Але ось радіостанція Тараса Шевченка знов заволоділа ефіром:
— До зброї, народе-воїне, до зброї! Винищуйте, громіть фашистського звіра! Хай до неба здіймається священний вогонь ненависті до окупантів! Слава крові вашій і безстрашшю! Смерть фашистським окупантам!
— Говорить Москва! Говорить Москва! Говорить Москва!
— Живу! — прошепотів Орлюк сержантові Дубровіну, що підбіг до нього. Ані кровинки не мало вже в собі його обличчя. Дубровін сам був поранений в голову, але йому ще вистачає сили підняти Орлюка.
— Живемо… Звичайнісінька рана… Ага, друга. Ух, ти!.. Тамуй кров! Затискуй!
— Не кидай мене, Степане.
— Не чую. Глухий!
— Не давай мені лягати! Тримай на ногах!
— Ага! — відказав Дубровін. — А ти опинайся, топчи її!
— Топчу…
— Топчи, не давайся!
— О Стьопо! — заскреготів зубами Орлюк. — Топчу…
— Топчи-и! Ми ще себе покажемо! Ще вони побачать нас усі! — Дубровін глянув на захід і взяв Орлюка на плечі.
Поранені виходили з бою, підтримуючи один одного. Багатьох виносили санітари, відправляли машинами. На зустрічних машинах надходили резерви. Кипіла робота в хірургічній. Вікна деренчали від вибухів. Часом чути було рокотіння великокаліберних кулеметів. Одна з сестер знепритомніла.
— Гей, заберіть сестру!
Хірургові лікареві Богдановському вкладали в рот бутерброди. Гумовий фартух на ньому був у крові, халат у крові. Змарніле від утоми немолоде лице пітке, очі запалені. Руки в гумових рукавицях підняті вгору.
— Вина!
В хірурга вливали вино.
Велика бомба розірвалась неподалік. Посипалося скло від дужого вибуху, штукатурка, щебінь. Все затріпотіло й зрушило з своїх місць. Повітряна хвиля вдарила хірурга об стіну, жбурнула додолу.
— Уляно, Уляно! — кричав сержант Орлюк, лежачи на операційному столі. Вже непритомний, догравав він свою страшну гру, жестикулюючи й здригаючись.
— Вогонь на мене! Вогонь на мене! Я “Ластівка”! Фашисти рядом! “Ластівка”!.. На мене!.. Я “Ластівка”!.. Уляно!.. “Ластівка”!..
Госпіталь двигтів і тріщав від могутнього реву війни.
Саме в той час далеко за Дніпром у рідному Івановому селі зловісний рев війни вдирався в школу.
— Уляно, спокійно. Йдуть… Найголовніше — це спокій… Прошу тебе…
— Ахтунг!
— Встати! Встати!
В супроводі перекладача й двох озброєних автоматами солдатів гітлерівський комісар Курт Шредер швидко пройшов по всіх класах Старо-Павлівської десятирічки. Учні й учителі підводились у гробовій мовчанці. Біля виходів із школи та в передній стояли поліцаї.
Директор школи Василь Маркевич Рясний був схвильований вкрай. Він дуже боявся, що хтось з учнів не встане або ж нешанобливо відповість на яке-небудь комісарове запитання. Він знав, як ненавидять його вихованці фашистів, як ненавидять їх учителі. Йому відомо було, що комсомольська група вчителів і учнів збиралася вже формувати підпільну бойову дружину, щоб при першій нагоді організовано піти в партизани. Він співчував їм всім серцем і сам радо пішов би в дружину, коли б не його немолоді вже літа. Він не був простим вчителем. Освічення народу було спадковою діяльністю його роду. Вчителями були його батько, й дід, і діти його теж були вчителями — два сини, що пішли в Червону Армію, й дочка Уляна, яка тільки-но закінчила педагогічний інститут у Ніжині. Портрети Чернишевського, Писарєва, Добролюбова, Ушинського, Шевченка, на кому виховувались цілі покоління народного вчительства, шанували в його родині, як і портрет Леніна. Василя Маркевича поважала вся округа, і зараз, коли представники влади й партійний актив вирушили на схід, залишивши в підпіллі окремі лише групи організаторів опору, він тим часом залишився майже єдиним авторитетом на селі. Він знав це, і його це лякало.
Передчуття грози гнітило його. Важкі хмари облягали небо, й не було майже просвітку.
Комісар зупинився в сьомому класі. Запанувала зловісна тиша. Перед комісаром, за кафедрою стояла директорова дочка — молода вчителька історії Уляна Василівна. Глянувши на Уляну, Василь Маркевич відчув, що зараз станеться те страшне, неминуче, чого вже не можна ні відвернути, ні виправити. Те, що заховане було в нього в серці, він побачив на обличчі доньки. Горда молодість не могла потаїти своїх почуттів. Уляна дивилася на комісара Шредера з неприхованим презирством.
