КАРТИНА П’ЯТА
Загальні збори па майдані. Народ хвилюється. Співають. Гомін. В президії — Скидан, Вигура, Верещака.
Сторчак. Нехай говорить Мина Нечитайло! Нечитайла Мину!
Скидан. Слово мае Нечитайло Мина.
Уляна. Мина? Показились!
Кошовий. Не йди, Мино! Хай Уляна! В неї язик довгий!
Чорнота. Давай, Мино!
Скидан. Товариш Нечитайло!
Уляна. Та він же промовляти не вміє! Все життя промовчав!
Нечитайло. Помовч хоч тутечки. Не зли мене, єхида. (Спиняється перед трибуною і починає її розглядати, нецовби вперше бачить).
Голоси. Ага! Не вилізеш! Вертай цабе, чого став?
Нечитайло. Чому отак боюсь я оцього трибуна? Невжче хто його заворожив, їй-право.
Запорожець. Що, затенькало?!
Кошовий. Раз пробував і я, вертаючись з поля, зійти на неї уночі. Ступив ногою, і зразу наче хтось мене поставив дубала, і щось само говориться.
Нечитайло. Чудна споруда.
Запорожець. Це тобі не колодки й не клуня — балакать!
Нечитайло. Бачу. Ето устройство має свою чинність і спеціальний свій регламент. Чи вже тому, що високо стоїш і душа в тобі возноситься, як на стозі сіна, чи справді хтось її заворожив… Уляно, одвернись хоч ти!.. Встромила очі.
Гаркавий. Тихо! Тітко Уляно, не заважайте оратору!
Сторчак. Починай! Одверто й чесно, все, що думаєш!
Нечитайло. Дайте освоїтись. Багато вас, а я один отут.
Кошовий. Бреши скоріш та злазь!
Нечитайло. Не брешеться.
Скидан. Припиніть жарти! Мина Нечитайло завжди каже правду. (До Нечитайла). Кажіть!
Нечитайло. А що казать?
Верещака. Все, що знаєте.
Нечитайло. А що я знаю?
Уляна. Нічого він не знає. Злазь!
Верещака. Ой і хитрий дядюгап!
Уляна. А що ви на ньому побачили хитре? Рота ще не розтулив, уже хитрий… Злазь, кажу тобі, Мино!
Нечитайло. Ну, куди мені від тебе заховатись?!
Гаркавий. Припиніть регіт! Годі співати, дівки!
Скидан. Тихо!
Гусак. Регіт припиніть!
Гаркавий. Дядьку Мино, не дражніть людей. Невозможно дивитись на вас равнодушно. Кажіть що-небудь.
Нечитайло. Найшли оратора!.. Яку я правду звідсіля скажу? Був у мене один шматок хатньої правди, — остався десь у хаті. А тут — неначе я й не я. Я тут ніби вже інший Мина, зовсім не той, що в полчи в кошарі. Отут ворушиться неначе інша правда. Летять непаче нові мислі здалека і хочуть промовляти до людства моїми грішними і темними устами. Попробую казати…
Скидан. Кажи! Кажи!
Кошовий. Кажи! Кажи!
Верещака. Кажи! Кажи!
Нечитайло. …та чи найду слова, достойні сіятеля на трибуні? Чи знову дам списать в мові стенограми чудачка на сміх народам СРСР? Думка б’ється в німоті побутовій. Немає форми в мислях.— от біда!
Голоси. Нічого, Мине! Говори бев форми, розказуй!
Нечитайло. Господи благовдови!.. Годував я мовчки світ, брати мої і сестри, і от на старості оглядаюсь кругом, і видять мої очі, що вже, казав той, дійсно, чоловік один — не може. Час такий. Тому іду віднині до колгоспу і всіх, хто любить чистоту душевну й труд, а еобою закликаю. Оце і все. Вся моя промова.
Уляна. Ти ж дома казав, що не хочеш до артілі!
Сторчак. І нас водив за ніс, крутій!
Гусак. Прошу не реготати! Увага!
Уляна. Ізроду, було, кажОї не піду! Ще й одмовлятиму інших, о! Що, не казав?
Нечитайло. Казав.
Кошовий. Отуди к чорту!
Сторчак. Чистий провокатор!
Уляна. Не срамися, Мино! Злізай, з рундука і не сміши людей. Адже не хочеш та!
