Клас виглядав дивним, і аж ніби меншим від того, що за партами сиділи дорослі. Сиділося не дуже зручно і було трохи ніяково, в усякому разі, отаку ніяковість завжди відчувала Галина Петрівна, Миркова мати, коли приходила на батьківські збори до школи. Простіше зайти до учительської, зустрітися
з учителем, розпитати про сина — у класі ж, за партою, помимо власної волі завжди поверталася з легеньким і тихим сумом до тих часів, коли сама була школяркою, маленькою дівчинкою у коричневій сукні з білим комірцем. Приглушений гамір школи, звуки дзвінка, чорна дошка з незатертими фразами й шматочками слів чи формул, чорнильні плями на парті — отой одвічний, кожен раз новий, і кожен раз однаковий настрій, знайомий з дитинства кожному, обов’язково вправляв у задуму.
Школа її була давня, розташована у старому будинку, невелика й тісна, класи нагадували соти у стільникові, і густо стояли маленькі чорні, виполірувані десятками ліктів, парти. Війна перервала навчання — і, здавалось, затерла у дитячій пам’яті все, що стосувалося підручників, правил і звичайної дитячої потреби знати. Учителям^ після війни доводилось обережно звідуватися, що залишилося в свідомості з того давнього, спокійного і потрібного. І раптом виявлялося, що пам’ятають майже все: спалахувала, повернена звичною обстановкою, дитяча зацікавленість, на змарнілих обличчях з’являлась зосередженість — не та сувора, сумна зосередженість, печать котрої діти носили всю війну — а зосередженість щаслива, якась мирна й освітлена задоволенням.
Галина Петрівна озиралась на своїх сусідів за партами, схотілось проникнути і в їхні думки, переконатися, що кожного клас повертає в дитинство, кожному згадується власна школа і учитель, котрого, може, й не упізнав би зараз, випадково побачивши на вулиці, бо пам’ятаєш його ще молодим. А вже ж і ти тільки віддалено нагадуєш оту маленьку дівчинку в коричневій сукні з білим комірцем, і вже у дітях, нехай по-своєму, а все ж подібно, повторюється все твоє. Ось тут, за цією партою щодень сидить Мирно. Як сприймає він свій клас і слова учителя і яким йому бачиться світ, котрий розкривається тут? Ніби усе знаєш про своїх дітей, ніби до дрібниць зрозумів їх, бачиш їх душу і характер так, як і їх рідні, милі обличчя, а все-таки — чи все знаєш? Чи до кінця можеш заглибитись у ту таїну, у те сокровення їхнє? Чи могло спасти на думку матері Юрка Литвина, що син її раптом зважиться добиратись по вузенькому карнизу на висоті третього поверху до вікна кімнати, бо там, у тій кімнаті, плаче, аж заходиться від плачу, трирічний малюк, замкнений і полишений випадково сам на себе? Галині Петрівні було страшно тоді від самої лише, уривками витягненої з сина, цієї історії, а водночас гірко, що то вчинив Юрко, а не Мирослав, що не йому спало на думку першому безрозсудне, неймовірне рішення. Може, Мирко подумав про це на секунду пізніше, подумав — але все-таки пізніше. Галина Петрівна пам’ятала, яким пригніченим, аж потемнілим було тоді Миркове обличчя, мабуть, він і сам розумів, що не повинен був дозволити другові робити таке, бо коли вже й мусив хто зважуватись і ризикувати — то лише він, Мирко. І було їй легше від того, що син зрозумів і усвідомив це. Галина Петрівна тоді відразу попросила чоловіка повитягати з дверей у кімнатах усі старезні, але напрочуд міцні англійські замки, щоб ніколи більше не повторилася подібна ситуація — але справа ж не в англійських замках, зовнішні деталі могли бути іншими, а ситуація — подібною, і матері дуже хотілось, аби син умів вирішувати відразу, коли життя дає на роздуми якусь малу хвилинку.
Увійшла мати Литвина, привіталась і сіла поряд з Галиною Петрівною. Була вона вже сива, і погляд
її спокійних ласкавих очей, той аж до дна сповнених добротою, міг, мабуть, кожному повернути і втрачений спокій, і якусь упевненість у самому собі, у своїй силі. Знайомі вони вже віддавна, старший син Литвинів учився разом з Христиною — та скільки це років минуло, відколи вони знайомі? Невже дванадцять? Так, майже дванадцять років, і в тих дванадцяти роках — їхні діти, і вони ніби кожен раз повертали батькам незатертий спогад про далеке дитинство, до котрого тільки спогадом і можна досягнути.
