Учителька повернулась і сказала:
— Троян, директор просить тебе зайти,— і знову повернулась до Литвина:
— Bitte, bitte.
Троян зайшов до кабінету директора, старанно пригадуючи свої гріхи, але останнім часом ніби все було гаразд, і Мирко ніяк не міг уявити, чому-то кличе його Михайло Іванович.
— Мирославе,— сказав Михайло Іванович,— я маю до вас прохання…
Директор завжди звертався до учнів як до людей дорослих, на “ви”, і від того навіть первачки почували себе справді вартими поваги.
— Прохання такого плану: зараз ніхто не має “вікна”, а в другому “Б” захворів учитель, от я й хочу, щоб ви пішли до них.
— А чому я? — здивувався Мирко.— Ну, хай би хто з десятого, а чом я?
— Мені не хочеться відривати старших від занять, а Катерина Петрівна запевнила, що ви німецьку добре знаєте і погодилась відпустити вас — отже, йдіть туди й спробуйте зробити так, щоб вони сиділи на своїх місцях. Я не кажу, щоб вони мовчали — цього я не вимагаю ні від вас, ні від них, аби лиш сиділи й не надто галасували. Йдіть, Троян.
Ніхто з малечі не звернув уваги на Миркове прохання зайти до класу, аж поки він силою не затягнув одного, найгаласливішого, й не дав йому щигля — тоді решта, сповнившись поваги до його уміння давати “щиглі” (знали б вони, скільки тих щиглів заробляв Тодосько!) — порозсідалися купками за парти.
— Ваш учитель захворів,— сказав Мирко.
— Ур-ра! — вигукнув клас.
— Телепні бездушні,— сказав Мирко,— злі ви, як махорка. Хіба можна радіти з того, що людина хвора? Ну, а якби ти,— новоявлений педагог обвів поглядом клас і вибрав собі одного, веснянкуватого, з чорнильною плямою на носі і з чорним вихрястим чубом, котрий так дивно виглядав при веснянках, що здавався фарбованим,— якби ти захворів, а інші зраділи — тобі приємно було б?
— Приємно,— не змигнувши оком, сказав малий.
— А то чому? — справді здивувався Мирко.
— Я люблю, коли люди радіють,— поважно пояснив юний філософ і зсунувся під парту, бо сусід потягнув його за ногу.
— Ти що там робиш? — запитав Мирко.
— Ручку шукаю,— відбуркнув малий, і Мирко зрадів, що той, веснянкуватий, не поскаржився на товариша.
— Давайте займемось арифметикою.
— А в нас сьогодні нема арифметики,— повідомив хтось тоненьким голоском, і клас зайшовся реготом, ніби почув найдотепніший у світі жарт.
Вибрики їхні здавалися такі знайомі! Вибрики і цей галас — так само було і в них, коли вчилися в другому класі. Небагато змінилося й зараз. Дивина — чи то розуму не набули за ті кілька років? І хіба він сам, от щойно, не був схожий на цього веснянкуватого, який так старанно намагався “переговорити” старшого?
— Не має значення, все одно займемось арифметикою. Хто мені скаже, скільки буде… двадцять п’ять поділити на п’ять?
— Ти хіба сам не знаєш? — знову писнув той же голосок, але, як здалося Миркові, тепер уже зовсім з протилежного кінця класу.
— Ха-а, він питає, скільки буде двадцять п’ять поділити на п’ять! — репетували всі хором, і Мирко вже поняття не мав, що робити, аби вони замовкли. Він підвівся і щосили гримнув кулаком об стіл, йому здавалося, що ось три десятки розгейканих Тодоськів напосідають на нього, кричать, щось намагаються довести, але що — то й самі не знають. На довершення всього раптом просто йому в щоку влучив вогкий шматочок пожованого паперу, а другий пролетів мимо. Мирко знав, як це робиться: тоненька скляна трубочка, папірець встромити в отвір, а з другого боку щосили дмухнути. І раптом йому зробилося смішно.
— Ех ви, навіть вцілити не вмієте! Ось дайте трубочку, я вам покажу, як це робиться!
Вмить не менше десятка трубочок різних розмірів лягло перед ним на стіл, і дітлахи довірливо чекали обіцяного.
Витягши з кишені розм’яклий пластилін, Мирко скачав кульку, узяв до губ трубочку — і кулька чіпко прилипла до лампи.
