо спілкуватися, жити поряд, бо ті сміливці змушують усіх пхатися в пекло, тягнуть на край провалля. А я хвора на правдомовність,— чуєш? І скажи: зле воно чи добре?”.
В узголов’ї тапчана лежали книжки, які Іван ще раніше зрушив був трохи з місця, зараз вони поволі зсувалися на долівку, по одній і безгучно — весь світ потонув у, неперервному золотавому дзвоні, котрий до краю наповнив їх собою. Іван підклав Наталі під голову свою долоню, в потемнілих його очах відбивалися розширені Наталині зіниці, злившись потому в одну, велику й незбагненно чорну, Наталині руки, груди й коліна були замерзлі, холодні, і їй здавалося, що Іванове тепло обгортає її щедрою хвилею, переходить до неї, рятує її, передається їй назавжди, назовсім.
Білий надійний прадідівський кожух прикривав їхню наготу од просвітлілого цікавого ранку.
— Мені що — причулося чи й справді півень співає? — пошепки запитав Іван.
Наталя поворухнулась під важким кожухом, відповіла й собі пошепки:
— Півень. Ми ж на околиці, між містом і селом.
Кожух трохи зсунувся, дівчина побачила на Іва-новому смаглявому плечі такі ж, як і на обличчі, темні родимі цятки. Торкнула делікатно пальцем крихітну цятку, злякалася свого розчулення й ніжності, запитала насмішкувато:
— Було й таке, правда?
— Було,— погодився Іван.— Тільки не так: не з тобою. І — без півнів.
Хотів запитати — ну, от, як же тепер твій магараджа,— та своєчасно прикусив язика. Зате знову заговорила Наталя.
— Іване! Ти — визнаєш компроміс?
— Чудна. Таке зараз питаєш.
Свічка потихеньку плавилася зовсім, стекла кольоровими патьоками. Вони застигли, набравши фантастичної форми.
— Ти добре подумай, перш ніж відповісти: визнаєш?
— Не муч мене, я не можу зараз думати. Я спати хочу,— засміявся Іван, обнявши дівчину.— А на одинадцяту — до театру, на репетицію. Котра зараз година?
— Втратив хлопець відчуття часу. Сьогодні нема ранкової репетиції — в репзалі оркестр вправляєть-ся. Кажи — визнаєш компроміс? Розумний, солідний такий, нормальний компроміс?
Вона з усією очевидністю дражнилася, провокувала, під’юджувала, змушувала до однозначної відповіді, і він піддався, не відчуваючи небезпеки.
— Справді нема репетиції? Ну, коли так, то говоритиму правду. Як-ти. Визнаю компроміс. Визнаю— як необхідність у побуті, в щоденному житті, в нормальному спілкуванні. Не як філософію, а як необхідність. Але це в побуті, у приватних і примітивних, так би мовити, справах. А в найголовнішому — у мистецтві — ти що, Наталю, ні, ніколи в світі. У мистецтві під загрозою смертної кари не пішов би на якісь угоди, умови!
— Браво! Повтори ще раз — так гордо звучить! В усіх життєвих випадках ти цим себе не принижуєш, ні? І, такий непринижений, зі сцени своїми виставами що будеш проголошувати? Компроміс у побуті? Вседозволеність у приватному житті — і свята чистота у мистецтві! А як ти відмежуєш життя від мистецтва? Маєш на це якісь хімічні засоби? Брехня, фальш! І ти, значить, сподіваєшся, що я тепер гратиму у твоїй виставі оту чисту, світлу дівчину? У твоїй виставі? Хай вона провалиться, твоя вистава, хай її ніколи ніхто не побачить!
— Ти чого проклинаєш, Наталю? До чого тут вистава? Чуєш, чуєш?
Вона підвелася, не соромлячись своєї наготи або ж і зовсім забувши про неї:
— Заробітчани — ось ви хто! Ви всі!
