Була в цьому переконана.
— Я стукаю, а ви не чуєте,— ображено сказала Рома, ставши на порозі.— Обідати підете? Там сьогодні подають смачні пельмені. Фредка може підтвердити.
Як я могла не повірити Фреді? Пельмені й справді виявились смачні.
Я досипала до них перцю, солі, долила оцту, проковтнувши аж дві порції.
Смерком сніг уже не падав. У передчутті тихого, зоряного вечора гори завмерли, заніміли, вітер наче ніколи й не зазирав у ці краї, і тільки рівненькі цівки диму струміли десь там у долині, над дахами невидимих будинків, ледь здригаючись у морозному повітрі. Від тої глибокої, як сніги, тиші, було трішечки лячно, і тільки коли десь угорі гуркотів літак чи дорогою проїздила машина, я переконувалась, що не самотня серед тиші й гір.
Музика сьогодні не озивалася, і, ніби сповняючи якийсь наш спільний ритуал, ми з Ромою знову тихо й охоче перекинулися першими словами, які напевно заповідали ще одну довгу балачку.
Я не мала молодшої сестри і тому відчувала чисто сестринську ніжність до цієї дівчинки. Звичайно, вона з тих, кого називають невиправними фантазерами, але я чомусь охоче приймала на віру навіть те, що здавалось неймовірним. Зате про справи конкретні й життєві ми з нею уперто сперечалися.
— От ви Курницького сварите, кажете,— з рогатки стріляє; та людину часом так доведуть, що в кого хоч стрельнеш — брата рідного не пожалієш!
Я вже чула від неї цей вираз — “брата рідного не пожаліє!” Тоді вона розповіла про Лісовика й убиту кимось білку. Історія з білкою скидалась трохи на вигадку, але слова були жорстокі.
— Нехай хтось справді тебе образив, але хіба це значить, що можна весь світ чорним бачити?
— Можна — не можна! Звідки я знаю? Само так виходить, нічого тут не порадиш. Вам, може, пощастило тільки добрих стрічати, от ви й самі добрі. Чи стараєтесь — не знаю.
— Хм. Старатись бути добрим? Людина — або добра, або зла. Це від природи, як колір очей. А старатись?
— Тоді я безнадійна. Я можу тільки старатись, а з натури я зла, і не боюсь нічого, і не люблю нікого.
— Тільки свою Фреду і гори, так? І ще Лісовика? — додала я й відразу пожалкувала. Очі в неї стали сердитими, вона скривила уста і ніби не вимовила, а висвистіла:
— Спасибі, додумались! — і замовкла, лежала горілиць, утупившись поглядом у стелю, звідти звисала довга самотня павутинка і легенько ворушилась. Рома пильнувала якийсь час ту павутинку, а потім, ніби знехотя, вимовила:
— Ну, добре, добре… І що там далі з вашим дорогоцінним Курницьким діялось? Ви його перевиховали?
— А ти як вважаєш?
— Надвоє,— засміялась Рома. — Як бабця: надвоє. Або дощ, або сніг, або буде, або — ні…
Я й справді вже розгнівалась: здається, дівча кепкує з мене й дражниться. Ніби наперед усе знає, більше від мене знає. Я веду з нею поважну розмову, поводжуся як з рівнею, а вона з мене кепкує: ну, ну, як маєте охоту по-серйозному, нехай буде, я не заперечую, і що ж там далі діялося з тим Курницьким?
Аж пропала охота говорити. Слова здавались пустими, як проколота футбольна камера. А й справді, що я з дівчиськом панькаюсь, зважаю на її настрої? Вислуховую усякі химери й тішуся ними, як сорока брязкальцем. Мовби й сама — таке ж дівчисько.
А воно раптом аж підскочило й засміялось:
— От ви й попались, от і попались! Самі собі неправду сказали! Як ви його взагалі, того Курницького, перевиховати можете, якщо ви ж таки й вважаєте, ніби людина або лиха, або добра, і нічого старатись, нічого пробувати? От вам і перевиховання!
— Ну… нехай… піймала ти мене… але твої слова і вчинки теж можна двояко розглядати?
— Як хочете. Слова що? Вимовила — і полетіло. Не впіймаєш, кажуть, то й гаразд, хай літають. А про мої вчинки ви ж нічого не знаєте, я про вчинки не розповідаю.
