Проходячи зараз повз двері, за якими сиділи її семикласники, Оксана Григорівна на мить спинилась. Там було зовсім тихо, жоден звук не вибивався назовні — мабуть, писали контрольну. Учителька упіймала себе на бажанні зазирнути в клас, подивитись, як їм там пишеться, допомогти у чомусь. Однак це бажання здалось їй не зовсім педагогічним, скоріше дитячим, школярським видалось їй це бажання, і вона відійшла від дверей, ніби боялась, щоб хтось не здогадався про її намір.
— Добридень, Оксано Григорівно,— почула вона тої миті голос Олександри Антонівни.— Добре, що зустріла вас. Ще вчора хотіла запитати, чи вже ваші семикласники написали домашній твір?
— Добридень. Так, уже написали. От лиш…— Оксана Григорівна примовкла, ніби вирішила не закінчувати речення.
— Слухаю вас уважно,— сказала завуч, її голос гарно звучав у насиченій шкільній тиші, він навіть гармоніював з тишею, був спокійний і рівний, та Оксана Григорівна відчула в мові колеги нотку іронії, якусь особливу, майже непримітну зверхність. Відчула — а оборонитись від тієї зверхності не могла, бо ж назовні все було добре, спокійно і делікатно.
Стосунки з завучем у молодої вчительки склалися так віддавна: ввічливі поради, ніби й не ущипливі зауваження, з якими слід погоджуватись; однак ті зауваження викликали в Оксани Григорівни бажання сперечатись, переконувати завуча в чомусь протилежному.
Переконувати ж було трудно, бо Олександра Антонівна знаходила незаперечні докази, що допомагали їй довести власну думку.
— Змінились наші семикласники, не впізнати,— спокійненько говорила Олександра Антонівна, а молодша її колега насторожувалася, аж потерпала, чекаючи, як може обернутись такий миролюбний тон розмови. Це був лише початок роботи в школі, боялася зірватись, помилитись — і так само боялась поступитися чимось, що вважала правильним.
— Змінились наші семикласники: минулого року з мови й літератури незадовільних оцінок було багато — не менше, ніж з математики; відколи ви в них — фантастична картина: жодної двійки! Дивина — хоч руками розводь!
— Чи то вже так погано, коли нема двійок? — запитала тоді Оксана Григорівна завуча.
— Прекрасно! Це прекрасно, але відсутність двійок зовсім не свідчить про глибокі знання. Часом це свідчить лише про м’якосердя учителя або ж про його байдужість… Не поспішайте ображатись, Оксано Григорівно, мова не йде конкретно про вас. Мова йде взагалі, проблематично, так би мовити…
— Я не ображаюсь. Я справді не люблю ставити учневі двійку. Я доти його питатиму, доки він не відповість мені по-людськи, одним словом, доки вже знатиме матеріал. І нема такої дитини, яка б не відчула, що учитель хоче їй допомогти, хіба то вже якийсь геть розледащілий хуліган, а мені досі такі не траплялись…
— І скільки разів доводиться вам викликати учня, поки ви переконаєтесь, що він зрозумів ваші добрі наміри?
— Ще якось не пробувала, не встигла перерахувати витрати часу й власної праці на здобутки… . Може, праці було більше, успіхів — мало, але в одному я впевнена: вони… вони… у всякому разі, мені так здається — вони люблять мене, відверті зі мною…
Зніяковівши від того, що призналася ніби в чомусь дуже потаємному, Оксана Григорівна замовкла — тепер уже Олександра Антонівна бачилась їй старшою, мудрішою, досвідченішою, власний досвід здався на диво непереконливим, вона засоромилась своєї власної молодості, короткого, ніби аж трохи легковажно укладеного в зачіску волосся і навіть давньої, ще з дитинства, звички потирати долонею скроню, коли щось робила не до ладу.
І от тепер — цей твір. “Чи бачу я свій ідеал у найближчих мені людях?” Тему запропонувала Олександра Антонівна, вона сказала, що в одній з кращих, експериментальних шкіл міста такий твір писали в кількох класах — і порадила Оксані Григорівні дати семикласникам подібне завдання.
Оксана Григорівна погодилась. Вона звеліла дітям написати твір удома, визначила термін, назвала тему.