Іван не одвертав очей від дівчини. Тривожно-радісне почуття охопило його. Якраз тепер, чомусь саме в мить найкатегоричнішої, вголос, відмови, відречення Наталиного від нього, від вистави й від самого театру, він зрозумів, що саме цього вона не зречеться ніколи. Надто голосно кричала. Надто гострими були звинувачення, на які вона, власне, не мала ніяких підстав, окрім слів, пустих Іванових слів. Вчинків же його вона майже не знала ще, не могла знати. Мабуть, тим криком щось у самій собі намагалася заглушити, приборкати.
Стягнувши бог знає звідки не то полотно якесь, не то настільник, укривалась ним, уся тремтячи й від холоду, й від знервованості, заметалася поміж картинами, наче шукала звідкись виходу, і хлопцеві над усе хотілось заспокоїти її, а водночас він боявся ще більше рознервувати чимось.
Раптом вона сама стихла, прислухаючись, Іван так само завмер. У дверях хтось шпортався ключем і, не одчинивши, поторгав клямку. Наталя затулила уста долонею, другою рукою притримуючи на собі свою несосвітенну мантію.
— Ммамма!
З-за дверей стривожений жіночий голос покликав Наталю. Дівчина мить мовчала, потім озвалася:
— Що?
— Господи, як же ти мене налякала! Вічно якісь історії. Не могла подзвонити, що будеш тут ночувати. І коли ти подорослішаєш? Відчини.
— Я ж казала тобі, що затримаюсь.
— Та добре вже. Відчиняй.
Підійшовши до Івана, Наталя провела пальцями — швидко й легко — по його розгублено-зніяковілому обличчю, торкнула коротко стрижену голчасту чуприну. Враз уявила всю безглузду комічність Іванового стану: він усе ще лежав під розкішним кожухом свого прадіда, не відважуючись поворухнутися, не знаючи, як поведеться далі Наталя.
— Не відчиню, мамо!
— А то ж як?
— А так,— і раптом безсоромно-радісно засміялась:— Тут зі мною мужчина,— і знову провела пальцями по Івановій щоці.
— Наталю, ти збожеволіла! Відчиняй негайно!
— Мамо, я говорю цілком серйозно: не можу.
— Наталю!
— Хочеш, я тебе заспокою. Заміж я за цього мужчину не збираюсь. Дитину тобі на руки не здам. Я тобі не довіряю. Ти запроториш її не знати куди і з яким попутником.
— Перестань, не блазнюй,— що за дурні жарти? Зрештою, в яке становище ти мене ставиш і того мужчину? Я б на його місці… Звичайно, якщо він справді мужчина.
— На його місці ти не можеш опинитися. Хочеш почути його голос, щоб не терзатися сумнівами? Іване, скажи “няв”! Ось чуєш — “няв”, він сказав “няв”, мамо. Тепер іди спокійненько додому, ще встигнеш попрацювати. Я коли-небудь з’явлюся. Коли-небудь…
Утопивши обличчя у довгій м’якій вовні кожуха, вона заплакала, гірко й безнадійно, мов на прощання. Іван гладив її, як маленьку, по голові, цілував і лагідно умовляв: ну чого вже тепер плакати, заспокойся. Звівши на нього змарніле враз, спотворене болісною гримасою і вкрите червоними плямами обличчя, вона попросила: вибач, я не думала, що все так вийде, — шморгнула носом і спробувала всміхнутися: який божественний фарс! За всіма законами жанру!
Усе ще прикрита своєю хламидою, вона не могла поправити волосся, не могла випростати руку, тепер уже соромлячись Івана. Він скрутив у тугий жмут її волосся, долонею притримував вузол, який здавався завеликим для її голови:
— Давай поклянемося ніколи не говорити про театр — поза театром,— добре?
— Аякже, не ти перший такий мудрий. Ми за балачки про театр викладали по п’ять керебе в “чорну касу”,— і що? Гадаєш, вилікувалися від цієї болячки? Де там…
