Понеділок, або ж про планету Сатурн і полювання на раків у невеличкій річці, про викрадачів телефонних трубок і про те, як часом корисно засинати трохи раніше, щоб не почути того, чого чути не варто або й не слід
— Дивись, уже видно,— сказала Христина.
Мирко зазирнув в окуляр телескопа. Перед самісіньким оком пробігла хмара, наче тінь майнула від крила велетенського птаха, а тоді лише Мирко побачив Сатурн і знамените кільце, яким не може похвалитися жодна інша планета. Кільце нагадувало криси капелюха, і Сатурн через те, мов кругловидий дядечко в солом’яному брилі, здавався не таким далеким, як усе небо, і навіть трохи земним.
— Добривечір,— привітався до Сатурна Мирко.
— Як живеш? — поцікавився добродушно Сатурн і ухилив капелюха, показавши хлопцеві хитрувате синє око.
— Добре! А ви? — запитав і собі Мирко, але відповіді не почув, бо Христина якраз тоді зовсім недоречно смикнула його за рукав:
— Намилувався вже? Ходи-но, я змерзла, мене вітер звіє вділ.
Там, куди показувала рукою Христина, ніякого долу ніби й не існувало. Виднілися тільки дахи, й за ними, густо покладеними, наче стуленими докупи, ніяк не можна було вгадати вулицю.
Пильно приглядаючись, Мирко запримітив лише чубок якогось дерева, його важко було розрізнити у темно-сірих сутінках, воно ледь помітно ворушило гіллям, і Миркові раптом здалося, що разом з деревом тихенько зсунулися з місця всі дахи.
— Голова запаморочилась,— сказала Христина.— У мене завжди голова паморочиться, коли я дивлюся вниз.
Піддашшя моргнуло жовтим віконечком, і від того самотнього світелка пізні весняні сутінки стали зовсім таємничими. Вітер нагорі справді знявся різкий і злий, аж колючий. Миркові більше не пощастило повернутися до Сатурна. Поки хлопець розглядав дахи, планета зникла з поля зору телескопа. Сатурн аж ніяк не мав часу чекати, його квапили важливіші, всесвітньої ваги справи, а Христина, звичайно, вдруге не схотіла ворожити біля телескопа, вона й так не дуже радо погодилася на оглядини Сатурна.
— Ну й вітер! Ходімо вже,— знову сказала Христина, обхопивши руками братові плечі.
— Вітер, — повторив Мирко.— Вуха обриває.
— Він знає, що ти цього заслуговуєш,— засміялася дівчина й скубнула братове жорсткувате волосся.— Він усе знає, той вітер.
Брат і сестра рушили до гвинтових сходів, дахи позаду злилися в одне з сутінками, жовтаве мале віконечко ледь присвічувало здалека, а в небі пливла собі планета Сатурн, заклопотана своїми, незнаними людям, турботами. Христина зазирнула у прочинені дверцята спеціальної камери, де звичайно замикали по роботі телескопи.
— Дякую, Петре Петровичу,— сказала комусь Христина,— ми вже поговорили із Сатурном.
Зсередини камери почувся сміх невидимих Миркові людей, Христина й собі засміялась і щось промовила, та Мирко не дочув, бо спускався вниз гримлячими залізними східцями. Коли йдеш униз такими закарлюченими сходами, то здаєшся сам собі штопором — наче тебе вгвинчують у м’який, податливий корок.
Університетський коридор був довжелезний і тихий. Облицьовані чи то гранітом, чи то мармуром — хлопець ніяк не міг того втямити — стіни дихали холодком, котрий не зникав навіть улітку. Черговий при вході підозріло приглядався до Миркової тонкої вузькоплечої постави: мабуть, хлопець не скидався на студента. Христина врешті також зійшла вниз і пояснила братові, що повинна закінчити одну пильну роботу, а йому порадила йти додому й не тинятися містом.
— Піду, куди ж дінусь,— хмикнув хлопець, закидаючи на плече свою спортивну торбу, і тоді сестра підозріло приглянулась до торби, до братових старих, вже латаних джинсів:
— Що це? Що ти там, Мирцю, голубе, маєш? Та й убрався нащось, як дідько по ягоди до лісу…
Мирко тріпнув торбою і дуже діловито й поважно пояснив:
— Раки. Це раки, Христиночко.