Мирко раптом звів руку:
— Можна щось запитати? А… А хто вигадав таку тему?
— По-перше, Троян, як ти висловлюєшся? Що то значить — вигадав?
— Ну… нехай буде придумав.
— Теми не придумують, їх розробляють, пропонують…
Але Мирка цікавило не те, як треба в даному випадку висловлюватись.
— А хто її розробив і запропонував?
— Я вам її пропоную,— сказала Оксана Григорівна.— І прошу дуже — як будете писати, пам’ятайте також про розділові знаки і про те, що абзаци слід робити тільки тоді, коли підходите до нової думки…
Мирко слухав похмуро і недовірливо. Та недовіра стосувалась не пунктуації чи абзаців, а запевнення Оксани Григорівни, ніби це вона пропонує їм таку дивну тему.
Після уроку клас не розходився. Тепер, без учительки, вони говорили вголос, завзято сперечалися, у чомусь переконували одне одного.
— Нема дурних! — гукав хтось.— Напишу я про мого не дуже ідеального тата — а йому покажуть — тато мене поставить на горох колінами.
— Дай спокій, хто там потребує показувати комусь твою мазанину!
— Я так думаю — аби помилок граматичних не наробити, а решта — що там кого обходить, чи ідеальні в мене мама з татом, чи ні.
— Дзень-телень! Не кричіть; як не тямите,— заперечував Юрко.— Якраз те й важливо, що ви напишете, а не те, чи помилок не буде. Тут зовсім в іншому справа…
Мирко мовчав. Для себе він уже все вирішив: не напише ані словечка. Нема охоти, щоб хтось читав, якої він думки про своїх батьків. Щоб хтось знав, що мама здається йому найкращою в світі. Навіть коли б це мала читати їхня Оксана Григорівна. Віддавши учительці чистий зошит, Мирко чекав запитань і гніву, але вона й словом не дала зрозуміти, як ставиться до його вчинку. Хлопець, зрештою, поняття не мав, у який клопіт вправив Оксану Григорівну. Вона читала й перечитувала твори, і було в них не одне признання, що вражало, дивувало, зворушувало.
Та тільки Миркове небажання розкриватись аж до кінця здалося їй найзрозумілішим. Він вчинив якось не по-дитячому, відповівши мовчанкою на запитання…
— Слухаю вас уважно,— сказала завуч, і Оксана Григорівна продовжила розпочате речення:
— От лишень я ще не поставила їм усім оцінки. Якось важко оцінювати подібні твори.
Про те, що Троян не виконав завдання, чомусь не сказала.
— Не біда, ще встигнете. І знаєте, я б хотіла переглянути ці роботи — так би мовити, як співавтор,— усміхнулась Олександра Антонівна.— Тему ж я запропонувала.
Потерши пальцями скроню, Оксана Григорівна сказала:
— Звичайно, звичайно, якщо ви маєте таке бажання — прошу. Завтра я вам їх дам…
Зошити лежали в портфелі, але Оксана Григорівна сказала: завтра. їй захотілось порятувати Мирка, змусити його написати хоча б нейтральний, сухий твір, написати бодай кілька слів, щоб вони приховали його мовчанку, щоб не було рівних, пустих рядочків у шкільному зошиті.
Увійшовши на перерві до своїх семикласників, Оксана Григорівна запитала Трояна:
— Мирославе, то ти не надумав і досі, як писати твір?
Хлопець кліпав віями, мружився, здвигав плечима і мовчав. Міг би написати. Звичайно, міг би. Приміром, описати нічну розмову батьків і мамині сльози. Але кого це обходить, крім нього самого?
— Ні, не надумав нічого.
— Що ж, хай буде так,— чорні блискучі, ніби вона у вогонь дивилась, очі Оксани Григорівни пригасли, сховались за густими віями,— ти, Троян, уже дорослий хлопець, майже дорослий, і коли щось робиш, то мабуть, розумієш, що робиш.
— Та, мабуть, розумію,— погодився Мирко, старанно тереблячи пальцями грудочку крейди і намагаючись згадати, де то вже він бачив такий сполоханий погляд з-під неймовірно густих вій. Світ знову здався йому невеселим і захмареним.
