Цар. Вийдемо, якщо так. Тільки без нас же ситуація часу неповна. Невже не видите, що зараз ось якраз на нашій середняцькій шиї хитається судьба століть. Що в океані труднощів людських цілого світу щонайтрудніші люди — ми. Мов чи наше? Ось світове питання. Великий знак доби. Несемо. Хитаємось на цілий світ — сюди-туди. Несемо!
Пасічний (до Верещаки). Чули?
Гусак. От шкура!
Верещака. Моє чи наше? Це ж дійсно запорозький Гамлет.
Трубенко. Товариші, будь ласка, до вечора не маємо часу. Просимо вийти.
Цар. Жаль.
Верещака. Жалієте?
Цар. Жаль думок. Може, не зараз, колись би пригодились. Прощавайте.
Входить Скидан.
Скидан. Ага! Дядько Цар! Дуже радий. Як співається в пісні: “Ой що ж то за шум учинився, дядько Цар у колгоспі появився”.
Сторчак. Не зовсім.
Скидан. Он як!
Верещака. Чому?
Цар. Не гоцжусь. Нутро непідходяще.
Гусак. Хитре?
Цар. Чого там! Ні над чим хитрити.
Пасічний (до Верещаки). Чули? Самокритика.
Верещака. Оригінальне. (До Сірика). Хоче бочком на дурничку проскочити в дійові особи, в герої.
Гусак. Чорта лисого!
Верещака. В колгосп, мовляв, не хочу…
Цар. Не хочу.
Верещака. Точно… І хочу непомітно обернутись в позитивний образ. (Записує).
Цар. Не криюсь — хто не хоче! Трудно зараз бути в негативі: ані тобі сльози, ні каяття, ні путнього слова Самі злочинства сиплються з тебе, як з торби.
Верещака. Перехідний момент.
Цар. Мабуть, що так. Племінник мій, професор фізики в Ленінграді, член партії, так той аж звідти бачить, що я за один. Пише мені недавнечко в листі…
Сторчак. Сам читав!
Цар (дає Сторчакові листа). На, читай уголос… Пробачте — неписьменний.
Сторчак (читає). “Повинуючись загальному гідростатичному закону, ваше, дядьку, селянське старовинне єство не зовсім відповідно ще розташувалося в новому політичному сосуді, в який його судьба перелила, вповні ще прийняло його модерну форму. Деякі молекули уашого єства ще іте вляглись рівнобіжне стінкам отого сосуду і мусять довго ще стирчать куди і як попало…”
Цар. Ну, що ви скажете! Мовчу, бо правда.
Верещака. Підводить наукову базу.
Пасічний. О, він ще й філософську підведе.
Цар. Якщо дозволите. Для того і прийшли.
Верещака. Тільки без хитрощів, одверто…
Цар. Попробуем. Так от що, товариство.
Верещака. Ну-ну…
Цар. Ми люди індивідуальні, українські, і до колгоспу йти ми не хотіли.
Скидан. Ми теж український народ. І вас питаємо: хто вас просив де нашого колгоспу?
Цар. Ніхто нас не просив. Загнав був нас Гусак Харко.
Гусак. Брешеш!
Сторчак. Еге! Взяв на переляк, чортяка.
Цар. Загрожував свободі нашій і життю.
Гусак. Брехня!
Цар. Давайте так розійдемось, товариші: все, що було куркульське, папське і людське, — всі грунти і води, одне слово, беріть собі, колгоспу. Нам, одноосібникам, нехай лишиться тільки наше.
Гусак. Хто підпалив сільраду?
Цар. Не палив, не знаю. Я нездатний щось там запалить чи знищить. Зробить щось добре я здатний.
Скидан. Я теж так думаю.
Цар. За те ми тебе й поважаємо, хоч і розходимось.
Скидан. Чому?!
Цар. Ми, бачте, люди інші. У вас всесвітній інтерес, ми ж люди окремі. Малого інтересу люди. І смисл життя ми бачимо в малому інтересі, в своїй окремості, сказать би.
Пасічний. Себто?
Цар. Ви хочете зробитись робочими на всій землі, а ми — властителями клаптиків земельних.
Верещака. Он куди загинає!
Скидан. Записуйте. Не скрізь почуєте таку одвертість.
Верещака. Властителі клаптиків! Це ж цілий образ! У двох словах вся постать.
Сторчак. Пишіть — властителі й любителі землі.
Пасічний. А ми хіба не любимо землю?
Цар. Ви перестанете її любити, лаяти й клясти чи за неї молитись, бо трудодень і трактор цього не потребують.
Тихий. Неправда!
Скидан. Неправда!
Трубенко. Неправда!
Гусак. Куркульські брехні!
