Жила колись донька вождя племені зулусів, яка дуже відрізнялася від інших дівчат свого селища. Вона страшенно раділа, коли з нею траплялися якісь пригоди, і що небезпечніші були ті пригоди, то більше вони їй подобалися.
Звали цю дівчинку Нтомбінде. Вона все намагалася переконати свого батька, щоб він дозволив їй піти до таємничої річки Ілуланже.
— Я так багато чула про неї,— казала вона, — що не зможу вийти заміж і жити спокійно, поки не побачу її. Ти знаєш, що я можу за себе постояти в небезпеці. Будь ласка, відпустіть мене, тату, я піду туди разом із подругами.
Нарешті батько поступився й відпустив її до річки Ілуланже, за умови, що вона вийде заміж, як тільки повернеться. Потім, подумав вождь, у неї буде стільки роботи вдома, що вона не матиме часу на мандрівки та пошуки пригод.
Співаючи пісень та танцюючи, пішла Нтомбінде разом із подругами до річки Ілуланже. Йшли вони лісами й горами, питаючи людей, як пройти до річки Ілуланже.
Нарешті вони побачили річку, яка в’юнилася внизу по долині. Швидко збігли вниз із гори й зупинилися, дивлячись на бистрину.
— Ця річка така сама, як і та, що пропливає коло нашого села, — сказала Нтомбінде. — Я скупаюся в ній, бо мені жарко і я дуже втомилася від такої довгої подорожі.
Інші дівчата теж вирішили скупатися. Вони зняли свої шкіряні спідниці, мідні браслети і поклали на березі. І всі кинулися у воду.
— Не розумію, чому про Ілуланже всі говорять з жахом! — вигукнула Нтомбінде. — Це звичайнісінька річка, і я шкодую, що змарнувала час на цю подорож. Я могла б так само плавати і в нашій річці.
Накупавшись, дівчата вийшли на берег і почали шукати свою одежу.
— Де вона? — кричали вони. — Може, мавпи злізли з дерев і забрали нашу одежу й прикраси? Як же ми підемо додому без одежі?
Вони шукали всюди, але нічого не знайшли. Нарешті Нтомбінде сказала:
— Може, наші родичі казали правду, що небезпечно йти до річки Ілуланже? Чудовисько, яке живе під водою, мабуть, забрало нашу одежу.
— Що ж нам робити? — забідкалися дівчата, оточивши Нтомбінде. — Ти привела нас сюди, то й віддай нам нашу одежу.
— Ви можете самі забрати її,— відповіла безстрашна Нтомбінде. — Усі знають, що річкові чудовиська повертають те, що вони вкрали, коли їх ввічливо попросити про це.
Одна по одній дівчата підходили до води і промовляли:
— О, чудовисько, поверни мою одежу, бо батьки битимуть мене, коли я повернуся додому.
Із води вилітала одежа та прикраси кожної дівчини, яка просила чудовисько. Без одежі залишилася лише Нтомбінде. Вона сказала своїм подругам:
— Я дочка вождя, і мені не годиться благати чудовисько, що живе в річці. Але, мабуть, доведеться попрохати його, щоб ми всі могли разом повернутися додому.
Ставши лицем до води, вона почала просити чудовисько віддати вбрання. Але в цю мить з води виринула страшнюча голова, чорна й слизька. Широко роззявивши рота, та голова проковтнула Нтомбінде.
Подруги Нтомбінде закричали від жаху і щодуху побігли до свого села. Там вони розповіли вождю про все, що сталося з його донькою.
Зібрав вождь своїх воїнів і попросив їх піти до річки Ілуланже, вбити чудовисько і врятувати його доньку. Наготувавши списи та щити, воїни рушили в дорогу.
Дійшовши до річки Ілуланже, вони стали на березі і почали міркувати, як їм виманити чудовисько з води, щоб убити його. Але чудовисько почуло їхні голоси, і не встигли вони навіть підняти списи, як воно проковтнуло їх. А потім вилізло з річки, ламаючи все на своєму шляху і жахливо ревучи. Воно поїдало все, що траплялося на його дорозі. Собаки, кішки, худоба і люди зникали у величезній пащі.
Нарешті чудовисько підійшло до села, де біля хати бавилися двоє маленьких дівчаток. Дівчатка теж опинилися в пащі чудовиська. Але їхній батько, що полював неподалік, почув крики дітей і кинувся за чудовиськом, розмахуючи списом.
На цей час шлунок чудовиська був уже повний, воно вже не могло швидко йти, і мисливець швидко наздогнав його. Чудовисько роззявило пащу, аби проковтнути мисливця, але живіт у нього був такий повний, що воно більше не могло їсти, і це врятувало мисливцю життя.
Як блискавка кинувся він на чудовисько із списом у руці, і за мить потвора лежала мертва біля його ніг.
І що ж він побачив! Із мертвого чудовиська вийшли дві маленькі дівчинки, декілька чоловік, гурт худоби, кішки й собаки, воїни вождя і нарешті Нтомбінде.
Усі подякували мисливцю за порятунок і пішли додому.
Батько Нтомбінде був дуже радий, що донька повернулася.
— Зараз, коли ти вже побачила річку Ілуланже, — сказав він, — ти повинна вийти заміж.
— Добре, — сказала Нтомбінде. — Я вийду заміж, але дозвольте мені самій вибрати собі чоловіка.
