Кінчилася світова війна! Стою з автоматом на порозі нової епохи й думаю: яку могутню темну силу ми перемогли, будь вона проклята!
Молодий солдат оглянувся на груддя тліючих руїн і, ніби вражений раптом величезністю перейденого шляху, застиг, як пам’ятник.
Це був міцний і пристрасний солдат. Голова в нього була перев’язана бинтом. Та він, здавалось, не пам’ятав про рану. Неголений, мокрий, укритий кіптявою й прахом Берліна, він щойно вийшов з бою й весь ще курів на осонні біля Бранденбурзької брами. Він казав, усміхаючись і думаючи вголос:
— Передо мною проходять війська — товариші мої. Я пропускаю їх, як командуючий, хоч я й не генерал, звичайно, і не маршал, — простий сержант Іван Орлюк, колгоспник з Наддніпрянщини, звичайний, так би мовити, переможець у світовій війні.
Та оскільки нашого брата полягло в боях за визволення людства від фашизму, як ніяких інших солдатів у світі, — величезна, скажемо прямо, кількість, — і сам я особисто пролив крові ворожої й праці доклав чимало, і оскільки, до того ж, наставники й журналісти всього світу почнуть, певно, тепер балачки: що, та як, та чому, та яка в моїй радянській душі може бути сила гніву й ненависті, та взагалі, так би мовити, міцності, от, — я, народжена для добра людина, мушу якось освідчитись моїм сучасникам, друзям і ворогам усього світу, разом із моєю дружиною, батьком-матір’ю, з усім, як то кажуть, домом, з криницею, з якої я пив колись воду, з садом, городом, де спізнав перші мозолі на руках, — одне слово, з усім своїм родом і долею.
В осінню ніч сорок першого року прощання лунали над Дніпром.
Батьки й матері прощалися з дітьми, чоловіки з жінками, брати з сестрами. Розлучалась любов з любов’ю, надія з надією, прощалось нездійсненне заміжжя, несуджене материнство.
Був вітер тої ночі. Небом пропливали тривожні хмари з заходу, з німецької сторони, і тягло трупом і пожарищем.
Прощались поспіхом, тамуючи тугу, відходили швидко, ніби навздогін за своєю незвичайною долею.
Ніхто не знав обсягу прийдешнього в ту ніч. Не знав і герой нашої’ повісті, червоноармієць початку Великої Вітчизняної війни, Іван Орлюк.
Тільки відчував він, рушаючи на схід зі своїм полком, що настав великий час, і, збентежений незвичайністю почуття, мовчав.
Впали мости на Дніпрі. Важкий гуркіт покотився понад водним простором. З високих круч посипалась земля.
На покинутому березі, вже по той бік, на стрімкій кручі стояла мати Івана Орлюка — немолода колгоспниця Тетяна.
— Відведи, господи, руку смерті від мого сина-воїна! — урочисто наказувала вона, й вітер ніс її слова в пітьму. Потім, змахнувши руками, наче птиця крилами, вона стала навколішки й, подавшись наперед, ладна, здавалось, полинути за Дніпро, затужила:
— Іваном звуть його, моя доле, Орлюком Іваном, а я його мати! Стою на зорях вечірніх і вранішніх, заклинаю дороги. Стою опівночі над безоднею скорботи, аби не взяв його ні меч, ні вогонь, ні вода. Сину мій, обороно моя!..
Земна куля оберталася у міжнародному просторі. Диміла планета від Нордкапу до Чорного моря, а над її ідеальною сферою сновигали літаки, вивергаючи з своїх черев тисячі бомб. І весь ефір звучав новою музикою, якої ще не відало життя. Це не були ні гімни його красі, ні величання його геніїв, ні реквієми героям. В холодне безмежжя неслись свист, і виття, і вищання радіошифрів. У злобне гарчання заневоленого ефіру вривались недоречні мелодії пеленгів, люті вигуки атакуючих, заклики, накази на мовах великих народів. Але все, що звучало в світі, перекривав катастрофічний гуркіт моторів епохи.
Палали міста.
— Підсудний Іван Орлюк, у вас під час арешту знайшли серед речей оце. Що це? — запитав військовий юрист Величко, слухаючи зізнання підсудного у військовому трибуналі.
