Олександр Довженко – Антарктида

Завадовський. Це божевілля!

Лазарєв. На берег Антарктиди. З трьома матросами.

Новосільський. І одним мічманом! (Захоплений погляд в бік Лазарева).

На салінгу. Крига! Крига!

На буршприті. Попереду льодова гора!

Затрубили авральні дудки. Лунає команда.

Завадовський кидається до штурмана.

Тривога.

В тісній кают-компанії серед географічних карт, таблиць, складних обчислень, морських приборів. Маленький глобус. Командири суден наодинці. Поєдинок продовжується.

Беллінсгаузен. Облиште! Не можу я ні висадити вас, ні тим більше чекати!

Лазарєв. Не чекайте! Ідіть в Порт-Джаксон.

Беллінсгаузен. Михаиле Петровичу, ви при своєму розумі?

Лазарєв. Абсолютно. Вам шкода мене,— давайте висадимо Обернібісова. Ми будемо жеребок з ним тягнути, вже домовлено.

Беллінсгаузен. Не маєте права.

Лазарєв. Маємо!

Беллінсгаузен. Я не маю. Ні залишитися тут, ні намірюватись до зюйду з кораблями. Ми відходимо в Нову Гвінею рівно через годину. Не можу я діяти, наперед знаючи, що це в ім’я вашої смерті.

Лазарєв. В ім’я вічності, а не смерті, Фадею Фадейовичу. В ім’я вічності, в порівнянні з якою все ніщо. В ім’я слави Росії. Дійте!.. Прошу вас… Згадаєте мене! Ви повертаєтесь сюди через рік. Знаходите…

Беллінсгаузен. Ваш покльований птахами труп.

Лазарєв (заперечливо хитаючи головою). Знаходите наш прапор, мої записки…

Беллінсгаузен. А можливо, і цього не знаходжу…

Лазарєв. Припустимо! Беру найфатальніший варіант: ніхто нічого не знаходить цілих двісті років. Але єсмь я на материку,— ім’я російське рєк і дата!

Лазарев б’є себе в груди і випростується. В його сірих очах, в рішучому змахові голови, в усій його полум’яній постаті, спрямованій до високої загальнолюдської мети, видно молодий російський народ, все його покоління переможців. Звільнивши від Наполеона Європу і наче вперше усвідомивши свої могутні сили, прагне він назустріч своїй дивній історичній долі, готовий на подвиги, труд і будь-які жертви.

— Михаиле Петровичу… Не можу. Забудьмо цю розмову.— Вражений Беллінсгаузен обіймає Лазарева, його холодна натура приголомшена, тільки тепер він зрозумів, як йому здається, до кінця, що тут відбувається, на яку висоту підняла їх доля, але… служба і порядок: — Я хочу з вами бачити Антарктиду. Разом, плече в плече! Живі… Друже мій дорогий! Ви можете зі мною пройти?..— І Беллінсгаузен повів Лазарева в трюм “Востока”.

Темно і вогко у володіннях Гладкого і Курлигіна. Шум, плескіт, стук балок, шелест, людські голоси, і звідусіль капає й тече. Чути голосний вигук:

— Здорово, братці!

— Здрам желам! — лунає, пішло трюмом. Беллінсгаузен і Лазарев у трюмі біля самої води.

— Гладкий?!

— Єсть Гладкий! Беллінсгаузен. Як справи?

Гладкий (пересуваючи у воді гармату). Велика диспропорція води, вашскобродь!

Беллінсгаузен. Як?

Гладкий. Трюм протикаю пальцем!

Беллінсгаузен. Іди сюди. Про нововідкриту землю чув?

Гладкий (бредучи по воді). Нікак нет, вашскобродь. Я чую тільки воду.

Курлигін. Вода замучила!

Гладкий. Дозвольте, вашскобродь. Поки мені не сказали струнко, я щось житейське хочу сказати. У вас там нагорі, на палубах, великий інтерес. Наш інтерес тут малий. І суть того, що робиться у світі, ми відчуваємо в пропорції малого інтересу. Ваша вода в океані, наша в трюмі.

Беллінсгаузен (Лазареву). Персонаж Шекспіра. Гладкий. Дозвольте доповісти, вашскобродь?! Беллінсгаузен. Говори.

