Звеличений жертвами й любов’ю стояв перед сином батько. В лівій його руці тремтіла невипита чарка, й прозорі краплини падали на землю, виблискуючи на сонці. І тому, що за ним тої миті незримо стояли інші батьки, багато хто, бачивши цю просту сцену, замислився на якусь хвилину. Чи прийде ж щаслива зустріч і чи далеко попереду вона? Чи принесе воїн радість додому? Чи тільки сама слава осяє рід його холодним небуденним світлом, а сам він спопеліє в сталевому своєму палаючому танку де-небудь під Бреславом, Будапештом — скільки міст, скільки битв попереду! Антоніна, мабуть відчувши все це, руками сплеснула.
— Та годі вже тобі… Чого б я тут плакав! — сказав її чоловік Максим Троян, з неприхованим незадоволенням Ставлячись до такої слабості. — Медаль і сльози — все в одну купу!
— Так жалісно, каїне ти нечуственний! — сказала Антоніна, що любила-таки поплакати і при прощанні, й при стрічанні. — А хто ж нас тепер жалітиме?
— А чого нас жаліти? — сказав Максим. — Тепер не жаліти, а боятись нас будуть.
На другому кінці столу, куди, залишивши молодих, підсів генерал Глазунов, розмови точились про інші речі, але куди, власне, йшла мова звивистою стежкою, він довгенько не міг добрати.
Розмовляли дуже тихо й стримано троє колгоспників, що були вже напідпитку і, як завжди буває в таких випадках, заважали один одному говорити.
— Дозвольте, дозвольте! Ну, що ти мені кажеш?
— А що я кажу? — сказав колгоспний бригадир Роман Клунний. — Сказав я хіба що?
— Та ніби — ні.
— Дурня знайшов. Треба ж думати, що до чого, коли й як. А не так от — сказав та сказав!
— Та про це ж і мова мовиться!
— А певно. Треба ж таки метикувати. Аякже!
— Іменно.
“Хитра дядьківня”, — подумав Глазунов і присунувся ближче до дядьків.
— Я що кажу? — звернувся Клунний до генерала. — Я кажу, що розор справді-таки величезний, нечистий би його взяв, того Гітлера, але не знаю вже, як воно там вийшло по сукупності різних причин і обставин, тільки з одного боку це, з другого ж навпаки, я кажу, будь ти неладне, що може бути… Власне, я не кажу, що може іменно бути, я цього не кажу, та тільки я так собі міркую, та навіть, коли вже чисту правду казати, то й нема в мене такої думки, а буцім от питаю, що, може, й отак можна думати, чи ні, товаришу генерал? Вам уже воно видніше, чи як ви… Хомо!
— Та ми, що ми. Ми, як усі, — сказав Хома і запитливо подивився на генерала. — Це дуже делікатна справа!
— А ти, Сильвестре?
— Та й я так само.
— І я кажу, що так, — сказав Клунний. — Хіба я що кажу?
— А певно! Ти що казав?
— А що я казав?
— Ти сказав…
— