ДІЯ IV
КАРТИНА ШОСТА
Райок у правлінні колгоспу. Почувається осінь у фарбах, в прозорім повітрі. За вікнами далеко десь мріє-синіє Дніпро і степ — шігрокий без краю. Десь під кінець дії люди вийдуть усі па майдан, і тоді далекі обрії одкриються перед нами у всій красі.
Вигура. Який жахливий сон мені приснився цієї ночі. Неначе я й не я. І чийсь неначе голос кличе: “Вставай і їж свій хліб, інакше…” Фу ти, чорт!.. Один я ночував у школі, приїхавши вночі. Не пам’ятаю, як заснув. І раптом — хто це? Я… Сплю? Ні… І що роблю? їм хліб і сало у пітьмі. Навіщо?.. От пригода… Гуляють нерви, прах би його взяв…
Входять Пасічний і Гусак.
Пасічний. Умер Захарко Тихий… Добрий день!
Вигура. Привіт… Який?
Гусак. Це той будьоннівець, що з усього сміявся.
Пасічний. Помер.
Вигура. Ну й що?
Пасічний. Нічого. Напевно, я втомився. Я мусив би ухати на цілий світ. А я мовчу й не плачу, бо склалось дак, що навіть гнів і жаль — і ті перемінились.
Вигура. Без психології не можна? Один день! Чи будемо тут розводить смуток? Як з транспортом діла?
Пасічний. Я кажу—Тихий помер.
Гусак. Годі!
Входить Скидан.
Скидан. Захарко Тихий… Чули?
Вигура. Да!
Гусак. Тебе покличуть. Підожди.
Скидан. Мій друг Захарко Тихий.
Вигура. Хліб готуй… Мій друг…
Пасічний. Я вас просив сто раз і вам доказував, що план наш хлібоздачі нереальний.
Вигура. А ти не доказуй. Сьогодні я перед тобою не інструктор. Я уповноважений центру по хлібозаготівлі.
Гусак. А я районний… Ось! (Показує мандат).
Скидан. Буде хліб, не буде чого їсти.
Пасічний. От парадокс!
Вигура. Ну, кончено. Не будем гратися в слова. У мене область…
Пасічний. Ми просимо вас ще раз.
Скидан. Заберете — останемось з самим насінням.
Гусак. Брехня. Не вірте. Брешуть.
Пасічний. Клянусь! Народ занепаде, зневажить хліборобство, слухайте!..
Вигура. Залиште народницький тон. Ти хто тут — адвокат? Чи секретар парткому? Народ хліба недосіяв. І зрадив землю і державу… А я буду ламать собі щию! (До Гусака і Скидана). Прошу залишити нас удвох.
Гусак і Скидан виходять.
Бери негайно Скидана за карк, і щоб до вечора все… Чув?.. Ти що мовчиш?
Пасічний. Ви питаєте мене, як лицемір.
Вигура. А ти відповідаєш, як подлець.
Пасічний. Я страждаю.
Вигура. Ти нікчемний.
Пасічний. Ви жорстокий.
Вигура. Я на посту!.. На посту!..
Пасічний. А я де?
Вигура. …І, може, теж счюгиу в подушку і скрегочу зубами. Ти думаєш, один лише ти страждаєш? І я твій антипод? А скільки вас таких щодня терзає мою душу? Я дзеркало твое!
Пасічний. Не бачу в дзеркалі себе я. Темно!
Вигура. Як? Мовчи мені!..
Пасічний. Ні, ти помовч, поки нас тут лише двоє. Ти думаєш, не знаю я, иа що нас партія поставила сьогодні? І що таке вона для людства й для Радянської держави? І хліб оцей, що одриваєм ми од свого рота, щоб обернуть його в метал і посадить державу на колеса, щоб вилізти з лихого бездоріжжя одній шостій частиш світу і піднестись в небо па моторах, аби не згинути навік в неволі, бо вороги кругом?
Вигура. Ти повторив мої слова.
Пасічний. Не твої, а наші. Захарко Тихий вмер, і я…
Вигура. Ти потонув у скорботі побутовій і одвернувсь од великого.
Пасічний. Ти одвернувсь од малого.
Вигура. Зате не втратив перспективи, і совість моя чиста.
Пасічний. Бачу. Чиста, правильна і мертва, як дистильована вода.