Обидві вчительки вже також були в класі, перечікували кілька хвилин, поки всі зберуться. Батьки не дивувались присутності завуча: Оксана Григорівна не раз запрошувала на збори учителів.
— Дозволите, я почну? — звернулась класний керівник до завуча.
— Прошу.
…Оксана Григорівна говорила про успішність — навчальний рік незабаром кінчається, треба, щоб батьки допомогли дітям у підготовці до екзаменів, може, хтось би просив спеціальних консультацій з окремих предметів — будь ласка, вона особисто готова залишатись після уроків, і Олександра Антонівна — також. Це були вже звичайні батьківські збори, схожі на всі інші, батьки просили дозволу подивитись класний журнал, хтось невдоволено признався, що син про двійку не сказав ані слова.
— Вимагайте, щоб вони вам подавали щоденники, то ж такі премудрі голови! П’ятіркою разів десять похваляться, а двійку в небуття пустять…
…За якийсь час так само, як усі батьки, Олександра Антонівна увійде в свій дім. Удома їй від порога впаде в око охайно складений одяг доньки, рівненько поставлені на місці черевики. Ліда давно звикла залишатись удома сама — тато й мама часто виходили до бібліотеки, а то до кіно — зрештою, Ліда не знала, куди йдуть мама з татом, вони їй про це не казали, а лиш наказували поводитись чемно й тихо, своєчасно лягати до ліжка — от, коли стрілки годинника стануть на цій і на цій цифрі — Ліда лягала спати, а перед тим бавилась іграшками, переглядала книжки, один раз спробувала намалювати на простирадлі величезну картину — квіти і дівчинку з кісками, малювала чорнилом, фіолетовим, виглядало все так гарно, але мама чомусь не була задоволена. І дуже гнівалась. Мама не кричала, вона говорила тихо, але від того слова звучали ще дошкульніше, і дівчинка ніколи не зважувалась відтоді розмальовувати простирадла.
Сьогодні Олександрі Антонівні почулось, ніби донька з кимось розмовляє. Голосок її звучав ласкаво, спокійно, в ньому були незвичні для матері інтонації. Дуже виразно вимовлені слова і ласкавість творили навіть враження, що дівчинка набагато старша, ніж було це насправді.
— Допоможи мені, добре? Ось так, так! Дай мені олівця — я спробую так намалювати, як ти. Сонце зелене — зелене, правда? Коли я дивлюсь на сонце, воно зелене. Ти бачив, де живе місяць? Там, на самому краєчку землі. У нього хатка кругла-кругла, він туди вкочується,, як копійка. Вітер живе під корчем.
— Лідочко, з ким ти розмовляєш?
Дівчинка з несподіванки здригнулась, бо не почула, як увійшла мама. Ліда лежала на килимчику, перед нею був розкладений папір, висипались з коробки олівці — а більше нічого мати не запримітила.
— Я? Ні з ким.
Я — не говорю,— відповіла дівчинка, підвівшись із килимка. Зростом була вона крихітна, вузькоплеча й делікатна, трохи навскіс розставлені очі виглядали вузькими й темними.
— Але ж я чула, Лідочко!
— Ні, мамо, то я просто олівці розкладала. Я мовчала,— трохи зачудовано відповіла мала, ніби й сама не була переконана, говорила вона чи ні.
Олександра Антонівна більше ні про що не випитувала доньку.
Коли мати вийшла в іншу кімнату, мала знову сказала пошепки:
— Ти що — боїшся? Ти боїшся, так?
Вона уявила собі дуже чітко й виразно: ось маленький, бородатий чоловічок, на ймення Чуки-Мікі, поволеньки, тихцем пробирається до свого місця за пічкою. То якраз був найкращий захисток для маленького чоловічка, який звався Чуки-Мікі. Чоловічка та ім’я для нього Ліда вигадала сама одного вечора, коли вдома нікого не було й тільки смуток і тіні сновигали з кутка в куток; ляльки й іграшки, хоч які гарні, не рятували від самотності. Ліда зазирнула за піч — їй здалось, ніби там щось зашаруділо. Зазирнула й сказала:
— Виходь, виходь, не бійся. Я знаю, хто ти. Ти Чуки-Мікі.