Гладкий. Щоб не зрівнялись ми з вами в чині і в воді, як утопленики в поминальних святцях,— тікати пора: трюм — як солоний огірок. Пальцем ткнеш — і море.

Беллінсгаузен. Так… Он воно як, Гладкий. Погані наші справи. До Порт-Джаксона дійдемо?

Гладкий (витираючи вуса). По-моєму, повинні десь потонути, а там, як бог пошле. П’ять тисяч миль! (До своєї команди). Ну, чого стали, мокрогузи! Обов’язково треба вухо наставити на всяку офіціальну розмову!.. Качай!..

Командири суден дивляться один на одного. Все виявляється не таким, як би хотілось бачити в ці великі, незабутні дні. Мовчки повертаються вони до трапа, покидаючи володіння Гладкого.

Ось вони відходять від своєї уже досягнутої мети в туманну бурхливу далечінь. Тривожні птиці скиглять у тумані.

Три рази підходили російські кораблі до берегів Антарктиди на початку 1820 року, але скромність і сувора чесність не дозволили їх командиру заявити: ми були і бачили, але тільки: я був і зрозумів.

Довго ще їм доведеться борознити океани. Нові чутки підуть не раз, що вже загинули вони, і матері не раз оплачуть їх. І тільки обійшовши навколо землі, майже з протилежного боку, прийдуть вони вчетверте, щоб побачити берег.

Вітер, вітер! Дощ чи сніг,— морок в океані. Невідомо— день настав чи ніч. Ні зірок, ні сонця, ні місяця,— одна мла несеться без кінця й краю.

Пильно вдивляються у неї на салінгах “служителі”, безупинно гойдаючись в просторі, прив’язані до щогл обледенілими канатними кінцями на великій висоті. Увага!

По палубі спішить, тримаючись за штурмовий канат, мічман Новосільський. Назустріч, тримаючись за цей же канат, майже плазом пробирається лікар Галкін.

— Держись!.. Ух!!!

Стрічаються якраз в ту мить, коли велика хвиля, промчавши через них від борту до борту, щезає в океані. Бризки, фейерверк, потоки, шум і піна!

— Мічман!

— Лікар? Ну, як?

— Нещастя! Качає. Пельмені не дає ліпити! — кричить лікар Галкін, посміхаючись і спльовуючи солоною водою.

— Що ви сказали?

— Сьогодні кок Адам Таус вивихнув плече! Вправляю. Питаю, ну, як, Адам? — “Нещастя! Качає. Пельмені не дає ліпити!”

Сміються обидва, зникаючи в бризках.

На капітанському містку, віддавши останні розпорядження, замислився Лазарєв. Піднімається Обернібісов, незадоволений і злий.

— Скінчені посягання до зюйду! Лазарєв. Так. Курс норд! Обернібісов. Я так і знав. Порт-Джаксон? Лазарєв. Так.

Обернібісов. Все Завадовського примхи!

Лазарєв. Не думаю.

Обернібісов. Даремно. Я їх обох бачу наскрізь. Обидва вони…

Лазарєв. Кращі моряки Росії.

Обернібісов (повний сарказму). Звичайно… П’ять тисяч миль назад. І звідки?! Коли не тільки люди, птахи кричали: “Земля!” Ви просили капітана спустити мене на берег і залишити?

Лазарєв. І слухать не хоче.

Обернібісов. Ще б пак! Він не розлучився ще з Куком.

Лазарєв. Як?!

Обернібісов. Кук у нього в душі! Лазарєв. Не в Кукові справа. Вони… Обернібісов. Вони не вірять в Антарктиду! Обидва!

Лазарєв. Вони тонуть. Обернібісов, неправда, вони тонуть. Я був у них у трюмі. Корабель побудував Стокке з сирої сосни. Вони буквально тонуть.

Раптом, наче помахом чарівної руки, зникає сніжна хмара, і корабель потрапляє ніби в іншу планету. Увесь небозвід спалахнув раптово велетенськими кольоровими смугами. Кольорові фейерверки зникають, спалахують знову, рухаються, змінюють один одного.

— Небо горить! Братці, дивіться! Перелякалися матроси, особливо на салінгах.