Вигура. Он як!
У дверях появляється Скидан.
Вигура (до Скидана). Хто тебе звав?
Скидан. Не буде хліба. Все, що можна було, здано.
Гусак. Бреше!
Пасічний. Заспокойсь, Петре! Петре! Спокійної
Вигура. Не пряди очима… План підписував?
Скидан. Не жди… Я… Я кишки виріжу з себе і кину тобі в очі!
Вигура. Ти що?.. Гукать?
Пасічний. Петре, спокійно!
Вигура. Гукать на мене?.. Партбілет на стіл!!!
Пасічний. Петро!
Скидан. Білет?.. Я душу положу—хай партія звелить. Але не ти.
Вигура. Он як!
Скидан. І тільки так.
Вигура. Вважай, що ти вже сів. Я придививсь до тебе добре. В тобі, селюк проклятий, дві душі.
Скидан. Дві тисячі! І всі мені гукають: в тобі, Вигуро, жодної нема.
Вигура. Дарма. Зате я не забув, в ім’я чого мене поставлено на цей обов’язок відповідальний.
Скидан. Поставлено і мої обидві душі. І щоб одна була сита, друга — ні. Одна зимою мерзла в хаті, друга купалася в теплі. Холодно ж обом! Одна раділа з смерті Тихого… Сумують же обидві… (До Пасічного). Трохиме, як Тихий помирав, коли б ти бачив! Хлопчика покликав: “Синку, помираю. Прийми на спадок ордени, не маю більш нічою. І ще прийми мій заповіт: учися день і ніч”.
Потім поник без тями. Потім прокинувсь: “Нікому не прости мене…” і знов поник. Потім в останній раз так ніжно й глибоко, і разом з тим неначе здалека на хлопця глянув.’ “…ні, синку, піднімись над злом. Літай високо-високо, хай радується світ”. Потім…
Пасічний. …”Прощай…”
Скидан. …і вмер… От велетень! Один за мільйон сказав… Ордени блищать над серцем…
Пасічний. Ордени… барельєфи епохи… Мене теж усе питав: “Скажи, оправдається?” — “Да”, — говорю. “Все?” — “Все!” — “І я?” — “І ти!” — кажу. “Клянись!” І я поклявся Леніним. От велетень!
Скидан. Давай вип’єм за його… пам’ять…
Пасічний. Давай.
Скидан. За Тихого! За вірність, і дружбу, й за такт… Сюльки такту в людині!..
Вигура. Залиште мертвого. І майте мужність повернутись до живих. Державу підвели обидва.
Скидан. Підвів державу я. Коли Гусак на зборах одним лиш вигуком зламав наш план, піднявши його вдвоє, і ви, пам’ятаєте, плескали йому…
Вигура. Я? А народ не плескав?
Скидан. Плескав і народ від бажання добра своїи державі. Письменник плескав… Як я ненавиджу себе, що не заперечив тоді зразу поверх ваших оплесків і не злетів тоді…
Гусак. Тепер злетиш. І далеко.
Скидан. Псина… (До Вигури). Не про себе дбаю, народ розбредеться з колгоспу.
Гусак. Народ! А хто його підбиває на втьоки? Га? Втекла твоя жінка, як криса з корабля!.. Вже десять днів… І ти мовчиш! Дітей покинула… “Хай, — каже, — пропадають з вашим колгоспом…”
Скидан. Кому вона сказала?
Гусак. Казала!..
Вигура. Годі! Приступимо до діла.
Пасічний. Іще раз прошу вас як людина людину…
Вигура. Яку людину? Що за людина? У мене область відстає! Буду я слухать тут бабські розмови.
Входить Уляна.
Уляна. Он як!
Гусак. Прошу вийти! Сію минуту, нуі
Уляна. Куди! (Підходить до Вигури). Не бійся… чого одступаєш? Вйтуро, Вигуро! Чому нема щастя в нашому колгоспі, кажи?
Вигура. Спитай у Скидана.
Уляна. Питала. Скидан каже — нема щастя і не буде, доки ми душу не однесем у колгосп. Так от ми й дупіі однесли. А де воно? Розкрий секрет, Вигуро. Земля прекрасна, небо синє, роса вечірня, ранішня роса. І сонце, й цвіт, і плід, і пахощі насіння. Чому ж дочка вже хоче кидати нас, батьків старих? Донечко моя…
Вигура. Годі поезії! Роса вечірня… У мене область… Гусак! Гаркавий!.. Де Гаркавий!?
