Осінь. Широке вікно навскіс перетяте вигнутою виноградною лозою. На ній тріпочуть тонкі, прозоро-жовті листочки, їх візерунок навертає до думки про старовинні гобелени. Сонячний промінь пронизує листя наскрізь, воно поволі темніє, тліє, розсипається рудим попелом.
Усе містечко в тихому шурхотінні листя. Невпинний шелест його у повітрі й на землі, під ногами. Він наповнює все довкола, віддаляючи гуркіт автомобільних моторів і звуки людських голосів кудись далеко, у безвість.
Врізані в синє небо дахи в червоних панцирах черепиці. Розігріті сонцем, вони, мабуть, теплі на дотик. Контури дахів і недалеких гір творять природну, тривку єдність. Замкнуте, одвічне коло.
Останні червоні, солодко-пахучі ягоди яскріють на довгім гнучкім пагіллі в малиннику.
Важкі, теж останні, кетяги чорного й рожевого винограду. “Ізабелла”, “рислінґ”. Назви урочисті й витончені. Виноград перестиглими ягодами скапує вниз, у суху траву, на світло-медове листя. Осіннє яблуко “джонатан” чекає перших приморозків. М’яку, соковиту грушу смачно скльовує птах. Ще свіжі голівки дрібних хризантем на високих, ослаблих уже стеблах. Стебла ось-ось всохнуть, зламаються, і тоді білі й брунатні зірочки звільнених квітів попливуть без вороття за вітром.
Бджоли. Ще й досі носять у вулик жовтогарячий, синій і червоний пилок на обважнілих прозорих крильцях. Втомлені, майже знесилені, здійснюють своє одвічне призначення.
Маргарита, ставши на коліна біля вулика, в молитовній зачудова-ності спостерігає за ними. Це може тривати годинами.
— Вважай, — сміється Богдан, — щоб сама часом не стала бджолою.
— Ти мене й поміж бджіл упізнаєш. — тихо відказує Маргарита. Вона зараз в елегійному настрої.
— А що, це зовсім просто: котра нічого не робитиме, то й буде моя Ґіта!
— Позирайте на нього! То я ще мало роблю? Не дам сьогодні вечері — будеш знати.
— Ой, ні, на Ґітиних руках білий світ тримається, то я лише пожартував, — відразу поступається Богдан. — Хочеш знати: твої стелажі в бібліотеці — як справжні соти, а ти поміж ними — бджілка. Невсипуща бджілка.
— О! — Радіє Маргарита, полишає бджіл і йде до хати. — Будемо сьогодні пекти крумплі. Клади вогонь, Богданку.
— День, день, білий день, — Мугикає Богдан. — Вставай, милий, клади вогень…
Я знаю: картоплю пектимуть задля мене. Так буває щоразу, коли я приїжджаю до них. Задля мене — поїздка в гори і печена картопля. Вони завжди влаштовують такі осінні свята, це вже наш ритуал. За шість років я встигла звикнути до того, що Богдан називає мою сестру по-тутешньому, і часом сама кличу її Ґітою. Я полюбила її довгі й по-дитячому докладні оповіді про бібліотечні справи та звички бджіл. Богдан усе це вислуховує, мабуть, всоте, однак завжди виявляє щире зацікавлення. Сам >ке пильно оберігає свої професійні таємниці навіть від дружини, йому байдуже, що в маленькому містечку люди й так один перед одним відкриті, як на долоні, з усім своїм життям. Богдан зроду не здатний просторікувати про справи, а вже щодо своєї медицини — то й зовсім не дозволяє собі вимовити пустого слова.
Я звикла до неговіркої вдачі Богдана й до того, що моя молодша сестра — заміжня й мати п’ятирічного хлопчика, а ось до цих осінніх свят не звикну ніколи. Щось таке вони в собі мають…
Маргарита перейняла місцеву говірку (“а як же інакше, люди скажуть, що горда, коли по-їхньому не знатиму”), та й я вже не прошу перекладати, коли вона говорить “оболоко” замість вікно чи там щось інше.