Підсудний важко зітхнув і почервонів.
— Відповідайте, що це?
— Земля… — сказав підсудний і опустив очі.
— Яка?
— Українська.
— Так. Ви були комсомольцем?
— Атож. Я і є комсомолець.
— Припустімо. А нащо це? — Військовий юрист розгорнув на столі маленький вузличок з землею.
— Це я взяв на спомин, коли покидав Україну. Вночі. Удосвіта жінка одна плакала, казала, що це кінець України, ну, кордон, сказати б, межа.
— Ну?
— Ну, то я тоді відійшов набік, став на коліна й сказав:
— Прощай, Україно.
— Ще що сказали?
— Більш нічого. Зараз пригадаю… Здається, все.
— Так. Продовжуйте. Можете продовжувати біографію, тільки коротко.
— Так! — раптом якось стрепенувся Орлюк і посміхнувся самими тільки губами, в очах застигло страждання. — Отож я й кажу, що в косовицю ми ходили круг стіжків по насінню. Все своє дитинство я ходив по насінню. Воно в нас було скрізь, де не повернись; в горщиках, у вузликах, на жердках у сінях, в повітці попід стріхою, в сипанках, в мішках та мішечках.
Я часто й спав у насінні: в житі, в просі, в ячмені й горосі на печі. Я любив, як насіння пахне. Я виріс у насінні. І мати мене народила в насінні — в жнива під копною.
— Доволі.
— Але це дуже важливо. Я зараз поясню…
— Ви краще зразу розкажіть про свій злочин, — сказав другий військ’юрист. — Як ви вбили двох своїх товаришів?
— …Які теж, мабуть, виросли серед насіння, — додав Величко.
— Так я ж їм казав, не можна ж, кажу, так підло міркувати. Власне, я так подумав.
— Що саме?
— Ну, от про те, що вони казали.
— Але ж ви не мали права їх розстрілювати?
— Не мав.
— Отже, ви визнаєте себе винним?
— Ні… Я ж вам пояснюю… Я що кажу? Я…
— Відповідайте на запитання точно! Ви вбили…
— Я їх розстріляв! Перед розстрілом я спитав дозволу…
— У кого?
— У капітана Кравчини.
— Капітан Кравчина не мав права дозволу.
— Він і не дозволив. Вибухнула міна, і він упав поранений. Тоді я сам уже розстріляв.
— Вас ніхто на це не уповноважував. Чому ви не визнаєте себе винним у вбивстві двох товаришів?
— У мене серце скажене.
— Відповідайте: так чи ні.
— Я… мені… я не можу цього сказати.
— Ви стоїте перед військовим трибуналом. Вас буде розстріляно!
— Скажу.
— Кажіть.
— В мене самого тоді виникло трохи їхнього почуття. Воно ніби як повітрям перелетіло на мене. І це мене так якось образило, аж я розсердився. А думати вже ніколи було, і потім землі, бачите, скілечки лишилось… Я вас прошу, не ремствуйте на мене за мову про насіння. Я ж на агронома вчився. Хотів був уславити свою область, а тепер ось що лишилось!
Далі підсудний не витримав і, схопивши зі столу зав’язану в хустинку жменьку землі, заплакав.
Вікна бриніли від вибухів.
Це сталося так:
В непозбутньому горі плакала жінка під хатою. Було темно й не темно. Зловісні спалахи шаріли навколо, й така туга розлита була в цьому невірному світлі, такі недобрі звуки порушували нічну тишу, що вся, здавалось, земля стогнала від тяжкого передчуття.
Після тривалих кровопролитних битв військо відходило, згідно з стратегічним планом командування.
— Прощай, Україно… — сказав Орлюк, зупинившись і обернувшись на захід, туди, де жевріли заграви. Голос його уривався від страждання. Потім він став на коліна, а за ним і його товариші.
Він говорив тихо, втративши з туги силу голосу. Говорив спроквола, з паузами, вдивляючись праворуч і ліворуч в нічні пожежі.
Потім погляд його полинув далеко вперед, аж до дніпрових берегів, до Карпатських гір, які він покинув ще так недавно.
