І
Правду кажучи, Маріанна ніби й не заважала. Просто мовчки сиділа на бумі і дивилась, як ми тренуємося. Але щось із нами дивне починало коїтись, коли це дівчисько вмощувалось на бумі, звісивши вниз ноги і прицілившись у сітку примруженими очима. Ми тоді бігали так, немов під п’ятами трава горіла,— налітали на бідолашний м’яч, як на лютого ворога.
Хлопцям не хотілося, щоб вона сиділа і дивилась. Валерик Ляхов сказав:
— Ну, Анко, досить. Цілий тиждень ти на бумі сиділа, а тепер знайди собі інше місце! Ясно?
Ми всі у класі називали її просто Анка. Маріанна це їй зовсім не пасувало. Маріанна — ну, це, мабуть, гарна чорноока дівчина. А в Анки довгі, як у хлопчиська, ноги, коротка спідничка і коротке волосся. Очі вона завжди трохи примружує, неначе весь час на сонце дивиться. І тому ніяк не можна зрозуміти, якого вони в неї кольору…
Коли Валерик їй так сказав, вона стенула плечима і вчепилась пальцями в дерев’яний бум, аж кісточки побіліли:
— Ні, не ясно! І взагалі… хлопці, візьміть мене у свою “Комету”!
— Ха! Хо! Го! — ми сміялися на різні голоси, але всі разом.— Дівчисько на футбольному полі?!
Маріанна потягла мене за рукав:
— Та я серйозно, без смішків, капітане! Візьміть мене у команду!
— Та що ти, Анко! Дівчат на рибалку й то не беруть!
— Чому?
— Та так! Не беруть і годі. Улову, кажуть, не буде.
— Це точно! Дівчата не приносять щастя,— підтвердив Валерка Ляхов,— Гіпноз, розумієш?
— Дурниці,— махнула рукою Маріанна.— Я можу забити гол не гірше від Веселовського.
— Верзеш таке! — обурився Валерик і смикнув Маріанну за руку, немов збирався стягнути її з бума.
— Правильно! — кивнула головою Маріанна.— Хіба ж ви інакше умієте? Усі проблеми — кулаками!
Ми всі разом почали сперечатися, тільки Андрій Веселовський мовчав. Він стояв осторонь, немовби й не чув нічого, і бавився м’ячем.
Маріанна затулила вуха:
— Ну, добре, добре! Не галасуйте! Я ж не сама… тобто… це один з вашої “Комети” обіцяв… що ви мене приймете. Він навіть слово честі дав.
Мовчки й здивовано ми дивились то на Маріанну, то один на одного.
— Капітане,— звернувся, врешті, до мене Ігор Діброва,— чи ж ти не капітан?
— То хто давав їй слово честі? Ніхто? Анко, навіщо ж ти говориш неправду?
— Неправду? — спалахнула Маріанна.— Я — неправду? Ну, знаєш! Це ви боягузи і відступники! Не вмієте свого слова дотримувати!
Анка зіскочила з бума і глянула на мене так, немовби це я відступник. Очі в неї стали дивні, якісь зелені, і взагалі обличчя зробилось таке, що я подумав: “Може, їй і справді личить ім’я Маріанна?”
Вона повернулась і пішла не озираючись. І раптом завжди спокійний Андрій Веселовський, шпурнувши м’яча у сітку, сердито сказав:
— Подумаєш, герої! Прогнали дівчину і радіють. Ех, ви! — і кинувся навздогін за Анкою.
Валерик свиснув:
— Ну от, бачите, як впливає це все на людину? Що я вам казав?
II
У хімічному кабінеті, серед безлічі крихких пробірок і колб, я завжди почуваю себе, як гіпопотам у кріслі.
Мені зовсім байдуже, яким стане індикатор, коли його вмочити у розчин, однак я опускаю лакмус у пробірку. Він рожевий, немов котячий язик.
— Сеньків, отже, що ми маємо у пробірці? — Хімічка дивиться на мене зловтішно і нетерпляче.— Лужне чи кисле середовище?
