Уляна. Сіяли віру в нашу перемогу? Чекали на нас?
Мандрика. Вас? Ви ще питаєте!.. О!
Уляна. Не треба.
Мандрика. О!.. Ага, ой…
Уляна. Скажіть, що говорив мій батько перед смертю? Як загинули Сотник, Гомон, Гнатюк? Де учні?
Мандрика. Які?
Уляна. Де дівчатка, де майбутні матері нашого народу?
Мандрика. Не знаю. Там, у них.
Уляна. Що ви сказали їм на дорогу? Що заповіли?
Мандрика. Це що — суд?
Уляна. Ні. Вчителя запитує вчитель серед живих і мертвих мільйонів. Ви злякались?
Мандрика. Ні… я…
Уляна. Не бійтесь. Сьогодні судиться весь світ, всі народи, вся філософія, історія, політика. Судиться сучасне з минулим, людське й геройське з нікчемним і злочинним.
Мандрика. Так… той… Дозвольте.
Уляна. Хто ви? Для чого ви живете на світі? Скажіть, що винесли ви з страшного змісту війни? Що ви робили тут?
Мандрика. Але ви не знаєте, що тут робилось. В світі діється щось таке…
Уляна. Я питаю вас про мале: що робили ви?
Мандрика. Я страждав. Тут таке діялось…
Уляна. Те, що тут діялось, не сподіється ніколи. Це був час героїв і мучеників нашого народу. Шкода мені, що ви не стали ні тим, ні другим. Все життя ви проходили навшпиньки, — сказала Уляна і пішла до дітей.
— Уляно Василівно, ви вбивали фашистів? — знов запитала Настя Гулакова.
— Ні, діти, ні, я не вбивала. Я тільки рятувала наших солдатів від смерті.
— А як ви рятували їх?
— Я виносила їх з вогню, поранених. Я перев’язувала їх рани, давала їм свою кров.
— І багато ви крові віддали?
— Багато.
— Ще розкажіть.
— Я посміхалася їм, говорила привітні слова.
— А ви не бачили мого батька? Ви не врятували його?
— Ні, твого батька я не бачила.
Уляна вирішила перемінити тему розмови.
— Слухайте, діти, сьогодні великий день. Наші війська очистили Батьківщину й б’ють ворога на його території. Сьогодні в нас не буде навчання. Ми поговоримо про те, що ми робитимемо, коли виростемо.
— Тарас теж убив двох фашистів, — сказала Настя.
— Трьох.
— Який Тарас?
— Бовкун! — пожвавішали школярі, показуючи на міцного, як горіх, хлопчиська Тараса Бовкуна.
— Тарасе, це правда?
— А!.. Мадьяри були, — діловито сказав Тарас.
— Вони вбили нашого батька, і його батька, й діда, й Гальку, а Тарас повбивав їх, — сказала Настя. — Я тепер, коли виросту, буду Тарасова.
— Ото не бачив, — махнув рукою Тарас і відвернувся.
— А я, коли виросту, теж вбиватиму фашистів, — сказав зовсім ще малий школяр.
— Так, — замислилась Уляна. — А ти чого хочеш? — запитала Уляна дівчинку.
— Я хочу рятувати поранених. Я сестра-жалібниця.
— А я хочу хліба.
— Так. Ти?
— І я хліба.
— Ти?
— Я хочу автомат.
— А мені плакати хочеться і їсти хочеться.
— А ти?
— А я хочу, щоб батько мій і дід повернулися з війни а орденами. І хочу спати в хаті.
— А ти, Гупало?
— Я? Мені б тільки швидше вирости, — я їм тоді покажу, — сказав поганенько вдягнутий хлопчик і гидко вилаявся.
— Не смій лаятись. Це соромно й гидко.
— Він самогон пив.
— Він уже був п’яний. І курив сигарети.
— Ти був п’яний?
— Був гетрункен драй маль.
— Більше не будеш?
— Не буду… Мені б лише вирости.
— Я знаю, щоб скоріше вирости, треба спати. Мені баба казала, що я росту вві сні. Це правда? — спитала цікава Настя.
— Правда.
— А Вася Ступак женитись буде.
— Я сам скажу.
— Ти хочеш одружитись, Ступак?
— Думаю, — тихо сказав Василь Ступак і подивився на вчительку. Було щось зворушливе в особливому виразі його не по-дитячому вдумливих темно-сірих очей.
— Скільки от живу на світі, ніколи не думав, а зараз думаю.
— Але ж ти малий ще. Скільки тобі років?
— Тринадцятий. Поліцаї батька вбили. А матір повісили потім. Так баба з переляку померли, а дівчата — одна в Німеччині, а друга хтозна-де. А на мені двоє малих. І корова скоро отелиться, молоко буде. І город же треба обробити. То от я й думаю взяти яку сироту, й житимемо. Певно, я розумію, що я ще не виріс, та не пропадати ж дітям. Чи вже почекати хіба? Тепер же колгосп не дасть мені пропасти з дітьми? Як ви?