— Прощай… Присягаємось, де б ми не були, доки ми живі, житимеш і ти! І ніколи не загинеш, дорога наша земле, поки тримає зброю Батьківщина, хоч одна пара комсомольських рук! Ніколи! Візьмімо, товариші, по жмені землі… — звернувся Орлюк до товаришів.
І коли вони взяли отак по жмені землі, Орлюк гукнув у пітьму всіма силами своєї душі — всім гнівом, образою, горем:
— Смерть фашистським окупантам!
— Тихо! Хто там горлає? Відходимо тихо… — долинув від дороги голос командира.
І тут Орлюк помітив, що двоє з його товаришів кинули землю й глянули один на одного мигцем з якоюсь лихою, майже непомітною усмішкою, і навіть не усмішкою, а з якимсь іншим вирішенням.
— Так, палахкотіли зловіщі заграви, — неуважно проказав суддя, дослухаючись до сигналів тривоги. — Ви зупинились. Ну й що ви сказали?
— Я сказав: прощай, Україно, смерть фашистським окупантам, ще якісь там слова.
— Потім?
— Потім ми взяли ось це. Потім я бачу, що вони кинули це-от і так якось… Я тоді їм і кажу, загалом почали говорити, і я побачив, що або я розстріляю цих гадів, або клятві моїй гріш ціна і додому я не повернусь. Потім, другої вже ночі, коли фашисти прорвались, я бачу — вони в сіно. То я тоді за автомат, — стій, кажу, боягузи й зрадники Вітчизни!!!
Тут Іван Орлюк так обурився, що стіл, за яким сиділи судді, затріщав під ударом його кулака.
Велика авіабомба вибухнула перед самим будинком суду. Промчали нестямні коні, обірвавши поводи. Почалось бомбування.
Орлюк з суддями сиділи в бомбосховищі. Суддя Петро Самійлович Величко був незадоволений.
— Любий мій, як захисник Батьківщини й комуніст, і як суддя, прошу вас як слід зрозуміти те, що я казатиму: коли б ви були моїм єдиним сином, все одно підете…
— В штрафну роту! — сказав Орлюк таким тоном, ніби просився до Москви на Сільськогосподарську виставку. — Хоч три дні поб’юсь! Будь ласка.
— Три дні. А далі хоч і смерть?
— Будь ласка!
— Безглузда ви людина. Прізвище орлине, а голова дурна. Недалеко ви втекли від тих дурнів, що самі їх постріляли… Ні, любий мій…
— Товаришу…
— Заждіть…
— Товаришу суддя!
— Увага! Возду-ух! — почулося звідкілясь згори. Створилась мертва тиша, після якої так загуркотіло й так задвигтіла земля, що про суд усі забули. Потім раптом все вщухло.
— А про насіння ви дуже добре сказали, — озвався Величко, стежачи за ворожими бомбардувальниками, що вже відходили. — І я вірю, що рано чи пізно, але ви, Орлюк, ще сіятимете десь над Дніпром це насіння… Запам’ятайте мої слова.
— Так ви за насіння не образились?
— За насіння — ні. Навпаки.
— Я так люблю сіяти! — зітхнув Орлюк, весь час намагаючись забути, що він підсудний. — Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сіяти, садовити, плекати, щоб росло. Тоді я сторукий, і рука в мене, товариші судді, ну така легка, ніде було так не родило, як там, де я. Медаль одержав на виставці. Он!.. Пішли, пішли, пішли!.. — Орлюк побачив раптом ескадрилью наших винищувачів і пожвавився. — Як я заздрю льотчикам. Не попав я в льотчики.
Штрафна чи не штрафна рота? Всім однаково важко. Всі повинні колись привести до торжества.
— Вогонь на мене! Вогонь на мене! Фашисти близько! Я — “Ластівка”! Вогонь на мене! Ворог рядом! Я — “Ластівка”!.. “Ластівка”!..
Орлюк сидів у гнізді навідника й кричав у телефонну трубку. І чи тому, що ніхто вже йому не відповідав, чи тому, що оглух від вибухів, чи що вороги вже справді були близько, обличчя його відбило страждання. Потім він затамував подих і весь побагровів: поряд нього лежали трупи ворогів, і нікуди було дітись від них, ані сховатись від нестерпного смороду.
— Вогонь на мене!