Пасічний. Ми землю любимо новою, вільною любов’ю нових властивоетей, без лайки й прокльонів одноосібника-раба!
Сторчак. Побачимо!
Скидан. Побачите. Ось заженемо ваш сектор на болото.
Сторчак. Нічого. Хоч у болоті, аби наше. Така людська природа.
Пасічний. Філософ. Природу треба чистити, щоб не змарніла в бур’янах і хащах випадкових.
Цар. Почистите, я бачу, ви природу так, що згине, мабуть, і краса її, і тиша.
Скидан. Досить тишини! Ми на природу винесемо план.
Пасічний. Природа без науки й плану загине від таких любителів, як ви. Так гине ліс, коли його возлюбить шашіль.
Скидан. Ми прагнемо життя нового, значить, і нової краси.
Входить художник Безверхий.
Безверхий. Замовкніть! Не говоріте мне хоть про красу! Невже ви й про красу можете щось сказать?
Скидан. Де вже нам!
Безверхий. Свинарник довжиною в півтораста метрів, яким ви згиділи пейзаж з мого вікна. Оцей свинарник, я вас питаю, е він красивий чи ні? Ваша робота?!
Уляна. А чим він поганий?
Безверхий (до Уляни). Не ваше діло!
Скидан. Ви дивитесь на свинарник збоку, а я зсередини. До речі, ви всередині свинарника були?
Безверхий. Що ви цим хочете сказати?
Скидан. Всередині це не свинарник — готель свинячий, слово честі.
Безверхий. Начхать я хотів на ваш готель! (До Верещаки). Ви понімаете, що делается здесь?
Верещака. Верещака.
Безверхий. Той самий? Дуже приємно!
Безверхий. Ви понімаете, какой пейзаж згиділи з вікна? Вот так вот — рєчка, вот. Тут кустіки, вот здесь вот верби по лугу. Потом река делает такую, вот смотрітє, загогуліну, ну, то есть, батенька, красота невероятная!
Верещака. Дійсно…
Безверхий. Да пет. Слушайте. Ви слушаете? Вот. Прієзжаю з города: пу, зашли соседі — Запорожець, Кошовой, Гаркавий. Да… Обедаю. Випиваю, так сказать, рюмку водки, терновки, знаете лі, виходжу на балкон, лягаю, у меня, знаете лі, такая, вот смотрітє, лежаїточка вот здесь вот… Да… Нет… Ага! Лягаю, смотрю вперед — свінарнік! Сто двадцать метров. Не вандалізм!?
Скидан. А ви б, Федоре Григоровичу, свого проекта подали.
Безверхий. А ви меня просілі?
Скидан. Просив.
Безверхий. Значить, я забил. У меня артеріосклероз і міокардія вот здесь вот. Забил.
Скидан. А я не забув. Склерозу в мене нема.
Безверхий. Вот і жівіте з кабанамі. Я больше в вашем селе не жілец. Довольно свінарнікамі портіть ландшафти!
Уляна. Чого ви за свинарник учепились? Не так поставили! Загогулину йому закрили!.. Так забіжіть з другого боку та й милуйтесь. Все одно гуляете та корів малюете.
Безверхий. Не твойо дело. (До Верещаки). Слишали? Пришла в правління… дама!
Уляна. Хто дама? Я дама?
Безверхий (до Верещаки). Ну, ви посмотріте…
Уляна. Люди добрі, чули? Дамою мене узвав!
Нечитайло. Ну, й узвав, сатана тебе не візьме!
Уляна. Яка я дама? Причастуюсь!
Безверхий. Ну вот. Видіте?
Уляна. Я робоча жінка, а не дама.
Безверхий (до Верещаки). Вот вам тіп для комедії.
Уляна. Для кумедії? Для якої кумедії?.. П’ять літ корів малює та горщики па закладках! (До письменника). А вчора йду з роботи. Так натомилася. Дивлюсь: аж він малює будяки, що я не дополола. Не глум! Я будяки полю а він малює! І стида ж не має, а ще за границею був!
Безверхий. Я ухожу. Не желаю бить предметом глумлєній… (Щезає).
Тихий. Образився.
Нечитайло. А-а! Сміється з мужиків.
Тихий (до Верещаки). Скажіть, давно хочу спитати пробачте…
Верещака. Прошу.
Тихий. Чого це деякі письменники да, кажуть так дисати стали тугувато? То ж було колись, скажім ось Гоголь чи той, як його…
Трубенко. Граф Толстой!
Тихий. Граф Толстой! Граф Монте-Крісто. От писали!
Верещака. Ну, бачте, сучасникам це завжди так здається. Знову ж, були інші взаємини. Епоха була інша.
