В Кронштадті починає світати.
По гранітній набережній Кронштадта іде моряк Степан Паліцин в супроводі дружини і матері. Голова його високо піднята, очі спрямовані в далечінь.
Далі йдуть архангельські велетні, марсові Пилип Блоков і Данило Коренєв. На їх злегка схвильованих небуденних обличчях такий самий вираз влади далекого, як і в Паліцина. Данило Коренєв ходив уже два рази навколо світу.
Б’ють склянки.
йде суворий, задумливий штурман Ільїн і на ходу вже віддаляє рухом руки своїх рідних. На рейді ледве мріють в тумані кораблі. Б’ють склянки.
Іде матрос першої статті Прокіп Касаткін, щасливо посміхаючись, обнявши Надію. І Надія, теж з усмішкою і залита сльозами, про щось говорить, говорить, говорить, не розуміючи, що він уже майже не чує її. На обличчі в кожного моряка начебто написано: “Невідома путь моя довга, і весь я вже у владі великого настільки, що все навколо здається мені байдужим, перехідним, малим і начебто минулим. І ви в тому числі, дорогі мої. І чим більше бачу я смутку у ваших очах, тим скоріше… попрощатись би, скоріше попрощатися…”
Кінчається біла ніч.
Молодий лейтенант Михайло Лазарєв приймає благословення матері, і вже відриває його від неї та ж непоборима сила.
Б’ють склянки вдалині.
Всі близькі й родичі на березі йдуть вже нарізно. Спустошені і разом з тим піднесені. Нема ні сліз, ні драматичних рухів. Схвильовані, глибоко людяні погляди очей спрямовані в море.
На корпусах кораблів назви: “Восток” і “Мирний”.
На екрані виникають гравюри тридцятих років минулого століття напливами, наче з води, картини і моделі кораблів, портрети офіцерів, матросів, антарктичні і тропічні пейзажі, пінгвіни, морські чайки, полінезійські ідоли, історичні дати.
Коли малюнки, географічні карти і моделі кораблів зникнуть, залишивши місце реальній палубі корабля, буде видно, що все відбувається в Кронштадті літнім ранком 1819 року.
Дикторський текст, який буде супроводжувати всі початкові кадри фільму, доведе до відома глядача, що в цей знаменний день, саме 4 липня 1819 року, Росія, яка перемогла Наполеона з його “двунадесятью языками”, посилає в район південних широт земної кулі два кораблі під командою кращих своїх офіцерів — Ф. Ф. Беллінсгаузена і М. П. Лазарева, давши їм науково-дослідне завдання — перевірити океанографічні карти, обслідувати крайні широти біля Південного полюса і з’ясувати, чи справді мав рацію англійський мореплавець Кук, який стверджував, що ніякого материка в області Південного полюса немає і що загадкова Антарктида існує в одній лише фантазії кабінетних учених. Більш того, кораблі одержали завдання наблизитись до самого Південного полюса.
На карті земної кулі ще біліють плями недосліджених місць, але таємниці вже доживають останній свій час.
Маленька ескадра в складі двох трищоглових шлюпів зараз виходить в плавання, якому судилось стати епохальним і обезсмертити.імена героїв Антарктиди.
Командир “Востока” Ф. Ф. Беллінсгаузен, один з кращих офіцерів російського флоту, з чогось дуже невдоволений. Чому він такий суворий, зажурений і що його тривожить, не знає на палубі ніхто: ні офіцери, ні матроси, а коли хто й догадується,— мовчить: справи все одно вже не поправити. Всі зайняті на палубі навантаженням, чисткою, перевіркою. Увесь екіпаж корабля вже заглибився у владу деякої зреченості, як це буває звичайно перед дальніми плаваннями, і всім здається, що їм хочеться скоріше відірватися від рідних берегів назустріч невідомому. Тільки чому капітан такий невдоволений?
Невдоволений і командир “Мирного” — старший лейтенант М. П. Лазарев, теж один з найвидатніших офіцерів флоту. “Мирный” — корабель, збудований на славу. Будував кращий корабельний майстер Степан Колодкін за проектом відомого інженера Курепанова, але справа не тільки в кораблі.