Нечитайло. Так. Може, й не хочу, враг би мене взяв, а йду.
Уляна. Люди добрі!
Сторчак. Крути, та не перекручуй, лукава душа!
Запорожець. Побреши, побреши там!
Нечитайло. Помовчте трохи! І брехнею мене ви не лякайте. Я чув колись і ваші теревені. Не хочу! Так!.. А йду!
Уляна. Так як же так?
Нечитайло. А так, що час уже до свого нехотіння поставитись якось критично. Мало чого я не хотів! Колись от не хотів до школи, а тут ще прізвище красиве — Нечитайло. От і неписьменний, і лишивсь на сміх людям, да ще, дурний, з тобою одружився.
Уляна. Ну от…
Нечитайло. Годі!..
Уляна. Та де ж та правда, кажи-бо! Не мороч людей!
Безверхий. Колоритна парочка.
Верещака. Грандіозно. Комедійність з нього аж пре, розумієш… А тіточка! Ой!
Ларися. Вони сміються з вас, тату… Не смійтесь!
Нечитайло. Не смійтесь, громадяни. Не так воно все просто і легко, якщо вже правду говорити. Прийду додому ось, у хлів, на коней гляну… Скільки століть прожив я з ними у товаристві! Орав, пісні на них співав ще з дідапрадіда, щедрівки, колядки. (Починає співать, хор підтягує: “Ой пущу я кониченька в саду”). Отаке-то. Недаром нас середняками дражнять, коли на одне ухо я слухаю розумні речі про колгосп, а в друге — чорт нашіптує мені: не йди, не йди! Так куди ж мені подітись, люди добрі?!
Скидан. До нас!
Нечитайло. Тоді я знов іду до хати, так хата — й та уже не та. Цепаче вже не зовсім і моя, хоча й моя. Неначе щілини якісь поробились, і стелю наче вітром одірвало і понесло, і видно стало, наче так видно-видно і тривожно. Не стало тишини. Сини з Донбасу пишуть, з Криворіжжя: “Не та доба. Життя рвонулося вперед велетенським кроком, і нова суть лежить уже у всіх наших ділах”.
Уляна. Мино, схаменись. Ти ще ніколи так багато не говорив.
Нечитайло. Думав.
Скидан. Пригадуєте, дядьку Мино? Я казав: напишуть про вас книгу-славу.
Нечитайло. Яка там наша слава, Петре! Славна земля хай буде паша. А нам не слави б ще, терпіння треба літ на двадцять. А там Лаврін уже побачить, що й до чого.
Лаврик. Там буде, тату, комунізмі Оплески в президії.
Нечитайло. Записуйте, товаришу голова: громадяни Лаврентій і Лариси Нечитайло з батьком Миною і матір’ю Уляною, з коровою, телям і коней пара! Отак!
Уляна. Так як? Уже!..
Нечитайло. Скажи і ти щось до президіуму.
Уляна. Куди?.. Ой…
Верещака. Кажіть сюди ось! Нам! Народу!
Вигура. Скажіть, пе стісняйтесь. Тихо!
Уляна виходить на трибуну. Кланяється всім. Поводиться урочисто, як у церкві.
Уляна. Поступаю до колгоспу тілом і душею…
Гаркавий. Тихо!
Уляна. Поступаю всім серцем моїм, і помишленівм, і всіма внутренностями моїми. Щоб же були ми з вами дужі, здорові вкупі та в згоді і роботящі. Щоб радувалась і цвіла земля радянська і багатіла наша держава робочохристиянська. (До президії). А вам, за столом, пошли, боже, розуму і стида. Щоб не обкрадували ви нас, і не обдурювали, та на добро настановляли, та щоб не дивилися на нас вовками. Щоб не було у вас похмурості й крику до нас, а щоб були ви привітненькі й уважительні.
Верещака. Абсолютно вірпо. Молодець, тітко! Продовжуйте!
Уляна. І ще одне прошу вас.
Вигура. Будь ласка.
Уляна. Оставте мені дома хоч телятко!..
Сміх.
Нечитайло. Ха-ха-ха! Отак сміюсь і я вкупі з народом над усім на світі й перший — над собою. Всі свої труднощі і небезпеки, надії і радість, все життя усмішкою вкриваю, затуляю.
Скидан. Є пропозиція обрати до правління нашого колгоспу “Пам’ять Леніна” нову колгоспницю Уляну Нечитайло! Тітко Уляно!