Я стою і тримаю двома пальцями пробірку, а Маріанна щось шепоче, прикривши рота долонею. Хіба ж так підказують?
— То що ж ми маємо? — перепитує хімічка.
Маріанна щось швидко пише і підштовхує мене — і розчин розхлюпується по її зошиту.
— Нічого ми не маємо в пробірці, Тетяно Дмитрівно! — повідомляю я, і весь клас радісно сміється.
Звичайно, кінчається усе записом у щоденнику: “Намагався зірвати урок”. Сторінки в щоденнику пронумеровані — спробуй видери!
— Що ж ти так слабо, Сень! — тихенько співчуває Маріанна.— Я ж тобі підказувала!
Мені подобається, що вона поводиться так, ніби нічого й не було. “Комета” “Кометою”, а хімія хімією.
— Знаєш, що найгірше? — кажу я їй.— Мене через це можуть до матчу не допустити!
— Сеньків, не розмовляй! — загрозливо попереджає хімічка.
Після уроків ми збираємося на футбол. “Карпати” грають з “Даугавою”. Ми завжди ходимо на матчі всі разом. Купуємо дві склянки насіння і найдешевші квитки, плюємося лушпинням, а Валерик щосили гукає:
— Бий, Куля, бий! Ну, що ж ти, Куля?!
Андрій Веселовський складає долоні разом і дме в пилину між ними: виходить пронизливий звук, схожий на крик паровоза.
А зараз Андрій похмуро дивиться на тротуарні плити і каже:
— Сьогодні, братця, без мене матч буде. Я, напевно, в бібліотеку піду. Нові книжки одержали…
— Ма-амочко! — дивується Ігор Діброва.— Веселовський пропускає матч!
— Андрію, наші без тебе програють!
Але Андрій хитає головою, і навіть ніс у нього стає якийсь похнюплений і гострий:
— Нічого не вийде! Привіт!
Біля квиткових кас я раптом помітив Анку. Черга була велика, Анка по-змовницьки підморгнула мені:
— Давай монетки! Візьму на всіх.
Хлопці в перерві між таймами пішли пити воду, а мені не хотілось — я не люблю солодкої води. Анка теж не пішла.
— Як ти думаєш, йому не сумно? — запитала вона.
— Кому? — здивувався я.
— М’ячу в перерві між таймами. Лежить сам на такому великому полі…
М’яч і справді виглядав самотнім і забутим, але раніше я цього ніколи не помічав. І не думав, що м’ячеві може бути сумно або ще як-небудь.
— Хм,— сказав я.— Хм… Чудна ти людина, Анко. Жаль, що ти… не хлопець.
Анка засміялась:
— Тоді ви б мене взяли в “Комету”, так? — і раптом додала тихо: — Тільки тепер мені зовсім не потрібна ваша “Комета”…
На полі розсипались білі і червоні майки футболістів, а біля нас вмостився Валерик Ляхов з пляшкою лимонаду, і я не міг запитати в Маріанни, чому їй уже не потрібна наша “Комета”.
III
— Ах, це ти, Сень! — говорить Анка, відчиняючи мені двері.— Що сталося?
— Розумієш, мені потрібна книжка… Ти казала, що маєш “Цікаву хімію”?
Книжку я вигадав щойно, але Анка сама винна: навіщо питає? Не міг же я відповісти, що нічого не сталося. Я просто взяв і прийшов. Хіба обов’язково повинно щось статися?
— Є книжка,— каже Анка і сміється:— Хочеш одержати п’ятірку з хімії? Сідай, чого ти стоїш?
Вона підсунула мені стільця, я сів біля письмового столу. Дівчата звичайно наставляють на своїх столах різних іграшок: ведмедиків, песиків і ще всяке. У Маріанни на столі була тільки чорнильниця, календар і кілька книжок.
Вона простягла мені “Цікаву хімію”, я сказав “дякую”, і тепер слід було б попрощатись, бо я ж прийшов ніби за книжкою, але замість цього я почав перегортати сторінки, строкаті від багатоповерхових хімічних формул.