Майстрові кораблів Степанові Колодкіну здається, що Лазарев невдоволений саме його, Колодкіна, роботою. А в Степана Колодкіна вже два сини старші за Лазарева, теж корабельні майстри, і ось на тобі,— доводиться все пояснювати, показувати, переконувати.
— Працювали, вашскородь, не покладаючи рук. І те сказати,— адже це не будинок: корабель в океані. Фортуна! Як треба було пригнати все до останнього болтика! Скільки уваги, праці, скільки таланту й любові вложено в корабель, якщо хто розуміє!
Показуючи витвір своїх рук командирові судна, Колодкін глянув на бізань-щоглу і, підвівши голову, ніжно посміхається:
— Ось бізань, дивіться! Бачили бізань? Наречена! Ах, красуня, красуня! Признатися, скільки збудував кораблів, скільки поставив щогл, але такої ще не доводилось ставити!
— Класна бізань, Даниловичу, бачу,— зауважує, зітхаючи, лейтенант Лазарев.— Шлюп, що й казати, зроблено на славу. Тільки швидкість, братець ти мій… інженер не розрахував. Що це за швидкість? Ноїв ковчег, а не корабель.
— Ну! Жвавістю він справді не той… Не вийшов жвавістю! — старий майстер зажурено розводить руками.— Хід у нього, як кажуть, у відповідності з ім’ям — “Мирный”. За решту будьте благонадійні. Згадаєте не раз.
— Ох, як це все жахливо! — думає вголос Лазарев. Це зовсім молодий ще лейтенант, але з великим
бойовим досвідом. Дуже освічений і обдарований офіцер флоту прекрасно розуміє, на які поневіряння й небезпеки прирікає екіпаж і особисто його, пристрасного мрійника і дослідника, ця диявольськи мала швидкість “Мирного”.
— Хіба це швидкість?
— А ти, ваше благородіє, не поспішай,— пробує заспокоїти командира Колодкін, який бачив на своєму віку немало труднощів.— Англійський капітан Кук ось, кажуть, спішив, людей насмішив.
— Ну?..
— Ну і з’їли його тамтешні острів’яни… Видно, великий здирник був.
— Він був великий мореплавець,— сказав Лазарев, весь заглиблений у свої думи.— Вже якось подужаємо, Даниловичу?!
— Будьте благонадійні. Щоб екіпаж не підвів, а за вас і за корабель я спокійний.— Колодкін дивиться на Лазарева лагідним, розуміючим поглядом. Звичайно, дуже неприємно, що корабель вийшов тугуватий на швидкість, але визнати цю погрішність перед молодим лейтенантом йому, Степану Даниловичу Колодкіну, не так легко, хоч винен в ній інженер Курепанов, а не він. До того ж, справа не тільки в швидкості.
— Відносно швидкості скажу вам: так, не вийшла швидкість! Тому що це мистецтво! А в мистецтві корабля, щоб ви знали, більше таємниці, ніж в мистецтві храму чи книги!
Майстер кораблів Колодкін оглядає ще раз свій витвір.
— Не осуджуйте і не журіться, панове. Ви на роботу дивіться. Створено вічний корабель. І де створено? В Росії! Це тобі я кажу, вашскобродь, робоча людина. Згадаєш, коли урагани вдарять за дванадцять балів!
Ці слова майстер сказав офіцеру з таким достоїнством, і стільки розуму й благородної чесності прочитав лейтенант в сірих очах майстра кораблів, що йому стало раптом легко. Повний вдячності, він зрозумів, що ніколи йому вже не забути Колодкіна і що все йде, власне кажучи, прекрасно.
На борт “Востока” піднімається адмірал Саричев. його зустрічає біля трапа капітан Беллінсгаузен. Подана команда. Офіцери й матроси вишикувались за уставом.
— Адмірал Саричев! — доповідає мічман Денисов капітан-лейтенантові Завадовському і лейтенантові Торсону в артилерійській палубі.
Офіцери швидко йдуть до трапа.
Славетний дослідник Північного Льодовитого і Великого океанів — гідрограф Гаврило Андрійович Саричев уже на палубі. Старий богатир-академік з сивою головою і з зовсім молодими сірими очима, почесний караул екіпажу — молодець до молодця, захоплені, схвильовані офіцери, блиск снастей і палуби, блакитне небо…
— Здрастуйте, друзі мої!