І він з’явився — наче гном із давно знайомої казки. Вбраний у червону курточку й сірі штанці, він мав довжелезну бороду, аж поза коліна, а міг уміститись на Лідиній долоні.
Досі він також був самотній, бо дуже боявся великого світу і дорослих людей, тому не зважувався вийти зі свого темного закапелка навіть уночі.
Удвох їм було добре. Удвох вони нічого не боялися, Чуки-Мікі знав безліч незвичайних історій і годинами переповідав їх дівчинці. Олександра Антонівна думала, що дочка залишається вдома сама, вона була переконана, що її дитина росте самостійною і з твердим характером, бо Ліда ніколи й ні на що не скаржилася і не нарікала. Насправді ж усе було не так. Ліда не залишалася сама —з нею завжди, в будь-яку хвилину, був Чуки-Мікі, якому можна все сказати й навіть поскаржитись.* Він вислуховував кожну скаргу дуже уважно і крихітними пальцями гладив Лідину долоню, було трохи лоскотно, але вона не віднімала руки. Олександра Антонівна готувала вечерю — десь незабаром мав повернутися чоловік, треба було нагадати Ліді, щоб як слід помилась перед сном, а потому готуватись до завтрашнього уроку з геометрії в сьомому класі, до уроків з алгебри у дев’ятому, перевіряти зошити, а, окрім того, випрати дещо.
Робити ж нічого не хотілось, якось руки байдуже опали й незрозумілий настрій, котрий раніше завжди вміла відігнати й перебороти, не полишав її.
— То з ким все-таки розмовляла ти, Лідочко?
— Я… я просто так, мамочко,— відповіла мала й зиркнула за піч, аби переконатись, що Чуки-Мік” вже дійшов до свого місця.
Перехопивши той погляд, Олександра Антонівна зрештою не побачила нічого, окрім гарної кахляної печі. І було Олександрі Антонівні того вечора сумно й прикро. Може, маленький Чуки-Мікі міг би розрадити і її, та вона не вміла прикликати до себе того доброго й чудного чоловічка. Зрештою, вона й не здогадувалась, що Чуки-Мікі може існувати на світі.
Субота, або ж про вечорниці у школі, про несподівану, але приємну зустріч і останню (за цей тиждень) Миркову зухвалу витівку, котру він, на щастя, не встиг учинити
Напередодні ввечері мама нічого не розповіла про шкільні батьківські збори, але з її обличчя Мирко прочитав, що не дуже ним вдоволена. Довелось пояснювати, чому досі не виправлена трійка з алгебри, і що то за алюмінієві ложки, про які знала вся школа, а мати не знала. Одним словом, балачка була, як завжди після зборів.
Згодом, коли Мирко повернувся від товариша — ходив довідатись, що вчити з геометрії, бо сам забув записати — батько спитав:
— Чули ви вже про Луна-Парк? Кажуть, що цікаво, пропоную піти в неділю, як ви — пристаєте на це?
Мирко пильно дивився на матір. Акваріум і рибки— з цим вона погодилась, а от Луна-Парк? Що вона скаже?
— Побачимо,— сказала мама, і в голосі її було щось, від чого Миркові вперше від часу тої випадково почутої нічної розмови одлягло від серця. Мамин голос був м’якший, тепліший, а десь там, може, ще не на обличчі, не на губах, ще поза ними десь, але вже народжувалась усмішка, уже ось-ось мала з’явитись, і хлопцеві одлягло від серця, так, ніби хто перед тим був надумав зв’язати Мирка, а тепер трохи, ще не до кінця, але трохи вже послабив вузол.
— Завтра у нас вечорниці. Ласкаво просимо,— вклонився він жартома.— Будуть пісні, а також лотерея, так що раджу взяти з собою хоча б карбованця. За карбованець зможете виграти навіть вишивану сукню з вишиваною торбинкою. Запевняю, що буде не гірше, ніж у Луна-Парку, в нас подаватимуть вареники зі сметаною, уф! — аж передихнув Мирко, виголосивши усе це, й сам собі поплескав у долоні.