— Які раки? Що ти верзеш, голубчику?
— Ну, які… які! Звичайнісінькі раки, чорні, з клешнями, і ходять хвостом уперед. Ось так! — сказав Мирко і позадкував від сестри, скорчивши смішну гримасу.
— Йди,— наказала Христина, і в голосі її не було й натяку на ніжні сестринські почуття.— Йди додому, і щоб удома я не бачила ніяких раків. Ані чорних, ані червоних. Чуєш?
Уздовж вулиці розсипались вогні, було холоднувато, хоч не так вітряно, як на даху обсерваторії, за спиною в спортивній сумці ворушились раки. Мирко стенав плечем, коли вони занадто вже уперто домагалися свободи. Він міркував собі, що Христині доведеться стерпіти усіх цих раків удома, бо тільки аж завтра він зможе віднести їх до школи. Учителька зоології має бути задоволена: кожен учень у класі отримає по одному екземплярові, кожен матиме для власного користування рака, великого, живого, з чудово вираженими клешнями. Раків буде двадцять вісім, і ніхто не сперечатиметься, кому першому брати їх до рук, як це було з черепахою, самотньою, наче пустельник.
Мирко знав таке місце, кільканадцять хвилин автобусом — і простуй до узлісся, потому трохи лісовою дорогою, де сухостій, і ще трохи сосняком, а там починається річка, спершу вузенька, ніби мишачий хвіст, а далі ширша, дно кам’янисте, попід берегом намул і теж камінці, а попід камінням — рачачі нори, треба тільки вміти просунути руку до нори так, щоб той клешнятий не хапнув за палець.
Мирко йшов поволі, зробилося вже зовсім темно, і він подумав, що треба подзвонити матері, бо вона, певно, чекає і хвилюється. Хлопець понишпорив по кишенях, намацав дві копійки — тепер зоставалося знайти ще телефон-автомат. Мирко заглядав до кожної телефонної будки, але все дарма, бо телефони були безвухі, без’язикі, жалібно теліпалися вздовж стінок металеві шнури, а на шнурах — покалічені трубки без мікрофонів. Мирко лаяв упівголоса всіх викрадачів телефонних трубок, але зарадити собі самому нічим не міг.
Удома при порозі лежала вогка, старанно розстелена ганчірка — і хлопець миттю згадав, що сьогодні його черга мити підлогу на кухні. Звичайно, мама досі змила підлогу і не скаже йому ані словечка, не дорікне; зате Христка, чого доброго, може розбудити посеред ночі й почне вичитувати мораль:
— Ані шеляга не варта людина, позбавлена почуття обов’язку! І знай, Мирку, що тобі це так не мине!
Легше змити двадцять тисяч квадратних метрів кухонної підлоги, ніж переслухати Христину.
— Мамо,— покірно говорить Мирко,— я двічі, раз по разу тепер митиму, добре? Тільки Христі не кажи, що ти сьогодні мила, добре?
— Та вже хай буде по-твоєму,— погоджується мама, хоч і не дуже вірить, що такий добрий намір здійсниться.— Не клади на стіл торбину. Де ти так довго був?
— Та… у Христини. Ми спостерігали Сатурн. Сьогодні якраз було видно.
Мирко наминав гарячу вечерю, хатнє тепло обступало його звідусіль, входило в нього, і звичні неквапливі материні рухи були невід’ємною частиною вечора, і дому, і думок, і всього Миркового життя. Раптом якось гостро й глибоко відчув радість від материної присутності тут, біля нього, вдома.
— Як там у школі, сину? Понеділок, кажуть, важкий день — а ти що скажеш?
— Ніякий не важкий,— передихнув Мирко, ковтнувши гарячої кави.— Мене сьогодні на історії похвалили навіть, якщо хочеш знати… Ой мамо, не руш! То раки у торбі, мамо!
Вдома вже віддавна звикли до подібних Мирко-вих сюрпризів, часом сварили за всілякі спроби зробити з квартири зоологічний музей, а часом і сміялись, як отоді, коли трирічний Мирко пропонував виловити з-під льоду й забрати додому всіх бідолашних коропців, щоб не вигинули від лютого морозу.
— Хм… То, певно, з Сатурна раки, правда? Що ти собі, Мирку, думаєш? Хіба можна тримати вдома раків?
— Та я віднесу їх завтра до школи, це для зоологічного кабінету.