— Здравія желаем! До екіпажу:
— Здорово, герої-добровольці!
— Здрай-желай-вашдітство!
— Молодці, молодці, краса… Свято яке, а-а! А скільки хвилювань в очах! — Старий адмірал-академік посміхається до командирів кораблів з ніжністю, якщо це слово підходить до суворого вигляду мореплавця.— Куди не подивлюсь — хвилювання, так, так, так, так! Все здається вже байдужим, майже минулим, признавайтесь — так?
— Ні, ні, Гавриле Андрійовичу!
— Далеке вже полонило ваші душі, бачу! На березі помітив. — Саричев ще раз мудро посміхнувся. — Прощання на березі — сюжети для великих психологів, художників. “Вона” вся в сльозах, і батько, і мати — прощай! А він — очі вдалину, і вже нема його” з ними, і скоріше б, скоріше, скоріше… Господи, яке прекрасне життя!
Прекрасне життя. Ось він іде на корабель, сіроокий, ломоносовський хлопець Касаткін, матрос-доброволець. З ним молода Надія в сльозах.
— Прощай, рідненький… Ти хоч снись мені частіше.
— Це можна. Снитись обов’язково буду. Тільки чи дійде сон: дуже вже далеко.
— Це так далеко-о, Прошо?.. І ніхто ще там не був?
— Не був ніхто… Ну, Надіє!..
— Прокіп Касаткін! — чується виклик із шлюпки.
— Єсть Касаткін!..— До Надії: — Обніми…
На палубі “Востока” новоприбулі знайомляться з помічником командира судна Іваном Івановичем Завадовським.
— Капітан-лейтенант Завадовський.
— Завадовський?! Художник Михайлов. Прошу любити і жалувати,— вперше на судні. Боже, яка краса! — Михайлов у захваті від корабля, від щогл, від моря.
— Велетень…
Куди Христофору Колумбу! А щогли, боже ти мій!.. Та-ак! Пан Симонов!.. Дозвольте відрекомендувати…
Завадовський (до Симонова). Дуже приємно. Ви син астронома Симонова?
Симонов. Пробачте, я сам астроном Симонов.
Завадовський. Так? Дуже радий.
Михайлов. Не чекали, правда? Звичайно, астрономи з бородами, в ковпаках і в мантіях.
Завадовський. Це астрологи. І то більш у спектаклях. Прошу вас, панове.
Навколо кораблів сотні шлюпок. В шлюпках проводжаючі — батьки, матері, брати, офіцери, дами, студенти. Шум, останні побажання, тости за тих, хто в морі.
Адмірал Саричев і командири кораблів входять у кают-компанію, яка є одночасно і прекрасною бібліотекою. На стінах — карти південних морів. Старий академік знає ціну цим картам. Він їх пізнав на власному досвіді, на досвіді Лисянського, Головніна, Коцебу, Крузенштерна.
— Що не океанська карта, то брехня! От вже справді вилами по воді писано! І не розбереш: неуцтво мореплавців-піратів чи навмисний обман! А назви морям попридумували, подивіться: “Сердите”, “Небезпечне”, “Заборонене” — не ходи!
— Таки справді злодійські імена,— сказав Беллінсгаузен.
— Провірте все, що можливо. Складіть правдиві карти південних морів,— наперед вам спасибі від Російської Академії наук і від усього світу. Це не забудеться повік.
— Спасибі, Гавриле Андрійовичу.
— Так. Отже, маршрут ваш?
— Кронштадт — Портсмут — Ріо-де-Жанейро… — Лазарєв показує на карті.
— Мрія…— зітхає Саричев.
— Мис Горн, звольте бачити, ось тут залишається праворуч. Карти кінчаються, і ми на кордоні білої плями,— продовжує Лазарєв.
— Тут уже карту замінить інструкція,— спокійно говорить Беллінсгаузен.
— Так, — продовжує Лазарєв. — Згідно з її вказівкою, ми відправляємось для огляду острова Георгія під градусом п’ятдесят п’ять південної широти, звідти — до Землі Сандвічевої, обійшовши її з східного боку, спускаємося до півдня і продовжуємо свої пошуки до найвіддаленіших широт, яких тільки досягнути можливо!
