Тільки закордонних друзів не розумів Орлюк, так само як і його товариші. Він вважав їх шкурниками, і закордонну їхню ковбасу їв з незадоволенням, особливо після гарячого діла, коли й їсти її часом не було кому.
Тут брала верх його молодість. Крім того, розумінню іноземної душі перешкоджали деякі риси його виховання і вдачі, деяка прямолінійність.
Йому хотілося в війні зразу ж поділяти з союзниками все нарівні — і кров, і піт, і злигодні. Він не був дипломатичним ані наймалішою, потрібною в житті, мірою. Був він гордий і вразливий. Про нього вірно писав один іноземний дружній письменник: у Івана було драматичне світовідчуття. Справді, злодіяння фашистів не давали йому спокою ні вдень ні вночі. Він проливав кров.
Він увесь діяв під владою великого біля самого кратера вулкана, осяваний його виверженням й готовий щомиті щезнути, як порошина.
Іноді йому доводилося на довгі години влипати в двигтючу землю. Тоді він видавався собі жалюгідним, як черв’як, і туга томила його до сьомого поту.
Іноді, навпаки, натішившись помстою, він почував себе заговореним від смерті й надсильним. Тоді командири могли посилати його на які завгодно завдання. В нього ніби крила виростали, і уява грала з таким запалом, що перемога, яку великі маршали бачили в підзорну трубу десь далеко попереду, здавалась йому такою близькою, аж він чув на собі її подих.
Але ці високі хвилини війна посилала Орлюкові не так-то вже часто. А чого було багато? Багато було поту, труднощів, щоденної виснажливої праці переходів. І було надмірне, напруження всіх почуттів.
Кидаючись в атаки, він горлав нелюдським голосом. Такими ж голосами кричали поряд його товариші, і тільки після бою, та й то не відразу, коли лихоманка переставала трусити їх тіла, говорилося, й писалося, й читалося по армійських газетах, що в найгрізнішу хвилину ринули вони на ворога з гучними й високими словами на вустах, і це була правда, бо тільки такі слова й могли вихопитися з напруженої вкрай душі комсомольця Орлюка.
Немовби мільйони голосів усього народу вихоплювались водночас з Іванових вуст, зливалися від бігу й гострої праці мозку в цей неймовірний хрип і рев і несли його, доброго радянського юнака, назустріч ворогові, і смерть поступалася перед ним, хоча й підставляла часом свою кощаву ногу, і й тоді він падав, поранений.
Одне поранення було мінними осколками в спину й бік. Роздягнутий по пояс, він стояв у садку в медсанбаті перед сестрою й, піднявши руки на голову, поволі повертався, вмотуючись таким чином в бинт. Військовий кореспондент, що був якраз тут, дивився на нього з затамованим захватом. Він сам був відважний чоловік, бувалий у бувальцях, що ніколи не втрачав привітної усмішки.
Проте Орлюк не дуже-то полюбляв військових кореспондентів. їх фронтові нариси здавалися йому поспіль невірними й викликали в нього сміх чи іронію.
— Орлюк?! Привіт! Мати рідна!
— Еге ж. Обробили, гади! Кров, розумієш ти, цебеніла, як з кабана.
— Ой-ой-ой! Я писав про вас, що ви перший підняли в атаку всю роту, — сказав кореспондент.
— Хто? Я?
— Так! Вийшов чудовий нарис. Краса!
— Дурниці, — тихо сказав Орлюк і посміхнувся. — Ви бачили цю красу?
— Дозвольте!
— От пішов би хоч раз в атаку, добрав би, що за краса, — простогнав лежачий поранений.
— Признатися, не ходив.
— Тож-то! Знав би, де раки зимують, писар! — сказав один немолодий уже поранений, тримаючи на грудях забинтовану руку, як немовля в білосніжних пелюшках.
Поранені посміхнулися. Але багато кому було не до сміху. Вони неначе й досі перебували ще “там” і після важких трудів своїх лежали немічні, запорошені, змалілі, як поламані іграшки. Один пожовклий від болю солдат простогнав:
— Яка там в біса краса? Пишуть казна-що! Ай!..
— Так, — сказав кореспондент. — Але я про інше. Бо ж підвестися під вогнем на весь зріст — це безстрашність… це…
— Яка безстрашність? Ану біжи підведися без страху!
— Звичайно! Адже я так і пишу, що це подвиг. І в цьому краса! — посміхнувся кореспондент. — Весь світ вражений! Тільки ви цього не можете зрозуміти. Ви вже не можете дивитися на себе збоку.