— Погляньте на них! — обурюється Маргарита. — А ще мене неробою дражнять! Хліба не купили! Гони, сестричко, по хліб.
— Не хочу, — кажу я. — Обійдемося.
— Е, ти як знаєш, а я не обійдуся. Люди кажуть: дурне сало без хліба, чи ти забула? Вибери хоч огірків та помідорів із діжки, — наказує вона вже десь за хвірткою, бо встигла “осідлати” велосипед і “погнала” по хліб.
До ночі ще далеко, а містечко поступово охоплює темінь. Світло високого місяця тут завжди здається містичним, ірреальним, воно ніби не проливається на землю, а застигає високо, навіть не сягнувши гір. І чомусь звідтіля, з гір, мені вже вкотре вчувається крик оленя. Розумію, звичайно, що це неможливо, гори надто далеко, та щовечора прислухаюся: ану ж і справді?
Хліб уже лежить на кухонному столі.
У заіржавленому, часто вживаному начинні, котре з вигляду нагадує велику шашличницю, — пекельно розжарене вугілля. Печуться крумплі (картопля, мандибурка, бараболя, бульба, як ще?).
Від вогню струмує тепло. Моя права щока палахкотить, лівій — холодно. На довгі шампури з дерев’яними ручками Маргарита нанизала по великій цибулині й добрячому шматкові солонини із шкуркою. У червоному відблиску жару цибулини здаються ще округлішими, ніж є насправді, і густо-золотими. За якусь хвилину до того, як уже спечеться закладена в жар картопля, цибулю й солонину починаємо зашкварювати. Це воістину ритуальне дійство. З яких воно часів? А чи й початку не має?
Вихоплюється високе полум’я — жир стікає на жарини, сичить. Золотава округлість цибулі м’якне. Шкоринка солонини чорніє. Треба опустити шампур вістрям уділ, тоді краплі стікатимуть на цибулину. Богдан, як чаклун або жрець, одним спритним рухом вихоплює спечену бульбину, вона така ж чорна, як погасла вуглинка, і я дивуюсь, як безпомилково він видобуває саме картоплю, адже зовсім стемніло. Однак розпитувати даремно — він тільки усміхнеться й розведе руками. Бульба обпікає долоні. Надлуплюю її — вона готова. Богдан вибирає з жару решту, кидає в металеву сітку, ніби не відчуваючи, яка та картопля гаряча; протрушує її в сітці, щоб облетів попіл. Від цього несподівано вистрілюють доокруж крихітні, як вогняні комахи, іскорки. Розтинаємо кожну бульбину навпіл — вона тепер парує на імпровізованому столику (два табурети зсунуті докупи й накриті папером). Маргарита заворожено стежить за кожним рухом чоловіка. Я відводжу погляд, намагаючись бодай щось побачити поза нами, у світі, що лежить за межами наших простих і добрих родинних стосунків. Маленький садок — наче стіна, що не дає сягнути кудись далі. З-за ледь помітного у темряві стовбура старої груші (я не бачу, тільки знаю, що там — груша) на мене дивиться сумне, мудре око лагідного оленя. Ніхто більше не помічає цього. Нікому я не вказую на оленя. Повірити в нього було б зовсім неможливо, якби я напевно не знала, що його намалював колись давно художник Ніко Піросмані. Олень зараз тихо стоїть біля груші, світло місяця врешті пробилося крізь густу темряву, що впала на землю, і тому оленя дуже добре видно. Він зовсім непорушний, навіть трохи статичний, ми пильно придивляємось одне до одного. Задля чого він аж сюди прибився, як опинився тут?
Путі людської пам’яті несповідимі.