— Дуже… інструкцією^ бачу, вдоволені, — Саричев дивиться на Лазарєва.— Мені ваша матінка говорила, що ви інструкцію читаєте напам’ять, мов вірші Державша.
— Скоріше, як присягу.
— Так! Хвалю! — Саричев сідає в крісло. Він потайки милується молодим лейтенантом.
Лазарєв справді читає інструкцію напам’ять, наче натхненні вірші або присягу. До речі, разом з Саричевим і Крузенштерном він і складав її проект для Адміралтейства. Голос його звучить гучно і мужньо:
— “Вживаючи всі можливі старання і найбільші зусилля, відшукуючи землю якомога ближче до Південного полюса… Капітан другого рангу Беллінсгаузен не залишить починання цього інакше, як від неодолимих перешкод, повсякчас повторюючи сії наміри для відкриття земель і наближення до Південного полюса!”
Є щось у вільному читанні, і в дусі цієї інструкції, і в самій урочистій хвилині таке, що навіть найспокійніший, “крижаний” Беллінсгаузен, не витримавши, поривчасто підводиться.
— Абсолютно точно! Тільки я, як начальник експедиції, повинен заявити, що коли в пошуках землі зусилля наші виявляться марними, що дуже можливо в цих широтах і про що я відверто сказав государю, я рушаю тоді…
— Фадей Фадейович почасти схильний думати, як Кук, що “Терра Аустралія інкогніта” є вигадка старих греко-римських філософів, — м’яко зауважив Лазарєв, звертаючись до Саричева.
— А ми подивимось і все скажемо точно, закінчивши вояж,— спокійно відповідає Беллінсгаузен.
— Боже мій! Скільки щастя відвалила вам доля! Дерзайте! — В якусь мить Саричев пронісся думками по неосяжних океанських просторах. Невідомі землі і глибини океанів по-старому вабили його незгасиму уяву. Але роки… Саричев постукав золотою обручкою по столу, не помічаючи власних сліз.— Дерзайте, коли випало щастя дерзати!
Потім він притамував своє хвилювання і встав. За ним устали всі.
Старий вчений почав прощатися з молодими своїми учнями. Голос його повний невимовних почуттів. Відходять улюбленці вже без нього. Вже не покинути йому Академію і не звільнитись ніколи від адміральського чину. Не зашумлять вже над його головою вітрила, і вітри, і хвилі-гори. Не засвітять йому вже ніколи чужі сузір’я і не засяють посмішки дивних людей на невідомих островах…
— Ну, що ж… Обнімемось за старим звичаєм росіян. В добру путь. З вами в океан ідуть всі мої кращі мрії. Скільки разів світили вони мені в Північному Льодовитому,— Саричев закриває очі, поринаючи в спогади: — Стою на крижині… Велика безмовність полярної ночі… Земна куля піді мною і десь в далекій далині — Антарктида… Є чи немає?.. Чи у Великому Тихому йду серед південних широт…— Відкривши очі, мореплавець бачить на глобусі путі своїх кораблів і на мить схиляє посивілу від бур голову.— І ось пролинули роки… Та забудемо роки! Росія наша молода! Яке пробудження умів довкола… Будьте щасливі! — Обнімає.— ЇЦасти вам доля!
— Спасибі, рідний Гавриле Андрійовичу. Будьте й ви здорові й благополучні,— сказали офіцери.
— Кілька слів про екіпажі кораблів: забудьте, що вони селяни-кріпаки. З вами їдуть океанські російські душі, що виявили вільне бажання на подвиг.
— Абсолютно вірно! — з глибоким почуттям подяки до вчителя говорить Беллінсгаузен.— 3 цими людьми ми скинули тиранів Бонапарта!
— Так. Великий, величний час, панове. Тепер вже не тільки Франція і Англія, тепер уже й ми, Росія, виходимо на високі широти, щоб сказати людству своє слово про “терра інкогніта”.
— Велика справа сказати людству нове слово,— шанобливо, але з хвилюванням у голосі і ледве прихованим протестом звертається Лазарев до старого мореплавця.— Тільки для чого і ким задумана оця нерівність суден у швидкості, Гавриле Андрійовичу?! Чому один з нас приречений весь час нести ліселі і натруджувати рангоут, а другий — іти лише на малих парусах і завжди дожидатися?!