— Це моя дочка. Прошу вас далі, до іншого класу, — сказав Василь Маркевич.
— Дуже добре, — посміхнувся Шредер. — Дозвольте? — звернувся він до Уляни й, не діждавшись відповіді, сів, поклавши на кафедру стек і кашкета.
— Продовжуйте. Скажіть їй, хай продовжує.
— Продовжуйте. Пан комісар хоче послухати вашу лекцію, — сказав українською мовою офіцер-перекладач. Це був середній на зріст, непевного віку, якийсь ніби весь збляклий суб’єкт. Звали його Грибовський.
Вигнаний в числі гетьманських недобитків з України у вісімнадцятому році, недолугий син волинського попа Євген Грибовський прожив за кордоном двадцять п’ять років. Чверть сторіччя носило його по Німеччині, Канаді, Бразілії, Аргентіні, Південній Африці, Франції, Балканах.
За довгі роки блукань, зазнавши стільки пригод, що їх стало б на добрий десяток бульварних романів, він зробився відомим не одному десятку контррозвідок. Не один таємний шеф ховав у себе його фотографії, доноси й клятви на вірність. “Комівояжер терору”, як звали його у відповідних колах, мав підданство Латвії, Чехословаччини, Франції, Німеччини, Болгарії, Аргентіни. Був агентом багатьох держав. Любив вродливих жінок, вино, кохався в коштовних самоцвітах і полюбляв вишукано гарні костюми авантурників. Брався робити все, нічого не вміючи, не маючи жодного людського фаху.
Довго блукаючи чужиною, сіяв ненависть до уряду свого народу, маніакальне марячи Україною, вже тільки як приводом помсти.
Але відшумували вже жалюгідні роки розчарувань по ресторанах, другорозрядних готелях, купе вагонів. Минулась молодість, пролинула ціла епоха в химерній авантурницькій метушні. В стомленій хворій уяві переплуталися всі шляхи-дороги цілого світу, й рідні люди десь порозгублювались і давно забулись, і навіть забувся батько в селі, нікчемний нерозумний попик.
Це була вже мінус-людина. Використовуючи його для загарбницької мети, німецькі фашисти не вірили жодному його слову й зневажали його, як людський покидьок, який завжди потрапляє під ноги на непрямих шляхах міжнародної політики.
Таким був Грибовський. Війна Німеччини з Радянським Союзом застала його чортзна-де, в Італії, Тунісі чи в Мадріді. За кілька днів він був уже в німецько-фашистській формі. Грізним потоком понесло його разом з фашистською ордою на Україну.
— Продовжуйте! — наказав він вчительці.
— Літописець оповідає: князь Святослав ходив легко, як барс, — сказала Уляна, звертаючись до учнів. — Він ніколи не брав у походи возів, ні м’яса не варив, але, покраявши конятину, чи звірину, чи яловичину, пік на жару. Ні намету не мав, ні постелі, й ніколи не рушав на ворогів своїх, не оголосивши війни. Благородний і простосердий слов’янин, він завжди попереджав про свій похід: “Хочу йти на ви”. Він виріс тут, де й ми. Он там за горою, у Вишгороді, жила його мати Ольга. Ось тут за вікном, де стоїть Троянова хата, паслись його коні тисячу років тому…
Уляна зробила невелику паузу, тамуючи хвилювання. Клас не спускав з неї очей. Було так тихо, що, здавалось, чути рух крові в серцях.
Ніяка промова не могла дужче зворушити юні натури учнів, викликати більшу схвильованість, ніж ці прості слова. В устах молодої вчительки голос народу пролунав невмирущим тисячорічним дзвоном, немовби звідкілясь здалеку засурмили над Дніпром прадідівські сурми, заіржали коні на степових пагорбах, потягло потом і кров’ю древніх січ, і могутній брязкіт старих мечів розлігся над гуркотом нещодавно відгримілих рідних гармат і танків. Все було зрозуміло до кінця. Все кликало на подвиги.
Комісар не зводив з Уляни водяних очей. Грибовський шепотів на вухо йому переклад і так само жер її очима.
Уляна відчувала на собі погляди ворогів, їй було страшно, як буває страшно в першому бою молодому недосвідченому воїну, коли з флангу починають поливати його безперестанним нищівним вогнем. Але ось під натиском благородної волі до життя й перемоги стишується хвиля страху. Увільнившись від життєвих пут, кидається воїн вперед з удесятеро більшою снагою, й тоді особливої влучності набувають його удари по ворогові і з особливою владною силою лунає його бойовий клич.
..Голос Уляни зміцнів. За якусь мить він ніби постарішав на декілька років. В ньому пролунав відвертий уже заклик.
