Дробинський. Дайте револьвер! Петре, дай мені револьвер!
Пасічний. А що таке?
Скидан. Що сталось?
Дробинський. Револьвера дайте швидше товариство! Та що револьвер?! (П’є воду).
Скидан. Скажи-бо, що таке?
Дробинський. Трутизною струїв би, як вовків!
Пасічний. Не вийшли в поле?
Дробинський. Вийшли, бодай не вернулись!
Пасічний. Ну?
Павлюк. Що сталось?
Дробинський. День який! Сонце гріє, щебече птаство в небі. Земля парує! Жадає радосгі запліднення… Зерна!.. Хитають копі головами… А вона, мужва проклята серед степу широкого…
Всі. Що?
Дробинський. У хвильки грає під возами!!! Замість сівби женуть зерно на самогон.
Скидан. Запивають тугу.
Дробинський. Он і запивають, товаришу. Запивають Ще й приспівують: “Хоч пить — умирать, хоч не пить — умирать. Краще пить — умирать, чим не нить — умирать”.
Павлюк. Небачена картина в полі!
Дробинський. Страшна картина! І гасло, кажуть хтось пустив по всій Україні: впадем у яму і її потягнем за собою, Радянську владу.
Скидан. Нещасні самогубці. Хто ж там орудує?!
Дробинський. Товариші, треба кричать! Писати треба!
Пасічний. Без паніки. Розмах події величезний. Без жертви не обійтись.
Дробинський. “Хоч пить — умирать, хоч не пить — умирать!”
Скидан. Ну, вип’ють і помруть.
Дробинський. Створити отаке на усуспільненій землі!.. Що скаже світ про нас?..
Скидан. Світ…
Пасічний. Який світ? Мене інтересує партія й колгоспи. Оце мій світ… Що скаже людство?.. До людства ще далеко, як до неба.
Скидан. Годі філософії, треба діяти. Лети негайно в поле.
Пасічний. Лечу.
Скидан. І скажи їм…
Гусак. Пошліть мене.
Скидан. Так ти ж недавно звідти… А толк який?
Пасічний. Скажу, як легко землю перетворити на рай! Це абсолютно просто!
Скидан. Залиш, Трохиме. Для раю на землі потрібна душевна святість у більшій мірі, ніж для небесного колись. А над до святості, сам знаєш, далеко.
Платон. Ще покупаємося в гріхах, у злі, в дурноті… Ще будуть війни й лихоліття.
Гусак. Балачки йдуть про зраду.
Всі. Де? Яку? Хто тобі казав?
Гусак. Балачки йдуть, що куркулі через своїх недобитків і особливо через жіноцтво, що поріднилося з керівниками, уже обплутують народ, аби продать його державам буржуазним.
Скидан. Балачки йдуть і провокації.
Гусак. Я кажу, розносяться.
Платон. На гусячих крилах…
Скидан. Дробинський!
Дробинський. Я!
Скидан. Гайда в поле. Я буду за годину. Об’їдь усіх і кожному скажи персонально, що мені, Скиданові Петру, його жаль. Скажи, що буде каяття, та не буде вороття… (До Пасічного). Зостанешся, поїдемо разом.
Пасічний. Скажи, що коли вони помиратимуть з голоду, “культурно людство” палитиме пшеницю, топитиме каву в океані.
Скидан. І трупний сморід нерозумного селянства веселитиме його, як дорогі духи.
Дробинський. О, будь вони прокляті… (Хутко виходить).
Входить Тарасик, плачучи.
Скидан. Чого ти скиглиш, лобуряко?
Тарасик. Учитель…
Скидан. Що? Вигнав?
Павлюк. Кажи-бо, не однімай часу!
Тарасик. Обдурив…
Пасічний. Чим?
Тарасик. Не знає Волги… Спитав, куди впадас? Д віп ва карту зирк — у Чорне, каже, море. А я й собі — &рк, а воно в Каспійське.
Платон. Ну, і що з того? Нехай пливе. Все в морі буде.
Скидан. Так і сказав — у Чорне? А треба куди?..
Пасічний. В Каспійське.
Скидан. Покличте сюди вчителя!.. Годі ревти!