— Не знаю, — Саричев дивиться на Беллінсгаузена і читає в очах його такий же мовчазний докір. Вони всі троє прекрасно розуміють, на які труднощі і риск прирік команди суден неук-вискочка морський міністр де Траверсе.— Не знаю. Цю загадку вже, видно, нікому не розгадати. А скільки розмов у високих колах про вояк!.. Я щасливий, що нарешті проводжаю вас.
Лазарев. Невже була загроза? Беллінсгаузен. Не думаю. Адже государ тут був на кораблі і нам бажав успіху.
Саричев. Дай боже!
Три моряки беруться за руки. І тому, що всі троє у владі прекрасного, зникає різниця їх літ. їх обличчя сяють надією, мужністю і красою, як обличчя трьох братів, завжди готових у путь.
Але ось пробила шоста година. Гримнула музика оркестрів. На кораблях піднімають вітрила і прапори. Хвилюється увесь порт — моряки, гардемарини, студенти, офіцери флоту, а найбільше рідні і друзі тих, що відходять. Голови не покриті.
— Щасливого плавання!
На човнах махають хустками.
— Ур-ра-а!
Урочисто гримить салют на рейді в Кронштадті.
Ура на кораблях, ура, ура! Салют Кронштадту!
Двісті матроських кашкетів, двісті обіцянок летять у воду з кораблів, що відходять.
Один з них піднімає з човна Надія Касаткіна, Надя, і притискує до грудей.
Відходять “Мирный” і “Восток”. Стихла музика, салюти. Позаду лише блакитний туман. Довго, до самої ночі, стоять біля бортів матроси-буревісники, повні глибоких своїх дум.
Прощай, земле, прощай, вітчизно! На фоні музики чується дикторський текст: “Коли потрібні для слави твоєї грози і бурі,— пошли нам грози і бурі. Хай урагани хвилюють наші серця, хай зустрічають нас льоди і тумани, не шкодуй для нас ні трудів, ні небезпек, ні туги за тобою. Тільки дай нам щастя потрудитись, повернутися до твоїх берегів на цих утлих суднах, дай намилуватись рідними просторами, насититись хлібом твоїм, і словом, і звичаями, і вірою у високу твою долю. Прощай надовго, Росіє, вже не видно тебе…”
Через кілька днів щасливого плавання “Восток” і “Мирный” прибули в Портсмут і кинули якорі на Спінгетському рейді.
В Портсмуті ось уже кілька днів панує незвичайне пожвавлення. На позолоченій яхті прибув принц-регент, майбутній король Британії. Разом з принцом на осібному кораблі прибув і морський міністр лорд Пальмерстон. Він тільки-но прочитав інструкцію “Востока” і “Мирного”, привезену йому з Петербурга. Крім того, йому повідомили, що через різні зволікання командир порту адмірал Кембел фактично відмовився відрядити російським кораблям двох учених-натуралістів, яких просив у голови Лондонського Королівського товариства сера Джозефа Бенкса письмово російський посол князь Лівен. Охоплений гнівом, ходить лорд Пальмерстон у темній кают-компанії флагманського корабля.
Перед міністром в кріслі, поміж глобусом і різьбленим дерев’яним бюстом, сидить давній друг його батька — сер Джозеф Бенкс, голова Лондонського Королівського товариства, єдиний з живих сподвижників славетного капітана Кука. В кістлявій руці престарілого сера Джозефа Бенкса тремтить згорнутий вчетверо папірець, який, очевидно, і є предметом розмови.
— …Всі збожеволіли від росіян,— ось що приніс нам крах імперії Наполеона! — Сер Джозеф Бенкс глухий.— Заходить у порт нікчемний шлюп під російським прапором,— загальна цікавість! Неначе сам їх візантійський імператор пожалувати зволив!
— Так! Так!
Міністр повертається до секретаря, що з’явився в дверях:
— Будь ласка, хай зайде ця проклята руїна, цей гладкий п’яниця і злодій, як його…— Міністр забув прізвище.— Ну!.. Ай!.. Чого ви стоїте? — В голосі міністра тихе страждання.
— Я слухаю, мілорд,— секретар шанобливо вдає, що нічого не розуміє.