Уляна. Не хочу! Не просіть. Не хочу.
Скидан. Чому?
Уляна. Я добра. Я така добра та жаліслива, що не зможу вами керувати. Бо доброта зараз, кому вона потрібна?
Кошовий. А ти позич її там Гусаку чи Вигурі!
Вигура. Тихо! Голосуй, Скидан!
Скидан. Хто за товаришку Уляну?
Уляна. Так дайте-бо слово сказати! Владу вибирають. (До народу). Признаюсь, одна мепе турбує думка…
Верещака. Що саме?
Уляна. А та, що скрізь уже, куди не повернись, тільки й чути — бий того, бий цього, знищимо те, знищимо се, та все залізною мітлою та гарячим залізом, та геть попа, та церковне щось там геть, та геть неписьменність, та старого вчителя, та підкуркульника. Та все бий, та дерись за те, за се, та ненавидь те, та корчуй залізом, та бий усе…
Вигура. А що ж, по-вашому, не бити?
Уляна. Та, мабуть, бити… Хто ж каже не бити. Тільки щоб оте биття добра не затуляло. Не ожесточало людську дущу, дерії.
Кошовий. Ти дивись! Уже починає вчити! Хе!..
Уляна. А для чого мене вибирають? Щоб я терпіла, як Купріян з Хомою пиячать? Он, бач, позатулялись! Колгоспники… Пождіть трохи! Ось виберуть мене в правління, болячки ви в мене вип’єте, гуляки… Я вам пропишу самогон! (До президії). До Безверхого все ходять пити. А той хіба ж не намалював мене босу! Каже: постійте, тьотушка, в решетом, так, ніби ви в колгоспі вієте мак. Так я стою, дурна, піднявши решето, аж руки заклякли, потім дивлюсь на картину — боса!
Безверхий. Так позвольте!.. Ви справді були босі!
Уляна. Ну, то що? Я не дівка, щоб мене босу малювати.
Вигура. Возмутительно! (До Безверхого). Де ви бачили босу колгоспницю?! Я цілу область проїхав, ні одної не бачив. Будьте любезні прималювать ботинки!..
Безверхий. Іскуству нужні ноги, а не ботінки!.. (До Верещаки). Ну… вот і занімайтесь…
Гусак. Тихо! Годі там співати, дівки!
Скидан. Голосую!
Кошовий. Нехай перед голосуванням скаже Мина її характеристику і автобіографію, аби всім було видно, яка вона і що за женщина.
Нечитайло. Вибирайте, побачите. По-моєму, для вас якраз.
Скидан. Хто за товаришку Уляну?
Гусак. Даю отвод!
Вигура. Підстави для отводу?
Гусак. Вона троцькістка!
Уляна. Яка?
Гаркавий. Тихо! Політична справа!
Уляна. Ой!
Гусак. Вона ховає в коморі портрет іуди Грецького!
Уляна. Не ховаю, брешеш!.. Ой пробочну!..
Гусак. Ага, троцькістське охвістя!..
Уляна. Брешеш! Хвостата твоя жінка. Не ховаю! Я тим патретом накриваю глечики з молоком.
Нечитайло. Казав я тобі: вики-нь чорта з комори! От…
Уляна. Жалько викидати! Я за нього гроші платила. Голосуйте вже, не дражніть мене!
Скидан. Хто за?.. Одноголосної Один проти.
Нечитайло (про себе). Один утримався.
Скидан. Уляно Григорівно, просимо до президії, сюди!
Уляна йде до президії.
Кошовий. Ну, Мино, тепер держись!
Нечитайло. А що мені? Держіться ви.
Уляна (підійшовши до президії. До народу). Забула вам сказать, що я ще й боязлива.
Вигура. Сядьте. Годі, буде вам.
Уляна. Не сіпай мене. Чого сіпаєш?!
Вигура. Багато говорите, буде!
Уляна. А тобі жалько? Я більш тебе мовчала та робила. А зараз н публічна жінка! Сіпасш!
Скидан. Ну, говоріть уже.
Гусак. Тихо! Гаркавий!
Уляна. Боюсь, щоб же не вийшло так, що все, казав той, ніби є, а тут… (До Вигури). Про всяку ненависть ми чуємо щодня. Скажіть нам, що ж треба любити?
Вигура. Це питання не па повістці денній.
Уляна. Неправда!