Батько згодився з цим незвичайним бажанням, бо дуже хотів видати Нтомбінде заміж і погодився б на що завгодно.
— Я вийду заміж за Чоловіка-Змія, — сказала дівчина. — Я багато чула про нього і знайду його.
Люди, що стояли навкруги, були ошелешені. Всі вони чули про жахливого Чоловіка-Змія, що жив поблизу Чорної річки, далеко за горами.
Дівчина так наполягала, що батько нарешті згодився. Вона навіть умовила кількох своїх подруг піти з нею.
Йшли вони кілька тижнів, ночували в невеликих селах або на високих деревах у лісі, щоб їх не роздерли хижі звірі.
Нарешті вони прийшли до Чорної річки, і Нтомбінде одягла свою найкращу сукню.
Тоді вони вирушили до найближчого села, і Нтомбінде звернулася до селян:
— Добрий день. Ми шукаємо Чоловіка-Змія. Чи не скажете, де він живе. Я хочу вийти за нього заміж.
Селяни страшенно здивувались, почувши таке.
— Ти хочеш за нього заміж? — спитала якась дуже стара жінка. — Ти не боїшся стати жінкою Змія?
— Я завжди шукала пригод, а тепер ризикую більше, ніж будь-коли, — відповіла Нтомбінде. — Жоден простий чоловік мені не підійде: ось чому я хочу вийти заміж за Чоловіка-Змія.
Стара дуже зраділа і попросила Нтомбінде заночувати в її хатині, а решту дівчат запросили до інших хатин.
Коли вони лишилися самі, стара розповіла Нтомбінде, що Чоловік-Змій — це її син.
— Багато років тому його зачарували молодші брати, — сказала вона. — Вони заздрили йому, бо він мав успадкувати владу і багатство вождя. Він живе поблизу, але всі бояться його і не дозволяють йому заходити до села.
— Я не боюсь, — сказала Нтомбінде. — Як мені побачити його?
— Я не можу цього сказати, — відповіла стара. — Але лягай тут, у моїй хатині для гостей, а вранці ми щось вирішимо.
Нтомбінде зняла свою прекрасну одежу і лягла в кутку хатини на очеретяній циновці. Стара зайшла побажати їй на добраніч і принесла два горщики. В одному було м’ясо, а в другому пиво. Вона поставила їх на підлогу й сказала:
— Не їж цю їжу, донечко.
Відтак щільно зачинила двері й пішла.
Нтомбінде міцно спала всю ніч і прокинулася, добре відпочивши. Вона помітила, що горщики були порожні.
— Я нічого не їла, — сказала вона, коли стара увійшла в хатину подивитися на горщики.
— От і добре, — сказала та.
Цілий день селяни розважали Нтомбінде і її подруг, а ввечері Нтомбінде запросили знову до хатини старої жінки.
Все було так, як і попередньої ночі. Два горщики, цього разу один із кашею, другий з пивом, були поставлені в хатині, а вранці обидва були порожні, хоч Нтомбінде не торкалася їх і не чула, щоб хто-небудь відчиняв двері і заходив до хати.
На третю ніч, коли Нтомбінде вже лежала на циновці, стара знову зайшла з двома горщиками — в одному була тушкована оленина, а в другому — пиво.
— Якщо почуєш, як хтось заходить до хатини, спитай, хто це, але не бійся.
Нтомбінде не могла заснути, тому що їй було цікаво, хто ж це пробирався крізь зачинені двері так тихо, їв усю їжу, випивав пиво і щезав без жодного звуку.
Почувши якийсь шелест коло горщиків з їжею, вона сіла й запитала:
— Хто це?
В хатині було дуже темно, але Нтомбінде відчула щось тепле і слизьке поруч.
— Хто ти і що тут робиш? — спитав чоловічий голос поруч неї.
— Мене звати Нтомбінде. Я прийшла, щоб вийти заміж за Чоловіка-Змія, — відповіла вона спокійно.
— Ти певна, що хочеш вийти заміж саме за нього? — спитав голос. — Помацай те, що лежить біля тебе, й скажи, чи хочеш ти мати такого чоловіка.
Нтомбінде вже здогадалася, хто зайшов до хатини, але вона простягла обидві руки і намацала тепле, довге, слизьке зміїне тіло.
— Так, я вирішила вийти заміж за Чоловіка-Змія. І ні за кого іншого, — сказала вона твердо.
І ту ж мить Нтомбінде відчула рукою, що слизьке тіло Змія стало більше схоже на ногу людини.
— Що трапилося? — вигукнула вона. — О, було б добре, якби тут був вогонь. Я так хочу побачити, хто це поруч зі мною.
Нараз спалахнуло світло, і вона побачила не Змія, а високого гарного юнака.
— Ти розігнала чари! — радісно скрикнув він. — Багато років у мене було тіло змія. Мої брати зачарували мене так, що я мусив лишатися змієм доти, доки яка-небудь дівчина не пообіцяє вийти за мене заміж. Як можу я віддячити тобі за твою ласку?
Чоловік-Змій став вождем свого племені, а його злих братів вигнали геть. Нтомбінде привела молодого красеня до свого батька, а той благословив їх і дав багато подарунків своїй доньці.
Чоловік-Змій правив мудро й добре. З часом у Нтомбінде народилося багато дітей, таких самих гарних, як її чоловік, і хоробрих та безстрашних, як вона.