Оксана Григорівна вже не стала чекати завтрашнього дня: вона віддала завучу всі зошити, разом з Мирковим — чистим, білим, мовчазним…
Біля своєї брами Троян побачив Іру Тиховську з подружками, і сам лиш Ірин веселий і безтурботний вигляд викликав у нього роздратування. її коса підстрибувала на плечах, русява й густа, а рум’яні щоки з глибокими ямочками ще більше розрум’янились, ніби їх щойно хто натер снігом. Колись, як вони були зовсім малими, то цілісінькими днями бавилися разом, аж смішно було Миркові тепер — як то їм не надокучало гасати цілоденно. Ірчині щоки були тоді такі ж рум’яні, і сміх такий же веселий, і була вона зовсім і в усьому, як хлопчисько — та й зараз ходить у джинсах і добре грає в баскетбол. Але вони вже не гасають разом по подвір’ю, і вечорами стара Покачова вже не на них, а на Тодоська і його друзів свариться й у гніві вихлюпує вслід відро води, коли дітлахи занадто розгаласуються.
— А ти, Дзюнько носатий, бодай би тобі файно було, йди попід свої вікна верещати! Чи ви на тім подвір’ї більше місця не маєте, лиш тут біля мене?!
П’ятирічний Дзюнько тікає в якийсь закапелок і показує звідти язика Покачовій, Тодосько й собі відважується на такий героїчний вчинок, і обоє регочуть до нестями — зовсім так, як вони колись із Іркою.
Коли Мирко проходить повз Іру та її подруг, вони на мить серйознішають. Як не кажи, а восьмикласниці, не годиться, аби хлопчак — а за такого тепер Іра вважає Мирка — бачив, що дорослі дівчата по-дитячому регочуть. Потому вони про щось шепочуться і, не втримавшись, знову регочуть.
— Троян, чуєш, Троян! — гукає Іра вслід хлопцеві.— Це правда, що ти приносив раків до школи? Кажуть, один заповз до директора в кабінет і заговорив там твоїм голосом — це правда, що ти навчив рака говорити?
Мирко не звернув уваги на той жарт, він ішов собі поволі, мовби й не відчував пильних і насмішкуватих поглядів.
Удома нікого не було, і Мирко в тиші потинявся з кутка в куток, з’їв шматок хліба, запивши його холодним компотом, побавився з Хомою Денисовичем. Ірка Тиховська щось голосно гукала в подвір’ї, Мирко згадав її жарт, а також те, що має в портфелі пару великих червоних раків — Юрко таки зварив і приніс усім охочим покуштувати. Мирко витяг з портфеля раків, обламав грубезні клешні, гриз їх і обсмоктував і думав при тому, що дуже хороша людина Катерина Петрівна, бо, видать, не розповіла учителям про злощасних раків — якби розповіла, то вже досі була б йому припарка від Оксани Григорівни.
Потому згадав, що зіпсувався їх старенький, але на диво роботящий портативний магнітофон, і надумав подивитися, що там сталося.
Зосереджено, прикушуючи губу, Мирко копирсався у механізмі, аж поки зрозумів, чому диски не хотіли обертатися. Батареї сіли — тільки й усього, треба попросити тата, щоб купив нові. Тато, правда, не дуже любить той магнітофон, бо вони з Христиною постійно записували тільки джазові та естрадні мелодії, тато здвигав плечима:
— Я на музиці не розуміюсь, то правда, але ваші мелодійки б’ють по вухах. І на чім то їх виграють, ті мелодії?
— Ох, тату,— гнівалась Христина,— та ти послухай, від тих пісень людина про всякий клопіт забуває, ти лише послухай!
— Певно, що про всі клопоти забудеш, коли глухнути почнеш,— сміявся тато.— І що за музика у вашого покоління, що ви в ній бачите?
Наставала Христинина черга здвигати плечима, бо в тому пункті з татом годі було сперечатись, він стояв на своєму.