— Як не щастить, то таки не щастить,— з жалем поскаржився тато.— Не зможу я завтра їсти вареники зі сметаною, бо заступаю одного хворого колегу. Може, наша Христя в намисті зготує таткові вареників? — і батько з доброю лукавинкою підморгнув доньці. Але Христина все ще не мала охоти до жартів і тільки губою сіпнула:
— Доброго сиру нема на вареники.
— Дуже ти гонорова, Христко, пані масненька,— тихцем пробурмотів Мирко, вже йому той лихий настрій вдома важко було зносити, весь час аж муляло й докучало все і боліло — ті мамині сльози, і татові запопадливі погляди й слівця до нього й до Христини, хоча ж він, Мирко, ніби й не знав нічого, принаймні мусив удавати, що не знає, бо ані мама, ані тато ще не вважали його настільки дорослим, аби втаємничувати у свої справи. А насправді — хтозна, може, коли б сказали, то він би вже досі знайшов вихід із становища, і всі б давно помирились і вибачили одне одному та й забули б, з чого почалася сварка. Принаймні в нього самого так завжди бувало — хіба ж раз вони сварились і мирилися з Тодоськом, Христкою чи навіть з Юрком Литвином? От хіба що… хіба що причина до сварки у мами з татом якась особлива. Якась зовсім лиш дорослим знана, бо ж ті дорослі уміють будь-яку справу, навіть дрібну й нікчемну, обернути величезною проблемою, з такого боку на неї глянути, що біле чорним зробиться. У тому, здавалось Миркові, і полягала різниця між дорослими й дітьми — дорослі дивляться на все завжди серйозно, скрізь їм ввижається усяка небезпека. Нема щоб потішитись з усього трохи й розважити тим самого себе.
Пишні вдалися вечорниці. Гостей при порозі вітали господині — були то Леся й Оля Петляк. Низько кланялись дівчатка і при тому притримували коралі, аби не подзвонювали. Зал був замаєний свіжою зеленню. Столи були вкриті білими настільниками, на них стояли жовтаві полумиски з варениками у сметані, і було ж тих вареників стільки, що матері дивувались: і хто ото ліпив, невже їхні доні, бо ж удома щось не дуже охоче бралися готувати вареники? От їсти — то інша річ!
Щось таке зворушливе було в тому, як діти стрічали старших — учителів і батьків, які прийшли на вечорниці, що годі було втриматись од усмішок і похвал, а господарі приймали й те й друге з гідністю й повалено, як належить добрим господарям, котрі знають, звичайно, собі ціну, але понад усе ставлять гостинність і понад усе шанують тих, хто з добрим серцем і веселим настроєм переступає поріг їхнього дому.
Оксану Григорівну, як завжди, годі було відрізнити з першого погляду від школярки, вона губилась у розгуканому, розбурханому й збудженому гурті своїх учнів і гостей і сміялась не менш весело, аніж вони самі. Десь поміж тими жартами й сміхом не боялась затратити власний авторитет, не боялась втішатися втіхою своїх не завжди сумирних і слухняних вихованців.
Навіть Олександра Антонівна, несподівано для себе, перейнялася загальним настроєм.
Якраз тоді, коли було з’їдено останній вареник — його пощастило виловити Олі Петляк, вона жувала вареник під загальний сміх, і кожен намагався присмачити “останній” вареник жартом,— якраз у той момент Мирко побачив дівчинку зі скрипкою.
Дівчинка стояла біля порога, ніхто не помічав її, а вона роззиралася по залюдненому залі, ніби вперто сподівалася знайти серед багатьох людей саме того, кого хотіла знайти.
Мирко очам своїм не вірив — отак як стояв, уздрівши дівчинку зі скрипкою, так і завмер, чекаючи, що буде далі, та думаючи, що, може, вона йому привиділась.
І тоді трапилась ще одна дивина: до дівчинки зі скрипкою підійшла швиденько Оксана Григорівна й з докором сказала:
— Ти ще пізніше не могла б з’явитися?
Мирко не чув ані тих слів, ані тону, але досить йому було побачити вираз обличчя учительки, щоб відразу зрозуміти: дівчинка зі скрипкою — її сестра.
Ще б Миркові не знати того виразу! Старші сестри, мабуть, завжди так розмовляють з молодшими, Христина принаймні розмовляла саме так.