Верещака. Товаришко Уляїю, пе личить зразу вам підносити такі складні питання. Рано ще.
Уляна. Чому?
Голоси. Нехай говорить!
Верещака. Вона не могла так швидко перевиховатись. (До Уляни). Адже ви тільки-по вступили до колгоспу. І тут ось при пароді одмовляли мужа.
Уляна. Ну, й що з того? Що ви знаєте про пас, командировочні? Я одмовляла мужа од колгоспу… Та його пе одмов, так він до смерті не вступить. Не авасте ви його вдачі. А я от прожила з ним тридцять літ, нещасна мучениця… П’ять синів на шахти відрядила, вугілля довбають, шостий на морі пропав. Дочка у наймах у Києві дітей у колясочках возить!
Нечитайло. Ну, годі вже!.. Дома докажет… І нащо <уло її трогати!
Уляна. Я питаю ще раз, що треба любити?!
Вигура. Треба любити строге виконання всяких насамперед інструкцій і відповідних постанов, а також тісну змичку, в якій ми йдемо широким розгорнутим фронтом до перемоги й торжества над ненависним ярмом пануючих Класів…
Уляна. Та чули вже, спасибі. А ще що?
Гусак. Більш нічого. (До Вигури). По-мооєму, все.
Уляна (до Гусака). А ти з своєю ледачою перекупкою щодня спиш до семи годин, так що ви там теж нічого більше не любите? Змичка!
Гусак. Тихо!.. Гаркавий!
Уляна. А потім ходиш та людей каламутиш! Любитель.
Гусак. Не твоє діло!
Вигура. Досить. Припиніть сварки!
Гусак. Казав я вам! Подальше од цієї баби!
Уляна. Пусте ти казав. І сам пустий. А що треба любити, я скажу, коли вже так виходить. Любити треба рандій-ранній ранок. Любити треба схід сонця. І в цей от восход сонечка треба колгоспу восходитп на роботу. А на заході — заходити додому з піснями. Та треба любить одне одного, та роботу, та всяку новину, та високі врожаї. Треба любить багатство та того, хто гарно та багато робить. (Сама того не помічаючи, Уляна починав творити пісню про те, що треба любити: багате насіння, свята врожаю, розумні машини, хати веселі, і веселі діти, і рясні сади. Мотив пісні виникає сам по собі, і слова народаюуютьоя тут же).
Народ співає. Вигура дзвонить у дзвінок. І от закінчується спів урочистий.
Закінчився спів урочистий. Покидаю високу трибуну. (Зійшла). Тепер невисоке, буденне питання: прийняли ми па Попередніх зборах той немислимий план хлібоздачі?
Вигура. Записано! Питання вичерпане.
Уляна. Он!.. А двісті десятин, що і не засіяно, і зерно пропите? Кого обдурили?
Запорожці (тріо). Переорювати будемо! І все пересіємо!
Кошовий. А чого Гусак в президії сидить?
Гусак. Я не в президії. Президія коло мене кінчається.
Уляна (до Гусака). Хто відповість за двісті десятин ганьби?
Гусак. Спитай у Скиданової жінки. Спитай, хто гур. тує коло себе недобитків куркульських? І доки взагалі ходитимуть серед нас Сторчаки й Чорноти? Доки буде Цар підбурювать народ проти колгоспу? Уляна. Чим він підбурює?
Гусак. Своїм отруйним мовчанням. А чутки йдуть, ідуть!..
Скидан. Слово має…
Гусак. Царя на трибуну! Де Цар ховається?!
Скидан. Слово має товариш Цар Левко… Дядьку Левонтій!.. (До Гусака). Моя жінка сама відповість, коли буде потреба.
Левко Цар. Я підлягаю тихо нашій владі, як це і литать селюкові, але душа моя на даному етапі до неї часом ве лежить із деяких причин.
Скидан. А саме?
Левко Цар. Зараз.
Вигура. Що “а саме”? Товаришу Скидан! Куди ви дивитесь? У вас трибуну скористовує куркуль! (До Царя). Годі! Катісь! “Душа не лежить”! Нам уже ясно…
Левко Цар. Вам ясно, а мені неясно! Тому і зліз я на оцей трибун, аби осяяли мене ви промінням ясноти своєї!
Вигура. Товариші, це глум!
Біднина. Прошу слова!
Скидан. Тихо! (До Вигури). По-моєму, нехай говорить!