Решту уроку вони всі по черзі вправлялися в обстрілюванні шкільної дошки пластиліном. Було тихо, бо тільки з такою умовою “учитель” погодився на гру.
Коли продзвенів дзвінок, діти мало що не хором кричали:
— А ти ще прийдеш?
— Не знаю,— намагаючись втекти, сказав хлопець.
Веснянкуватий з чорним вихрястим чубом запропонував:
— Давай махнем: я тобі дам гумку до жування, а ти мені пластилін. Гаразд?
— Не зосталося,— розвів руками Мирко,— все там,— і він кивнув головою на дошку.
— Тоді бери просто так,— сказав малий, простягаючи Миркові тонесеньку пластинку в срібній фользі.— Бери, бери, мені зовсім не жаль.
У коридорі Мирка перестрів Михайло Іванович.
— Дякую, Троян, ви мені справді допомогли, здається, вони сиділи зовсім тихо — настільки тихо, наскільки їм дозволяє вік і темперамент. Ну, а як ви — чи не вирішили після цієї спроби стати учителем?
— Ох, де там, нізащо в світі,— щиро жахнувся хлопець і потер щоку, до котрої торкнулась пожована паперова кулька. Він уявив собі при тому, як би розчарувався в його педагогічному хисті Михайло Іванович, побачивши дошку в другому “Б” геть-чисто обліплену пластиліном.
Стіну в коридорі прикрашав величезний плакат, де червоним по білому виразно було написано: “До кінця навчального року залишилось двадцять днів. Спинись і подумай!”
Мирко не спинився, але подумав, що якось треба виправити трійку з алгебри. Ні, він таки справді не схожий на свою сестру: Христина трійок не мала за всі десять років шкільного навчання, і як їй це тільки вдавалось?
Математику Мирко не любив — бачилась вона йому якоюсь суворою, надто точною наукою, котра не терпить ані винятків, ані порушень правил. Здавалось, варто щось хоч трохи змінити, переінакшити — і завалиться, упаде, розсиплеться до основи ця неймовірно струнка будова, бо в ній усе задумано так, що від найменшої дрібниці залежить існування цілості, а цілість та не терпіла зміни. Однак, може, побачити математику саме такою — довічно сталою, завершеною і незаперечною — змусила його Олександра Антонівна, вчителька математики і завуч.
Вперше вони зустрілися в класі минулого року. Убрана в темний, гарно кроєний і елегантний костюм та в білу блузку, учителька виглядала дуже поважною. Запитавши про щось Мирка, вона до кінця не вислухала його неоковирної відповіді — не здогадалась, що Мирко несподівано ніяковів перед людьми незнайомими і так само раптово міг дійти до зухвальства, коли вже знав кого і бачив добре до себе ставлення. Вчителька ж того не знала, вона не дослухала Миркової відповіді і звеліла йому сісти, розуміюче похитавши головою. “Ага, з цим хлопцем все ясно”,— розшифрував собі Мирко той рух, і відтоді йому здавалось, що Олександра Антонівна ніколи не буде вдоволена його відповідями. До кінця уроку він просидів тихий, з почуттям провини за неоковирність своєї мови і думок. Він соромився при учительці свого вихрястого волосся, і подряпаних рук, і чорнильних плям на зошиті — але той сором не єднався з бажанням стати кращим, а просто обертався неприємним страхом перед зауваженням чи мовчазним кивком. Одне він знав: при Олександрі Антонівні не дозволить собі жарту. Вибрики його майже ніколи не залишалися без нагани, однак він боявся не докорів і зауважень, а того чогось невимовного, неясного, що гасило його непосидючість і вроджене почуття гумору. Веселий жарт на уроці Олександри Антонівни міг би звуглитись і почорніти — у всякому разі, так здавалось Миркові.
Настрій у вчительки був завжди однаковий, так само, як одяг і зачіска, то був рівний, спокійний настрій, і голос вона мала приємний, предмет свій знала чудово і уроки вела добре, із великим знанням справи. Але Миркові часом страшенно хотілось, аби вона коли-небудь хоч змінила інтонацію, забула щось, дрібку затнулась, сказала: “Вибачте, діти, я помилилась, це має бути ось так…”. Тоді, може, він би не почував себе винуватим, його б не мучило, не втомлювало, не терзало почуття недосконалості власних знань, і математика, може, не здавалась би такою вивершеною, суворою і недоступною.