Потому Оксана Григорівна й дівчинка зі скрипкою підійшли до гурту, і Мирко вже знав, що не помилився, бо учителька так і сказала:
— Маєте нову товаришку. Познайомтесь і прийміть до гурту. Це моя сестра. Вареників, звичайно, вона вже не їстиме, бо запізнилась, а спробувати щастя в лотереї, мабуть, ще зможе.
Дівчинка зі скрипкою простягала до всіх вузеньку руку й казала:
— Марта, Марта, Марта,— а потому вже тільки руку простягала, бо бажаючих познайомитись було так багато, що вона втомилась називати своє ім’я.
Мирко врешті зважився і теж простяг руку:
— Мирослав,— сказав він і подумав: “Впізнає чи ні?”
— Ой, мамо,— сказала дівчинка й засміялась,— нарешті ти знайшовся! А знаєш, я вже думала, чи не почепити на всіх перехрестях оголошення: “Хто знає, де живе чи в якій школі вчиться хлопець з їжакуватою чуприною, який не розкисає під дощем…” Цікаво, чи хтось би здогадався, що це ти?
Дівчинка говорила вільно, весело, зовсім так, як Оксана Григорівна, видно було, що вона переймав від старшої сестри і рухи, й інтонації, і навіть брова в неї здригається, коли вона сміється, зовсім так само, як в Оксани Григорівни, і тут Мирко прийшов до думки, яка досі чомусь ніколи не з’являлась. Учитель має ще своє життя помимо школи. Ясна річ, це так просто й зрозуміло. Учитель — це не тільки клас, уроки, школа. Він повинен бути і вдома господарем, той учитель, і Оксана Григорівна не тільки читає книжки, не тільки сидить з ними до пізнього вечора в класі, готуючись до вечорниць, не тільки мусить пам’ятати про оцінки, і про поведінку, і про зошити — є ще дім, де треба мити посуд, де треба також ліпити вареники, треба зазирнути в щоденник брата, сестри чи сина — адже Христина заглядає, та ще й мораль вичитує.
Ох яку казань вичитує! То як же Оксана Григорівна? Ой мамо,— ледве що не голосно вимовив хлопець,— і… і Олександра Антонівна?
Усе те майнуло майже блискавично й згасло — Мирко не мав часу на довгі роздуми про такі справи премудрі й поважні, бо веселі вечорниці ще не кінчались. А може, було так тому, що майже поруч стояла дівчинка зі скрипкою, він пам’ятав про неї весь час, йому упродовж тих кількох тижнів справляло задоволення оповідати безліч разів про зливу, котру він переходив убрід, і хоча в тих оповіданнях ніколи не йшлося про дівчинку зі скрипкою, він все одно бачив, як вона біжить під дощем, як лежать на чолі в неї пасма чорного волосся і як вона переступає босими ногами на холодній камінній плиті біля під’їзду музичної школи, тримаючи скрипку й босоніжки в руках. І було майже неймовірним, дивовижним було, що вона ось тут, поряд, і можна її покликати на ймення: “Марто, добрий вечір!”
Виходили один за одним убрані в одяг літературних героїв семикласники, і з одягу треба було впізнати, з яких вони книг. Декотрі читали напам’ять текст — і треба було сказати, чи той текст справді належить їм говорити, а чи то слова з іншого твору, іншого автора — і належать іншому героєві.
Найбільше сподобався всім Юрко Литвин. Одягнений у солдатську гімнастерку й пілотку з зіркою, він читав Малишкового “Прометея”, і зовсім угамувалися всі, наче постаршали на мить семикласники, коли Юрко без пафосу, без того фальшивого декламаторського надриву, який ніколи нікого не хвилює,— коли Юрко, ступивши крок уперед, як і герой, поволі, але рішуче вимовив: “Стріляй! Розвідник я. Солдат”. Здалося, Юрко також брав на себе велику сміливість і любов, котра змусила до тих слів молодого бійця.
У шкільному радіовузлі трудився Василь Середа: він змінював пластинку за пластинкою, і музика не змовкала майже.
Лотерейні квитки розкупили миттю. Уже лаштувалася черга за виграшами. Члени спеціальної комісії (вони самі себе так назвали) повинні були перевіряти номери квитків.
Звичайно, найбільше було охочих виграти сукню — модно пошиту, з білого тонкого полотна, з оздобленим вишивкою подолом — ще й гарна торбинка до того.