— Цілий міх? — здивувалася мама.— Ну, що ж, коли вже так треба — неси.
Кава з пряженим молоком геть-чисто розморила хлопця, йому хотілося потягнутись і смачно позіх нути, хотілося, аби мама сказала: “Йди спати, малий”. Мирко думав, що зараз ніяк не зможе робити уроки, треба буде завтра встати раніше і вивчити хоча б німецькі слова, бо німецька — на першому уроці.
— Тато на лінії?— запитав Мирко.
— На лінії. Винеси відро зі сміттям і сідай до книжки.
— Сьогодні Христинина черга сміття виносити,— пробурмотів він, але згадав незмиту підлогу й пішов на подвір’я з відром.
Подвір’я нагадувало колодязь, усередині якого поставлена клітка. Це Тиховський обгородив парканом клапоть чорної землі, там ростуть кущі і тоненька тополя, вона ніяк не хоче розганятися вшир, а все пнеться вгору та вгору, і виглядає мов той вузькоплечий хлопчак, котрий будь-що намагається наздогнати зростом старшого брата.
— Дивитись гидко,— сам до себе говорить Мирко.— Дивитись гидко на цей паркан. І хто б там ламав дерева, і нащо було ставити клітку посеред двору?
Поночі не видно, зате вдень жахливо виглядають нерівні, скострубачені дошки паркану, і Миркові спадає на думку, що треба дошки порубати, поспилювати або ж навіть підпалити.
Тиховський виходить на подвір’я, їхні двері відчиняються просто в двір, цілком може статися, що Тиховський підслухав Миркові думки і тепер хоче побачити, чи й справді хлопець зробить, як надумав, а з вікна чути пронизливий голос Ірки Тиховської:
— Аякже, знову маю писати, не хочу, сама собі пиши ту англійську!
У всіх вікнах — світло. Жовтувате, зеленкувате, рожеве — залежить, якого кольору абажур і як помальовані стіни в кімнаті. Світло то гасне, то знов спалахує, ніби хто прикриває й знову відслонює різнобарвні малюнки.
— Мирку! — тихенько гукає з балкона мама.— Ти знову пропав десь, Мирку?
У них два балкони. Один з вулиці, вічно запорошений і сірий, бо вулиця їхня — центральна міська магістраль, уздовж якої без угаву снують вантажні машини, трамваї, таксі; вулиця гуркоче, вікна дзеленчать, і Миркові часом здається, ніби трамвай їде простісінько через їхні кімнати. Другий балкон — з подвір’я, довгий, лункий, наче підземний перехід. Грюкнувши відром, аби трохи подратувати Тиховського, Мирко йде додому. Тільки б мама знову не згадала про уроки.
Посапує в своєму ліжечку малий Тодосько, він же Досько і Куць,— одна нога звісилась униз, біліє у темряві. Мирко обережно вкладає брата зручніше, малий борсається уві сні і знову вистромляє з-під ковдри ногу.
Мирко зазирає до ящика, де живе Хома Денисович — того сон зовсім не бере, він вовтузиться, попискує, посвистує носиком, крихітний і м’який, наче тепла вовняна рукавичка.
Хома Денисович — сірійський хом’ячок. Мирко приручив його. Хома Денисович іде на Мирків поклик, прудко залізає в один рукав куртки, перебігає по плечах — і за мить з другого рукава з’являється його смішний писочок.
Хом’ячок дуже чемний і делікатний, навіть Христина — й та погодилася, щоб його залишити вдома.
Проти білки, котра порвала найкращі завіски на вікнах, щоденно вправляючись в акробатиці, категорично протестували всі, окрім Доськи. Щодо. білки вони з Мирком були однодумцями. Вуж не сподобався навіть Доськові, малий боявся його і зчиняв жахливий лемент, ледве плазун вистромляв з-під ліжка голову. Мирко не встиг з’ясувати, чи справді вужі піддаються гіпнозу, зрештою, путнього імені вужеві не встиг придумати, як того вже не стало, і ніхто з старших не признався, куди віддали вужа; черепаху, яку Мирко роздобув з великими труднощами, вимінявши за складаний ніж, широкий смугастий пасок і три романи Фенімора Купера, Христина потай і безсовісно подарувала комусь із знайомих. Жили в них якийсь час і дві веселі, яскраві, галасливі папуги. Проти папуг збунтувався тато. Птахи починали свої безконечні сварки й суперечки на світанні; тато ж повертався тоді зі зміни і, ясна річ, не мав охоти слухати, про що базікають папуги.