І тут я пильно глянула на дівчинку. Була вона зіщулена, ніби аж поменшала, схудла, а в очах згас той промінчик, який так вразив мене з перших хвилин нашого знайомства. Погляд спідлоба, затиснуті губи. Маленька рука нервово, неласкаво теребить Фредин чубок, а Фреда тонкою лапою раз по раз дряпає Ро-мину руку, домагаючись ласки і уваги.
Ну й ну… Який з мене педагог? Я справді поводжуся, наче десятилітнє дівча, ображаюсь на Рому, як у дитинстві на подружку. Посваримося зараз, почнемо ділити іграшки, твоє — моє, і кінець дружбі. Негайно треба рятувати наші добрі стосунки. Але як? Як відновити порушену рівновагу? Дівчинка виявилась мудрішою. Або ж чутливішою. Вона вирішила все по-дитячому легко.
— Годі! — сказала й простягнула до мене долоньку над Фрединою головою:— Мир.
Світло я давно вимкнула, але відчувала, що Рома не спить. Дихання її було легке, майже нечутне. Вона не поверталася з боку на бік, як то робиш, коли ніяк не вдається заснути, а лежала нерухомо й не зітхнула навіть, та все ж я знала, що вона не спить. Навіть здавалося, що бачу блиск її розплющених очей.
Я встала, намацала ногою капці, вступила в них і підійшла до вікна; над горами знову сіявся сніг. Тепер він сріблясто мерехтів у білуватому, втомленому світлі ліхтаря, що стояв під нашим балконом, балкон теж замело снігом, і здавався той сніг таким ніжним, м’яким і навіть теплим, що закортіло ступити в нього босоніж.
Пізніше, серед ночі, мені причулося гірке схлипування.
— Ромо, ТИ ЩО?
Відповіді однак не дочекалась. Дівчинка лежала тепер спиною до мене, у напівтемній кімнаті,— світло ліхтаря сягало аж сюди,— я бачила тільки обриси її плеча і пасма волосся на подушці. Причулося, ніхто не плакав. Або ж просто Фреда зітхнула крізь сон. їй могло приснитись, що Рома знову мчить з височенної гори на слаломних лижах.
Повернемося знову до Курницького, добре?
Отже, актриса Ксеня Бортяк запропонувала йому прийти на заняття драмгуртка, він у відповідь звично смикнув плечем, актриса сприйняла це як згоду і вже чекала зустрічі і думала, про що говоритиме з Кур-ницьким. Мусила якнайдалі відігнати сумніви свої та печалі, свій поганий настрій, тихесенько для розради наспівуючи пісню про незрадливого Байбака. Пісенька помагала в роботі, а роботи було по саму зав’язку та ще трохи, бо в театрі готувалися до огляду вистав для наймолодших школярів, а Ксеня Бортяк була зайнята майже в усіх цих виставах. Але попри все не забувала й Курницького або ж навпаки: саме тому не забувала.
І раптом виявилось, що зустріч не відбудеться, бо на неділю запланували виїзд “Весняних перевертів” у район. Актори щонеділі, — а часом навіть у суботу,— виїздять з виставами в районні центри і села. Частина трупи залишається в місті, грає виставу, як завжди, а решта — працюють на виїзді. Ксеня… Що? Так, так, маєш рацію. Відколи ти знаєш, що актриса Ксеня Бортяк — ровесниця, може, твоєї мами, я повинна іменувати її Ксенею Данилівною. Ти вже вибач. Звичка давня — звертатися до неї на ім’я, до того ж актори й поети знані нами здебільшого з імені й прізвища, так воно якось повелося. Тож Ксеня Данилів1 на забула спершу, що в неділю грає на виїзді, тому й запросила Курницького, і ми тепер мали черговий клопіт — як бути з тою зустріччю? Звичайно, наш зухвалець навряд чи з’явиться, але ми ж не мали права не прийти.
— Я їду. Ти їдеш,— бідкалась напередодні Ксеня Данилівна (щось не йде мені оте “Данилівна”!).— Міг би Володя… Правда, він сміється, каже, що це книжна педагогіка, нічого в мене не вийде з тим Курницьким, бо нащо йому мій драмгурток? А ти як думаєш? Ну, от, міг би Володя, але він же з головою сидить у своїх вітражах. Я навіть не маю права просити його…
— Евріка! — сказала я.— Давай попросимо Валю Біленко. Не сумнівайся. Вона погодиться. Я знаю, що кажу.