Мирко відчував у собі знову той настрій, що змушував його до відчайдушних вчинків. Вселилося в тебе бісеня — й годі його позбутись. Не дасть тобі спокою, поки не зробиш те, що надумав.
Лотерейні білети ще збирались тільки продавати, а він уже знав, що мусить учинити, як собі надумав. Він розумів, що не варто, навіть не годиться, недобре так робити — а таки зробить, хоч і буде каятись потому.
Тихцем пройшов Мирко поза спинами членів спеціальної комісії і взнав номер, під яким розігрувалася сукня: 15. Хм, п’ятнадцять. Навряд чи йому пощастить і він витягне саме цей номер, та, однак… Ну, а як ні? Зробити все дуже просто: лотерейні квитки — всього лиш папірці з номерками. Отже, на зворотній стороні будь-якого написати червоним — так, номерки писані червоним — написати “15”, узяти виграну сукню — і віддати її дівчинці зі скрипкою. Він підійде, як лицар, припаде на одне коліно, аби все виглядало ще веселіше, і простягне їй сукню. Він уже бачив, як вона засміється, як радітиме з такого подарунка,— і нехай потому він сам до себе скрушно киватиме головою і докорятиме найзлішими словами, але ж він таки це зробить. Що п’ятнадцятий номер мусить все одно хтось витягнути — про це Мирко не думав. Рука його аж тремтіла, коли він, пробившись крізь гурт, перший брав квиток і платив гроші. Так само тремтіла його рука, коли він розвивав згорнутий трубочкою папірець. П’ятий! Майже пощастило! Дописати мізерну паличку — і сукня в його руках! Десь би дістати олівця, ага, є в кишені кулькова ручка. Миркова мати розмовляла якраз з Михайлом Івановичем і поглядала при цьому на Мирка, мама всміхалася чомусь, і Мирко мусив стати з тим папірцем у чергу, не міг же він ховатись по закутках, коли мати дивиться отак — пильно й з усмішкою. Черга довга, ще можна якось встигнути, але як? Відходять з черги зі своїми виграшами дорослі й діти, і хтось уже пропонує заміну. “Пощо мені серветка,— доводить і переконує хлоп’ячий підбасок,— дай мені краватку, а я тобі цю серветку!”
Але Мирко ловить лише обірвані згуки слів, він ні до чого не приглядається з увагою, нічого не запам’ятовує надовго. Його думки зайняті зараз тільки одним.
Попереду в черзі — всього лише кілька чоловік розділяють їх — Марта, скрипку вона десь поклала, і зараз без скрипки виглядає якоюсь обеззброєною, зовсім маленькою, достоту Куцик на березі моря, увечері, коли нікого нема, коли тільки берег, море, гомін хвиль і голос Куцика:
— Мирку, будь тут!
Зовсім як Тодосько, якого треба від усього оберігати й захищати.
Волосся в неї сьогодні не пасмами — пухнасте, блищить, і коли б до нього доторкнутись, то, мабуть, руці було б лоскотно й приємно.
Мама все ще дивилася — ну як тут вийдеш із черги? Як взагалі що зробиш, коли раптом Марта озирається?
Мирко бачить, як миттю ворухнулися її губи в усмішці, і всміхається вона, річ ясна, саме йому, Миркові, бо ж кому б ще іншому?
Невже так нічого й не вийде? В Мирка долоні аж холодніють.
Марта вже подає свій квиток, член спеціальної комісії читає номер, виписаний на тому квиткові, дуже уважно й пильно читає, ніби не вірить своїм очам, і раптом Мирко бачить, як у руках Мартиних опиняється сукня! Та сама вишивана сукня — і аж тільки тепер він усвідомлює, що збирався вчинити. І що було б, якби написав, якби стояв попереду Марти.
Йому аж моторошно робиться від самої думки про те, що було б, якби ті всі “якби” обернулись дійсністю.
Довкола Марти — цілий гурт. Самі дівчиська. Не підійдеш навіть.
Ну й нехай, нехай не пощастило йому віддати Марті сукню — все одно вона в неї.
Дівчиська кудись ідуть, і Марта з ними, вона всміхається, і Мирко мимоволі також усміхається, з полегшенням і з радістю обіцяє в душі: “Відтепер таки буду людиною, от побачиш, буду людиною”.
Важко сказати, до кого він звертається з отим “от побачиш”, але обіцянка його звучить щиро й урочисто, і тим урочистіше, що ніхто, крім Мирка, її не чує.