— Кажи-и.
— Ну, гаразд, — сказав поранений з білосніжним немовлям. — Не можу дивитись на себе. Ну, от я їх бачу, вони такі ж самісінькі, як я. Що ви побачили на них гарного? Ну, покажіть мені хоч одного гарного! Хіба може бути краса в убивстві людей?
— Чорт його зна, — сказав Орлюк, намотуючись на білосніжний бинт. — Я про себе можу сказати лише одне: скільки не ходжу в атаки, крім роздратування й злості, нічого не відчуваю. Волосся на голові мерзне. — Орлюк обернувся до журналіста. — Я розумію, чому деякі навіть сивіють. Замерзає волосся, язик не слухається, кам’яні баби вдавлюють вас у землю, а земля двигтить і ворушиться круг тебе, й тягне тебе, тягне. То як і підвестися з неї, коли ти при своєму розумі. Тоді настає така мить, що один якийсь з роти, не знаю вже, він там чи я, вискакує на прокльон усьому світу…
— Точно.
— Гітлеру собаці!
— А-а-а!..
— І вже не “ура” виходить, а не знати що! Ревище!
— Точно.
— А позаду вся Росія грізно на тебе: “Вперед! Чого прилип! Вставай!!! Не прогай секунди! Секунди не прогай!..” Ось картина. Чи ж не правда?
— Правда, Орлюче, правда! — загув весь медсанбат.
Орлюк стояв перед журналістом з піднятими на голову руками, з забинтованим голим торсом на тлі західного багрового сонця. Життєва снага його була такою дужою, що й під час важкого поранення, й тепер, втративши майже половину крові, він не знепритомнів, і тільки в найкритичніші моменти непритомність брала над ним гору, але й тоді, випорскуючи на волю з-під гніту болю, його мозок продовжував працювати з надмірною силою, несучи його бозна-куди, неначе степового коня, що зірвався з приколу.
Це було в трете поранення під Сталінградом. Він упав з розгону в контратаці на земну кулю, і хоч куля вислизала з-під нього, він все-таки підвівся з закривавленим обличчям, але довше триматися на ногах не міг І знову впав, цього разу на великий, критий червоним сукном стіл, за яким товпились представники дружніх країн усього світу. Не ховаючи свого захоплення, вони зразу почали гучно аплодувати йому. Але він не зрозумів їх. Він ще не опам’ятався від оглушливого бойового грому й не розібрав, що то за люди — чи то журналісти, чи письменники, чи продавці, чи які інші персони світової історії, їх було багато. Вони були дуже різні, але всі однаковою мірою делікатні й винятково чемні.
Деякі з них, як видно з погонів, перевдягнуті були в військові кофтинки, що надавало їм, однак, не войовничого, а, навпаки, якогось ніби жіночого вигляду, їх виразні лагідні очі світились розумом і цікавістю, а свіжовиголені щоки грали таким благодушним рум’янцем, що Орлюк, якому притаманна була, як уже згадувалось, прямолінійність і запальність навіть у нормальному стані, раптом знавіснів.
Шматований нестерпним болем, закривавлений і брудний, він закричав, і важко, й голосно, й зло застогнав, і заговорив казна-що, а вони аплодували йому й навперебій записували кожен його стогін. Один з них знав російську мову й перекладав всю його фонограму на їх незрозумілу мову.
— Джентльмени, він просто кричить. В нього кінчився шок.
— Але що він кричить?
— Він кричить: “Мамо, заберіть геть м’ясо”.
— М’ясо?
— Яке м’ясо? Запитайте.
— Що він має на увазі?
— Йому не подобаються консерви?
— Він лається, він вигукує брутальні лайки.
— Ай! Ай! Ай!!!
— Який хвацький хлопець!
— Ай, ай! Заберіть геть банки! — кричав Орлюк, плюючи кров’ю.
— Містер Іван, ви не кричіть, — лагідно сказав російською мовою дружній представник. — Джентльмени не повинні кричати. В цьому є певна частка похвальби. Ви можете бути смішним.
— Виходь на війну!..
— Містер Іван, ви не повинні так говорити.
— Що він каже?
— Він каже негарні речі. Він уже дорікає нам.
— Но?
— О! Він, без сумніву, дуже прямолінійний.
— Виходь на війну!!! Растуди-перетуди!