Спокій учительки не впроваджував клас у настрій такий же спокійний і рівний, учні були завжди насторожені від першої до останньої миті уроку, а Олександра Антонівна наче не помічала цього, зрештою, навряд чи допускала вона думку, що учні хоч якось можуть аналізувати її поведінку, її вчинки чи її спосіб викладання. Вона ніби проклала між ними і собою межу, яку діти не мали права переступити, і ніхто справді не важився та й, видко, не хотів переступати. Зрештою, математику сьомий клас знав непогано, і не було причин з’ясовувати стосунки Олександри Антонівни з школярами, тим більше, що ті стосунки були якимись внутрішніми, нічим не проявлялись назовні…
Урок алгебри йшов, як належало йому йти, хтось відповідав, хтось помилявся, щось пояснювала Олександра Антонівна, однак Мирко не піднімав руку й не намагався виправити свою трійку, він зовсім забув про те. За вікном, сповзаючи по шибках, шурхотів дрібненький веселий дощ, яо самотня хмара, заблукавши над містом, не втримала тягаря й виплеснула його на дахи й тротуари, а сама чимдуж бігла кудись далі, наполохана вітром, і за нею слідом висинювалось чисте небо, і відбивалося яскравими уламками в нескаламучених і майже прозорих калабаньках води, у темних заглибинах і надщербинах на тротуарі й бруківці.
Юрко Литвин, схилившись до Мирка, ледь чутно сказав:
— Ти знаєш, одна така симпатична дощова хмара важить 50 тонн!
Однак Мирко не поцікавився, звідки Юрко має такі відомості і як взагалі можна зважити хмару. Зараз він думав про інше. Од недавнього часу усякий дощ нагадував хлопцеві лише той один, який упав з неба суцільним густим струменем, раптово й неочікувано, вітер відносив струмінь то в один, то в другий, розгойдував ним щосили, і здавалось, мовби дощ вибирає собі місце, де б зручніше уласти на землю.
Уздовж тротуарних брівок текли спершу мутнуваті, хвилясті потоки, а потім вони піднялись угору й затопили геть-чисто всю бруківку, вповзали вже й на тротуари; машини спинилися довжелезним рядом, не маючи ані відваги, ані сили рухатись у тих забруднених потоках, вода билась об вікна підвальних приміщень, а в небі розривалися, сходилися докупи і в гніві зблискували й гримотіли хмари.
Такого дощу не пам’ятав не тільки Мирко, а й сам старий Львів. Може, й траплялася колись, за сто літ тому, схожа на цю злива, але потому її могли затерти в пам’яті міста сотні й тисячі одноманітних, сірих замрячених дождів, котрі сіються не годинами, а днями, від них місто смутніє, никне, обличчя його нахмурюється й ховається за тією мжичкою, і тільки барвисті парасольки й кольорові вогні у сірих сутінках рятують око від утоми й одноманітності.
Тепер же злива явилась несподівано, фантастична майже, була вона така незвична для Львова, що люди спершу не думали про наслідки цього зухвалого нападу, цієї навали з неба на місто,— а тільки чудувалася й не могли прийти до тями. Діти, захлюпнуті водою й враженнями, по коліна в потоках перебігали вулицю й зникали у брамах, так наче вітер зганяв їх туди й не випускав більше на вулицю.
Потоки з пагорбистих вулиць, стікаючи вділ, зливалися всі докупи в заглибині в центрі міста й тут спинялися в роздумі, куди ж рухатися далі. Каналізаційні сітки не встигали всмоктувати жовтаво-сіру каламуть, котра геть-чисто все стягала за собою по дорозі й несла в центр.
Мирка дощ застав у пасажі “Барвінок”, він вибирав там для Тодоська роликові ковзани, малий давно слізно вимолював такого дарунка, і Христина врешті зласкавилась; отримавши заробітну платню, вона виділила потрібну суму на ті “ролики”, і Мирко мав їх купити.
Злива змусила всіх покинути прилавки, люди стояли й дивились на дощ, вода підкрадалася все вище, і довелось, рятуючись від неї, піднятися на сходи, що ліворуч широкими камінними приступцями п’ялися вгору. Звідтіля всі знову спостерігали, і як вода прибуває, і збуджено перемовлялись, людські голоси множились, лягали на згуки й гримотіння бурі, і не видно було кінця тому потокові з неба.