Уляна. Гаркавий? Міліцію вже кличеш? (До Вигури), Де твоя совість? В портфелику захована.
Вигура. Я поїхав… (До Скидана). Все ясно… До вечора весь хліб на станцію по плану! А вечором ми взагалі тебе провіримо. (Виходить).
Уляна (до Гусака). Районний Гусак! Тепер ти в вас хліб забираєш…
Гусак. А ти думала…
Уляна. Який нечуваний, нелюдський сором… Як же це ми допустилися, люди робочі? Отак охляти па землі багатій і родючій. Забур’янити Її, не виорати. Створити план не по врожаю… Хто заморочив нам розум у великому чистому ділі? Які безбатченки?!
Гусак (до Уляни). Підводи готуй!
Скидан. Приготуємо. А тебе, Гусак, я все одно знищу.
Гусак. Спізнивсь.
Скидан. При людях кажу. Ось члени партії. Сам загину, але… тебе приборкаю.
Уляна. Каїн!
Скидан. Законспірована куркульська нечисть тебе, роздосянка незгод і наклепів, за ніс водила, сукиного сина. “Харко Гузак! Який розумний!” — і ти вже набиндючився. “Харитон Гусак! Який державний!” — і ти задрав носа. “Товариш Гусак, красавець!” — і ти в свою красу повірив, чгордяка репана!
Гусак. Причім тут зовнішність?
Скидан. Я про путро твоє кажу ледаче. З партії вилетиш.
Гусак. Не вилечу.
Скидан. Вилетиш!
Гусак. Жартуєш! Я одмежуюсь од своїх помилок. Я вже одмежувався. Понятно? Транспорт готуй!
Входить Верещака.
Верещака. Як радісно транспорт готувати! Бойовому колективу привіт!
Входить Нечитайло.
Пасічний. Товариші, по конях і машинах!.. Час!.. Пасічний, Гусак і Уляна виходять.
Нечитайло. Петре, щось у мене в очах пливе.
Скидан. А ви посидьте трохи… Писатель, здрастуйте…
Верещака. Моє вам шанування, вже сказав.
Скидан. Ви часом не зустрічали Мар’яни?.. Де вона?..
Верещака. Чому я мушу знати, де Мар’яна? Я тільки що прибув.
Скидан. Як довго… Ай-ай-ай!.. (До Верещаки). Слухайте, що ви про нас написали в газеті?
Верещака. А що?
Скидан. “Свято хлібоздачі в колгоспі “Пам’ять Леніна””. (Показує газету). Для чого ці рожеві фарби? Кому потрібні ваші патетичні вигадки про стан речей у нашому колгоспі?.. Читав народу — сміялися.
Нечитайло. Не всі. Жінки кляли.
Верещака. За що?
Скидан. Не впізнали себе у вашім дзеркалі. (До Нечитайла). Догодив якомусь сатапюзі. (До Верещаки). Чи ж ми такі? Нащо ви вигадали нас?
Верещака. Хто? Я вас вигадав? Я вас не вигадав! Я узагальнив ваш образ з любов’ю і написав про вас високу піднесену правду, до якої всі повинні прямувати в перспективі.
Нечитайло. Нащо ж іак високо иравду підносить, що вже й землі не торкається? Написав би по нашому росту, що означає, наприклад, коли хліба обмаль? Лихо народне чи наклеп на високість?
Верещака (до Скидана). Що це за настрої? Раніше я тут чув подібне щось хіба у Тихого Захарка…
Скидан. Помер.
Верещака. Тихий?.. Від чого?
Скидан. Не сказав.
Нечитайло. Все жалів, що писати не може. А тут ще письменником його продражнили. Так ото він балакав, поки й не той… Ну, припустім, каже, ворог народу мене спантеличив, і я не посіяв. А те, що посіяв, оддав в порядку перевиконання. Частично, знов же, каже, припускаю, що хтось з великих начальників… ой-ой-ой!.. Великі діла! (До Верещаки). Ну, ви ж серед нас живете!!! Хто вам ману наводить на очі?!