— Коли дев’ятсот сімдесят другого року орди печенігів, керовані візантійцями, оточили його біля дніпрових порогів і він побачив, що виходу ніби нема, він все-таки знайшов для себе й своєї дружини вихід у битві. Коли всі були поранені, й мечі потупились, і смуток закликав до втечі з поля битви, він сказав: “Воїни, не посоромимо землі Руської, поляжемо тут кістьми. Мертві сорому не ймуть”.
Тоді відповіла йому дружина: “Князю, де ти своєю накладеш головою…”
— “Там і ми накладемо своїми!” — загомонів раптом весь клас і замовк.
Запала недобра тиша. Шредер підвівся.
— Смерть німецьким окупантам? Дуже добре! — Зловісний рум’янець забагрив його обличчя. Він знавіснів, почувши те все.
— Встать! — гаркнув Грибовський. Учні встали.
— Ахтунг!!
На дверях з’явились озброєні солдати.
— Пане камісар, але ж це лекція! — хвилювався Василь Маркевич. — Це тільки лекція з нашої стародавньої історії!..
— Зараз ви дістанете можливість знати дещо з нової історії, — сказав Шредер.
Грибовський перекладав. Шредер з ненавистю подививсь на Уляну.
— Я звик шанувати жіночість, навіть коли я зустрічаю її в особі, вартій не шани, а, припустімо, кулі чи зашморгу, за імперськими законами, але я…
— Пане комісар!..
— Тихо!
— Я прощаю фрейлейн Уляну…
— Я не потребую вашого прощення! — сказала Уляна.
— Беру це до уваги, — сказав Шредер і, жестом звелівши вивести Уляну, подививсь на вчителів.
—Я мушу взяти всю школу під захист від її нерозумного впливу. Вона, як мені відомо, комсомолка.
— Тут всі комсомольці, — сказав молодий учитель
Сергій Гомон, коли поліцаї виводили вчительку.
— Неправда, я не комсомолець! Ви не смієте так говорити! — захвилювався вчитель молодших класів Гордій Мандрика. — Уляно Василівно, скажіть, що я не комсомолець!
— Ви? Певно, що ні, — сказала Уляна, оглядаючись на Мандрику. — Ні, ні, який же ви комсомолець!
— Зрештою, мені байдуже, комсомольці ви чи ні, — сказав Шредер. — Я хочу, щоб ви всі, вчителі й учні старших класів, однаково добре згадували мене в Німеччині, куди ви поїдете сьогодні ж…
— Дозвольте!.. Сьогодні?..
— Тут вам нема чого більше робити. Зрозуміли?
— Але ж ми вчимось! — пролунав учнівський дівочий голос.
— Ви не будете вчитись. Ви будете працювати. Нерозумно вчитись у селі. Ви є землероби. Цим сказано все!
— Це неможливої Це помилка! Я не вірю! — спалахнув Василь Маркевич. — Німеччина Гете, Шіллера!.
— Помовчте! Це нетактовно, — сказав Грибовський. — Залишиться три групи молодших і вчитель Мандрика.
— Мандрика? Стривайте! Перекладіть йому! Вибачте, пане комісар, вас невірно інформували відносно нашого села! — Василь Маркевич побіг за комісаром до суміжного класу.
— Наше село не таке, як ви думаєте. За роки радянської влади в ньому виросло багато інтелігенції — лікарів, інженерів, педагогів. Є вже вчені, агрономи, хіміки… Адже у нас…
— У нас, у нас! — розсердився Шредер. — Не забувайте, що сьогодні тут вже не ми у вас, а ви у нас!
— Ви не тямите, що ви кажете. Дурень ви! — скипів раптом Василь Маркевич.
— Не кажіть таких слів, — прошипів Грибовський.
— Що він сказав?
— Він збожеволів.
— Що він сказав?
— Я сказав, що вони не поїдуть до Німеччини. Грибовський переклав.
— Вони вам про це сказали? — Шредер зблід.
— Я їм це сказав, — відповів тихо, але твердо Василь Маркевич.
— Неправда! Василь Маркевич цього нам не казав! — почувся схвильований голос молодої вчительки. — Він клепле на себе.
— Перекажіть цьому більшовикові, що він може
вважати себе повішеним!
— Слухайте, збагніть же ви, що вас завойовано ! — сказав учителеві Грибовський, зціпивши зуби. — Комісар сказав, щоб ви були обережнішим у висловах. Вас можуть покарати…
— Брешете! — сказав раптом Шредер українською мовою. —Я сказав, що ви можете вважати себе вже повішеним, а ви зниженим на чин. Курбацький!