Левко Цар. Прошу не гніватись, товариші, і розглядати темноту мою лише як тло, що дуже вигідно підкреслює районний розум ваш.
Вигура. Хто районний? Я районний?..
Левко Цар. Я щось не так сказав?
Вигура. Прошу мене не ображать! Я представник центру!
Левко Цар. Тоді чого вам ображатись, якщо ви отакий? Я особисто вельми є щасливий, що вперше в житті балакаю з столичним чоловіком. Я вам приніс усі свої вагання, не боячись ніяких кар, звичайно, за незнання того, чому мене ніхто ніколи не вчив аж до цього часу. Я неписьменний. У городах ніколи не бував. Я, так би мовити, субстанція селянська, темна, консервативна.
Вигура. Хитра. Куркульська.
Гусак (До Верещаки). Не всі дома.
Вигура. Чому ви не в колгоспі? Вам говорилося не рав, я знаю, що ви є прапором одноосібницьких тенденцій і об’єктивно дієте як ворог народу.
Левко Цар. Я? Ворог народу? Е, хлопчику. Тепер я бачу вже, що вам також не все ще ясно.
Вигура. Що-о!
Левко Цар. Раніше для себе я знав усе. Ступив сюди ось — бог, тут — чорт, чи відьма, чи русалка. Тутечки свято, тут ось — будень: жита, толока, ярина…
Гаркавий. Спокойствіє!
Скидан. Тихо!
Вигура. А зараз?
Левко Цар. А зараз хреста на церкві одтяли. Претасту діву — матір божу — записали в курви. Пішли байстрята скрізь на кожному кутку. Бога з неба геть. Нова Соловки. Неділю — по боку…
Вигура. Правильно!
Гусак. Вірно!
Левко Цар. Святкової одежі вже не треба. Дівчата ходять в пінджаках, баби в куфайках. День вихідний придумали. Неначе коні ми вже, а не люди.
Вигура. А яка різниця? Що з того?
Левко Цар. Учинився довжелезний будень.
Верещака. Ну, що за бред!
Левко Цар. Без свята відпочинку я не бачу радості Життя.
Вигура. Питання радості не актуальне зараз.
Левко Цар. Несогласен!
Вигура. Регламент кончено!
Скидан. Нехай уже виговориться весь.
Левко Цар. Од вихідного дня і некрасивої одежі і од інших недоречностей може виникнути нешанобливість, утрата смаку, невеселість. Писателі, в такому разі, й стихотворці призведуть до неясного письма.
Гусак. Брешеш!.. От темрява!
Левко Цар. І стане плохо видно нас.
Верещака. Лож! Брехня! Абсолютна брехня!
Вигура. Не твоє діло!
Левко Цар. Діло ваше. І ще скажіть…
Вигура. Округляйтесь, громадянин…
Левко Цар. І ще… округлюсь… Скажіть мені, прошу вас, де ж буду після смерті, коли немає вже ні пекла, ані раю? Пощо я живу? Куди я йду?
Гаркавий. Тихо!
Скидан. Тихо, товариші! По питаннях загробного життя зберем окремі збори з притягненням фахових антирелігійних сил!
Уляна. А що б зараз сказати нро смерть?
Скидан. Ну, нащо вам про смерть? Тепер, тітко, тільки й життя.
Уляна. Та спасибі. А де ж ми будемо тепер, як помремо? Нехай би розказали.
Гаркавий. Тихо! Говорять вам — неактуально!
Вигура. Питання це не своєчасне, з провокаційною метою. Чого ви хочете, громадянине?
Левко Цар. Я хочу безсмертя.
Біднина. Аяне хочу безсмертя! Я хочу зовсім умерти к лихій матері, щоб хоч тоді не чути оцих дурних розмов! Дайте мені слово!
Сторчак. Ага, правда очі коле?
Біднина (ідучи до трибуни). Яка? Ота, що Цар сказав?
Скидан. Слово має Біднина!
Сторчак. А хіба не правда?
Біднина (підходить до Царя). Правда.
Гусак. Увага! Тихо! Гаркавий, кинь дитя! Міліція ти чи нянька?
Гаркавий. Галько, забери дитину!
Біднина. Все, що казав Левко Цар, правда…
Сторчак. Слава богу!..