Прикривши прозорою покришкою диски, Мирко знехотя витяг підручник географії: море, якісь південні рослини і гори оддалік. Вмостившись на тапчані, Мирко заклав руки під голову, книжка сповзла на підлогу. Ввижалося тепер хлопцеві справжнє море, справжні пальми й мімози, влітку вони відпочивали всі разом у Криму, ніхто ні з ким не сперечався, мама була весела, як Тодосько, тато брав напрокат човна, і вони пробували добратися на човні далеко, аж до горизонту. їм те не вдавалось, Мирко, лякаючи маму й Христину, стрибав з човна у зелену, прохолодну воду і плив назад, часом лягаючи горілиць, тоді хвилі погойдували й колисали його і поволі несли до берега, тато з човном був десь недалечко, Мирко чув сплески весла і не раз йому здавалось, що десь там під ним пропливає риба, а сонце м’яко лоскотало обличчя, волосся злипалось від морської води й не хотіло розчісуватись.
— Лизни, який я солоний,— підставляв йому плече Тодосько, малий також весь засмаг і дуже дивувався, чому сонце ніяк не хоче торкнутись його долонь і п яток, чому вони зостаються рожевими. Того літа Куцик діймав їх усіх запитаннями, найбільше чіплявся до Мирка зі своїми настирливими, смішними й цікавими “а чому”.
Мама запевняла, що такий період у дитинстві був і в Христини, і в Мирка, хоча сам Мирко не міг згадати, але Тодосько, казала мама, перевершив усіх. Мирко відсилав брата до Христини, Христина ж, похмура й сердита — того року вона закінчила десятий клас і хотіла поступити на фізичний факультет до університету, і скрізь, навіть на пляж носила з собою книжки,— відправляла молодшого брата знову до Мирка, а той мучився над складними Тодоськовими запитаннями.
— Звідки взялося перше дерево?
— З першого зернятка.
— А звідки взялося перше зерня?
— Вітер приніс.
— А звідки узявся вітер?
— Дерева хитались — от і був ві…
— Неправда, дерев не було, бо ж вітер тоді ще не приніс першого зернятка!
— Відчепись.
— А звідки взялася перша людина?
— Від мавпи.
— Першу людину мавпа народила?
— Ох, не мороч мені голови! І сонця не заступай!
— А чому від мене тінь?
— Хочеш, Куцику, я навчу тебе плавати?
— Я вже сам умію, мені тато показав.
Малий побрів через хвилі до височенного камінного хвилеріза, видряпався на нього і стрибнув униз. Перелякано закричала якась жінка, Мирко скочив услід за братом — та даремно вони наполохались: щосили б’ючи руками й ногами по воді, Куцик плив уздовж хвилеріза.
Тепло від літнього спогаду обгорнуло Мирка, йому бачилось, як рожево, легко й духмяно цвіте якесь чудне південне дерево з дрібно нарізаним листячком і як раптом, несподівано, у найгарячіший і найтихіший день, спалахує на морі шторм і запаморочливо хитаються на хвилях маленькі катери, ніби покинуті напризволяще дитячі іграшки. Годинами можна було дивитися, як в’яжуть товстелезними канатами катери на причалах, як вправно перебігають по борту матроси, як хижо полюють на кожен шматочок, кинутий у море, гострокрилі чайки. Море було тоді для Мирка вперше, і те “вперше” вимагало повторення, підтвердження, воно переінакшувалось у спогадах і не зникало, а розгорялося, забарвлювалося ще яскравіше, небо ставало синім, аж до болю в очах, море — неймовірно зеленим; за метр від берега виднілося дно, воно хиталося й променилося, сонце заломлювалось на кожному камінці, і гірким бувало розчарування, коли синювато-білий камінець, видобутий з дна, підсихав на сонці і поволі набирав сірого тону. Мирко кидав його у море, щоб камінь знову забарвився голубуватим.
Мирко згадував море, і в зеленій морській воді раптом побачив маленьке, дрібне обличчя, воно погойдувалося разом з прозорою водою, і’ поки вода не вспокоїлась, не затихла, Мирко не міг як слід розглянутися, чиє то було обличчя. Дівчина зі скрипкою усміхалася з морського дна, сонце заломлювалося в її зіницях і були вони чорні до безтями й сяючі, аж Мирко стулив повіки, аби не засліпнути.
— А, та ну її, ту куртку,— пробурмотів Мирко сам до себе,— межу й без куртки ходити.
Прийшли Христина з Тодоськом, наполохали Миркові видіння.
— Ха-ха-ха! — сміявся малий, Христина теж сміялась, і Мирко пішов подивитись, чого то їм так весело.