Скидан. Подумали хоч раз у всесоюзному масштабі, в яку ціну влетить Держплану ваша висока і дуже зручна делікатність, що йде в обхід турбот, страждань і небезпек?
Верещака. Ви мелете дурниці!
Нечитайло. Мовчи, Петре!
Скидан. Нема!.. Чуєте!
Верещака. Чого?
Скидан. Не знаєте? Який гнітючий сором!..
Верещака. Соромитись, товаришу, тут нічого.
Скидан. Соромитись, товаришу, тут є чого!
Верещака. Цікава думка. Запишу. Цікава й вельми підозріла.
Скидан. Не лякайте. Записуйте всі слова, які невірно вимовляв, як матюкався з ланковим і Гусаком сьогодні і морди підкуркульникам — ох, жалію! — не побив оцим от кулаком.
Нечитайло. Та не волнуйся, Петро. Годі!
Скидан. Горілки б мені чи самогону, чорт би їх побрав!.. Може б, я виспався хоч раз за тиждень… Чи я вже сплю, і все це сон?.. Товаришу, у вас нема горілки? Хоча письменники, я чув, не п’ють…
Верещака. Не п’ю. Ніколи. Чарки в рот не брав. Як комуніст…
Нечитайло. …Тверезий. Бачу. А ми, хоча і теж партійні, — п’ємо.
Скидан. Що я наробив! Що ж я наробив, товариші?.. (До Верещаки). Чого ви мовчите? Порадьте. Ви ж у Москві були. Звольте доложить урядові про все, що я тут натворив. Чи напишіть…
Верещака. Як написати? Це неможливо.
Скидан. Ой товариші… Неправильно. Може порушигїись гармонія робочих і селян. А хто винен? Чи саботажники і підкуркульники самі? Чи обласні очковтирателі? Чи районні перевиконавці? Чи, може, я, що дію тут? Га? Може, винен я, що не зумів гаразд того, чого ніколи ще ніхто й ніде не вчив?.. За що люди працювали? Не покладали рук! На восході восходили, на заході заходили…
Верещака. Ну, знаєте, в умовах даного уривка часу суть не завжди в тім, що єсть, а головним чином в аспекті певної спрямованості.
Нечитайло. Глупості!
Скидан. Он як!
Верещака. І я, я теж уповноважений, зрештою, навіть не маю права…
Скидан. Серця!..
Верещака. Без афектацій. Єсть же директива…
Скидан. Ну, виконаємо, виконаємо, годі! Обставини міняються, могли б і директиви змінитись… Ой!..
Верещака. Товаришу Скидан, я дуже вас шаную. Ви вірите, я преклоняюсь перед вами.
Скидан. Спасибі.
Верещака. Але ви можете злетіти з посади. Попереджаю.
Скидан. Куди? Летіти можуть зави чи наркоми. Нам а вами нікуди летіти. Письменнику і біографе мій, посад у нас нема. Я хліб творитиму державі все життя, ви — твори. Шаную все, що потрібне державі, і розумію посади, ранги і пости. Тільки я говорю, ви чуєте мене: заготовителі також приходять і уходять, а ми тут вічно. Тому їм план і хліб, нам — спір… Як голова болить і серце… І десь Мар’яна… Ой досада… Ви дивитесь на нас звисока, знаю.
Верещака. Неправда! Несправедливо!
Скидан. Можливо, не те слово вжив. Для многих з вас ми взагалі існуємо як булочка, яєчко, молочко. Ми хитрі, ви — одворті. Ми “собі на умі”, ви — бездоганні… Тільки буде так, послухайте! Хто з нас і що оддасть на комунізм процептуально, на щастя людства кому судилось що оддати, — колись же стане ясно всім. Усім буде легше, всьому світу. А зараз так чогось мені жаль… Я пішов. (Іде. Спиняється в дверях, щось збагнувши). Да! Два слова… Хочу я, аби ви втілили в мистецтві мої діла. І не в холоднім результаті, а в самому пеклі процесу. Є величезний смисл, їй-богу. Щоб не пропала разом з нами ні одна краплина поту…
Верещака. Ну, що ви!.. Слухайте…
Скидан. Аби мій запорозький рід, мої нащадки в комунізмі пишалися моїми навіть помилками, як діти лицарів в старовину пишалися шрамами на темних портретах своїх батьків трудних — розбійників і оборонців віри.