— Горить! Вогонь наближається!

Лазарєв і Обернібісов спішать на палубу до матросів.

— Небо горить, вашскобродь! І вже недалечко! Що робити?

Деякі матроси охоплені жахом.

— Спокійно! — голос Лазарева гучний і спокійний.— Ти чого злякався? В море збираєшся плигати? (До всіх). Звичайне сяйво. Зима настає! Ах краса яка! Дивіться, дивіться! Художник! Де художник?

— Крига! Крига на носі! Ой-ой-ой-ой-ой!!! Друга!

— Третя!

Лунають сигнали. Вигуки команди. Кидаються на ванти. Біля штурвала напруження, наче перед катастрофою. Команда! Команда! Команда! Вигуки! Лопотіння вітрил! Звалюється сніг і брили стеклярусу на палубу. Увага! Вибігає художник Михайлов з альбомом.

— Ох і красища! Братці, айсберг пре! Хвилиночку!

— Дванадцять айсбергів! — кричать на салінгах.

— Ну, слава тобі господи, сяйво допомогло! От влізли! Пропали б к бісу! Давай, давай!

— А колір який! Ай-ай-ай-ай! А-ах!

— Заїло!

— Рубай!!! Рубай!!!

— Хвилиночку! Одну хвилинку! От і крижина! Красища! А небо!

Рубають. Затріщало. Шум, шум!.. Тиша… “Мирный” чудом проходить повз айсберг, майже торкаючись його краю. Пропливають марсові вахтові на бом-салінгах на фоні велетенських льодових стін, освітлених дивовижним південним сяйвом. Нема ні фарб на світі, ні художників, тільки музика, можливо, одна… Невимовне видовище! Михайлов приголомшений. Він плаче в екстазі.

Раптом знов повалив сніг і все згасає.

В кают-компанії “Востока” карти на стінах і на столі. Вогко і холодно. Всі одягнені.

Беллінсгаузен. Я щасливий, що екіпажі обох

кораблів в доброму стані. Цього не було ще ні у кого в світі. (До Купріянова). Спасибі. Посильте харчування. Пунш. Дивіться. Тільки хто промерз, промок — пунш! Лазня! І, по можливості, тримати на палубі, на повітрі. Можете йти!

Купріянов. Єсть! (Виходить).

Беллінсгаузен (до Торсона). Наказую тримати швидкість вісім вузлів.

Торсон. Єсть! (Виходить).

Завадовський. Ми можемо вийти за межі бур і криги не інакше, як розлучившись з “Мирным”.

Беллінсгаузен (стримуючи обурення). Ні! Навіщо! Ми підемо разом з “Мирным”.

Завадовський. Я в цьому вже сумніваюсь.

Беллінсгаузен. Не треба сумніватись. Не треба. Не треба.

Завадовський. Фадею Фадейовичу! Погляньте на барометр,— що робиться!

Беллінсгаузен. Я не хочу, щоб на нашому кораблі хтось мав сумнів відносно лейтенанта Лазарева.

Завадовський. Я сумніваюсь відносно “Мирного”, а не відносно лейтенанта Лазарева. “Мирный” не може йти з нашою швидкістю. Немає в нього такої швидкості.

Беллінсгаузен. Ні… Ви вже дозвольте нам не сумніватись в лейтенанті — Лазареві. “Мирный” — це Лазарев! Розпорядіться попросити його на борт “Востока”.

Лейтенант Лазарев піднімається на борт “Востока”. Входить в кают-компанію.

Беллінсгаузен, завжди уважний до свого соратника, зараз особливо підкреслено уважний до нього. Він радий його появі, гордиться ним і десь у глибині душі почуває перевагу сили його духу над собою.

Лазарев. “Небо горить, і вже недалечко!” Здравія желаю!

Беллінсгаузен. Так. Небесні знаки велять поспішати, як ніколи. Два завдання перед нами, Михаиле Петровичу. Перше: якнайшвидше вийти разом за межі льодовиків і бур, щоб…

Лазарев. …обом екіпажам не замерзнути. Друге?

Беллінсгаузен. Зараз. Отже, ми виходимо за межі льодовиків.