“Я роздобуду для неї ведмежа… Я подарую. їй Хому Денисовича”,— раптом у пориві розкаяння вирішує хлопець, і ця власна великодушність і готовність розлучитися навіть з хом’ячком повертають Миркові погідний настрій і самоповагу.
Марта з’являється в новій сукні, сукня наче саме для неї шита і дуже личить їй, принаймні Мирко переконаний в цьому, і він не важиться підійти ближче, такою світлою, незвичайною й дивною здається йому дівчинка в білій сукні, і він без міри радий, бо не зробив того, що замірявся. Як би це по-блазен-ському виглядало — на одне коліно і простягати сукню, аби всі бачили! Та й взагалі — що б на все те сказала Марта?
Марту просять грати, вона бере до рук скрипку, стає зовсім тихо, мовби дівчинка зосталася в залі сама зі своєю скрипкою, її чорні очі такі самозаглиблені й таємничі, що Мирко до решти й надовго втрачає всю свою відвагу й не насмілюється дивитися на дівчинку, він тільки слухає і знову пригадує дощ, зухвалий дощ пригадує він, оту неприкаяну зливу.
Щось у ньому сповнене превеликої і ясної радості, аж захлинається щось у ньому від радості; може, оте безіменне у цім — це і є душа, про котру говорив колись учитель Каптурський?
Неділя, або ж про веселі розваги в Луна-Парку, про смачне морозиво в кафе, котре називається “Старий Львів”, і про синіх скрипалів із синіми скрипками, котрі своєю музикою відганяють усі печалі
Луна-Парк розташувався на зеленому пагорбі, дерева кудись ніби відступили, гостинно даючи місце кольоровим наметам, яскравим, барвистим, наче метелики на лузі, каруселям і кіоскам, невеликим вагончикам, де жили господарі й артисти з Луна-Парку, фокусники й механіки, касири й сторожі — важко було розібратися, хто з них яку роль виконував, оскільки більшість виступали відразу в усіх ролях. Помежи тими вагончиками бігали, галасуючи й не боячись ані ранкової прохолоди, ані сердитих часом окриків старших, босоніж, такі ж барвисті й колоритні, як усе довкола, дітлахи. їм заздрили юні відвідувачі Луна-Парку, бо ті дітлахи мандрували з Луна-Парком від міста до міста, ночували в чарівних вагончиках, могли цілоденно жувати солодкувато-тягучу гумку, допомагали старшим ладнати все до початку роботи в таємничій “кімнаті страхів”, укладати іграшки-мішені в кіосках, бовта-тися у мильній воді, де їхні матері прали білизну, яку потому розвішували на шнурках, натягнутих поміж червоними й зелено-жовтими вагончиками. Було в тому всьому щось трохи циганського, загадкового, звабливого й незвичайного, і, мабуть, не одному хлопчакові сяйнула думка: а що, коли б отак потім, коли цей напівфантастичний, прекрасний та-бір-цирк збиратиметься в дальшу дорогу, коли складуть усі помости, усі намети й полотнища з закличними назвами й смішними, розмальованими фізіономіями клоунів і коломбін — чи не можна б тоді десь, якось, непомітно, тихцем — за ними, у той вагончик, помежи ті чудові, шелестячі намети?
Місто втішалося яснотою весняного ранку, просвітлені сонячними променями стіни й тротуари ніби самі випромінювали тепло, цеглястий старий корпус політехнічного інституту набирався аж гарячим жаром і виплескував той жар на зеленкувато-сірі стовбури дерев, густо порослих за ґратчастою огорожею, листя бризкало зеленим світлом, тіні ворушилися на асфальтованих доріжках, вітрини зблискували жовтуватими плямами, червоні трамваї спалахували і пригасали раптом, втрапляючи в затінок, було не душно, ясно, легко, прозоро, дівчинка в голубій сукні несла букетик ще голубіших квітів, чорно-сині крила бистрих ластівок несподівано впліталися в ту безконечність барв і відтінків, і строгість їх убрання ще чіткіше підкреслювала невтримну, густу синяву неба; білими плямами застигало молоко в пляшках під магазинами, спливали в широченні віконниці хлібних магазинів жовті, сіруваті, темно-коричневі хлібини, тьмяно прочинялися в глибокі коридори вузькі брами будинків, і все те не розсипалося, не само по собі жило, а трималося міцно й чіпко разом, годі було собі уявити вулицю без якоїсь із цих деталей, без синіх ластівок і білого молока, без тугих ниток електропроводів і майстерної кладки старих бруківок.