Театральний автобус стояв у театральному подвір’ї на широких барвистих плитах і чекав пасажирів. Він був сонний, невиспаний — виїздили о сьомій ранку. Старенький, безліч разів ремонтований, латаний, підшитий автобус намотав на свої колеса добрі тисячі кілометрів на дорогах нашої області, він наслухався за свій вік безліч цікавих історій і пісень, сам звідав чимало пригод. Охоче вирушає він у путь. Терпляче очікує акторів, поки вони зіграють виставу, щоб одвезти їх уночі додому. Зносить хуртовину й спеку, мряку й ожеледь, сірий дощ і глинясті путівці, вікна його тихенько озиваються на пісні й сміх, на суперечки й веселі театральні оповідки, без яких не обходиться жоден такий виїзд. Покахикуючи, намагається не підстрибувати на вибоїнах, коли знає, що хтось задрімав з утоми, притуливши голову до вікна чи спершись на плече товариша. Мчить щодуху, аби потім викроїти бодай хвилинку на коротенький відпочинок у затишку лісу. Наче мудрий старий і всезнаючий кінь, він добре пам’ятає ті місця, де можна пошукати при дорозі гриба, зірвати ягоду, вимити руки в потічку, напитися з джерела чи просто глибоко вдихнути свіжого повітря. Автобус наче сам спиняється, не чекаючи повеління шофера, й сам рушає далі, коли всі займають свої місця.
Знаменитий казкар Ганс Хрістіан Андерсен, тільки оком кинувши на звичайнісіньку голку чи там на гороховий стручок, уже знав про них все, бо вмів проникнути в самісіньку душу предмета, для нього нічого в світі не було неживого. І коли він знав такі цікаві історії про голку, струмочок і тиху польову ромашку, то уяви собі, що б зумів він підслухати із зітхань, воркотіння й деренчання старого театрального автобуса, скільки міг би розказати про його дальні й ближні мандрівки! Жаль, що з нами жодного разу не було на виїзді Ганса Хрістіана Андерсена, бо інакше всі на світі довідались би, як автобус сам, без будь-чийого прохання, без спонуки шофера спинився враз одного густо-синього весняного вечора біля розквітлого бузкового куща при дорозі. Кущ задихався від власних рожево-фіолетових пахощів, шалених,— як пісня самотнього, нікому не видимого солов’я. Був той соловей справді сам-один, як і бузковий при дорозі кущ, який палахкотів пахощами й солов’їною піснею, і тому здавалося, наче співає тисяча солов’їв у тисячі бузкових кущів, а попри нього миготіла дорога закуреним вітром, автобусами, машинами, людськими обличчями. І в когось перед очима кущ майне,; соловей майне — і не помітили, не побачили, не прислухалися. Мені тоді здавалося, що наш автобус зник, його не було, він як розтанув, бо не хотів нагадувати про те, що треба рушати далі.
Зупинятися в дорозі треба. Хоча б зрідка слід зупинятися. Бо так і будеш усе минати, поспішати, не помічати — і сам непоміченим майнеш, пройдеш, минеш. Жаль, що не було з нами Андерсена.
Таке діло; такий собі, як пише твій підручник з літератури, “ліричний відступ”. Бузковий кущ — можеш ти, Ромо, мені заперечити,— і весняний соловей також ніякого відношення до недільного виїзду не мають. Але це ще хтозна. Тут якраз і надвоє можна міркувати: з одного боку — ніби й не мають відношення, а з іншого — таки ж мають.
Ні в дорозі, ані вже потім, до самого початку вистави, ми з Ксенею Данилівною і словом не згадали Курницького, не тому що забули про нього, ні, ми надто добре пам’ятали, про нього думали, та вголос, наче змовилися, не згадували. Ну, а пізніше, коли актори у великій кімнаті, що правила їм за гримувальну, готувалися до вистави, коли одягальниці виймали з величезної скрині одяг, коли, наче за помахом чарівної палички, з’явилися короткі хлоп’ячі перуки й під них артистки ховали своє власне волосся й перетворювалися на хлопчаків; коли великий зал Будинку культури поволі заповнювався дітьми, що під’їздили сюди автобусами й машинами з навколишніх сіл, І завіса, здавалося, нервово здригалась і тремтіла, чекаючи, коли ж їй велено буде розхилитись і відкрити таїну сцени, і коли на обличчя акторів лягав грим, а діти нетерпляче бралися бити в долоні, прагнучи приспішити дійство, і гомін голосів то наростав, то спадав — тоді ми тим паче не могли говорити про Курницького. Актриса Ксеня Бортяк уже думала тільки про свого Минька, який мав зараз з’явитися на сцені, хоча потихеньку наспівувала, заправляючи у чобітки вузькі джинси й мерзлякувато поводячи худенькими плечима:
З кінця в кінець селом іду —
І мій Байбак зі мною…
Якраз тоді я безпомильно мусила знайти найпотрібніший тон, щоб звернутися до дітей, ставши на сцені перед залом, де перебували поряд і десятикласники, й першачки. Приїхав театр — і тут годі довго розмірковувати, на кого розрахована вистава, з довколишніх сіл їдуть усі, бо хочуть подивитися виставу. Через те, що зал такий неоднорідний, я й мушу вийти на сцену і в коротенькі п’ять хвилин укласти всі свої думки з приводу вистави, акторської роботи й театру взагалі. Я мушу підготувати в залі глибоку тишу, яка так потрібна для початку, для перших слів, що їх вимовлять актори.