Платон. Життя… Куди не повернись, ніхто нічого, як каже той, ні в зуб. Учителі вже не знають, куди тече вода в річках, писателі, я чув, писать не знають як. Нащо вже ми, природнії, казав той, гречкосії, і ми не знаємо, коли Як і що сіять.
Пасічний. Поучимось. Вчитись ніколи не пізно.
Платон. Трохиме, я на все згодний. Що завгодно, чув? Тільки не вчи мене сіяти або вже вчи як-небудь нишком, аби я й сам не знав, що вчуся.
Входить Сірик.
Сірик. Будь ласка!
Скидан. Якове Петровичу? Здрастуйте. Куди впадав річка?
Сірик. Яка?
Скидан. Яка річка, Тарасе?
Тарас. Волга…
Павлюк. Еге, куди вона тече?
Сірик. Ви що? Збираєтесь мені вчинити іспит?
Скидан. Я вас питаю, куди впадає Волга?
Платон. А я питаю, чого у вас неголена личность і така неакуратність у фігурі?
Сірик. Не ваше діло. Це моя приватна справа.
Скидан. А Волга?
Сірик. Я не об’язаний вам відповідать.
Скидан. А хлопцеві ви об’язані? Тарасе, спитай учителя, куди впадає Волга?
Сірик. А, он що!.. Синок начальства… Ясно…
Скидан. Сідайте. Куди впадає Волга?
Павлюк. Годі, Петре. Давайте займатись ділом.
Скидан. Куди впадає Волга, чорт вас забери? Кажіть мерщій! Я злий!
Павлюк. Ну, Петре, не волнуйся!
Сірик. Прошу вас припинити глум! Я…
Скидан. Ви розбещуєте хлопця… Тарасе, вийди геть!
Тарас. Виходжу… Мені, тату, Яків Петрович став такий противний, що я б його, здається, вдарив.
Павлюк. Ти дивись!
Скидан. От!
Тарас. Ну, що я там його спитав? Волгу! Таку товстенну річку, і то не міг сказать!
Платон. Довчились чортового батька.
Сірик. Припустимо, я помиливсь.
Скидан. Хто вам дозволив помилятись?
Сірик. Що ж, виходить — я не людина?
Скидан. У класі не людина. Світило! Учитель мусить бути бездоганний. Інакше — ви злочинець.
Сірик. Знаєте, па двісті п’ятдесят карбованців…
Скидан. …можна знайти Волгу. Ми теж сьогодні не багаті. Держава тягне з пас останній шмат. Так ми і є держава. У всякім разі, основна її частина. І в тимчасовій диявольській скруті вбачаєм особливий смисл!
Сірик. Так. Але чому, дозвольте вас спитати, ви можете в роботі помилятись, а я — ні. Чи ви тут бездоганні?
Скидан. Я помиляюсь тут щодня. Того, що ми тут діємо, ще світ не знав, а ваші річки давно на картах всі пожовкли і мухами прикрапані, як маком.
Сірик. До речі, я і пе географ зовсім. Я словесник, щоб ви знали.
Павлюк. А кажуть діти он, що й пишете ви не зовсім чисто, з помилками.
Сірик. Неправда. Це не помилки! Я не встигаю перевчатись: міняється правопис в Наросвіті.
Платон. Отаке. Скрізь, мабуть, однаково. Міняється, тече, летить, як та вода весною з потоків.
Сірик виходить. Входять Уляна і Нечитайло Мина.
Пасічний. Правда, діду? Все рушило разом. Неначе не село — ескадра кораблів у бурю. Продовжуємо! Петре, бери стерно! Команда, по місцях! Про Волгу не турбуйтесь. Через двадцять літ впадатиме, куди захочем. Захочемо — в Чорне, захочемо — у Каспійське, бо й Волга наша, і моря.
Нечитайло. Еге. Чорне море наше, Каспійське наше, а тарані чортма!
Уляна. Ну, Мино, що ти кажеш! Тут про розумне треба говорить. Петре!
Скидан. Ну?
Уляна. Так, мо, упишете назад? Як ти, Мино?