Він згоден був, щоб його пошматували власні міни, тільки б не дихати цим смородом.
— Я — “Ластівка”!.. Давай! А, будь ти прокляте!..
Але артилерії було вже не до “Ластівки”. Битва гриміла п’яту добу. Підходили резерви на машинах. Бійці озирались на стрічний потік поранених і проносились вперед, думаючи свої трудні думки.
Виходили поранені з бою. Під важким гупанням бомб здригалась земля. Ворог не шкодував нічого. Він кидався в атаки буквально по власних трупах і докотився до артилерії.
Коли на старшого лейтенанта Пахомова наринув ворожий вал, артилеристи запрацювали в граничному темпі. Упав важко поранений Пахомов. Тоді з флангу вдарив кулеметник Гаркавенко. Але й він загинув, поранений багатьма кулями. Пораненого Гаркавенка відразу ж замінив його напарник Грачов. Але недовго попрацював Грачов, одну лиш хвилину. Не стало Грачова. Тоді Попельнюк заліг між поранених і поклав весь фашистський цеп зблизька.
— Вогонь на мене!.. — кричав Орлюк, відчуваючи вже, як двигтить земля під вагою ворожих танків. Цього разу Орлюка почули.
— Даємо! Тікай, поки цілий! — закричав у телефон старший сержант сибіряк Дубровін, що замінив пораненого Пахомова. Це був веселий дужий парубок, який ніколи не занепадав духом. Він давно вже носив у кишені листа до рідних, в якому дбайливо сповіщав про свою смерть у бою, щоб знали вони всі і весь Сибір, як загинув він на полі бою.
— Вогонь!
Орлюк вибрався з вогневого котла якимсь чудом. Коли оглянувся, кілька ворожих танків уже горіло, а один, найближчий до нього, злетів у повітря від прямого влучання й вибухнув такою буйною багрово-чорною кулею, що в нього серце затріпотіло, мало не луснувши, й гаряча хвиля ніби жаром сипнула.
Скориставшись з хвилинного ворожого замішання. Дубровін викотив батарею на відкриту позицію. І хоч немало бійців полягло від танкового вогню д сам він, Дубровін, був поранений, артилеристи знищили ще шість танків і цим врятували фланг. Але вони теж витримали недовго. На них рушили нові хвилі автоматників, і хоч незабаром усі вони до одного були вбиті чи поранені, ніхто не відступив. Бій було виграно.
— Танки! Дубровін! Наші танки! — закричав Орлюк, поглянувши назад.
Танки генерала Глазунова йшли в атаку. Орлюку здалось, що він крикнув “ура”, але він тільки прошепотів це слово. Він був поранений двічі.
В завзятті бою він не помічав ні болю, ні кровотечі. Його запал досяг такого високого градуса пристрасті, що тільки втративши майже всю кров, він якось немовби втратив злість, засумував, і, танучи, як віск на сонці, упав.
І здалося раптом Орлюку, що впав він, з якогось дива, не на землю між здуті коні й німці, нестерпно смердючі, а в дідів човен, і весняна повідь підхопила його й понесла хутко-хутко, кружляючи поміж сокорами, вербами, дубами, крізь чудові зарості вербняку й лози. Розпукувались бруньки на затоплених деревах, бриніли ніжні кетяги цвіту. Потім човен поплив серед водяних квітів, поминаючи села, хутори, а в весняному небі снувались навдивовижу ніжні хмарки. Потім вода зникла, і старезний просмолений дідів човен поплив по траві, по квітучому садку, кружляючи поміж кущів порічки, аґрусу, повз пасіку та омшаник, і приплив, як у казці, попід рідну хату.
— Іване! Це ти, наш Іваночку! — бігли до нього батько-мати, дід, баба, сестри. А він лежав у човні не поранений, а зовсім здоровий і радісний, тільки йому невільно було встати.
— Іване! Іваночку! — бігла до нього стежкою вона, найдорожча його Уляна. — Іваночку, повернувся!
Вони схилилися до нього всі, добрі, люблячі, тільки він не міг підвестися.
— Іваночку, та озвися ж до нас хоч словечком! Та чого ж на тобі така біла сорочка?
— А я сьогодні переходив у другий клас, — сказав Орлюк, щасливо посміхаючись.