Демид. Монополька?
Верещака. Епоха! Час такий! Доба! І потім, всі вони оті письменники, були продуктом…
Демид. А, так! Були продукти, а де вони?
Тихий. Да не про те йде мова. Вони ж були пани? Робить їм нічого, от, гуляючи собі, й писали. Вірно я кажу?
Верещака. Не всі. Проте жили без навантаження Тематика також була не завжди актуальна, легка. Не те що в нас.
Демид. Еге. Що за день напишуть, те за ніч покурять Легкий тютюн!
Верещака. Який тютюн?
Тихий. А такий, що от, приміром, кажуть, що Пушкін так проти самого царя писав. А Шевченко навіть проти цариці. А зараз візьмеш книжку, проти кого ви пишете її проти чого…
Демид. І бомага не та якась… Не згорнуть, не закрутить… Самі цатрети.
Верещака. Цікаві настрої… Хм…
Тихий. А ви не хмукайте. От ви. Проти чого ви пишете книги?
Верещака. Мої книги… Ні проти чого… Пишу тільки за.
Тихий. Дак тоді нащо їх писать? Всяке ж письмо пишеться щось проти чогось. “Тільки за”! Хитра штука!
Уляна. А тобі яке діло? Чого ти до людини причепився?
Нечитайло. Уже в літературу лізе. 133
Верещака (тихо до Сірика). Цей дядько сводоч… (До Тихого, побачивши два ордени Червоного Прапора), Пробачте, за що у вас ордени?
Тихий. Тепер такі часи, що всі ми мусимо одне одному помагать. От я й кажу письменнику…
Уляна. Так ти ж неграмотний. Ти книги тільки куриш.
Тихий. Оце хіба що так. Єдиний твій проти мене аргумент. Освіта у мене вечірня. А пишуть все-таки не так!
Уляна. Ну, що ти скажеш!
Тихий (до Верещаки). Були діла й на ордени.
Верещака. Ваше прізвище?.. Пробачте…
Тихий. Тихий.
Верещака. Товаришу Тихий, коли б, спираючись на свій критико-літературний досвід, ви не курили книжок, а, скажімо, були культурною людиною, про що б ви книгу написали? Ви про це думали?
Тихий. Думав.
Уляна. Ну, скажіть на милость!
Тихий. Я не писав би про царів, тиранів чи великих персон. Я склав би книжку або казку про отакесеньку людину, що призначається на посаду, для якої в неї ум голови не хватає. І як ота людиночка… Як усе в неї зразу пішло обертом. Була неначе не дурна — показала дурість. Весела й привітна була — стала гордою і мовчазною. Була сором’язлива — стала категоричною. Була чесна — почала підробляти покажчики. Мало того, зробилась нещасливою і почала вже, прах би її взяв, наводити нудоту на всіх, хто їй підлягає.
Верещака. Он як! Ну, вам, дійсно, дай освіту…
Тихий. Про пашу освіту не турбуйтесь. Частично можна землю обробляти і без Євгенія Онегіна й Тетяни. А от кому б я негайно зажадав освіти, — так це начальству, районному і навіть сільському. І не тільки вищої, а й середньої.
Верещака. А для чого тоді середня?
Тихий. А для того, щоб середина була в пропорції. А то часом трапляється: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок зовсім темний і потребує багато харчу і дорогих напоїв.
Гусак. Ти на кого натякаєш?.. Я тобі пригадаю цю балачку, писатель!
Демид. А от скажіть мені, товариші, чого це в нашому районі да така бідність у моду пішла? То ж колись, скажім, одне багате, друге, дивись, бідне. От бідне щось заробить у багатого. А зараз і бідні — бідні, й багаті — бідні, начальству все мало. Вітряки розорили…
Тарасик. У вас, діду, дрібнобуржуазна психіка.
Демид. Га?!
Тарасик. Психіка, кажу, у вас буржуазна і дрібна.
Демид. Помовчи, шеф!
Верещака. Цікаво. Чудесний матеріал.
Демид. Га? Що кажете?
Тарасик. Кажуть, що ви контрреволюціонер і пережиток капіталізму, діду.
Демид. Що?! Сибір нашого царя! (Кидається до Тарасика).
Тарасик тікає повз Скидана, що з’являється у дверях.
Скидан. О, вже зчепились, вояки. Ой біда мені з вами… Сідайте, тату, отам або приляжте. Ну, що ви, їй-богу… (До Верещаки). Прошу пробачення.
Верещака. Ну, що ви! Будь ласка. (До Сірика). Чудесний тип для сцени. Обов’язково вставлю в п’єсу.
Демид. Як? Куди приставите?
Тарасик. Вони хотять показати вас у театрі. У вас дрібнобуржуазний тип.
