У глибокому яру за стіною старовинного повітового міста текла невелика річка, через річку було перекинуто міст з чистого білого каменю. Камінь той із гори возили, не одну сотню метрів його везли. На перилах леви вміло вирізані, люди, квіти, трави різні — багато сил та праці вкладено.
Давним-давно на місці глибокого яру був вузенький потік, через нього не те що міст, колоди ніхто не перекинув. Струмок неглибокий, води на самому денці, а все одно не перескочиш. Чи з вантажем хто йде, чи порожній, роззувається, через струмок перебирається — морока, та й годі. А взимку ще гірше, від крижаної води кістки ломить. Лежав біля того струмка величезний камінь, назвали його люди Камінь безсмертного. Подивишся на камінь здалеку — ніби старий дід лежить, ближче підійдеш — очі, вії та бороду розглянеш. Кажуть, камінь цей у безсмертного діда двічі перетворювався. У той час і трапилися там дві дивовижні історії.
Жив у ті часи юнак, самотній та бідний, ні землі в нього, ні поля. Щодня ходив у гори хмиз рубати, щодня переходив через струмок, щодня бачив, скільки клопоту від нього перехожим. Нарубав юнак якось хмизу в’язанку, притягнув до струмка, дивиться на воду і думає: «Щодня тут стільки народу проходить, хоч би хто здогадався місток перекинути! Дай я це зроблю, хмиз у мене є, нехай ненадовго, а на день-другий містка вистачить». Жаль йому хмиз, тільки зняв він його з плеча, у воду поклав. Вода як текла, і тече, йдуть люди, черевиків не знімають, не бояться ноги намочити. Хто не пройде, кожен хвалить:
— Що за добра людина місток зробила? Як добре! Ні клопоту, ні турбот!
Ходить юнак щодня своїм містком, невдовзі і думати про нього забув. Тільки йде він якось опівдні, дивиться — камінь ворухнувся, старим дідом обернувся. Підійшов старий дід до юнака і лагідно так каже:
— Чекаю на тебе, юначе, цілу тисячу років. Насилу дочекався. Дав я обітницю: кого похвалять при мені сто разів, дати тому багатство та славу.
Сказав так старий, рукою махнув, дивиться юнак — широка дорога вдалині, на дорозі багатий паланкін виблискує, вісім носіїв його несуть, у паланкіні — повітовий начальник, шовкова шапка на ньому.
– Бачиш? Так ось, незабаром ти сам їздитимеш у такому паланкіні.
Сказав так старий, рукою махнув, усе зникло — і дорога, і паланкін. Побачив юнак паланкін, заздрість його взяла, тільки не повірив він старому і каже:
— Не знаю я жодного ієрогліфа, який із мене повітовий начальник?
Поплескав його старий по плечу і відповідає:
— Не журися, юначе, йди, здавай іспити. Грошей на дорогу я тобі дам. Є в мене трохи срібла, візьми!
Дав старий юнакові гроші, ліг біля струмка і знову у камінь перетворився. Взяв юнак срібло, одяг собі новий справив, зібрав речі та вирушив на екзаменаційний двір. Тільки взяв у руки пензель, а він сам по паперу заходився, дивись — і твір готовий. Надали юнакові ступінь сюцая. Зрадів він, до столиці подався. Витримав іспит, надали йому ступінь цзюйженя. Ще іспит склав, отримав ступінь цзіньшія. Тут і імператорський указ вийшов призначити його начальником рідного повіту. Сів юнак у великий паланкін, паланкін вісім носіїв несуть. Так зі славою і повернувся до рідних країв. Таке йому щастя привалило, така пошана, що й розповісти неможливо. Чого тільки він не має! Свіжої риби та м’яса – їж не хочу, шовків та атласів – носити не переносити. Думає начальник: «Весь міст — хмизу в’язанка, а скільки щастя та багатства приніс! Побудую я справжній міст, великий та широкий, подивлюся, що буде». І звелів він людей з усього повіту пригнати, кожного, хто може працювати. Одні білий камінь з гори тягають здалеку, другі землю риють, струмок ширшим роблять. А було це навесні, в ту пору, коли зерно треба сіяти. Стражників там було видимо-невидимо, у кожного батіг довгий-довжелезний. Тільки недарма кажуть: «Велика долоня, та не закриє неба, одна тисяча рот не заткне». Нарікають люди, стогнуть, душить їхній гнів та злість, і кажуть: «Немає на повітового начальника смерті! Міст йому будуємо, а сіяти коли будемо? Доведеться, мабуть, восени голодувати!»
Багато днів будували люди міст, збудували, потом та сльозами полили. Сів повітовий начальник у великий паланкін, підняли його вісім носіїв, до моста понесли. Принесли. Зліз начальник із нош, на міст подивився, відігнав усіх, хто близько стояв, підійшов до каменя і каже:
– Безсмертний, а Безсмертний! Подивися, який міст я збудував! Що ж цього разу ти мені нагороду даси?
Камінь ворухнувся в старого діда перетворився. Подумав старець і каже:
— Дав я обітницю, коли одна людина тисячу прогнівить, мушу я перетворити ту людину на чорного вухатого осла!
Сказав так старий, рукою махнув, дивиться начальник — дорога вузька попереду з’явилася, нерівна, іде тою дорогою чорний осел, вантажу на ньому — аж вуха у бідолахи відвисли. Ледь суне осел дорогою, вантаж тягне. Тут старий махнув рукою, і осел і дорога зникли.
Злякався начальник і питає:
— Хіба цей великий міст гірший за той, маленький? Цей із білого каменю зроблений, той — із в’язки хмизу.
Відповідає старий сердито:
— Нічого я не скажу! Сам подумай! Тільки перетворишся ти зараз на чорного осла волохатого.
Не встиг дід договорити, а в юнака вже довгі вуха виросли, обличчя вперед витягнулося. Хотів він закричати, а заревів по-ослиному. Хто був із начальником, усі до мосту побігли. Дивляться — немає начальника, біля каменю чорний віслюк стоїть. Привели вони осла додому, пізніше продавцю солі продали. З того часу частенько ганяли осла з важкою поклажею великим мостом, але ніхто так і не дізнався, про що цей осел думає.