Верещака. Ви збожеволіли! Я вас не чув!
Скидан. Не чув? О, мій співець з голоском побутовим… Від меяе не чує. Як ви смієте мене не чути?!
Верещака. Як ха смієте на мене кричати?
Скидан. Я не кричу. У мене діти в хаті кричать без матері вже другий тиждень, а я… Запишіть: літературний образ у складному етапі. Безодня труднощів і перешкод, недосконале, поспішне знання, і жаль, і ненависть до темряви й нікчемства, і біль народження нового, і муки творчості не в кабінеті, не в уяві, а на иотому всесвітньому полі… Хліба не вистачить, чув?! Постарався Вигура!
Верещака. Так… Ну, добре… Он як… Слухайте, невже не?.. Цього бути не може!..
Скидан. Не повинно бути.
Верещака. Я… я мушу щось зробити… (Виходить).
Пауза.
Скидан. Написав листа. Провір мене. (Читає). “Шановний товаришу Сталін. В дорученім мені колгоспі діла тугуваті. Кругом несправедливості чимало, плям капіталізму і дурниць. І трохи забагато вже розносників суворих директив з портфелями попід руками. Через незгоду і невміння вибилися з сил і почали потроху ненавидіти одне одного. Пришліть негайно в допомогу розумного більшовика, да не штрафного, ми, бачте, село, а з вищою освітою марксизму-ленінізму і з добрим серцем, інакше можем пострілять один одного до суду. Сіяти почнем нормально, через тиждень. Насіння маєм. Ваш Скидан”. (До Нечитайла). Як?
Нечитайло. Треба сіять. Державу мусим годувати. Лист добрий.
Скидан. Послав з Мар’яною. І ось — ні Мар’яни, ні одвіту.
Входить Тягнибіда. За ним Уляна.
Скидан. О! Степане! Приємно… Ти що?..
Тягнибіда. Мовчу.
Скидан. Так… Понятно. Маєш?
Тягнибіда. Да… Прошу всіх вийти.
Скидан. Нащо?.. Роби при людях. .
Уляна. Це що таке?.. Ой!..
Скидан. Хвилиночку… Робота Гусакова?
Тягнибіда. Да. Пригадуєш розмову?.. Сьогодні я міг би сказати, як мені жаль. Але тут люди… Виконую обов’язок сумний.
Уляна. Ой!
Скидан. Без зайвих слів. Виконуй.
Тягнибіда. Громадянине Скидан, ви арештовані.
Уляна. Не дам!.. Рятуйте!.. Мино!.. Левку!
Входять Цар, Трубенко, Біднина, кілька жінок.
Цар. Що сталося?
Уляна. Петра арештували!
Левко Цар. Петра? Хто смів?!
Нечитайло. Он як! (До Тягнибіди). Бери вже й нас! Арештовуй разом з нами всю “Пам’ять Леніна”.
Левко Цар. Не йди, Петре. Нема за що тягти тебе до криміналу!
Скидан. Спокійно. Не будемо вчиняти бунту. (До Уляни). Прошу не плакати. (До Тягнибіди). Три слова колективу на прощання.
Тягнибіда. Можна.
Входить Гусак.
Гусак. Товаришу прокурор, ви пе маєте права вчиняти мітинги злочинців.
Тягнибіда. Не маю. (До Скидана). Говори.
Скидан. Прощайте, товариство. Простіть, що не вистачило в мене знання і розуму розкрити вам ясну картину світу… Що був я часом косноязикий перед вами і що не повірили ви напочатку моїм домашнім аргументам. Але, товариші, з того часу, повірте мені на прощання, з того Великого часу, як розчахнувся світ і Ленін став на стороні людського, не покладав я рук. Прощайте.
Всі. Прощай.
Левко Цар. І ти прости, Петре, що не повірили тобі до кінця. Бо ти такий же, як і ми, та ще й з нашого села. Що не хотілось нам вважать тебе за вчителя життя.
Скидан (до Гусака). Прощай і ти… переможець… Презираю.
Гусак. А що мені твое презирство вже. Ніщо!
Тягнибіда сидить за столом, обнявши щільно голову руками. Раптом підводиться.
Тягнибіда. Ніщо?.. Хто сказав? З яких це пір презирство Скидана до ворогів звелося па ніщо? (До Гусака). А коли я порву (рве ордер) і плюну на це паперове шмаття?