Може, все те єднали докупи голоси, звуки, вони мережалися густою сіткою, вони прикривали собою все довкола, ніби ловили рибу в ятери, а риба тріпотіла, мерехтіла, випручувалася і звивалася без утоми.
Величезний сіруватий дог повагом і гордовито крокує біля свого господаря, і Тодосько, котрий, мабуть, не сягає рівного з тим гігантом зросту, видирає долоньку з Ниркової руки й кидається знайомитись з догом.
Старший брат ледве утримує його від того не дуже безпечного знайомства.
Вони всі разом ідуть до Луна-Парку. Мама, тато, Христина, Мирко й Тодосько. Мирко ще не зовсім певен у тому, що від нічної розмови не залишилось уже ані сліду, він бачить підтвердження своїх сумнівів: Христинин тривожний погляд спідлоба і її не дуже терплячі відповіді на безконечні, як завжди, питання Тодоська. І все-таки вони всією сім’єю вибралися до Луна-Парку.
У Миркові живе й пульсує ще вчорашній святочний настрій, теплий ранок обгортає його хвилями добра; як у прогрітій до дна неглибокій ріці пливе Мирко. Він повідомляє Христині:
— Можеш не боятися, що пропала моя куртка, я її вчора бачив на вечорницях, вона сестра Оксани Григорівни.
— Сестра Оксани Григорівни? Куртка — сестра? — сміється Христина, і Тодосько регоче, ніби розуміє, чому Христина так сказала, а Мирко гнівається:
— Дотепно, аж гей! Марта сестра, а куртка в Марти, і вона була вчора на вечорницях, і тепер подзвонить…
Хлопець відчуває, що знову заплутався, і вже сміється сам, а в Луна-Парку — Луна-Парк, тир, виграші — сила-силенна див, і можна випробувати свою відвагу в “кімнаті страхів”, і можна спробувати влучити в тоненький сірничок, щоб виграти ляльку. І можна також сісти в крихітний автомобіль на дерев’янім помості, їх снує по колу безліч, вони стикаються носами один з одним, вдаряються боками, але аварій не може статися, бо, зіткнувшись, автомобільчики миттю розскакуються, наче розгуляні щенята. Тодосько з братом сидять в одному автомобілі, тато — в іншому, його коліна мало не врівень з носом, але тато примудряється так керувати своєю машиною, що вона ані разу не торкається іншої. Та вже ж, хто тут може змагатися з татом! Зате Миркова машина — раз по раз, раз по раз, і як лиш не перевернеться!
Біля “чортового колеса” вони зустрічають Юрка Литвина, і вже далі ходять усі разом, і люди, мабуть, думають, що аж троє синів у його, Миркової, матері, бо з усіма вона говорить однаково лагідно.
А потому мама, тато її Христина йдуть дивитися якийсь фільм, а трое хлопців рушають на’ вулицю Валову, де відкрили не так давно кафе “Старий Львів”.
За високим дерев’яним столом на важкенних дерев’яних кріслах сидять троє хлопців, вони їдять смачне морозиво й розглядають кахляну піч, де кожна кахля має свій малюнок, де сині парубки танцюють з такими ж синьо намальованими дівчатами, сині скрипалі на синіх скрипках грають їм до танцю, а з теракотових стін позирають на хлопців старі воїни у шоломах, а хлопці їдять морозиво, і їм приграють на синіх скрипках сині скрипалі.
Про що вони розповідають, оті сині скрипки? Може, про сині зливи над синіми містами, де голубі дерева стоять по пояс у голубій воді?
Грають сині скрипалі, танцюють весело сині дівчата, злизує з маленької лонсечки солодке морозиво Тодосько, його круглі лукаві оченята ніби затаїли якусь думку, і Мирко передчуває, що малий зараз попросить ще морозива. Юрко Литвин втирає Доськові замурзане обличчя серветкою, Досько невдоволенні, він пручається.
Грають сині скрипалі. Відступають геть Миркові тривоги — аж до наступного дня, коли почнеться новий тиждень. Свято ж хай буде святом.