— Містер Іван, ваші слова надто декларативні, — сказав перекладач такою приємною й правильною російською мовою, немовби він народився в старому Петербурзі чи в Одесі. — Ви не повинні казати цього. Я хочу думати, що ви не простигли ще від вбивства цих фашистських молодчиків і тому такий збуджений. О, як ви повинні їх там колошматити!
— Колошмачу, чорти б колошматили вашу маму! Ай!.. — задихався Орлюк. — Чого ти посміхаєшся? Я не розумію тебе!
— Дозвольте, містер Іван, хто вас навчив ставитись до нас з таким упередженням? Адже ми ваші союзники. Ми поважаємо вас. Наш уряд поважає вас.
— Наш уряд також поважає вас.
— А ви?
— А я ні.
— Як — ні? Чому? Може, ви не зрозуміли запитання? Ви цілком свідомі себе?
— Так.
— То чому ж ви таке кажете?
— Мене часто ранять… Ай… Я кажу, що кажуть всі наші солдати, живі! Ай!.. Ай!.. — застогнав Орлюк на своєму закривавленому ложі. — Я знаю, що ви думаєте!
— Що він сказав?
— Він сказав, що знає наші думки.
— Слухайте, припиніть розмову! Він стомився.
— Дозвольте…
— Ви думаєте, нехай тече про всяк випадок, признавайтесь!
— Що тече?
— Кров моя!!
— Містер Іван, ви не повинні так думати.
— Мені боляче!!!
— Але ми за це любимо вас. Ми любимо вас за жертви. Ми захоплені вашим героїзмусом. У нас кожна дитина захоплена! Тільки пам’ятайте, містер Іван, гітлерівські фашисти такі жорстокі, як і підступні. Вони вже прищеплюють вам антипатію до нас за те, ніби ми щадимо свою кров, не шкодуючи вашої…
— А хіба не правда? — гукнув Іван. — Звичайно, ні. Адже вони обдурюють 1 декого із наших джентльменів. Вони запевняють їх, що ви хочете завоювати Європу. Це неправда, звичайно, але ви зрозумійте, який хитрющий ворог.
— Хитрющий? — застогнав Орлюк. — А чому ви не воюєте?
— Це воєнна таємниця. Він питає, чому ми не воюємо. Ми не можемо на це вам відповісти.
— Чому?
— Ми хочемо ввести в оману противника.
— Неправда! Де ваші солдати? Подати мені ваших солдатів!!!
Джентльмени зникли. З’явились веселі солдати, зовсім не схожі на відомих Орлюкові солдатів. Вони грали на губних гармошках бравурний мотивчик і посміхалися до Орлюка, як у театрі.
— Струнко! — закричав Орлюк, підводячись на закривавленому столі. — Ви ображаєте мої рани!!
Солдати вмить зникли.
На їх місці з’явився хірург і поклав на обличчя йому білу марлеву маску.
— Ай!.. Ай… Ай… Виходь на війну! — заплакав Орлюк і зірвав маску. Потім він підвівся з столу. І тут він помітив, що він величезний, метрів з двадцять, коли не більше, заввишки. Він стояв закривавлений на п’єдесталі, як пам’ятник, освітлений прожекторами. На ньому була його солдатська шинель. Голова його майже торкалася стелі великого залу.
В залі повнісінько добре вдягнених крихітних незнайомих людей.
Вони дивились на нього зворушено й байдуже співали знайомий дорогий мотив.
Раптом він покинув їх. Він зробив це якимсь одним рухом і полинув до хмар. Потім він плив морем, чи, вірніше, не плив, а летів понад морем, без літака, просто, як пташки, і море клуботіло під ним, як велетенська ваза з перлів, і звучала дивна музика, а над морем клуботіли такі ж казкові хмари. І все звучало захватом безмежжя, безкрайності.
Потім він опустився на воду, і ним почало кружляти з неймовірною швидкістю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.
— Іваночку, Іваночку! — почулися крізь музику здалеку звідкілясь рідні голоси.
— Іваночку! — кричали на березі його батько, мати, дід, сестри та Уляна.
Тоді, зібравши останні сили, він виринув з воронки на поверхню й закричав:
— Я тут! Живу-у!..
— Молодець! Оце я розумію, оце боєць! Під хлороформом, з-під ножа подає сигнали! — казав хірург, обробляючи пораненого Орлюка, якому все це примарилось.
— Живи, любий мій! Живи хоч сто років… Бинт?
— Приймаю командування! — вигукнув Орлюк, випірнувши на мить у буття й знову непритомніючи.