Гусак. Он як! Ти кинув під ноги свою долю.
Тягнибіда. Чорт з нею.
Скидан. Ой дивись, Степане…
Тягнибіда. Петре, поки я прокурор, я сам розслідую сьогодні…
Гусак. Кого? Ти маєш наказ товариша Вигури! Його розслідуєш? Зволь діяти негайно!
Тягнибіда. Я буду діяти, як велить закон — єдиний для всіх! І моя совість…
Входить Мар’яна. Вся її постать — страх, тривога і торжество.
Мар’яна. Петре!.. Що це тут?
Нечитайло. Розбій!.. Арештувати хотіли!
Левко Цар. Вже забрати прийшли Петра.
Скидан. Уже мене Вигура прикончив, Марисю!
Мар’яна. Хто… Ніхто тебе… Ніхто вже не посміє… (Іде назустріч).
В сусідній кімнаті шум і галас. Відчиняються двері. Чорнота двічі стріляє в Мар’яну з нагана, але не влучає. Мар’яна падав в обійми Скидана. Лунає третій постріл. Чорнота надає. Його вастрілив Сторчак. Загальне збентеження.
Сторчак. О господи! Безневинну людину… Що ж це таке?.. До чого дожили.
Тягнибіда. Несогласована стрільба. Врозбрід пішла.
Гусак. Зброю! (Кидається на Сторчака).
Сторчак впустив наган на підлогу. Гусак хутко його піднімає.
Сторчак. Я… Я смерть хотів одвести… Клянусь… (До Гусака). Ви пам’ятаєте, я казав вам: не стріляти ж…
Гусак. Хто казав?.. Кому?.. (До Тягнибіди). От вилазка!.. Три роки панькались!.. Скільки раз я говорив — знищити гадів.
Тягнибіда. Знищим… до одного…
Входить секретар обкому партії Орацький.
Орацький. Що за шум? Здрастуйте… Хто і кого тут вбирається нищити?
Нечитайло. Скидана забирати хочуть!
Уляна. І вже стріляли Мар’яну, трохи не вбили!
Орацький. Мар’яну? Хто?
Хутко входить Вигура.
Вигура. Товаришу секретар!.. Уповноважений по заготівлі… хлібообласті… Вигура!
Орацький. Бачу. Видно Вигуру по фігурі. Що ви тут накоїли? Як це розуміти?
Вигура. Я… проявляв твердість. (Тихо). Пропав.
Орацький. Твердість? Яку твердість?.. Дубову. Так я і ЦК повідомлю.
Вигура. Я… Хотів сказати…
Орацький. Мені вже сказали Мар’яна й Орися в дорозі. Все і всіх уже знаю… Навіть в обличчя; товариш Нечитайло, Гусак, товариш Цар Левко?
Левко Цар. Я, вашій милості.
Орацький. Будьмо знайомі. Я — новий секретар обкому партії Орацький. Як живете?
Левко Цар. Не питайте. Погано.
Орацький. Чому?
Левко Цар. По сукупності многих причин і обставин.
Орацький. Що ви кажете!
Левко Цар. Молекули не утряслися — раз. Тепер — письменники аналіз учинили: страждання, кажуть, не те — спрямоване не на головні предмети. Навіть сумніви, повірите, і ті вже не годяться.
Верещака. Він одноосібник.
Орацький. Ну і що ж? Сьогодні одноосібник, завтра — колгоспник, і не абиякий, а член правління, а там, може, й голова колгоспу, якщо ми Скидана порекомендуєм в інструктори замість Вигури. Як ви, товаришу Цар?
Левко Цар. Премного вдячний. Згоден на все добре. Ну, скажу наперед, щоб ви знали, — діло наше навряд чи вийде.
Орацький. Вийде. Вже вийшло. Весь світ схвильований.
Левко Цар. Що ви кажете?
Орацький. Їй-богу!
Левко Цар. А я, признатись, думав, що таких людей, як ми, на світі немає. Що не дружні, а не любезні…
Орацький. Хто? Найдружніші.
Левко Цар. Хлібом не годуй, — дай обсудити щось своє, огудити…
Орацький. Ну… Позвольте… Ви ж самі й осуджуєте…
Левко Цар. І я ж такий, хіба який. І сини були якісь, хто їх зііає, неслухняні. Повиростали — подалися з дому. Ну, правда, роботящі були і великі любителі бійки.
