Жили в одній тундрі лисеня й песеня. Усі називали їх друзями: вони разом гуляли, разом гралися, удвох усю тундру оббігали, скрізь побували. Добігли вони якось до великого каменю. Лисеня розігналося і спритно скочило на самісіньку верхівку.
– Стрибай сюди! – кричить воно своєму приятелю. – Тут добре, далеко все видно!
Стрибало-стрибало песеня, ніяк йому на камінь не застрибнути.
– Не можу я! – кричить воно знизу лисеняті. – Самому мені не дострибнути!
– Нічого, – кричить зверху лисеня, – я придумав! Хапайся зубами за мій хвіст, я тебе нагору втягну. Тільки міцно тримайся, бо впадеш, заб’єшся!
– А як я назад злізу? – ледве не плаче малюк. – Нагору ти мене піднімеш, а як же я донизу спущуся?!
– Не бійся, я тобі й униз спуститися допоможу – зіштовхну!
Оце так друг!