Хлопцеві обридло врешті безнадійне стояння, чомусь раптом захотілось додому, нехай собі навіть через потоки або ж і вплав; додумалось про батька. Автобус його, певно, також стояв десь у тій річці, ув’язнені в автобусі люди дивились на бурю крізь заплилі, осліплені вікна, мабуть, вода скапувала крізь щілини у вікнах і зверху, з даху, і на те все нічого не можна було порадити — ані вийти, ані їхати далі, спереду й позаду стояли ще й ще машини, трамваї, тролейбуси, безпорадні, непорушні.
Мирко відважно рушив до виходу, високо закотивши холоші джинсів, хтось посміявся з його рішучості, ще хтось позаздрив, але ніхто не рушив слідом.
Здавалося, що й на вулиці, крім нього, не було ані душі. Хоча ні, он там переходить дорогу дівчинка із скрипкою. Чудне дівчисько, хто вигнав її надвір? Якийсь шофер здумав пожартувати й щосили тиснув на клаксон — дівчинка з несподіванки здригнулась, послизнулась у потоці, тільки скрипку підняла вгору, ніби рятуючи її від нещастя. Лаючи в думці того поганого жартівника, Мирко прожогом кинувся на допомогу дівчинці й скрипці. Дівчисько мало вигляд смішний і переляканий, аж нещасний: коротеньке чорне волосся звисало мокрими пасмами, вона пригладжувала їх долонею, а другою рукою притискала до грудей свою скрипку в чорному футлярі. Сукня дівчинки ніби спливала вниз тонкими, струмочками; хлопець мав охоту засміятися з того видовища, але було щось чудне й лагідно-довірливе в очах дівчинки і в тому, як вона захищала свою скрипку — і Мирко не засміявся.
— Чого тебе винесло в таку негоду? — спитав він.
— А тебе?
— Додому йду.
— А я на урок. Вийшла — дощу не було, а як хлюпнуло — то всю зразу змочило, ну, я й подумала, що тепер все одно.
— У музшколу тобі?
— Ага.
— Ходімо. По дорозі. Темно стало посеред білого дня, мовби вже на ніч збиралося. Дерева, розгойдувані вітром, скидалися на щогли затонулих кораблів і самі ніби пливли кудись. Розгойдувалися також хмари й дахи, пливли клапті обірваних афіш, Миркові здавалось, що вони лиш удвох і зосталися в місті, і не впізнавав його, і ніби не знав, чи правильну дорогу вибрав.
— Візьми мою куртку,— намагаючись витягнути руку з мокрого облиплого рукава, запропонував хлопець.— Прикрий свою скрипку, у щілину затече.
Дівчинка вгорнула інструмент і сказала:
— Футляр щільний, всередині спеціальна прокладка є, а все-таки… Дякую.
Вони чомусь не бігли — хоча, зрештою, не було вже сенсу тікати. На губи безнастанно скочувалися. Холоднуваті краплі, “ролики” вже давно були розгорнуті — папір розмок, і розкис шпагат, котрим їх ; зв’язали в магазині.
— Ой мамо, мої босоніжки!
Дівчинка нахилилась і витягла ногу з набухлого босоніжка, застібка зовсім обірвалась — мабуть, коли дівчинка спіткнулась, це й трапилось,— взувати його не було ніякого сенсу, як і тікати від дощу.
Вони спинились біля широкої коричневої брами — тут була музична школа.
Дівчинка стояла голонога, свої розмоклі босоніжки вона тримала в одній руці, а в другій — скрипку, захищену від холоду й дощу Мирковою курткою. Зрештою куртка також була мокра.
— От я й добралася,— засміялась дівчинка, злизнувши з верхньої губи краплі дощу. Мирко уявив собі, як вона гратиме: геть мокра, босоніж — і скрипка.
— Залиш собі куртку,— сказав Мирко.— Ану ж дощ не пройде.
— Мине,— без особливої переконаності сказала дівчинка й роззирнулася довкола. Було безлюдно, самі лиш пустоголові грубезні голуби, обліпивши карниз, поглипували на дітей.
— Бери, бери!,
Мирко махнув їй на прощання рукою і навпростець перебіг вулицю.
Дівчинка гукнула услід за ним:
— Чекай, а як же потім? Як я віддам тобі куртку?
— А ти… а ти подзвони,— надумав нарешті Мирко.— Подзвони, коли та куртка висохне.
Вони обоє засміялись — було так дивно перегукуватись через порожню, залиту водою вулицю — ніби над річкою стояли і перекидали слова, як виловлені з річки рибини. Здавалося, що нема на цілім світі сухої й затишної місцини, де можна обсохнути і обігрітися.