— Ні, вибачте! Тут уже я командую! Так. Тримайте! Так… — бурчав хірург. — Давайте, хто там далі!
— Приймаю командування! За мною, вперед! — Орлюк піднімав солдатів в атаку.
Окопувався під кулями, працюючи лопатою, аж зуби скреготіли, до сьомого поту.
Перебігав з воронки в воронку, в поросі, в бруді, в снігу. Переносив убрід через річки поранених товаришів, сам мало не тонучи.
Кидався в атаки з криком — ура-ура-ура!
Брів з товаришами по глибокій осінній багнюці, несучи важкі мокрі колоди для переправ.
Витягав гармати з вибоїн та ям, машини, що забуксували, легко при тому посміхаючись і жартуючи, тому що кінець кінцем наша справа справедлива, ми переможемо.
Наводив переправи по горло в воді, під диявольським обстрілом, серед битої криги.
Спав мертвим сном на двадцятиградусному морозі в снігу, коли санітари, поклавши поранених на ноші, почали брати і його.
— Сплю, куди тягнете! Живий! — гукнув, прокидаючись, до санітарів. — Клади назад! — І знов задавав хропака. Може, снилися йому тоді батько-мати далеко десь за Дніпром. Скільки боїв попереду!
Вони лежали на печі, Демид і Тетяна Орлюки, і хоч були вони в чоботях і кожухах, їм було холодно. Стара піч вже не гріла. Вона стояла біла, під зоряним зимовим небом, неначе вві сні, а довкола диміло, попеліючи, пожарище. Хату спалено, а старого Демида нещадно побито. Не жити вже Демидові на білому світі, бо ж такий він синій та пухлий, і так нестерпно болять руки-ноги, й болить голова, й ніхто вже не прийме в хату переночувати, — погоріли хати до одної, спалено село аж по саму річку, а на Заріччі що не хата — повнісінько окупантів.
І ніде не співали, хоч і був Новий рік. Тільки здаля, з-поза річки, долинав часом п’яний фашистський рев, та одинока жіноча душа розпачливо кликала на поміч:
— Рятуйте-е-е!..
Був великий мороз. Холодні зірки мерехтіли в темному небі, і нескінченний Чумацький Шлях простягався у вічність двома велетенськими кривими коліями.
Притулившись до холодного комина, Демид тихо стогнав:
— Ой… Затопи, Тетяно, піч. Щось не нагріюсь ніяк. І вижени отих-от, як їх, коней, чи що… Хай не гудуть мені… Бачиш, знов повна хата…
— Добре, вижену. Киш!.. — сказала Орлючиха й махнула рукою на пожарище. — Вже нема. І вже тобі тепло, правда ж?
— А вірно, що правда. Ой…
Демид стишився, і на його змученому обличчі промайнула ледве помітна усмішка. Він посміхавсь увесь свій вік — у радощах і в горі, в веселощах і в праці, і в незлобивому глузуванні з людей і з самого себе.
— Вже ми німці тепер, Тетяно, он що. І діти наші теж пропали. Блукатимуть по чужих державах.
— Та що ти, Демиде. Всі будуть удома, й ніякої Німеччини не буде.
— Справді? Ну, спасибі…
— Все минеться. Відшумить, як хуртовина, — сказала Тетяна.
Але хуртовина не вщухала. Знову насупилось небо, в каламуті хмар потонули зірки, снігом замело по руїнах.
— Рятуйте. — долинало крізь заметіль.
— Це ти, Тетяно? — сказав Демид, ніби прокидаючись зі сну або щойно повернувши з далекої дороги.
— Я, Демиде, Тетяна. Тобі погано?
— Заспівай мені, Тетяно, колядки.
— Колядки.
— Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж Різдво. Гості поприходять. Іван з дівчатами. Га? Іван!.. Заспівай про нашого Йвана.
— Про Йвана? Ну, добре…
І полинула в темінь хуртовини стародавня колядка Орлюкової матері:
Молодець Іваночко та вибив ворота, —
Святий вечір!
Пу-гу-у! — вила-гула хуртовина, заносила країну завальними снігами, замітала бездомних, розорених по лісах та болотах.
Ой вибив ворота у чужі городі, —
Святий вечір !
Та назбирав війська аж землі важко, —
Святий вечір!
А молодця Іваночка цього вечора викликали до штабу дивізії, куди приїхав командуючий армією Глазунов.
— Орлюка!..
— Старший сержант Орлюк з’явився за вашим розпорядженням!