Беллінсгаузен зрозумів питання “друге” як абсолютну гарантію щодо виконання першого завдання, йому стає легко на душі. “Як мені приємна присутність цієї людини. Який я щасливий, що мені приємна його присутність”.

— Михайле Петровичу,— Беллінсгаузен підходить до Лазарєва з посмішкою.— Скільки разів, кромсаючи паруси на своєму “Востоке”, спалюючи тисячі фальшфейєрів, стріляючи з гармат у темряву серед бур і крижин… Боже мій! Я починаю говорити красиво… (Маленька зворушлива пауза)… Скільки разів я думав з вами розлучитись. Розповісти докладно — ціла драма!

— Розумію (в значенні: заважаємо один одному).

— І автори драми не ми! Ми тільки артисти.

— Така доля,— з тонкою посмішкою відповідає Лазарєв.

— Наказ… Але, Михайле Петровичу, ні на одному кораблі я не зустрічав артиста вашої сили.— Беллінсгаузен промовляє ці слова проникливо і схвильовано, оглядаючи при цьому своїх офіцерів, наче бажаючи переконатись, що всі присутні чують: — Тепер дивіться! (До карти). Ось тут біля перехрестя шляху капітана Кука, уявіть, ми з вами розлучаємось. Так. Ви йдете, наближаючись до східної довготи сто тридцять п’ять градусів, аби оглянути острів Компанійський, позначений на Ерросмітевій карті. Ось він. Потім, обрізавши простір від цього острова до південного краю Ваньдіменової Землі, ідете в Порт-Джаксон. Я іду північніше шляху капітана Кука по довготі п’ятдесят п’ять градусів… Ось… Простори, нікому з мореплавців не відомі. Все. Коли настане час розлуки— даю сім пострілів.

Майбутні адмірали потискують один одному руки.

Група матросів і офіцерів “Мирного” у верхній палубі. Лейтенант Обернібісов пояснює їм ситуацію і найближчі завдання. На судні неспокійно. Величезна кільова качка. Удари хвиль, шум, шорохи і нестерпний рип.

Обернібісов. Матроси! Будемо йти по вісім миль, не збавляючи швидкості.

Підштурман Ше.ркунов. І вночі?

Обернібісов. Так!

Шеркунов. Ми не можемо йти з такою швидкістю!

Обернібісов. Повинні йти. І доки не відміню команди, не говоріть мені, що це неможливо.

Голоси. Як? Не чути!

Обернібісов. Не говоріть мені!!!

Паліцин. Ніхто не говорить.

Обернібісов. Це треба виконаіти. Подробиці зрозумієте самі, коли будемо прощатись.

Матрос. Як?! Хто буде прощатись?

Обернібісов (ні з того ні з сього весело посміхаючись). Кораблі! Ідемо на північ, до тепла! А там… (Виходить).

Матросам здалося, що Обернібісов заспівав.

Біс його розбере, цього помічника командира! В найнепідхожих місцях посміхається і говорить загадками. Чи їм почулося серед реву хвиль і рипу натрудженого до краю дерева?

Біля штурвального колеса, подавшись весь уперед, стоїть на вахті штурман Микола Ільїн. Перед його очима в сутінках вечірнього океану вимальовується корабель. Багато крижин. Птахи кричать. Зграї китів бавляться навколо. “Мирный” іде під всіма парусами.

— Прошу пробачення, неспокійно у мене на душі!— говорить штурман Лазареву, який тільки-но підійшов.

— Га-а!!!

— Вісім миль серед криги та ще вночі — це вже не хоробрість.— В його голосі чується докір.

— Як ви сказали? Погано чую!

— Це нерозсудливо! (Ільїн трохи старший за Лазарева).

— Не те слово! — кричить Лазарев, посміхаючись.— Це чортзна-що!

Штурман дивиться на нього, як на п’яного. Чи він при своєму розумі? Поставити вночі паруси! І де?

— Дев’яносто п’ять шансів із ста розбитися об крижину! — гучно говорить Лазарев. їх обох обдає солоною водою. Обидва спльовують.

— Як ви сказали? — гукає Ільїн.

— Так!

— Розбитись?

— Так. Є загроза!!!

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Олександр Довженко – Антарктида":
Залишити відповідь

Читати казку "Олександр Довженко – Антарктида" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.