А все ж знайшлася така місцина. Вдома. Можна було стягнути з себе мокрий одяг і насухо витерти мокру голову м’яким, зовсім сухим рушником, і дивитися — вже з вікна,— як пливе вулиця і стоять машини.
Христина з Тодоськом встигли ускочити за поріг дому ще перед зливою і розкошували теплом і чаєм, на столі довкола Тодоськової чашки розтеклася калюжка, він розвозив її пальцями і заробив щигля від Мирка, але малий так звик до тих щиглів, що навіть не реагував на них.
— Повечеряєш — дам щось,— пообіцяв Мирко й хитро підморгнув братові.
Тодосько забув про чай і зазирав старшому братові в очі, і лащився з нетерпеливого бажання довідатись, що ж там для нього має Мирко.
Христина розвішувала мокрий Мирків одяг і поцікавилась:
— Куртка твоя де? Вітер стягнув?
— Я її віддав.
— Віддав? Кому?
— Дівчинці одній. Зі скрипкою.
— Більше ти про неї нічого не знаєш? Ну, можеш зі своєю курткою попрощатися. Лопух ти, Мирку, і вічно таким будеш.
— Ой, ну, Христко, чого ти бурчиш. Вона від дасть. Вона подзвонить, коли куртка висохне, — заспокоїв сестру Мирно й аж тільки тепер похопився, що не сказав дівчинці номера телефону. Звичайно, куртка залишиться у дівчинки, вона не зможе її віддати ніколи, і Христина не раз згадуватиме ту куртку.
“Велики” по вечері були припасовані до Тодоськових ніг, він спробував проїхати по кімнаті, але з першого ж кроку впав і уперто, як завжди, повідомив
— І зовсім не болить, і зовсім не болить?
— Про що, ти думаєш, Троян? — почув Мирко раптом і, звівши очі на Олександру Антонівну, зрозумів, що своє запитання вона повторює, мабуть, удруге.
Хлопець підвівся, мовчки дивлячись кудись повз учительку, він не міг висловити вголос думок своїх, бо це стосувалось тільки його одного і більше нікого в світі, але відповісти, ніби думає над завданням з алгебри — також не міг.
— Так про що ж ти думав щойно, Троян?
— Я не скажу,— і вимовив через силу Мирко й подумав мимохіть: “Як добре, що Олександра Антонівна ніколи не вчила Христку, а то б вона зараз обов’язково її згадала…”
— Отже, не скажеш? То, може, ти принаймні поясниш, як розв’язати це рівняння?
Шибки тим часом уже обсохли, хмара була десь далеко, і земля, мабуть, легенько парувала під сонцем, і пахло трохи містом, а трохи лісовою галявиною, оточеною соснами.
Прикре почуття провини й недосконалості знову мучило Мирка, і світ знову став, як вранці, сіруватим і похмурим, і хлопець чекав дзвінка, кот-
рий би звільнив його від необхідності бути уважним і займатися математикою.
…Зі школи вони завжди йшли додому втрьох — Мирко, Юрко Литвин і Леся Костюк, котру називали Білкою за її неймовірно пухнасте золотаво-руде волосся.
Коли вони виходили відразу після шостого уроку, то за два квартали, на самісінькому ріжку вулиці, їх іноді наздоганяв автобус Миркового тата. І якщо вони мали охоту, то могли сісти в автобус і проїхати довкола всього міста.
В кожного з них місто було своє, зовсім не схоже на товаришеве.
Білка знала всі сквери і всі алеї в парку; місто заповнювалося самими лише деревами, дерева жили цікавим, схожим на людське, життям, незнаним нікому, окрім самої Лесі у кожному дворі, котрі вона обійшла вже не раз і не два, росли дерева, відкриті Лесею, і вона давала їм чудернацькі імена, запевняючи, що знає також, як називається те чи інше, дерево по-латині, але хлопці не цікавились тими латинськими назвами, бо годі було запам’ятати їх усі.
У дворі по вулиці Франка ріс величезний платан з широким, блідо-зеленим листям, він називався чомусь Мартин, і Білка дуже його любила, і приходила в той двір, коли їй було сумно. Вона запевняла, що платан Мартин уміє розмовляти і знає напам’ять кілька віршів.
Юркове місто виглядало густезним скупченням книжкових магазинів і кіосків, а заселене було здебільшого тільки гравцями львівської футбольної команди.