* * *
Я хотіла побачити в Тбілісі будинок, де жив художник Ніко Піро-смані в останні свої дні. Може, сам Ніко насміявся б із цього бажання, бо й справді — чому не посміятися? Поки був живий, і йому так само, як мені, або й ще більше, потрібна була людська доброзичливість, щирість і прихильність, він нічого не мав. А тепер, коли йому давно вже й того не треба, ним усі цікавляться. Так і лізуть у душу, хоч бери та ховайся й по смерті від людського ока. За життя — від прискіпливого й байдужого, по смерті — від настирливого, цікавого. Перший-ліпший всезнайко і сноб, потрапивши до Тбілісі, вважає своїм обов’язком оглянути виставлені в музеї картини Піро-сманішвілі, попліткувати про його безтямну закоханість у зрадливу танцівницю — француженку Марґариту, задля якої Ніко спродав свою молочну крамничку, купивши натомість цілий віз троянд для коханої; а ще, проштудіювавши кілька книжок із мистецтва, той сноб візьметься порівнювати Піросмані з французом-“митником” Руссо, процитувавши когось із авторитетних знавців, або ж із Катериною Біло-кур чи старим Никифором і, округливши премудрі вуста, пирсне зневажливо-іронічним здивуванням: як, ви не знаєте Піросмані?!
А й справді, хто знає Піросмані?
Мене щоразу скеровували в інший бік. “О, Ніко!” — заблищавши дикуватим чорним оком, розуміюче вигукнув молодий тбілісець і з доброзичливою хапливістю, плутаючи грузинські слова з російськими, пояснив, як пройти до будинку, де минули останні дні життя Піросмані. Уважно запам’ятовуючи, я двічі перепитала, коли звертати ліворуч, коли йти навпростець. І все ж нестямилась, яким чином широченний і залюднений бульвар ураз завів у безвихідь. Праворуч височіла прямовисна скеля, чорний камінь здавався велетенським неторканим монолітом, який не здужала б потрясти навіть світова катастрофа. А все ж десь прокралися тонкі, мов павутинка, розколини, бо скеля була волога: крізь камінь просочувалася вода, ближче до долу перетворюючись на дзюркотливі патьоки й спливаючи безнастанно мені під ноги. Зеленими плямами повиступав од вологості мох. Десь над головою в мене простиралося небо, я щойно бачила його, але тепер звела очі вгору з острахом і сумнівом. Світ і там, угорі, затуляла важка скеляста брила. На вершечку її, ледь не під самими хмарами, стояв зовсім сучасний і без будь-яких архітектурних премудрощів будинок. Невідь-як, інтуїтивно, мабуть, я зорієнтувалася, що це готель, із котрого так недавно й з добрими надіями вийшла на проспект Руставелі, однак, здавалося, дороги назад, до готелю, вже не віднайду. Доброї півгодини тому мені й на думку не спадало, що готель збудований на скелі. Тепер він стримів наді мною так високо, що аж ніби похитувався, загрожуючи не втриматись на тій висоті.
Отже, скеля моторошно, гнітюче, якось під кутом нависала наді мною, вузька дорога тулилася чимраз щільніше до підніжжя того кам’яного, сліпого монстра, такого несподіваного посеред міста, і виглядало на те, що за якийсь десяток кроків доріжка вислизне з-під моїх ніг, ставши ниткою, майне під землю, й зникне, потягнувши за собою й мене.
Майже впритул до скелі, торкаючись одне одного вітами, росли старі дерева, назви яких я не знала, а поза ними, ліворуч, уздовж Кури, тяглася рівна, широка набережна. Я бачила ріку, золотисто-червоні спалахи якої дражнили зір, коли сонце виривалося на свободу з-поміж сірих осінніх хмар; бачила площину набережної і такий самий рівний протилежний берег. Там стояло місто, спираючись спинами будинків на високі скелі, що, напевно, були надійним захистом для жител і не жахали людей, як-от ця, наді мною.