— Хочеш, я тобі поясню, що таке друк на склі? — несподівано, як тоді про самотній м’яч, запитала Маріанна.— Моя сестра вчиться в поліграфічному, і вона цим займається… Та тобі, може, нецікаво?
Я заперечив — ні, цікаво; але тут раптом подзвонили, і Маріанна пішла відчиняти.
Андрій Веселовський спинився на порозі і глянув на мене так, ніби я мав чотири вуха.
— Ти тут… як? Ти — тут? Ну, привіт! А я, знаєш, по книжку зайшов.
— Я теж. Ось “Цікава хімія”… Гаразд, Анко, я піду.
Я помахав їм рукою, але Маріанна раптом попросила:
— Сень, не йди! Я тобі ще одну хімію знайду, добре? Сідай!
Вона підійшла до шафи і почала знову переглядати книжки, а ми з Андрієм стояли мовчки і не дивились один на одного. Взагалі я майже не говорю неправду і тепер не міг собі вибачити цієї дурної книжки: я ж її все одно не читатиму.
— Знайшла! — повідомила Маріанна.— А тобі що дати? Що тобі дати, Веселовський?
— М-м-м,— сказав Андрій,— маєш “Овода”?
— Ти вже читав. Придумай щось інше, Веселовський!
— Не хочу я придумувати! Дай “Овода”.
— Як знаєш,— байдуже стенула плечима Маріанна. Ми вийшли разом з Веселовським.
На вулиці Андрій запитав:
— Тобі куди?
— Туди,— кивнув я головою.
— А-а,— сказав Андрій.— А мені туди,— і показав рукою в протилежний бік.
IV
Є така пісенька — “Маріанна, Маріанна”? Може, є, а може, нема. “Маріанна, Маріанна”… Валерик Ляхов розсердився:
— Ну от, гіпноз і є! Ти б краще подумав про матч! Он Веселовський два тренування пропустив, а капітан співає!
— У нього нога болить!
— Знаю я! Ніяка нога в нього не болить. Він по вулиці нормально ходить.
— Не верзи дурниць. У нього нога болить.
— Ні, ти капітан чи хто ти? Ти хочеш, щоб ми програли!
І я підходжу до Андрія:
— Слухай, Веселовський! Ти прийдеш сьогодні на тренування?
— Не знаю.
— Ну, це вже занадто! То нога болить, то “не знаю”. Яка тебе муха вкусила?
— А ти що, впіймати хочеш ту муху, Сень Сеньків?
— Ой хлопчики, не сваріться! — писнуло якесь дівчисько.— Хімічка йде!
Але вже, мабуть, так мало бути, щоб усе погане зі мною траплялося саме у хімічному кабінеті.
— Пусти! — сказав я Веселовському.— Дай пройти!
А Веселовський ніби не чує — стоїть і все. Я відсторонив його, він одсахнувся і зачепив рукою фантастичну споруду з десятка колб, пробірок і реторт…
— Так,— сказала хімічка.— Досить. Більше потурати я вам не буду. Веселовський, Сеньків! До директора! Зараз же, негайно! — Обличчя в неї почервоніло, мов лакмус у кислому середовищі. З такого “хімічного” порівняння я навіть усміхнувся.
— Вам смішно? Чому вам смішно, Сеньків?
Я сказав:
— Нервовий сміх, Тетяно Дмитрівно!
У кабінеті директора Тетяна Дмитрівна пояснювала:
— Це футбол! Це наслідки захоплення дикунською грою!
Директор сказав:
— У вас післязавтра матч з дев’ятим “А”? Що ж, зустріч не відбудеться. Так, так, можете вважати, що програли! Зараз прошу вас, Тетяно Дмитрівно, вести далі урок, а з цими товаришами ми поговоримо ще на педраді.
Але наступного дня директор викликав нас до кабінету і сказав:
— За вас поручились. Узяли на поруки. Людина серйозна, я їй вірю. Не підведіть людину!
Якби не ці “поруки”, то зірвалась би зустріч, і хтозна, чи вибачила б мені “Комета”. Але коли тебе бере на поруки хтось невідомий — ніякої радості не відчуваєш. Не знаю, як Андрієві, а мені було млосно, немов після манної каші.