Мирко щиро заздрив відомому англійському природознавцеві Джеральду Дареллу: тому ніколи й ніхто не забороняв тримати вдома навіть скорпіонів. Мирко перечитав усі Дареллові книги і мріяв про те, як він сам житиме колись у горах, де вибудує величезний дерев’яний будинок (в зруб, звичайно, тільки в зруб), будинок з великою кількістю кімнат, закамарків, ніш і кліток, котрі заселить такою ж безконечною множиною птахів, звірів і плазунів. Він уявляв собі, як на світанні, коли ще туман слатиметься горами, під той фантастичний його дім без найменшого страху прийде хитра лисиця, рудою лапою постукає в двері і попросить щось смачного на сніданок. Це буде лисиця-вегетаріанка, унікальна, єдина в світі лисиця-вегетаріанка, дуже слухняна й покірна, прекрасно вихована й вимуштрувана лисиця. Правда, подібними фантазіями хлопець міг ділитися тільки з молодшим братом. І чим неймовірнішими бували Миркові вигадки, тим охочіше вірив у ці байки Тодосько.
— Не забивай дитині голову дурницями,— гнівалася Христина.— Бо як намовиш малого на якусь витівку, обох з дому вижену.
Перспектива бути вигнаним з дому не лякала Доська. Він готовий був боротися з труднощами, аби тільки поряд були Мирко, декілька симпатичних зелених крокодилів, мавпа і, ясна річ, Хома Денисович. ‘Але Хому Денисовича Христина виганяти не збиралася: він не справляв їй жодного клопоту. Хом’ячок та десятки фотографій птахів і звірів, барвистих вирізок з журналу “Юний натураліст”, попричеплюваних до солом’яного килимка над ліжком,— оце і все, чим мусив вдовольнятися майбутній орнітолог, іхтіолог, а може, приборкувач тигрів (Мирко ще не прийшов до остаточного рішення у справі своєї майбутньої професії).
Побавившись із хом’ячком, хлопець врешті узявся розстелювати ліжко.
Постіль прохолодна й чиста, Миркові приємно простягнутися на ліжку. Ногами він уже сягає билець, ще трохи — й доведеться вистромляти ноги поза ліжко, коли схочеться так витягнутись. І чи то від прохолодної постелі, чи ще від чого, а сон раптово тікає, а може, просто ховається десь у закутку, наче малий хом’ячок, і чекає, поки Мирко його покличе, попросить, щоб сон прийшов. Зовсім, малим Мирко так і робив — прикликав до себе сон і дрімоту, що то про них співається у колисковій, ніби вони ходять біля воріт та біля плоту. Одного не міг утямити малий Мирко — що воно таке той пліт, він знав лиш муровані паркани, і металеві також, а як виглядає плетений паркан — уявити чомусь не міг. Зате сон бачився йому старим добрим дідом з довгою бородою, а дрімота скидалася на м’якого сірого кота, кіт терся об ногу й муркотів: дрм, дрм-м… Тепер усі ті вигадки й казки згодилися для того, щоб оповідати їх Тодоськові, і коли спати не хочеться — то таки справді не хочеться, Мирко слухає, як мати порається на кухні, а потім приходить Христина, і вони обидві розмовляють, але нічого не чутно, бо розмова ведеться пошепки. Потім Христина йде до ванної кімнати, ставить там щось лунке — миску, мабуть, тече вода з крана, а далі чується якийсь плюскіт, і Христина заходить до кімнати, несучи в руках порожню спортивну сумку. “Ото маєш! — жахається Мирко.-— Вона їх кинула в миску, вони повилізають і розбредуться по всій хаті, а мені завтра доведеться визбирувати!”
— Не вдавай, ніби спиш,— говорить сестра,— я добре знаю, що вдаєш! Раки твої у мисці, я їх прикрила зверху, були б тобі за ніч торбу подірявили й утекли. І знай, що ті раки тобі так легко не минуться, дримбо ти зелена!
Дримба — та ще й чомусь зелена. Такого хлопець уявити собі не може, йому стає смішно.