Для Мирка ж воно було повне усяких — кожного дня нових — несподіванок, його зваблювали, точнісінько так само, як Тодоська, вітрини, афіші, плакати, а також коні. От левів у Львові можна здибати на кожному кроці — камінних, правда, а кінь — це було таке рідкісне видовище, за котре Мирко ладен був заплатити цілою колекцією значків чи марок. За час усіх своїх мандрів містом хлопець бачив лише два зображення коней — на камінних воротах при початку вулиці Пекарської, де, казали, містився колись кінний завод якогось графа, та ще вгорі, на самому вершечку Жовтневої, там стояв світлий, невисокий будинок і в глибокій ніші під дахом лежав кінь. Варто було приглянутись уважніше, помилуватись його стрункою й напруженою шиєю і тонкими ногами — здавалося, кінь має охоту звестись і процокотіти копитами по бруківці.
Зрештою, може, то справді лише так здавалося Миркові?
— Підемо до автобуса? — запитала Білка.
— Звичайно,— погодились хлопці.
Миркову спортивну торбу ніс тепер Юрко Литвин — ракам не судилось прикрашати зоологічний кабінет, Мирко радий був, що про них у школі забули.
Юрко сказав, що зварить їх того вечора, і Мирко радо погодився, бо додому нести раків йому було ніяково, Христина вже б напевно кепкувала з тієї історії.
Коли вони увійшли в автобус і тато кивнув і усміхнувся на привітання, Мирко зрозумів чому йому світ того дня здавався сірим і похмурим. Хлопець шукав на батьковому обличчі слідів підслуханої розмови, але батько був зосереджений і спокійний, як завжди, він бачив перед собою лише дорогу, долоні його наче сам знав, як йому рухатись, хоча насправді те знаття давали машині татові руки.
Миркові хотілось вірити, ніби йому все причулось, і вдома мирно і спокійно — вдома так, як він до того звик.
Середа, або ж про Оксану Григорівну та її клопоти, про Миркові літні спогади і вечір, проведений з Куцем та Христкою, а також дещо докладніше, ніж досі, про Юрка Литвина, Миркового найкращого друга
Ішов урок, у шкільних коридорах не було ані душі.
Не сподіваючись нікого зустріти, Оксана Григорівна швиденько, як школярка, переступала через два східці, йдучи на третій поверх до учительської. Вона мугикала якусь пісеньку й справді скидалася скоріше на школярку, аніж на поважного педагога, викладача української мови й літератури. Правду кажучи, вона й сама ще досі часом дивувалася, з того перетворення, яке трапилось ніби так несподівано й раптово. Щойно була школа, уроки, щойно була просто Океанкою, і в університеті також — Оксана, Оксана-студентка, захоплена понад усе фольклором і віршами Рильського, а тут: Оксана Григорівна, класне керівництво у сьомому “Б”, відповідальність — уже не за себе саму, а за них, За школярів.
Одного разу взимку Юрко Литвин влучив у неї добре збитою грудкою снігу, думаючи, що то старшокласниця, а потому аж остовпів, бідолаха, коли зрозумів свою помилку. Навіть вибачитись не зважувався, а так стояв, опустивши свої довжелезні руки, і боявся глянути на вчительку. Вона й сама не знала, як мала поводитись. Читати мораль? Але ж так не хотілось того робити, вона розуміла, що він ненароком, і бачила його знічення, і, крім того, відчувала, що й сама рада б зліпити грудочку, першого м’якого снігу й поцілити в когось. Стріпнула сніг, усміхнулась:
— Ти нехотячи те зробив, правда, Юрку? У сутінках не запримітив мене, так?
Юрко все ще ховав погляд від учительки, Мирко стояв поруч з другом, він бачив, що Оксана Григорівна справді не гнівається, чорні очі її, котрі часом бували до гостроти насмішкуватими, аж погляд той важко було витримати, дивились тепер на Юрка лагідно й весело.
— Він більше не буде,— спробував, як завжди, збутися жартом Троян.
— Що не буде? Сніжками бавитися? Чи ненароком ніколи ні в кого не втрапить сніжком?— Оксана Григорівна раптом посерйознішала.— Розумію, Мирку, ти жартуєш, але я страшенно не люблю такого. Наобіцяє людина повний міх добра, а потім виявляється: усе те нездійсненне. Бо наобіцяв тільки для того, щоб чийсь гнів злагіднити. Це дуже легко, правда?..