— Да там же війна, де ти був? — поспитала мати.
— Війна, мамо… Там все. Всенький світ. А видно!..
— Горить?
— Ой горить!.. І видко, мамо, на сто років уперед.
— Та й коли вже воно скінчиться?
— А наказ же був.
— Який наказ?
— А шукай мене, моя мати. Шукай мене, моя мати, в степах край дороги. Там я буду, моя мати, тричі зимувати, своїм чубом кучерявим степи устилати, своїм тілом комсомольським орлів годувати, своєю кров’ю гарячою річки виповняти, людство визволяти.
— Так це ж пісня?
— Ні, співаємо іншої. Ось пісня, — посміхнувся Орлюк і стиха заспівав: “Дівчино Уляно, збуди мене рано, та так збуди рано, а ще й не світало. Щоб у барабани та не вибивали, золотії труби та не вигравали…”
Уляна не витримала пісні й тихо заголосила.
— Ну, а це що за мертвяки? — запитав дід, показуючи на побитих фашистів у ногах Орлюка на дні човна.
— Це вороги, — сказав Орлюк. — Я був навідником. Кричу — вогонь на мене! Вогонь на мене!.. Вони до мене: “Вер іст дорт?” А я: “Смерть!” Ай!..
Гітлерівці тримали його за ноги задубілими руками.
— Втрачаю свідомість, — сказав Орлюк тривожно й голосно, неначе щоб пробудитись, зупинити прудководу річку. Він лежав на полі битви в крові й бруді, вчадівши від трупного смороду.
Потім, непритомніючи, він знов полинув додому, але вже не міг наблизитись.
— Гей, гей!.. Уляно!.. — гукнув він до своїх рідних, простягаючи руки, але вони хутко віддалялись. Щось нестримно несло його геть з рідного саду.
До Орлюкової хати підходили з Західної Європи найогидніші її представники — гітлерівські фашисти.
Вони ввійшли в село під барабанний дріб і музику губних гармошок. Вони стукали в кожні двері, в кожне вікно. Вони майже всі щось їли, жували, деякі здавались п’яними. У водяних очах окупантів зяяла духовна вбогість.
Йшла війна в ефірі. Відбувалися сутички між радіостанціями. Радіостанції Берліна, Києва, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима розносили по всьому світу промову фюрера України Еріха Коха:
— На безмежних просторах України є земля для всіх солдатів. Солдати, ви мені можете повірити, що я витягну з цієї країни останнє, щоб забезпечити вас. Сорок п’ять гектарів на солдата! Ось що значить воювати, коли тебе веде Гітлер!!!
— Хайль! Хайль! Хайль! — хрипів ефір.
— Говорить радіостанція імені Тараса Шевченка! Дорогі товариші робітники, колгоспники й трудова інтелігенція України! Гітлер і його банди прагнуть завоювати світ і створити світову рабовласницьку імперію…
— Говорить Будапешт! Хайль! Хайль! Хайль!
— Говорить Берлін! Солдати! Збувається вікова паннімецька мрія об’єднання Балтійського й Чорного морів під скіпетром фюрера! Хайль! Хайль! Хайль!
— Говорить Москва!.. Що сталося б з людством, коли б не було нас. Радянського Союзу? Де черпали б народи силу й мужність в боротьбі з фашистським гігантом? Куди покотився б світ? В яку безодню?..
— Говорить Берлін!.. Убивайте, вбивайте, вбивайте нещадно партизанів і всіх, що діють разом з ними, наказую в полон не брати й не розстрілювати, а тільки вішати.
— Говорить Москва!.. Брати й сестри! В цій велетенській боротьбі двох світів вирішується доля Радянського Союзу, а з ним Української Радянської держави. Вирішується питання життя народів взагалі і нашого народу. Чи розвиватиметься наша культура, чи загине разом з нами? Чи буде Україна вільною Радянською республікою, чи щезне й обернеться навіки в фашистсько-німецьку колонію?..
Тоне звернення уряду в хрипінні й витті радіостанцій Заходу.
— Хайль, хайль, хайль! — вигукували продажні диктори цілої майже Європи, а слідом за ними надривали голоси й нужденні українсько-німецькі націоналісти.