Нечитайло. Сьогодні вже не хочу. Голова опухла.
Уляна. Ну от… Привела.
Нечитайло. Прийдемо Ще завтра чи позавтра.
Скидан. Приходьте, коли Схочете. Я не підганяю.
Нечитайло. А може, ще обійдемось і так.
Скидан. Ні, дядьку Мино. Уже вам не обійти не об’їхать.
Нечитайло. Сказав сліпий, побачимо.
Скидан. Побачите. Будете ви ще у нас колгоспним Бригадиром та почнете орудувать лапами. Та стануть вас люди шанувати. Приїдуть до нас гості з Казахстану, Польщі чи, може, з самого, колись, Китаю — а хто тут у вас найкращий бригадир? Мина Нечитайло!
Нечитайло. Ну, годі, буде!
Уляна. Чув? Та що ви з ним говорите?
Скидан. Портрети ваші, дядьку, будуть по газетах книжки про вас напишуть, про вашу славу па весь світ!
Нечитайло. Книжки напишуть, а корову і коней заоеруть. І оді й дивись на фотографію. Ходім, Уляно. Полаємося трохи дома та, мо, заріжемо хоч теля.
Уляна. Отак як бачите.
Входять Верещака й Сірик.
Верещака. День добрий, товариство!
Скидан. Здрастуйте.
Верещака. Письменник Верещака! У відрядженні по Украіні з творчою метою.
Тихий. Отеє приятно. Драстуйте! Давно хотів письменника побачить.
Сірик. Прекрасні епохальні твори! (До Скидана) Читали?
Скидан. Читав.
Уляна. Шапок не знімають — що воно таке…
Верещака. Що саме ви читали, товаришу Скидан?
Скидан. Та, мабуть, чи не все читав. Пишете ви стисло_Не те, що, скажімо, граф Толстой.
Верещака. Ну, звичайно. Не ті часи.
Уляна. Ой не кажіть. Таке робиться!..
Нечитайло. Не лізь хоч до письменства, кохана.
Верещака. Так… Чудесное у вас село!
Скидан. А чим воно чудесне?
Верещака. Розкішні краєвиди. Хатки малесенькі, як лядечки.
Нечитайло. Живемо, як бачите.
Сірик. Іван Гнатович рішив.
Сірик. Іван Гнатович рішив побудувати дачу коло нашого села.
Скидан. Чого ж коло села? Яке на хуторі життя? В селі будуйте.
Верещака. Для творчості потрібна тиша.
Тихий. Я думав, люди.
Скидан. Проте як знаєте. Вам видніше.
Уляна. Еге. Отутечки у нас один панок роками проживав. Із Петербурга. Було, все дітям гроші роздає. Дурний був, і вата в ушах. А потім того, як ото вбили його в революцію, так ніхто вже не той…
Верещака. Інтересно.
Нечитайло. Помовч. Інтелігенції не лякай, чуєш?
Уляна. Еге. Забула. Живе ще ж той, Безверхий. Все корів малює та глечики на призьбі.
Верещака. Да? Цікаво.
Скидан (показуючи на Демида). Ось мій батько. Недочуває, пробачте. Моя жінка Мар’яна.
Верещака. Приємно… А що вам з моїх творів…
Скидан. Все сподобалось. Смак у письмі я маю високий. Що я читав? Ну, вас читав, ще там когось. А книг написано, ви самі знаете… Не потурайте моему смакові в питаннях досконалостей мистецьких.
Верещака (до Сірика). Чули? Інтересна мова.
Скидан. Нові часи, товариші. Ми зараз прагнемо такого тону, щоб стенограму нашої розмови читати міг би увесь світ, а по самі лише любителі фольклору.
Верещака. Чудесно! Ви є, товаришу Скидан, ота людина, якої так бракує для письменства.
Скидан. Не знаю, може. Вам видніше.
Верещака. Я буду щасливий увічнити ваш образ для нащадків у століттях. Ви розумієте мої завдання?