“Сама ти зелена дримба” — має охоту відповісти Мирко, але таки вдає, що спить, і сестра замовкає, світить настільну лампу, бере книжку і читає. Мама теж не лягає, вона чекає батька, тато довго митиметься, перш ніж сісти вечеряти, бензином пахнутимуть його руки й завтра, й кожен день, у батька така робота — автобус на міській лінії. Останній рейс — о дванадцятій годині ночі, перший — о п’ятій ранку. І мама чекає на тата, а потому, коли треба, встає вдосвіта, і на восьму йде в поліклініку, і одягає свій білий халат і білу хустинку, і поки приходить лікар, мама встигає все приготувати до прийому хворих, і робить це зовсім неквапливо, навіть ніби повільно, але якось так вдатно й легко, як ніхто на світі.
Укладається спати Христина. І приходить нарешті тато, він довго миється, потім, напевно, вечеряє і заходить до кімнати, а мами чомусь нема й нема, врешті й вона в кімнаті, і Мирко чує, як батько пошепки питає:
— Ну, чого ти, Галю? Ти гніваєшся? Я ж тобі пояснив…
— Тихо, діти прокинуться,— відповідає мама так само пошепки,
У маминому голосі Мирко вловлює смуток. Він не знає причини його, однак відчуває, що там, у сусідній кімнаті, розмова така, якої б він не повинен був чути, але нічого не зарадиш: вони говорять тихо, а він розрізняє кожне слово і боїться поворухнутись, щоб не зрадити себе, а ще йому дуже хочеться, щоб Христина нічого не чула. Досить того, що він ось зараз не спить.
— Слухай, Галю, невже ти мені не віриш? — говорить тато.— Я ж майже нічого й не пив,— переконує тато, але в голосі його нема твердості, Мирко знає ці інтонації, десь він їх чув,— ну, звичайно, він сам так говорить, коли хоче запевнити маму в чомусь такому, що не зовсім згідне з правдою.
— Дай спокій, Дмитре,— знову просить мама.— Коли б це вперше…
— Галинко, не будь смішною. Чи врешті-решт я не можу собі дозволити на келих вина та на якусь вечірку? Ну, так трапилось, я хотів тебе попередити, а всі автомати зіпсовані, якісь хулігани пообривали геть-чисто всі трубки з автоматів.
“Це правда,— з полегкістю, радіючи, що зараз усе владнається, думає Мирко,— всі автомати без трубок”.
Тепер Мирко напружує слух, аби почути, що скаже мама, але вона мовчить, і стає тихо, аж моторошно, навіть машини на вулиці стишують біг попід їхніми вікнами. Може, йому те все приснилось? Встати й зазирнути в сусідню кімнату, переконатися, як було насправді? Але хлопець не має на це відваги, він натягає аж на вуха ковдру, щоб не чути тої безнадійної тиші вдома.
Мама тим часом тихенько заходить до них, до дітей. Мирко щосили заплющує очі, він боїться дихнути, а легені щось ніби аж надриває зсередини. Мама поправляє ковдру на Куцеві.
— Галю,— винувато кличе батько, але мама не рухається, не обзивається, вона стоїть посеред кімнати, проводячи рукою по скронях, ніби хоче поправити розтріпану трохи зачіску.
Вівторок, або ж про те, як важко йти вулицею з Тодоськом, бути братом незвичайної сестри, називатися учителем, а також декілька слів про дощ і дівчинку зі скрипкою
У сквері біля старого костьолу знімали фільм. Там спорудили невеличкий дерев’яний будинок, розчистили довкола землю, і біля будиночка поставили літака.
Власне, то був несправжній літак, але все-таки можна було повірити, що це літак.
Фільм знімали вдень, у скверику збиралося дуже багато людей, ніби всі вони навмисне чекали ще зранку початку зйомок. Люди приходили і стояли, мовби, ніхто не мав іншого заняття, і весь час дивились на несправжній будинок, на несправжній літак, наче з літаком могло трапитись диво — от, приміром, зніметься й полетить. А дива не було. Йшла звичайна робота, кінооператор стомлювався страшенно і сердито дивувався, що хтось може стояти її дивитися, заклавши руки в кишені, як він працює.