Біднина. Та не вся правда. (До Царя). Правда, Левку, вона велика, як колгоспний степ. А те, що ти тут говорив, — це лише одноосібний клаптик правди. (До народу). Всі оці розмови — і мати божа, й дівчата в пінджаках, і те, що шапок у хаті не знімають, і вихідний оцей конячий день і таке інше, якщо вже самокритику розводити, — все це чаотично есть великеє паскудство, неакуратність і, одне слово, казна-що. Звичайно, можна б і не так. Припустимо, можна б нові моди завести і одягтись в заграничне чи в плахти, і обучатися не тракторному чи танковому ділу, а, скажім, там загробному життю чи віршам, чи як ходити під ручки, чи я там знаю, ще чому, А потім нрийде з заходу фашист, закутий в панцир, та й забере в чедддвики всіх, А то ще й витрощить наполовину. Отоді ти, Царю, його й спитаєш — безсмертний ти чи ні. Він тобі одразу покаже, де будеш після смерті ти, дурний твій батько й жінка язиката.
Олена. Ну, чого ти напав на людину?
Біднина. Не затуляй мені рота. Дома затулятимеш! (До народу). Зараз треба не безсмертя готувати собі, а непорушний запас хліба, зброї і терпіння, як каже Мина. Я знімаю. Царю, твое питання!
Левко Цар. А я прошу столичного начальника мені вдповісти по суті. Бо просто до колгоспу па трудодень ие піду.
Біднина. Ну й чорт тебе бери! Не хочу й слухати… Купріяпе, Хомо! Ходім по чарці вип’ємо! Олено! Марш додому! (Виходить а Кошовим і Запорожцем).
Вигура. Прошу не розходитись!
Левко Цар. Прошу одповісти мені.
Скидан. Ну як вам, дядьку, не стидно! Тут тисячі нерозв’язаних земних поточних справ, а ви одразу про таке, їй-богу… Дайте час! Все буде! Товариші, все буде! І свята будуть урочисті, і хати багаті, і одежа наймодніша…
Підходять тритонки з комсомольцями під прапорами.
Пасічний. Машини підходять!
Левко Цар. Розтікаємось, бачу. Спустошіїті.ся село.
Скидан. Хто вам сказав? І що ми знаєм з вами? (До Пасічного). Давай, Трохиме…
Пасічний. Шановне товариство! Сьогодні надзвичайний день. Такі дні доля посилає людям пе часто. Буває, що цілі покоління живуть і вмирають, по лнаточи їх. І ось вони приходять, дні, і тоді ніби якась пелена повсякденності спадає з очей, і, немовби оглядаючись далеко навколо, бачить людино своє призначення. Що ж це за доїть? І чим він знаменитий? А тим знаменитий, що ми сьогодні комсомольців шлем на Дніпрельстап. Ми клас робочий поповняєм од класу свого, од тіла і крові своєї! Нема нічого вічного на світі. Все йде, все минає у зміпі часу. Та е щось у житті таке, що хочеться назвати вічним і завіщати майбутньому, як нетлінний знак доблесті, як дар свій народам. Ми завішаємо майбутньому цвіт нашої юності. (До комсомольців, що вже на машинах). Готові?
Комсомольці. Готові.
Пасічний. Попрощайтесь з батьками. Всі прощались?
Комсомольці. Прощались.
Пасічний. Скажіть їм дорогі слова.
Комсомольці. Сказали.
Пасічний. Обіцяйте повернутись на землю, як прийде час!
Комсомольці. Не знаєм і самі!
Олена. Вернітесь! Вернетесь?
Комсомольці. Не знаєм. Не питайте, мамо.
Ларися. Василю!.. Вже їдеш!
Радчук. А ти, Ларисю?
Уляна. Донечко!
Ларися. Остаюся… Мати плаче.
Уляна. Не кинеш?
Радчук. Ніколи!.. Товариші! Давайте їхать… Ну, неможливо… “Ре-ве та стог-не Дні-іпр широкий!”
Підхоплюють хором.
Пасічний. Годі ревти і стогнати! Простогнав двадцять мільйонів років — пора. Всьому свій час. Не буде вже ні шуму, ані реву. Все потоне: камні, верби і гаї. Все перетвориться в нашу силу!
Скидан. Щасливої дороги!
Мають прапори. Оркестр. Рушають машини. Тужать матері й дівчата. Літні запорожці дивляться вслід знаменам в глибокім роздумі.
Завіса.