— Ніколи. Колгосп нікому не дасть загинути, нікому! — сказала Уляна впевнено, ніби відповідаючи на якесь більш загальне й глибоке питання. — Колгосп не дав загинути державі, Ступак, а вже тобі й поготів не дасть. Ми прийдемо до тебе додому сьогодні ж і все влаштуємо.
— То не женитись?
— Не треба женитись. Вчитимешся. Ти хочеш вчитись?
— Ні, не дуже.
— Чому?
— Так.
— Але ж ти вивчишся й зможеш стати великою людиною.
— А батько мій не був ученим, а був велика людина, — сказав Тарас, подумавши.
— Я знаю. Батько твій був велика людина. Він був організатор і голова колгоспу, і він був партизаном і великим комуністом. А коли б ще він був учений…
— Німці! — скрикнув хтось з школярів, побачивши у вікно валку полонених. Діти перелякались — кинулись хто куди. Дівчатка почали плакати. Всі вони були травмовані війною. Тільки Тарас Бовкун не розгубився. Побачивши німців, він відразу зважив ситуацію і вмить зник. По дорозі до землянки, викопаної неподалік спаленої хати, він угледів ще одну групу полонених, що входили в село іншою дорогою.
Це були мадьяри. Побачивши довгу валку німців, вони зразу почали хвилюватись. Занепокоїлись конвоїри.
— Куди? Куди побіг?
— Гаття назад! Назад! Куди?
— Гей, забирай полонених! Не пускай до німців! Німецькі фашисти вже виходили на сільський вигін.
З другої вилучки з’явились мадьяри. Німці відчули загрозу. Галас серед мадьярів зростав.
— Затримай колону! Зупини, кажу тобі, — кричав конвоїр угорської групи.
— А ти не кричи, — відповів старший по німецько-фашистському конвою.
— Так я за своїх не ручуся, зрозумів?! І справді, мадьяри не витримали і кинулись на німців.
— Ну, не казав я тобі?!
— Стій, злодюги! Стрілятиму! — закричав начальник над мадьярами й підняв автомат…
— Ну, ти, обережніш!! Дивись своїх фашистів. Зрозумів?
— А ти не лякай, — лякані!
— Я не лякаю.
— І не лякай!
— А то що?
— А те, що від твоїх мадьярів теж сама квитанція може зостатись. У мене есесівці, не бачиш? — Конвоїр німецької групи загрозливо змахнув автоматом.
— Та не сердьтеся. Годі-бо вам. Чорт їх не візьме. Здрастуйте! — сказав старий колгоспник Дмитро Клунний.
— І я тої думки, товариші, — нехай почубляться. Здрастуйте! — додав і голова колгоспу Демид Сорока. — Мадьяри колись більше в кінноті воювали. А зараз їх Гітлер вже в піхоту перевів. Ото, певно, й ремство мають. Нехай хоч на кулаках відведуть душу, не чіпайте… Ох і рвуть, дивіться! Тю!..
І справді, полонені являли картину, не варту путнього слова. Якби могли тільки бачити діти, до якого падіння дійшли їхні батьки, отруєні отрутою расизму! Якби матері Західної Європи поглянули на обезумілих своїх синів — брудних, неголених, нещасних, що загубили злочинну свою зброю на широких степах України! Вони душили один одного, кусали, штрикали складаними ножиками, провалювали один одному носи чим попало. Це був уже злісний шарж війни. Мадьяри явно перемагали, жестикулюючи й гукаючи до своїх конвоїрів по-угорському, апелюючи, як їм здавалось, до справедливої помсти за свої нещастя.
На старих колгоспників ця бійка, однак, не справила особливого враження. Людям хотілося жити, тобто творити, працювати.
Хотілось забути про злочинне й безглузде за всесильним законом буття й невичерпної снаги свого характеру хліборобів, що тисячоліттями звикли сіяти, стверджувати життя в усьому, що може жити й рости.
Жінки порались в городі, вив’язували з вузликів насіння й висаджували з пристрасним запалом в нагріту весняним сонцем землю. На бійку полонених ніхто навіть не глянув.
— Еге, — говорила Антоніна до своєї сусідки, сіючи мак. — Заходить до мене генерал. Генерал! П’є молоко й питає: “Скажіть, тітонько, коли ця проклята війна кінчиться?” Тож тільки подумати, — самі генерали не знають! А я ж, кажу, звідки знаю? Одне б’ються, та й б’ються, та лізуть на смерть, на хтозна-яке каліцтво.
— Ой правда, — обізвалась сусідка, не розхиляючись. — Та здорові, нівроку, поробились на свіжомуповітрі! А харч який! Ти бачила, які харчі! Тепер котрого то й не заженеш додому.