Починали знімати фільм ще захолодна, листя на деревах щойно збиралося розпускатись, а у фільмі за сценарієм повинно було, мабуть, зеленіти і квітнути все, бо довкола будиночка і літака понатикали якихось кущів, схожих на поставлені сторч мітли, а на тих мітлах теліпалися зеленкуваті несправжні листочки. Потім несподівано, всупереч календарю, зробилося зовсім морозно, і на ті несправжні листочки впав справжній сніг, зима не хотіла здаватися й вирішила зіпсувати наприкінці всім настрій, а також декорацію біля старого костьолу. Фільм перестали знімати, аж поки не розтанув сніг, але будиночка й літака не забирали, вночі там сиділи двоє сторожів; умостившись на дерев’яних колодах, вони курили й розкладали вогнище. Вогнище — це й було найцікавіше. Сторожі обкладали його до-округ камінцями, щоб вогонь не розповзався надто далеко, і підкидали дрова і дощечки, гріли руки і розмовляли, і мугикали щось, а багаття палахкотіло собі, і коли відблиски вогню падали на несправжній будинок без фундаменту, на літак без мотора й на мітли з неживим листям, то все те відразу тепліло, оживало, а темінь в костьольних нішах ставала ще чорнішою, і двоє сторожів були схожі на льотчиків, змушених через якусь аварію приземлитися саме в цьому, зовсім несподіваному закутку.
Зйомки тепер йшли вже у центрі міста, а декорації самотньо й без потреби маячіли у сквері.
— Хочу подивитися,— упирався Тодосько й тягнув Мирка до дерев’яного літака.— Хочу на нього подивитися! — репетував малий, а тим часом трамвай рушав геть, і Мирко знав, що може запізнитися до школи через цього упертюха, котрому щоранку обов’язково треба оглядати дерев’яний літак.
Це був найважчий Мирків обов’язок — відвести Тодоська до дитячого садка.
Тодосько до всього прилипав очима, і його неможливо було відірвати ані від барвистих вітрин, ані від автомобілів, ані навіть од бочки з квасом.
— Тітонька, що квас продає,— вона де спить, у бочці? — вголос, аби весь трамвай чув, допитувався Тодосько й страшенно радів, коли всі довкола реготали.
— Не сварись на малого,— радили пасажири Миркові,— у нього добре розвинуте почуття гумору. Ану, скажи ще щось, хлопчику!
Лихим голосом Мирко наказував братові мовчати, бо сам він у таких випадках втрачав почуття гумору зовсім…
— Я хочу подивитись! Сьогодні він уже обов’язково полетить, от побачиш,— запевняв Досько й тягнувся до дерев’яного літака.
— Підемо ввечері — подивишся,— обіцяв Мирко, хапав малого на руки й біг до трамвайної зупинки.
Сьогодні зробити це було страшенно важко — окрім Куця, доводилось тягнути раків.
Та врешті Тодосько переступив поріг дитячого садка, не забувши при тому запитати, коли по нього прийдуть. А Мирко чимдуж кинувся до школи і встиг убігти до класу, випередивши не тільки вчительку, а й дзвінок.
Двадцять вісім раків викликали таке захоплення, якого навіть сам раколов не сподівався. Вибрали двох найбільших і вирішили влаштувати “кориду”. Напівживі раки байдуже ворушили клешнями, жоден не прагнув ставати до двобою з єдинокровним братом, зате обидва мали непереборне бажання відщипнути пальця двоногим мучителям.
Дзвінка, звичайно, ніхто не чув, і ласкаве “добридень, діти”, з порога вимовлене Катериною Петрівною, застало кожного зненацька. Загрюкотіли черевики, хтось скинув з парти книжку, ще хтось когось штовхнув, пробиваючись до свого місця.
Катерина Петрівна докірливо зітхнула, все ще не гасячи доброї усмішки й не втрачаючи доброго настрою, з яким увійшла до класу, і спокійно розкрила журнал. Клас принишк. Двадцять вісім пар очей невідступно слідкували за маневрами великого чорного рака, котрий намацував собі дорогу до класного журналу, задкуючи по столі.
Катерина Петрівна скрикнула. Потрібно було кілька хвилин, аби вона заспокоїлась. Витираючи пальці тоненьким носовичком, вона якомога спокійніше запитала:
— Хто це приніс?
Двадцять вісім тореадорів, скромно опустивши очі, мовчали.
— Може, ви скажете, що він сам приповз сюди з якогось баговиння?