Обличчя Тодоськове було геть-чисто розмальоване. Христина має такий чорний олівець, котрим трохи підмальовує собі повіки. Відколи її взяли на роботу в обсерваторію, сестра вдає з себе страшенно дорослу. Переболіло їй, що не пройшла по конкурсу на фізичний факультет минулого року, та й до того ж всі кажуть, що вона знає фізику. Ага, так ось тим своїм чорним олівцем Христина вивела Тодоськові вуса й борідку, продовжила брови, Тодоськове обличчя набрало дорослого виразу, такого потішного при його круглих щоках і круглих оченятах, що справді не можна було втриматися від сміху.
— І тепер я ніколи не буду вмиватись! — радів Досько.— І мене тепер ніхто не впізнає. Мама прийде і не впізнає: хто це такий? Тато прийде і не впізнає! Христко, дай мені маленьке дзеркальце, я подивлюсь.
Ти вже дивився у велике, нащо тобі мале?
— Я не надивився і хочу ще! Припасувавши свої улюблені “ролики”, він кружляв по кімнаті і стільки втіхи випромінював довкола, що все веселішало і рушало в танок за Тодосем.
— Твій стіл теж крутиться? Твоя підлога? — запитав, спинившись урешті, але не можучи знайти рівноваги, малий.
— Мій стіл стоїть, то в тебе голова крутиться,— сказав Мирко і замовк, почувши, що з транзистора, над котрим чаклувала сестра, тихенько вибралися назовні звуки скрипки. “Подумаєш, біда велика — куртка! І не така вона вже нова”,— відмахнувся хлопець від мелодії, а вона уперто обволікала все, дівчинка, змокла й босоніж, тримала обома руками скрипку, обгорнену його, Мирковою, курткою, але це не заважало інструментові звучати.
Прийшла з роботи мама — сьогодні був вечірній прийом хворих в її хірургічному кабінеті.
Малий Тодосько підсовував матері своє обличчя, і вона врешті помітила його зусилля звернути на себе увагу:
— Хто це, люди добрі, що за дядько вусатий в нашій хаті? Страх який дядько вусатий…
Мирко чув у маминому голосі все той же смуток, і Христина його чула, напевно, бо тривожно й крадькома дивилася на мамине обличчя, і тільки Тодосько нічого не чув і не розумів, окрім власної радості і власного сміху.
Мамине обличчя було зболіле і тихе, усміхалась вона через силу, надсилу бралася до вечері і надсилу утримувала звичайний настрій. Христина щось дуже довго розповідала про свою роботу, Тодосько — про якусь вельми важливу подію в дитячому садку, мама слухала й не слухала, і всміхалася зовсім недоречно, і відразу похоплювалася, зрозумівши недоречність усмішки, аж врешті Мирко невдоволено перепинив Христину:
— Може б, ти помовчала трохи, бо в мене вуха сохнуть від твоєї балаканини.
Христина так само сердито відбуркнула:
— Можеш не слухати. І взагалі — чого ти шарпаєшся, коли дорослі розмовляють?
— Не сваріться, діти,— попросила мама, однак Мирко вже не міг вгамуватись:
— Така сама доросла, як наш Куцик. Носяться з тобою всі, як з позаторішньою писанкою. Вважай, аби не розбилась. Тільки й чую в школі: твоя сестра, твоя сестра… А що — моя сестра? Велика мені премудрість — на “відмінно” вчитись!
Мама здивовано дивилась на Мирка, таким лихим вона його й не бачила ніби досі.
— Перестань, сину,— попросила вона, і хлопець вийшов до кухні, бурмочучи сам до себе, і знав він, що винна у тій безпричинній сварці зовсім не Христина.
Десь після восьмої з’явився Юрко Литвин, і Мирко страшенно зрадів з появи друга, навіть мама раптом позбулася своєї невиразної усмішки. Юрко почав оповідати про якийсь футбольний матч і про те, що гравець львівської команди, який грає не ногами, а головою…
— Як так головою? — здивувалась Христина.— Кому у футболі потрібна голова, коли там досить лише самих ніг?
Юрко ігнорував це підступне зауваження,— так от, гравець, який забиває голи не ногами, а головою, весь час показував своїм колегам на голову — подавайте, не забудьте, що я не граю ногами!