— Авжеж! Хіба що? Так ото він, генерал той мій, молоко собі випив, та ще там щось, та й заснув, а коло нього женський пол аж дві з опалетами та телефонами: “Товаришу генерал, товаришу генерал!” Який, кажу, він вам товариш, безсоромниці! Він же, кажу, в батьки вам годен! Ач, понакручували куделиків! їй-бо, правда! А він спить, сердешний, опалетики блищать, ну так мені жалько його стало!.. Скільки він того люду на смерть посилав! — Тут Антоніна мало не заплакала.
— Еге ж. Чи дорого за мак дали? — запитала сусідка.
— Аякже! У нього ж десь-то жінка й діти страждають, а вони крутяться й крутяться, от щоб мені вечора не діждати! “І коли ця війна кінчиться, не знаю, каже, тітонько…” Так уже в нього на серці погано. Господи!.. Куди тебе чорти несуть?! — скрикнула Антоніна, побачивши, як один дуже-таки побитий німецький офіцер, вислизнувши з мадьярських рук і перехопившись через тин, біг до неї городом. Це був Грибовський, але Антоніна не встигла роздивитись на нього.
Раптом сильний кулеметний вогонь припинив мадьяро-німецьке побоїще.
— Господи! Вже стріляють!
— Хто там стріляє?
— Припиніть вогонь!
— Хто стріляє? Яка сторона?
Кулеметний вогонь вщух і раптом почався знову. Полонені попадали, де хто стояв. Конвоїри кинулись до розваленої печі, що стояла посеред городу, звідки й ішла стрільба.
— Не підходь! — пролунав відчайдушний крик з підпіччя, після чого знов зацокотів кулемет.
Бійці залягли. Двоє автоматників побігли в обхід противника.
— Куди ви? Стійте! Він же вас постріляє, голуб’ята мої! — Стара Бовкуниха мало не впала, поспішаючи назустріч бійцям.
— Хто стріляє?
— Звиняйте, голуб’яточка, мій це. Ну що ти з ним у світі робитимеш? Вже ж я два автомати забрала, бомби, патрони! І знову десь викопав, щоб йому добра не було!..
— Мамо, тікайте, не заважайте, мамо!..
— Підожди-но, я тебе постріляю!.. Я тобі… Обережно, діти. За мене, за мене ховайтесь, — і Бовкуниха, а за нею два автоматники почали наближатися до печі.
Тарас зрозумів, що бій програно, і почав голосно плакати. Його войовнича маленька душа відчувала, що настав час розпрощатися з незвичайними чудовими іграшками, якими здарувала його доля. Чого тільки не було в Тарасовому дзоті, — два автомати, які він поцупив у фашистів, парабелум, десятків зо три мін, патрони прості й трасуючі, якими він стріляв щоночі в небо, хтозна-які пляшки, банки, диски, бляшанки, порох гарматний і мінометний, — все, що принесли окупанти, що отруїло його маленьку душу.
— Не підходь, стріляю! — загорлав він на матір погрозливим дитячим басом і гірко заплакав.
— Кинь, кажу тобі! Голуб’яточка, не визирайте! Пропадете! Кинь, чуєш!
Однак автоматники кинулись на Тараса в атаку, й після нетривалої рукопашної Тарас здався, дуже-таки боляче вкусивши одного з автоматників за Руку.
— Пусти!
— Дивись ти, який ґедзь!
— Ґедзь? Це тигр, а не ґедзь! Він же мені хату розвалив! Оце от, бачите, його ж це робота! Ой лишенько мені! — сказала Бовкуниха, коли обеззброєний Тарас стояв перед начальником конвою.
— Як? Розвалив хату? Оцей хлопчисько?
— Взимку. Прийшло четверо офіцерів, повечеряли, сіли в карти гуляти, напилися. Так він зброю в них позабирав, та бомбу з печі та під образи! Ще хвалити бога, що мене з хати вигнали. Сказали, що повітря їм моє не наравиться. Пропала б, хрест мене побий, пропала б!
— А німці?..
— Мадьяри були, — схлипнув Тарас.
— Брешеш! Кажи, хто хату розвалив?
— Вона сама завалилась.
— От дитина, нехай бог милує! — почувся голос Антоніпи, що й собі надійшла. — І в кого воно вдалося, лиха година його знає! Солдатики! Визволіть наше село, — заберіть з собою цього убиясника! З нього такий великий генерал вийде, що не те що Гітлер — сам нечистий проти нього не встоїть! Ось побачите! Всі засміялись.
Пробігши повз Антоніну, Грибовський шмигонув за ріг хліва, потім подався садом повз погорілі тягачі й шаснув з чорного ходу до школи.
Мандрика! Єдина несподівана нагода. Тонюсінька соломинка, за яку, можливо, зможе вхопитись, попросити, настрахати, пригрозити. Ось вони, двері його квартири. Яке щастя: в коридорі нікого!
І тут на порозі став Мандрика.
— Гордію Івановичу!.. Павловичу…