Наші шкільні коридори довгі, на цілий квартал. Йдемо ми з Андрієм і мовчимо. Зрештою, чому це потрібно мовчати? Я ніяк не міг згадати, що ж таке сталось, чому ми з Веселовським посварились? Е, що б не сталось, однак “Комета” лишається “Кометою”! Суперечки тут ніякої ролі не повинні грати.
— Ти, Веселовський, приходь на тренування.
— Нічого, не хвилюйся, я в добрій формі!
Я міг би йому сказати, що я капітан, що існує спортивна дисципліна.
Але я сказав про інше:
— Андрію, ти ж знаєш, у нас нема запасних гравців. Якщо одного не вистачатиме, можна провалитись.
— Що ж, ти капітан — ти й думай. Твоя команда!
Я стояв і злився. Ах, моя команда? Нехай так! Я придумаю. Що заманеться, те й зроблю. Моя ж команда!
V
До матчу залишалося лише десять хвилин. “Комета”, випрасувана і чистенька (які-то ми будемо через п’ятнадцять хвилин!), сиділа на довгій лавці і нервувала: Андрій Веселовський не прийшов!
Валерик Ляхов говорив:
— Я так і знав, я так і знав, що скоїться якась біда: руде дівчисько перейшло мені дорогу з порожнім відром! Під самим носом!
Ігор Діброва сумно передрікав:
— Ми не заб’ємо жодного гола! Завжди Веселовський забивав перший, а я другий…
— Хлопці, може, в нього справді нога болить?
— А може, він ще прийде? Просто трамвай зіпсувався, може таке статись?
Але я знав, що винен не трамвай. Я знав, що Андрій не прийде, ще тоді знав, коли він сказав: “Ти капітан — ти думай”. І потім знав, коли увечері він прийшов на шкільне подвір’я, а ми з Маріанною стояли на футбольному майданчику — я на воротях, а Маріанна — я б ніколи не повірив — як справжній футболіст, забила класний гол. Справді, гол був класний — у всякому разі, я не міг взяти того м’яча.
Андрій не бачив гола. Він прийшов трохи пізніше. Він сказав:
— Привіт, Анко! — а на мене навіть не глянув, ніби мене не було, ніби я просто стара камера з футбольного м’яча, а не капітан команди.
— Здоров будь, Веселовський! — відповіла Маріанна.— Що ти нам скажеш?
— Вам? — Андрій підняв камінь і вдарив ним об мур, за яким був шкільний сад.— Я хочу т о б і пояснити дещо, Анко… Скажи — що важливіше: людина чи футбол?
— Футбол. Звичайно, футбол, якщо людина не людина, а боягуз, якого… треба брати на поруки!
— Тебе ніхто не просив!
— Я не про Веселовського, я про “Комету” думала.
— І про її капітана? — глузливо засміявся Андрій.
Угу, я починав розуміти, в чому річ.
Андрій ухопив Маріанну за руку:
— Тепер я все знаю! Тобі потрібен був футбол, і ти заради цього… тільки заради цього… Що, тепер капітан обіцяє взяти тебе в “Комету”, так?
Анка тихо попросила:
— Пусти, Андрію.
Він відпустив, а Маріанна поклала мені на плече руку, немов просила вибачення за Андрія:
— Сень, давай ставай на ворота…
Я ще тоді знав, що він не прийде, і тому тепер зважився:
— Знаєте, хлопці, доведеться замінити Веселовського. Запасного поставимо.
— Запасного? Вигадуй! Де ти його позичив? У кого? Нам ще підставу припишуть!
Річ у тому, що в нашому класі мало хлопців — якраз футбольна команда — і жодного запасного гравця.
— Маріанно, ходи сюди!
Вона підійшла і подивилась на нас веселими очима. А я — я боявся своєї “Комети” в ту мить, бо це була не “Комета”, а вулканічна лава:
— Ти збожеволів!
— Нас на сміх здіймуть!
— Ганьба!
— Хоч ти й капітан, все одно не маєш права…
— Маю! — крикнув я, стискаючи кулаки.— Я знаю, кого беру. Все. Якщо хочете — поговоримо після матчу.