Будинки й схили гір відсвічували червонястими, зеленкуватими й цеглястими барвами, вони здавалися теплими й доступними. У цьому переконанні утримувало й те, що по той бік річки, куди було перекинено міст, спокійно ходили люди. Та тільки вибратися туди з моєї безнадійної самотини не було найменшої змоги, бо поміж мною та мостом, наче на невпинному, як перпетуум-мобіле, екскалаторі, сунув уздовж дороги суцільний потік машин, і навіть найобережніша спроба прослизнути на той бік рівнялася самогубству.
Існував тільки один-єдиний спосіб порятунку: завернути назад, до того місця, де чорноокий земляк Піросмані збив мене з пуття, порадивши йти в цей бік. Чи то я сама заблукала й збилася на манівці?
Довелося повернути.
“О, Піросмані”, — задумливо і з сумовитим пієтетом прошепотіла стара грузинка у чорному вбранні й тонкою худою рукою вказала на височенну гору в зовсім іншій частині міста: “Там, там той дім, — запевнила вона. — Ти, я гадаю, не тутешня й тому зовсім не звична спинатися на такі крутосхили, але спробуй. Я, мабуть, утричі старша за тебе, а однаково піднімаюся туди, на гору, до його домівки, бодай раз на рік, здебільшого восени, в таку гарну, як сьогодні, погоду, то чому б і тобі не спробувати піднятися?”
Там, де я опинилась, послухавши поради старої грузинки, уперто дерлися вгору маленькі будиночки, усі з різьбленими дерев’яними галереями і приналежними старому Тбілісі атрибутами, так старанно й докладно описаними кожним, хто побував там, що годі додати до цього опису щось нове. Здається, ніби кожна додаткова деталь тільки зіпсує вже готову картину, перекреслить її викінчену завершеність і зруйнує ідеальну відповідність її з дійсністю. А попри все кожен прагне щось додати, бодай маленький штрих, мазок, бодай дрібку, а таки ж свого власного враження чи пережиття.
З-під ніг вислизали, не зрушивши, проте, з місця, старі, вичовгані (або й відполіровані) сотнями, тисячами підошов камені. Округлі, різнокольорові, увігнані в землю, як величезні цвяхи, вони також творили своєрідну картину, варту пильної уваги. Назустріч мені уздовж, — але ні, яке там уздовж і назустріч, хіба скажеш так про звивисту, круту вуличку? Скоріше — на мене згори вивергалась автомашина, вантажена колодами. Вона виникла, як у кошмарному маячінні, й навряд чи годна була спуститися униз вузькою, у три кроки завширшки, вуличкою, от хіба що рознесе, розтрощить, розметає навсібіч маленькі, хиткі, порохняві й крихкі будинки з химерними галереями, старими дверима й деренчливими віконницями та розвішаними навпроти сонця барвистими килимами; і вслід за безоглядною, як знавіснілий слон, машиною утвориться руїна, підніметься у піднебесся жалісний плач та лемент. Але ні, все гаразд. Обійшлося. Машина нікому не вчинила біди. Не торкнула навіть тонкої, беззахисної чинари, хоча петляла вниз із такою швидкістю, що я ледь встигла відскочити й притулитися до дверей одного з будиночків, якому, на мою думку, загрожувало невідворотне знищення.
Вуличка вибралася з міста; пахло травами, які не розрізнити, не розпізнати й не назвати. Вітер покірливим псом лягав спочити в тих пахощах, а потім знову зривався, немов намірився когось наздогнати. Внизу лежав Тбілісі. Тепер ніщо не тиснуло на плечі, всі скелі опинилися під ногами, і можна було присісти на плескатий камінь, щоб передихнути бодай хвильку. До сірого стовбура обдертого, давно всохлого дерева зеленою чіпкою ящіркою прилипла гілка плюща. Сніг на далекій вершині гори нагадував охайну шапочку старого свана. Вітер знову повернувся, мабуть, він гайнув був щойно на старий тбіліський базар, бо сплуталися, перемішались усі запахи, зникла духмяна чистота вільних гірських трав, і ніздрі забивав спогад про зелену шкоринку не визрілого ще мандарина, про гарячу міцну каву й траву киндзи й барбарису, а також про великі зубці квашеного часнику, й гостроту ткемалі, і солодкий смак дині та винограду.