Мої п’ять хвилин минули, і ось за сигналом помічника режисера завіса розсовується.
Дюшка Тягунов на сцені мучився першими майже дорослими стражданнями, але йому ще бракувало потрібних слів, він дивився у безмір космічного простору й шукав, напитував десь там свого ровесника: як йому живеться, що йому думається? Дюшка вірив у його існування і в те, що слід допомагати Миньці — другові-однокласнику, і порятувати Миньчиного непутящого тата, і вкоротити руку хуліганові, і сказати дівчинці Римі, що вона — найкраща в світі і схожа на Наталю Гончарову, дружину Пушкіна. Минька ж, слабкий і безпорадний, шукав підтримки у Дюшки, а потім з’ясувалось, що найголовніше — зовсім не фізична сила…
Усе це Ксеня Бортяк і її партнерка по виставі мусили пережити разом із своїми героями і все показати дітям так, щоб їм повірили.
Одним словом, Ксеня мусила грати свою роль; грати погано вона не вміла, на гру в ній ішло усе: і душа, і розум, і кожнісінький чутливий нерв, і блиск очей, і кожен порух тіла.
Вона чекала свого виходу за лаштунками уся зосереджена, напнута, як канат, протягнутий над прірвою, та й сама вона ніби ступала по такому канату — над прірвою.
В антракті актриса увійшла в холодну гримувальну, я вже там чекала на неї, вона перед невеличким люстерком взялася поправляти грим, а потім враз рвучко стягнула з себе перуку, затулила нею обличчя. Я нарихтувала Ксені чаю. На виїзді ми завше беремо з собою термоси з гарячим чаєм чи кавою, складаємо у торбинки усілякий смачний харч, а потім розгортаємо усе те на одному спільному столі.
— Ксеню, напийся,— сказала я.— Та ти що, слухай?
Актриса підвела голову, ледь зсунула перуку й глянула на мене великими, стривоженими очима.
— Я боюся,— призналася, вона так тихо, що ніхто, крім мене, почути не міг.— Боюся виходити на сцену. Я боюся у виставі того моменту, коли він… коли він вистрілив. Мені здається, що Курницький сидить у залі. Я розумію — це безглуздя, і все одно боюся. Це назавжди?
Що я могла відповісти? Потішати її, переконувати, що й справді це безглуздя, бо звідки ж би він тут узявся, той Курницький? Смішно було все те говорити, я не знаходила слів, знала тільки одне: якби Курницький з’явився тут, якби він потрапив мені під гарячу руку! Одне слово, що тобі пояснювати, ти дівчина кмітлива, сама розумієш.
До кінця вистави я сиділа в залі. Поняття не маєш. Ромцю, як я хвилювалась. Чи то від хвилювання, чи то від бажання чимось допомогти Ксені, але мені здавалося, що ніколи не бачила її такою. Гри такої не бачила. Коли вистава скінчилась, я зірвалася з місця й плескала в долоні. А роззирнувшись довкола, зрозуміла, що той звук оплесків, той запал — не тільки мій. Весь зал звівся й аплодує, й малі, й старші, і хтось поспішає на сцену з квітами, Ксеня стоїть, стягнувши з голови перуку, затуливши нею обличчя, стоїть за лаштунками і, всупереч давнім театральним законам, не виходить на поклони.
Дорогою в автобусі ми реготали, як дітиська, згадували кумедні театральні історії та пригоди, переказували їх навперейми, співали пісень, і шофер даремно переконував нас, що весь цей гамір не на добро, що через нас утрапить в аварію, а ми реготали ще дужче.