Скидан. Щодо віків і нащадків мені однаково, пробачте, чи будуть знать вони, який ходив я неголений, як некрасиво їв і пив, як лаявся погано часом і як нові слова невірно вимовляв…
Верещака. Ні, чому…
Скидан. А от що діється, і як довірив нам таку всесвітню справу Центральний Комітет, і як я шкутильгаю тутечки, коли б ви знали, як часом падаю, як комуністом етав у колгоспі, — оце для століть, признатись, неоднаково мені.
Верещака. Так. Але я опишу ваш побут. Жива людина ви, а не плакатний знак.
Скидан. Глядіть, щоб побут вас не обдурив. А він такий, і особливо у степах, де все не високо, казав той, і не низько.
Тихий. Та ще й на вітрі.
Верещака. Себто?
Тихий. Який тепера побут? Поїхав побут з куркулями. А тут в колгоспі веремія…
Скидан. А пристрасті, коли б ви бачили! От розпитаєте Марисю. Одні сюди, другі — назад… Вперед — назад, Вперед — назад… А тут роботи безліч і складних завдань. Позбутись треба, і не як, а зразу, бога, чорта, і святого Духа, і всіх святих, що володіли нами тищі літ, домовика, русалок, і відьом, і власних коней, і корів, і персонального запасу хліба, і особистої землі, і спадщини, і царства божого, загробного життя, неділі, паски, різдва…
Уляна. От дожились!
Скидан. Заповнить новим змістом всі оці пустоти і возлюбити труд на щастя людства, й межі стерти предковічні, з’єднатися в єдине поле… Хто в світі нам рівня в щедротах оддавання?!
Уляна. Нема на світі… О-ой!
Демид. Еге! Корів он оддають да ріжуть. Да одне одного!.. Да самогон женуть смердючий, змій би його пиві Тьху!..
Тихий. Все стало іншим, навіть горе і радість. Довірите? Назвіть мені що-небудь, що б не стало іншим. От життя!
Демид. Таке мелете. Ну, хай уже начальство інше. Бідність же та сама?!
Гаркавий (у дверях). Петре!
Скидан. Іду!.. І бідність, тату, вже не та. Колись її всі жаліли, а зараз колективно ненавидять — партія уряд і всі трудящі.
Демид. Не бреши, голодранцю!
Скидан. Їй-богу, тату, правда! (Вибігає у двір).
Демид. Як же ш ненавидять, коли їх на всі должності настановлюють?
Верещака. Так ненавидять, діду, бідність саму, а людей бідних люблять.
Демид. Га? А пащо їх любить? Бідні люди погані. Злиденні та плохі, вроді мене… Тьху… Отож-бо, чув, дурного Харитона Гусакового настановляють, кажуть, кооптахом. Пропала птиця…
Верещака. А син от ваш, Петро, бідний?
Демид. Е, Петро. Петро воєнний, образований. Робочий чоловік. Ми змалку що? В буряках копались, а він уже цукор варив…
Верещака. Де?
Демид. На цукроварні, де? Дурне питаєте…
Входять Цар, Трубенко, Сторчак і Чорнота.
Цар. Здрастуйте.
Сторчак. Здрастуйте.
Чорнота. Здрастуйте. З неділею.
Павлюк. Здрастуйте. Що треба?
Тихий. Здорові.
Писанка. Добрий день. З чим прийшли?
Гусак. Знов прилізли, контрреволюція лукава!
Цар. Не контрреволюція, а антитеза.
Верещака. Що?!
Пасічний. Інтересно. (До Верещаки). Придивляйтесь уважію.
Трубенко. Десь підхопив слівце.
Верещака. Що за антитеза? Звідки?
Цар. Тутешня. З нашого села.
Верещака. Сказитись!
Гусак. Вийдіть геть негайно!
Чорнота. Дозвольте… Як це так!
Цар. Я чув, що тут письменники приїхали писати драму з нашого життя.
Верещака. Не драму, комедію.
Цар. Комедію нам грать ще ранувато.
Гусак. Не ваше діло. Що вам треба?
Цар. Хотів сказати дещо.
Пасічний. Заходьте вечором, прошу вас. Зараз засідаєм.
Мар’яна. Ну, хай би люди посиділи… Господи…
Гусак. Вийдіть, вам кажуть! Напишуть вре, що треба, і без вас.