Орацький. А де во’ніт?
Левко Цар. Десь па війлі повбивано.
Скидан. Сини були герої. Коли ми втратили їх під ІІовоградом, тужив, повірте, весь Богунський полк.
Орацький. А де їх пам’ятник? Що названо їх іменем в селі? Лікарня, школа, вулиця? Нічого! Все іменем Лассаля, Рози Люксембург!
Нечитайло. Клари Цеткін.
Орацький. Де їх портрети? У вад нема художника в колгоспі?
Уляна. Професор. Ось!
Безверхий. Безверхий.
Уляна. Будяки все малює та горщики на тину. А зараз взявся за корів.
Безверхий. Не за перів, а за колгоспну череду.
Орацький. Наскільки пам’ятаю ваші твори, раніше цих корів ви просто чередою називали..
Безверхий. Да. Нет. Позвольте. Зачем? Я ось тут намітив собі цілу п’ятилітку. Думаю бабахнуть ось так вот (перелічує на пальцях): взятіє Зимнього дворця, взятіє Києва, взятіє Перекопа — шість на три. Потім рішив засмалить засєданіє етого, как его… А корови й будяки — ето пустячки, так сказать, для душі, а вообще мій жанр: взятія, вступлепія, заседанія і портрети видатних діячів.
Орацький. Так. А ви напишіть портрет Тарасика чи його батька — Скидана, та так, щоб навіть діт через п’ятсот, милуючися вашим твором, народ казав: “Які красиві були люди великої революційної доби”.
Вигура (підходить). Товаришу секретар, дозвольте…
Орацький. Ну?..
Вигура. Після того, як ви розкритикували й викрили мене з такою ясністю і геніальною прозорливістю, я глибоко зрозумів, що я… людина не наша.
Орацький. Чого там — не наша. Наша. Ви непоганий ворог ворогів, але друг друзів ви нікчемний. Нікчемний! І це велике наше лихо. (До колгоспників). Оці Вигури, Гусаки, па жаль, все паші люди.
Уляна. Самі наплодили! Ото як вийде на трибуну, поверх людей як гляне, та так розумно й гарно промовляє, та довго так, що плачеш і не знаєш — па небі ти чи на землі., Злізе додолу — хмара. Голос міняється. І хоч би тобі раз усміхнувся! Усміхніться, прошу вас, хоч разочок) Як трудівниця! “Ніколи всміхатись. Мені треба соціалізм будувати!”
Орацький. всть і такі. А зачепи його — па партію обижається. Не зрозуміла його партія. (До Вигури). Ні, зрозуміла. Війну об’явили вигурівщині, війну! Бездушність, лиху, холодну байдужість, казенщину, дурість — усе, щ6 ображає “Пам’ять Леніна” і гідність народу”.
Уляна. …виметемо залізною мітлою!
Орацький. Так, Удяно. Кальоним залізом. Все в наших силах. Нема перепон добру!
Левко Цар. А скажіть, отепер лак, коли все, казав той, уже наше і нема нігде нічого там такого, так от теперечки, коли людина, скажім, умирає, то як от її трактувать: списується вона з бригади в яму, як безполезний інвентар, чи можна думати, що е щось зараз таке…
Орацький. Великий Ленін буде вічно жити.
Левко Цар. Ленін — зрозуміло. А ми — прості, звичайні люди, оті, що по церквах колись копійчані свічки перед образами палили, вимолюючи крлхітку безсмертя…
Орацький. Безсмертне людство, товаришу мій. І в ньому людина знаходить безсмертя через свої діла. Якість содіяного і буде його мірою в комунізмі. Іншеї міри життя я не знаю. Бездоганна ленінська міра, безсмертного Леніна. (До Скидана). Спасибі за мужність, Скидане. Податок зменшуємо до ваших пропозицій. І всім спасибі!
Всі. Спасибі й вам!
Орацький. Все.
Пауза.
(Поволі повертається в бік Гусака і Вигури і, ледве стримуючи гнів).
Громадянине Вигура, громадянине Гусак, вийдіть вперед. Народ вас хоче розглядіти.
Гусак і Вигура виходять, спустошені, на авансцену.
Завіса.