Тореадори радісно зареготали, готові обернути все на жарт. Учителька не прийняла пропозиції жартувати.
— Що ж,— сказала вона,— коли один не хоче признатись, усі кладіть на стіл щоденники.
Мирко сидів, підперши руками щоки,— саме так, як у класі сидіти не рекомендується,— і чекав дальшого розвитку подій. Він знав наперед, що в найбільш напружений момент скаже, хто приніс рака до класу, але йому здавалось, ніби такий момент поки не настав. Настрій Мирко мав препоганий, це він відчув ще вранці, збираючись до школи, світ бачився йому понурим, як помальовані на сіро стіни в їхньому дворі, а коли світ людині здається понурим, то людина готова на неймовірні вчинки, аби той світ якось розвиднівся, і не хочеться думати про наслідки своїх вчинків, і здається, ніби збігаєш з крутої гори, де навіть спіткнутись нема об що — от мчиш і мчиш, і не годен спинитися.
— Складайте на стіл щоденники! — повторила Катерина Петрівна.
Однак ніхто не поворухнувся і ніхто навіть не зиркнув — хоча б крадькома, хоча б скоса — на винуватця.
— Жахливий клас! — похитала головою Катерина Петрівна.— У вас дивні поняття про чесність. Заберіть цю потвору геть і провітріть кімнату, бо тхне гниллю.
Мирко витягнув з портфеля щоденник, поволеньки, анітрохи не кваплячись, гарним каліграфічним почерком вписав розклад на понеділок і вівторок, потому так само поволеньки підійшов до столу:
— Рака я приніс. І він зовсім не смердить — його дістав з чистенького струмочка. До того ж він прийняв душ у нас вдома.
Клас знову засміявся.
— Вони потрібні нам для дослідів,— сказав хтось.
— Вони? — перепитала Катерина Петрівна й озирнулась, ніби боялась побачити в класі ще хоча б одного рака.
— Він,— сказав Мирко, беручи рака двома пальцями.— Один-однісінький, і такий симпатичний!
— Припини теревені, Троян! І тобі не соромно? Розумний хлопець, а часом, як почнеш блазнювати на потіху цілому класові, аж дивуєшся: і де воно в тебе береться, Троян?
“Зараз Катерина Петрівна про Христину щось скаже”,— з тугою подумав Мирко.
— Твоя сестра була гордістю школи. Її портрети чіпляли на Дошку пошани, і вона ніколи не блазнювала,— упівголоса промовив Мирко Троян.
— Твоя сестра, Троян, ніколи не дозволила б собі… Що ти сказав?
— Я мовчу,— здвигнув плечем Мирко.— Я мовчу, як афішна тумба.
Клас знову приснув сміхом, і Мирко знав, що сьогоднішній день поганий, що все йде саме так, як буває в погані дні, коли говориш усім усе наперекір і не встигаєш похопитись, як уже нічого не можна виправити, й тому вже мусиш витримати взятий тон до кінця.
— Сідай, Троян. Сідай… Литвин, іди до дошки й спробуй прочитати заданий додому текст.
Юрко Литвин — височезний, з довжелезними руками й ногами, об нього вічно чіплялося все довкола, хоч як він старався обходити й обминати звіддалік кожен предмет — Юрко Литвин не боявся нічого на світі, окрім уроків з німецької мови. Якось воно йому не йшло: і вимова, і слова, звучання котрих ніяк не хотіло в’язатись Юркові з тими поняттями, які вони визначали, і артиклі, такі несподівані й незрозумілі. І чому стіл мусить зватися “тіш”, коли він споконвіку таки стіл? А чому дівчина “das Madchen” — середнього роду, коли вона таки зовсім жіночого?
— Ти готовий? — запитала Катерина Петрівна, бо Юрко надто поволі підводився з-за парти.
— Ja… ich binnn… ich binn… — Юрко тягнув те “н” до безконечності. Два слова скласти докупи — це було для Юрка справжнім подвигом.
— Bitte, nun bitte,— підбадьорювала й намагалась допомогти йому вчителька, але якраз в цей момент постукали в двері, і Катерина Петрівна мусила відмовитись на хвильку від цікавої бесіди з Юрком. Вона пішла до дверей, а клас тим часом зашелестів, бо всі пошепки щось підказували Юркові, хоч він стріпував чубом і махав рукою: мовляв, усе дарма.