Начальник поліції Федір Курбацький у три скоки опинився перед Шредером. Це був молодий дезертир, жорстокий і безвольний, бандит і грабіжник, що не раз сидів у тюрмі, відбуваючи мізерно легкі покарання за свої злочини. Начальником поліції він став з першого ж дня фашистської навали і з першого ж дня почав наганяти жах на весь район. Від руки цього підлого виконавця фашистських наказів загинули десятки людей, що кляли перед смертю свою нерозумну благодушність, бо свого часу, коли мали владу й обов’язок знищити злочинця, жаліли його матір і нікчемного скнару батька.
— Бий! — наказав комісар.
Курбацький озирнувся й закляк: перед ним стояв старий директор школи.
— Не чіпай! — загув клас.
Курбацький розгубився. Навіть йому не ставало зухвальства підняти руку на Василя Маркевича.
Тоді Шредер, побачивши, що справа набуває зовсім не бажаного повороту, щосили вдарив Курбацького стеком — раз, два, три! — і тоді бандит, хропучи з болю, як пес на припоні, кинувся на директора.
— Товариші! Тікаймо! — захвилювались учні в сусідніх класах.
— Чуєте? Куди ж тікати?
— Вони оточили школу!
— Прориватись! Прориватись!
Учні, хлопці й дівчата, восьмого й дев’ятого класів стояли за партами й дивились у вікна. До школи під’їхали вантажні машини з солдатами. З сьомого класу чувся крик.
— Підожди бити, каїне! — сказав Василь Маркович, знайшовши в собі силу відіпхнути Курбацького й підійти до Шредера. — Дай подякувати кату за мотузку. Не бійся, не битиму… — глухо сказав він, коли Шредер раптом відступив перед ним на два кроки.
— Не підходь до мене! Слухай!
— Ні, ти послухай! — випростався Рясний. Він знав, що він загинув, що йому вже не вийти з цього класу. Але ні страху, ні жалю не було в його душі. В останні хвилини чесно прожитого життя на поміч йому прийшов гнів. — Послухай і запам’ятай, куди ти прийшов.
— Я завоював…
— Ні. Це так здається тобі.
— Ти смішний.
— Я вільний. Перекладіть йому точно, мерзотнику!.. Я вільний. Я і мій народ.
— Я винищу половину твого народу!
— Друга половина знищить тебе.
— Я уб’ю тебе!
— Бачу. І сам тут помреш. Але перед тим, як померти, ти проклянеш того, хто поставив тебе на шлях смерті.
Тоді Шредер ударив його кулаком.
— Не завдавай собі праці, — сказав старий учитель. — Ти не можеш образити мене. Я надто зневажаю тебе. І, щоб довести це тобі, я плюю тобі в лице при дітях.
— Я тебе повішу!.. На палю!!! — сатанів Шредер, витираючи плювок.
— Ну, що ж, услав мене жахом. Це предкодавня українська смерть. Тремтиш? Садови на палю! Високо підніми, щоб бачили всі потомки, як зневажаю я всі твої вчинки, фашисте.
Ці слова чула вся школа, і раптом…
Чи є школа на нашій землі, що, почувши такі слова вчителя, не кинулася б на ворога, яким би жорстоким і нещадним він не був? Чи є такі діти?
Нема.
Василя Маркевича не повісили. Він лежав посеред класу з простреленими Шредером грудьми, оточений розпростертими тілами своїх безстрашних потемків, якими споконвіку славилась наша земля.
Розгромлену десятирічку погнали з усіма вчителями в Німеччину. Залишилось тільки три перших класи та тихий Мандрика, що боявся власної тіні.
Уляна зникла невідомо куди. Потім казали, що коли її привели в комендатуру на допит, вона, немовби скоряючись натхненню, що навідує людину раз на віку в найвідповідальнішу неповторну хвилину, зразу від порога попрямувала до столу й, спритно взявши маузер, що лежав там, застрелила двох офіцерів гестапо й двох солдатів. Далі, вийшовши в сіни, вона вбила наповал ще одного солдата й одного вже в дворі. Все це сталося за кілька секунд.
Казали ще, ніби вона переховується у лікаря Вірського, що жив в Орлюковій хаті, і нібито лікар невпізнавано спотворив її обличчя страхітливими лишаями, а руки якоюсь коростою, щоб ніхто не міг ані впізнати її, ані схопити за руку.
Лікаря майже-таки вбили за це, але він заперечував чутки й залишився живий чудом, завдяки своєму велетенському здоров’ю.
Уляни й слід прохолов.
Прогримотіли осінь і зима.
Проминуло й друге полум’яне літо.
У Івана Орлюка було багато нових друзів. Бойова дружба народжувалась і міцніла швидко, як швидко часом і кінчалась, через скороминущість життя. Все тут було по-інакшому.
Думки проносились одна одної вищі й значніші. Розуміння товариськості стало сердечнішим і ясним, як ніколи ні вдома, ні в школі.