“Послухай, а що ти тут сама-одна робиш?” — запитав довгообразий довгоногий грузин; він ніс величезний кошик, може, це з того кошика якраз і линули з вітром усілякі запахи, бо вмостились там дині, виноград, притулився скромно білий часник, стирчало обсмалене на лютому вогні руде, як аджика, стегенце молочного ягняти й цікаво визирала на світ закоркована кукурудзяним качаном пляшка вина.
“Мене запевнили, що десь тут поблизу є будинок, в якому жив Ніко Піросмані, от я й шукаю той дім”.
“Ох-хо-хо! — реготав щиро перехожий, опустивши на землю свою ношу з мільйонами запахів. — Піросмані! Тут жив Піросмані? Хто вигадав таку нісенітницю? Ніко — на безлюдді? У глушині? Та нізащо в світі!” — Від невтримного реготу в нього потекли сльози по розчервонілих щоках, вітер схарапуджено зірвався з місця, хмари шугонули поза гори, небо зробилося сліпучо-чистим. І в його синяві я побачила відбитий образ Тбілісі, перерізаного темно-бурою спіненою Курою. Чоловік трохи вгамувався й тихо, лагідно пояснив: “Я то вже напевне знаю, де жив Ніко. Можеш мені повірити. Йди ген туди”, — махнув він рукою зовсім невизначено, навмання, але годі було уточнити напрямок, бо перехожий із кошиком за мить був надто далеко, щоб розчути моє запитання. Хитка постать маліла й маліла в кінці стежки.
Часом трапляється: силкуєшся пригадати вірш. Бракує одного-двох слів, щоб усе стало на місце й виникла цілість, але слова ніяк не з’являються в пам’яті і з’явитись не можуть, бо насправді й вірша самого докладно не знаєш, а так, чула десь випадково. Подібне трапилося зі мною в Тбілісі. Я вперше опинилась у місті, а мені здавалося, наче достеменно знаю (впізнаю) кожен ріг вулиці, і варто ступити один-два кроки, щоб натрапити на потрібний будинок, ба навіть у будинок той я ніби навідувалась безліч разів доти, та ніяк не можу згадати, в котрий бік слід ступити крок чи другий.
Піднімаючись угору кам’яними сходами, вже позбиваними й затертими, я відкрила для себе велику, помпезну й до безглуздості пихату будівлю. Сходи вели просто до широких вхідних дверей і далі, далі, їм кінця не було, але вони таки привели у довжелезну залу, настільки довгу, що в перспективі вона звужувалась — темно-червона її барва ставала у глибині майже чорною. На розставлених уздовж зали столиках були викладені в кришталеві вази жовті, майже прозорі груші, так само прозорий, довгастий, як шліфоване янтарне намисто, виноград; розрізані навпіл гранати поблискували рубіновим соком, і та червінь відбивалася в білих гладеньких щоках яблук. Пляшки з тонкими шийками стояли поряд із вазами, а на червоних серветках світилися келихи, і в білих тарілках жовтів тонко нарізаний сир, прикрашений стручками перцю й ніби мережаними листками пахучої зелені. Я сіла при одному із столиків, офіціант, наче тільки того й чекав, виник тут же, спокійним і вивіреним рухом відкоркував пляшку, вточив у келих червоного вина. Вино мало чудовий, але зовсім незнайомий смак. Мені такого не доводилось досі куштувати. Офіціант усе ще тримав у руці пляшку, наче був певен, що я попрошу долити вина. На етикетці виднілася маленька репродукція з картини Ніко Піросмані. Зображуваний там кошик нагадував той, що його ніс перехожий грузин. Вино називалося “Піросмані”. Усе це скидалось на нечуване святотатство, до якого й мене долучили якимось робом. Власне кажучи, належало підвестися й піти, але офіціант, хоч зовсім не заохочений моїми словами й видом, — я уперто й невдоволено мовчала, — подав тацю з наїдками і заставляв ними стіл, і гіркувато-гострі, смачні запахи дражнили уяву, пливли вздовж зали, а з одного її кутка долинала тиха мелодія застольної грузинської пісні — мравалжамієр: хтось там старанно й зумисне притишував, загамовував свій голос, щоб, не дай Боже, не порушити якоїсь тільки цим людям видимої й зрозумілої гармонії, бо для мене тут усе навколо існувало зосібна, не пов’язане між собою, ба навіть у дисгармонії. І все ж таки, попри все це, співіснувало, не ламалося.