Старенький наш автобус покахикує й пильнує дороги, за вікнами вже нічого не видно, чорною стіною стоїсь ліс, чорно спадають на вікна великі дощові краплі, і тільки барвисті світелка машин миготять нам назустріч і попереду, наче тягнуть за собою на строкатій вервечці театральний автобус.
— Слухай,— озивається Ксеня. Ми сидимо з нею на передньому сидінні, вікно тут погано причиняється, у шпарку тонко й холодно дме вітер. Ксеня затуляє шпарку долонею, це мало допомагає, і все ж ми не нарікаємо.— Слухай, а я недавно зовсім випадково взяла до рук Сковороду. Знаєш, так буває — стоїть собі книжка на полиці, місяцями чи роками не зазираєш до неї, а потім візьмеш, розгорнеш на якійсь сторінці, зовсім навмання… Тобі траплялось? І читаєш рядок, як ворожбу чудну, як відповідь на всі запитання, котрі тебе досі терзали. Найчастіше, правда, з ліричними віршами так буває, а тут чомусь Сковорода з його не завжди зрозумілою мені філософією. Який з мене філософ? Однак… Слухай: “Самі тільки мислі наші завжди з нами, одна тільки істина вічна, а ми в ній, як яблуня в своєму зерні, сокриті…” Істина — це ж для нас театр, так? І ми в ній — мов яблуня в зерні! Чуєш: не зерно в яблуці, а яблуня — в крихітному зернятку, бо з нього ж і проростаємо, так? Слухай, може, я не так зрозуміла, не так розшифрувала, але ж для мене, як відкриття: яблуня в зерні!
А потім, поклавши мені руку на плече, спитала про те, над чим думала, напевно, весь час:
— Як ти гадаєш — він приходив? Невизначено ворухнувши у відповідь плечем, я згадала, що Курницький саме таким чином збував усі наші запитання.
…Як виявилося пізніше, попри всі наші сумніви він таки прийшов: Валя переказала мені подію досить коротко, але я додала трохи своєї фантазії — така вже в мене звичка — знаходити завжди свій кут зору й додавати щось від себе.
Як виявилося пізніше — він таки прийшов.
У призначений час при вході до театральної каси Валя Біленко побачила хлопчика в береті й окулярах. Приглянувшись пильніше, вона запримітила, що очі у нього такі, як я їй казала: одне темніше, кольору густого гречаного меду, а друге — світле, жовтувато-прозоре, прискіпливе й лукаве.
— Ти — Курницький? — запитала Валя. Хлопець ворухнув плечем.
— А що?
— Коли Курницький, то слухай: Ксеня Данилівна не змогла прийти, вона сьогодні на виїзді в районі, та якщо маєш охоту, то ми вигадаємо собі якесь заняття. У мене є вільна часинка.
Скоса, як сорока, Курницький приглядався до Валі.
Правду мовивши, коли я просила Валю зустріти Курницького й пояснити, що Ксеня прийти не зможе, то ми зовсім не сподівалися на успіх “операції”. Хлопець і справді не відразу погодився на Валину пропозицію: мовчав, розмірковував…
— Отже, домовилися,— вирішила за нього поквапно дівчина,— вона казала мені потім, що боялася — от він зараз смикне геть. А сама вже почувала себе відповідальною за нього й не хотіла мати на сумлінні невиконану обіцянку. Заповзялася притримати хлопця.
Можеш, Ромцю, не всміхатися хитро. Валя не збиралася виховувати чи перевиховувати Курницького, вона лишень погодилася зустріти його й на якусь годинку чимось забавити.
— Вирішили, так? Підемо до міста, треба зробити кілька фотографій, допоможеш мені, я сама не впораюся. Візьму зараз апарат — і підемо.
— Я не вмію фотографувати.
— То й що? Зате я вмію.
Курницький вагався. Сумнівно, що така можливість зваблювала його, навряд чи він як слід розумів, чому й навіщо його шарпають, чіпляються до нього: приходь, допоможи, адже значно простіше було б, якби йому поставили незадовільну оцінку з поведінки, насварили як слід, вичитали мораль, та й по всьому. І все ж він піддався, скорився. Не то цікавість змусила його до цього, не то щось інше, але погодився.