Скидан. Ну, Тарасе…
Демид. Ага… Он як… Ось воно куди карлючка закандзюбилась! Дрібний, кажете, тип, на сцені? Ну, спасибі
Мар’яна. Куди ви, батеньку, не треба…
Демид. Дочко, не держи мене.
Скидан. Ну, що ви, тату!
Демид. Ні, діти, вже я вам не тато.
Мар’яна. Ну, тату, ну, а хто ж ви?
Демид. Хто я?..
Скидан. Ну, годі. Хочете, поб’ю Тараса? Нехай поплаче трохи, лобуряка. Тарасе!
Тарасик. Я тут. Ударте, діду.
Мар’яна. Може, гниличок би чи яблучка з’їли?
Демид. Ви чули, хто я?
Мар’яна. Та то ж письменник щось там ляпнув. Він одмежовуеться, татуню. (До Верещаки). Скажіть щоиебудь.
Демид. Не батько я. Я дрібний буржуа на сцені вже, а не в старенькій хаті, що її сам колись зробив руками оцими. Тоді що вас на світі не було. (Виходить на авансцену). Так, оцими руками. Тоді ще їх на світі не було. Давно живу, і, може, справді, вже не людина я, а соціальний знак, артист який, а це все, може, сцена, а не моя хатина, що був зробив її руками оцими літ п’ятдесят тому назад. Усе життя нужденне і злиденно ненавидів свою я дрібність буржуазну, плазуючи з худенькими волами по дрібних нивках, мов по латочках, за дрібні гроші, не за капітал, та у дрібному поті, з дрібними дітками, що їх було тринадцятеро, дванадпятко господь собі яабрав, оплаканих дрібненькими сльозами… Оце-то те… Пройшли мої літа, і день мій звечорів, і я на сцені ось, і жаль мене бере. Не я був дрібний буржуа! Дрібпа була доля. Здрібнила все моє життя. Здрібнила розум мій і почуття. І мій талан… Га?! Де ти, мій талане? Тебе ж я, певію, мав, хоч і неграмотний. Та приорав чи, мо, забув у борозенках папських? Чи на шляхах чумацьких? Чи по шинках поганських? Талане мій, привидься!.. (Падає).
Мар’яна. Таточку!.. Померли… Петре!..
Вбігають Олена і Ларися.
Скидан (бачить, що Верещака записує). Пишете? Пишіть: помер великий артист па дрібних ролях. Помер письменник чи поет нездійснений, плугатар добрий, батько мій…
Уляна. Грушки любив. Оце йому гниличок принесла.
Олена. Та ще любив співати. Все, було, співає. Де ото не робиш, чути: “Гей, у полі вітер віє, а жито зеленіє, а козак дівчину та вірненько любить, та зайняти не сміє”. Демид, царство небесне.
Платон. Пригадую, колись, ще парубками, виїдеш у степ було, а степ широ-окий, широкий! До самого Криму, та до Кубані, та Молдавії, так ото переспіваємо всіх пісень та й почнемо самі придумувати. Оце “Ой у полі вітер віє” од Демида пішло, потім “Над річкою бережком ішов чумак з батіжком, гей, гей, долю доганяти, гей…” Потім… той… Багато. Позабував уже. Таких пісень письменники, куди…
Олена. Де там їм. Тепер ось радіо пакашлюс для всіх.
Ларися. Любили вони добре слово.
Уляна. А що вже до роботи…
Мар’яна. А правда, тіточко… Великий був трудар! А гарні які, гляньте. Посміхаються.
Уляна. То його душечка полинула… Хоч тепер нема, кажуть, раю. Куди ж полинеш?
Олена. Та, кажуть, що й душі вже нема… Петре! Чи ви, писателю! Як же так, що скільки людива терпіла…
Верещака. Матеріалізм доводить, що рай, і пекло, і так звана душа — це вигадки попів.
Олена. А що ж отут? Було, і от немає!
Верещака. Рефлекс…
Платон. Ну, це як у кого. Людина душевна — душа. А вродиться казна-що, дак там уже то, що пи кажете. Всяке створіння! (До Демида). Вічна тобі пам’ять, добра душа человічеська!
Мар’яна. Як смутно! Нехай було б саме лише пекло, аби був той світ… Петре!
Скидан. Не знаю, Марисю. Мене хвилює цей світ, а не той. Я бачив пекло на землі, і раю хочу я також земного, і вірую в земний домашній рай.
Чути, як наростає широкий урочистий спів на дорозі.
Тарасик (вбігає). На Дніпрельстан їдуть, тату! А прапори червоні!.. Діду!.. Ой!..
Скидан. Завісу!
Завіса.