— Адмірал Кембел прибув?! — згадавши ненависне прізвище, яке, наче на зло, весь час випадає з його розхитаної пам’яті, міністр випалює його, як з фальконета. На його блідому, в зморшках обличчі спалахують зловісні рожеві плями.
— Його немає, мілорд.
— Як немає? — Голос міністра переходить в найтонший фальцет, а на рожевоплямистому обличчі з’являється посмішка.— Цей огидний пірат, цей Фальстаф… Будьте ласкаві, подайте мені пістолет…
— Командир порту адмірал Кембел! —доповідає, увійшовши, ад’ютант. Слідом за ним в кают-компанію входить дуже гладкий з сизим обличчям не зовсім тверезого добряка і гультіпаки адмірал Кембел.
— А-а-а! Кембел! — Затамувавши лють, морський міністр саркастично посміхається.— Я щасливий бачити вашу особу, яка прибула на корабель морського міністра з запізненням… Мовчіть!!!
— Так, мілорд. В таких випадках я завжди мовчу. Чому? Тому що, мені здається, я розумію і поділяю ваше хвилювання.
— Слухайте…
— У мене розлилася жовч, мілорд,— адмірал Кембел має хвору печінку.— Сьогодні з кругосвітнього плавання пішов у Кронштадт цей брудний російський шлюп “Камчатка”. Перед відходом капітан цієї мізерної посудини Головній…
— Знову Головній. Той самий?
— Так, мілорд.
— Мене не цікавить Головній. Мене цікавлять ці, як їх…
— “Восток” і “Мирний”?..
— Так!!! Чому ви не-е… Ну?! Відповідайте!
— Вони теж відходять, мілорд. От!
Чути гуркіт салюту. Міністр швидко підходить до вікна. Від цього салюту в нього темніє в очах.
— Який негідник наказав відповідати їм на салют?!
— Принц-регент, мілорд.
— Принц-регент?
— Принц-регент! — втрутився сер Джозеф Бенкс. Громовий голос морського вовка повний сарказму.—
А чи принцу-регенту відомо, чого вони йдуть у високі широти? Великий Кук пройшов зі мною в с і широти півдня і довів беззаперечно всьому світові: нема материка, на півдні нема ніякої землі! “Терра Аустралія інкогніта” — розбитий міф античних філософів! — Престарілий голова Королівського товариства стукає паличкою. Скільки сенсу в цих словах командора і скільки драматизму! — Чверть планети мертва! Але росіяни!..— різкий жест заперечення.— їм, бачте, треба спростувати драму Півдня! їм мало європейських справ. Сибіру, Аляски!.. їм треба знищити престиж Британії — владарки морів. Скільки островів під російським прапором у Тихому океані? Чотириста!
Морський міністр тихо підходить до адмірала Кембела:
— Чули? І ви посміли…
— Рятуйте, мілорд, я збожеволів.
— Це я знаю!
— Дізнавшись, що їх обдурили в Копенгагені німецькі вчені, які відмовилися їхати з ними, я спочатку зрадів, гадаючи, що наші натуралісти на російських кораблях, навпаки…
— Замовкніть! Ви осмілились звернутися з протекцією до голови Королівського товариства сера Джозефа Бенкса, до єдиного живого сподвижника великого Кука…
— Пробачте, мілорд, це не я, це посол Лівен звернувся, а я, навпаки, коли згадав, як цей їх капітан Головній осмілився називати гавайських людожерів патріотами, які захищали свій острів від нашого вторгнення, я сказав собі — ні.
— Ви вільні.
— Ось так. Ви політик, сер, я не політик,— сказав Джозеф Бенкс після виходу командира, — але я прекрасно уявляю, чого можна чекати від їх “наукового” втручання в життя Півдня і Сходу! Куди вони йдуть?..
Дні і ночі пливуть кораблі в океані. Минули екватор. Нові зорі вже горять у небі, тільки не будемо зупинятись на красі Атлантики, на її бурях, на чарах тропічних широт. Вони описані в багатьох романах. Атлантика — стара колиска мореплавця. Хай лікар Галкін милується сузір’ям Центавра в Ріо-де-Жанейро або незчисленними мешканцями моря і повітря. Хай юний астроном Симонов вивчає положення суден в океані, а Михайлов захоплюється красою неба в морі,— поспішімо за кораблями до півдня.