Валя почепила йому через плече фотоапарат, собі взяла ще один. Це було її захоплення — фотографія. Вона признавалась, що колись навіть мала намір стати фотографом, працювати у звичайнісінькім фотоательє, в якому-небудь маленькому місті, й робити такі знімки, щоб люди самі собі здавались кращими й добрішими. Пробувала навіть переконати мене, ніби за допомогою фотоапарата можна відкрити в людині дивні риси характеру, про які людина сама не здогадувалась. Мовляв, око фотографа — погляд його, підсилений проникливою всевидющістю об’єктива, вловлює цікаві речі. І якби не фотоапарат, я не’ знаю, що вона вигадала б тоді, намагаючись зайняти Курницького. До речі, вона навіть не лукавила, коли сказала хлопцеві, що хоче зробити в місті знімки, вона справді цього хотіла.
Навряд чи Курницький мав охоту розмовляти, відповідати на чиїсь запитання, але ж так само й неговірка, замкнута в собі дівчина воліла мовчати.
Я уявляла собі потім, як вони йшли поряд — Валя зі своєю звичкою раптово зупинятись і, задерши голову, розглядати фронтон будинку, віконницю чи обличчя каріатиди, що тримає на своїх плечах балкон,— і Курницький, котрому ніколи й на думку’ не спадало оглядати будинки, мережива металевих огорож чи кольори каменю на бруківці. Він і справді дременув би геть од тої дивакуватої дівчини, адже сподівався зустрічі з Ксенею (бач, таки весь час “Ксеня”, не вимовляється “Данилівна”), збирався на репетицію драмгуртка, і ось маєш тобі: тьопай услід за дивачкою з фотоапаратом, спокутуй в такий тяжкий спосіб свій препоганий вчинок! Апарат його, зрештою, й утримував.
Валя дуже завбачливо почепила хлопцеві на плече один із своїх “ФЕДів”.
— Він мовчить, і я мовчу,— розказувала мені Валя.— Сама розумієш, яка я красномовна… Йдемо і мовчимо. Звідки я знаю, що з такими дітьми говорити? Казку не розповіси, про світові проблеми сперечатися не будеш. Потім здогадалася: “Як тебе звати? — питаю.— Мене — Валентиною”. А він каже: “Курницький я”. Ну, Курницький, то й Курницький. Потім знову надумала: “Мультики любиш?” Чекаю, скаже, що любить, тоді я розповім, як їх роблять, як я на студії мультфільмів працювала. А він понуро так інформує: “Терпіти не можу, і телека в нас удома нема”. Ну що тут порадиш? Не буду ж я його випитувати, навіщо з рогатки стріляв.
Йшли без слова, а потім Валя врешті запропонувала: “Давай вчитиму, як з фотоапаратом працювати”. З тої миті вони обоє вже не мучилися мовчанням, бо знайшлася нормальна робота, серйозне заняття, і зайвою була пуста балачка.
— З тебе буде добрий фотограф,— коротко похвалила Валя Курницького, бо той і справді на похвалу заслуговував, науку перейняв швидко й старанно і вже сам шукав цікавого об’єкта: хотів впіймати у кадр вежу.
— Ти що — не знаєш, як та вежа зветься? Все життя у цьому місті живеш — і не знаєш? А глянь ще на ту, де не так давно ожив годинник…
Годинник відремонтували, тому він і справді ожив: на темному циферблаті звіддалік видно стрілки й поділки, дзиґарі щогодини вибивають час, добре б сягнути об’єктивом тої вежі й годинника, про який Курницький досі й не відав, він голову вгору не задирав, до звуку дзиґаря не прислухався — оце сьогодні вперше й чує.
— Як його фотографувати? — допитується хлопець, Валя пояснює, а потім пропонує:
— Стань ось тут, у нас залишився тільки один кадр, я тебе сфотографую. Ось так. Дуже добре. Потім, коли проявимо з тобою плівку і зробимо відбитки, покажеш удома.
— Не покажу,— похмуро відповідає Курницький.
— Чому? — сміється Валя.— Не хочеш похвалитись?
— Не зможу похвалитись, — раптом звіряється Курницький, дивиться просто в обличчя дівчині й видихає, ніби щось підштовхнуло до тих слів: — У мене батьки незрячі. Не бачать. Сліпі!
Валя розповідала потім — і я відразу все уявила й відчула з її розповіді — її наче морозом по плечах обдало. У саме серце — болем. Авжеж, он звідки все: і ті його окуляри, і насторожена їжакуватість, і навіть те, що мультики не любить, телевізора вдома нема.