Сміялась мама зовсім щиро, вона любила Юрка Литвина чи не найбільше з усіх Миркових друзів, той довготелесий і незграбний хлопчак мав у собі таке, що зваблювало до нього людей. Окрім усього іншого, була одна дуже важлива причина, котра підсилювала мамину симпатію до Юрка Литвина.
Якось хлопці готувались удвох до уроків. Тодосько сидів удома, він трохи прихворів, і зранку мама була з ним, а в другій половині дня, коли вона пішла на роботу, брата доглядав Мирка
Старші хлопці якраз до самозабуття сперечалися про щось, коли почули, як двері в кімнаті лунко зачинились. Англійський замок заскочив, коли Тодосько зачиняв двері, і тепер хлопці без ключа нічого не могли вдіяти.
— Тепер сиди й чекай, поки мама прийде!— сердито сказав замкнений Мирко, забувши навіть, про що хвилину тому сперечався з приятелем.
Тодосько спершу сидів тихенько, аж на диво тихенько, а потому раптом заверещав і у відповідь на розпитування все тільки кричав і плакав так жалібно, що Миркові аж долоні спітніли з тривоги.
— Чекай,— заспокоював Юрко.— Зараз щось придумаємо.
Він підійшов до відчиненого вікна й визирнув, немов запримітив річ дуже цікаву. І не встиг Мирко зрозуміти, що Юрко збирається робити, а той уже виліз на підвіконня і ступив однією ногою на вузенький, косо зрізаний карниз. Його худе, тонке тіло наче прилипло до стіни, і він посунувся далі, тримаючись за подовгасту заглибину в ній. Миркові все похололо всередині, язик стерп. Ані звуку не міг видобути хлопець з пересохлого горла. Він дивився, як шалений Юрко ступає ногою на парапет балкона, як зістрибує на балкон і зникає у дверях — і весь цей час у сусідній кімнаті верещав не знати з якої причини Тодосько.
Коли Юрко, відчинивши двері в кімнаті, з малим на руках з’явився перед Мирком, той все ще тримався стерплими пальцями за підвіконня. Внизу, на віддалі трьох поверхів, гомоніла вулиця, лежало каміння тротуару й бруківка. Миркові здавалось, що вулиця погорбилась, напнулась і полювала, чигала на його товариша.
— Порізав собі пальця парубок — і реве. От ще мамин синок! — спокійно й навіть якось весело сказав Юрко.
— Дурень ти,— буркнув Мирко. “Це я повинен був зробити,— подумав він.— Це мені належало так зробити”.
Про те, що Юрко з’явився, як чарівник, з балкона, оповів мамі Тодосько, і навіть признався, що навмисне замкнувся від хлопців, аби вони не бачили, як він бавиться ножицями.
Відтоді мама, хоч дуже гнівалась на Юрка за його нерозважливий вчинок, утвердилась у своїй симпатії до нього остаточно…
У дверях, прощаючись із Мирком, Литвин сказав:
— Справу я маю до тебе, але відкладемо на завтра. Якось не з руки було при всіх оповідати. Бувай, Троянчику!
“Цікаво, що то за справа”,— подумав Мирко, але за мить уже забув об тім: мама, похапцем відвернувшись, витирала сльози, Мирко не міг помилитись, вона таки витирала сльози, і Миркове вухо упіймало шматочок речення, котре мама обірвала на півслові, побачивши знову сина:.
— Неприємності на роботі — це ж у нього від цього поч…
Христина сховала від брата погляд і хмурилась, супила свої тоненькі, довгі, аж до скронь, брови, ніби щось знала, та не мала наміру ділитися тим знаттям з ким би то не було.
— Чого мама плакала? — зашепотів Мирко, як вони вже збиралися до сну.— Признайся, Христко, я ж бачив!
— Таке вигадаєш! — сказала сестра, пильно шукаючи щось у книжковій шафі.— Галюцинації в тебе. Ніхто не плакав.
Четвер, або ж про алюмінієві ложки, про минулорічну подорож до Русова і про запрошення на вечорниці, а ще про учителя малювання і татів подарунок
Справа, з якою Юрко Литвин приходив до Мирка, стосувалася алюмінієвих ложок.