Добре, що пролунав свисток судді, добре, що треба було виходити на поле, бо я не знаю, чи зумів би оборонитись від “Комети”. Нічого дивного, що Андрій не дотримав слова, не признався хлопцям, що це він обіцяв узяти Маріанну в команду.
Ох, і настрій був у моєї “Комети”, ну й настрій! Я сам так хвилювався, що майка прилипла до спини в першу ж мить гри.
Маріанну майже не можна було відрізнити од хлопчака — в новій червоній майці, в коричневих лижних черевиках вона виглядала зовсім не смішно, може, не згірше від нас усіх.
Суперники зустріли нас уїдливим сміхом. Звичайно, це було майже неймовірно — дівчина з футбольним м’ячем! Та скоро вони перестали сміятись. Я вирвався на штрафний майданчик, відпасував м’яча Маріанні, а вона точно розрахованим ударом увігнала його в сітку.
Не знаю, може, дев’ятий “А” просто ошалів од появи дівчиська на полі, а може, справді це був хороший гол. Але це не мало значення. Головне — гол був, він підніс настрій, і вже через якусь хвилину Ігор Діброва забив ще одного м’яча.
Ми виграли з фантастичним рахунком — 4:1! Такого ще не бувало: сьомий “Б” обставив чемпіона школи!
— Ну от,— Анка обтерла пучком трави забруднені руки,— а ти, Валеро, казав — удачі не буде!
Валерик, весь блискучий від поту й радості, припав на одне коліно і жартівливо вимовив:
— О Маріанно, прости мене, нерозумного!
— Ур-ра, Маріанно! — гукнула вся команда.
І тоді ми почули голос Андрія Веселовського. Удавано байдужий, рівний голос:
— Нічого. Може бути. Трапляється часом. Гіпноз, чи як ти там кажеш, Ляхов?
Краще б йому було не підходити. Хлопці шпурляли в нього злі, образливі слова, а він стояв і слухав і дивився, як Маріанна поволі розшнуровує свої черевики на товстій підошві.
— Можеш вважати, що ти більше не в “Кометі”! Хто “за”? — запитав я. І всі підняли руки. Всі, крім Маріанни. Вона все ще розшнуровувала черевики.
— Анко, а ти? — запитав Валерик.
— Не знаю,— сказала Маріанна. Її очі здались мені рантом чорними і зляканими. Зовсім не Анчині веселі, примружені очі.
— Однак більшість “за”… У нас тут буде невелика нарада, Веселовський, отож розумієш…
— Хм,— сказав Андрій,— ну-ну, дивіться, щоб потім…— але він не доказав, що мало бути потім, одвернувся і поволі пішов геть.
Анка дивилася йому вслід, потім махнула рукою і як була — в черевику на одній нозі, в босоніжку на другій,— кинулась за Андрієм:
— Чекай, Вєселовський, чуєш, стій! Не можу ж я так па вулицю йти!
— Ох,— похитав головою Ігор,— бігають один за одним, як сіамські близнюки.
— Сіамські близнюки не можуть бігати один за одним,— заперечив я.— Вони як зв’язані. У них спільна рука або печінка…
— Нізащо не повірю! — засміявся Ігор.
— Ходімо додому, чи що, хлопці? — сказав я.
— А нарада?
— А, і без наради все ясно…
— Чого ти раптом скис, капітане? — здивувався Валерик.
— Ото ще! Чого б я мав скисати? — Я хотів засміятись, але губи чомусь були неслухняні, як з морозу.
Ми почали одягатись. На вузькій довгій лавці лежав Анчин черевик. І Анчин босоніжок. А вона стояла у самому кутку подвір’я, і Андрій Вєселовський щось їй говорив, якось безпорадно розводячи руками.
Валерик Ляхов мугикав собі під ніс, натягаючи чисту сорочку: “Маріанна, Маріанна”. Отже, є така пісенька? А мені здавалося, що я сам її вигадав. Як це зветься? Гіпноз? Ні, здасться, галюцинація. А може, ще якось інакше…