До зали увійшли, трохи несміло, як і я перед тим, роззираючись, чоловік і жінка, сіли неподалік, мовби саме моя присутність додавала їм певності й свободи. Я подумала, що ці двоє щойно здолали довгу й нелегку путь і мали намір трохи перепочити, приглянутись одне до одного. Оточення вони майже не сприймали, і все ж воно якось сковувало їх, заважало їм. Жінка торкнула пальцями виноградне гроно у вазі, ягоди покотилися їй на долоню, вона тихо засміялась, мабуть, дотик був лоскітливий і приємний. Мужчина закурив, дим миттю розвіявся, та жінка нетерпляче ворухнула долонею — і її супутник погасив сигарету. Тепер він узяв до рук пляшку з вином, приглянувся і показав жінці етикетку. Реакція жінки була для мене зовсім несподіваною: жінка щиро зраділа з того, що вино хтось назвав “Піросмані”. Про це я здогадалася з усміху: так усміхаються тоді, коли неждано, несподівано зустрінуть давнього знайомого або й приятеля і почують від нього щось приємне. Ім’я Піросмані заспокоїло, потішило її, порятувало від скованості й непевності, поєднало з усім на світі. Вона вже не почувалася тут чужою. Піросмані підтримав її у чомусь. Тоді я подумала: так, справді, нічого лихого немає в тому, що вино назвали іменем художника, який сам знав смак вистояного виноградного трунку, цінував його і малював на своїх картинах людей, котрі не зрікалися товариства й застілля.
Виходячи, я боялась озирнутися назад, щоб знову не побачити безконечної перспективи темно-червоної зали, щоб ті двоє, чоловік і жінка, не подумали, ніби я приглядаюся до них.
* * *
Жовте листя осипалось і лягало під ноги, одного листка було цілком досить, щоб прикрити червонясту тротуарну плиту.
Десь там, на вулиці, як і вчора, і позавчора, дітлахи згрібають на купи опале листя і спалюють його. Вогнища спалахують одне при одному вздовж вулиці, мені аж боязко, чи не загоряться дерева. Уздовж вулиці ростуть здебільшого горіхи.
Темрява, майже по-літньому тепла, насичена духом багать, пересихає, шарудить, її, здається, можна розтерти в пальцях, як горіховий листок, — і враз вона теж спалахує, бризкаючи іскрами, довкола стає на мить видно, але тільки на мить, поки не перегорить темрява, не осиплеться сірим попелом.
Світ пахне сухим листям і димом, я пахну сухим листям і димом, мабуть, сама ось-ось займуся золотавим полум’ям, і воно стрельне високо вгору.
До ранку вітер розвіє, рознесе попіл, а вділ опаде ще більше листя — і можна буде знову палити його.
Це ніколи не набридає. Дітлахи навколо вогнищ притихлі, мовчазні. Тіні. Язичники, замислено задивлені у вогонь. Десь між ними і сестрин малюк.
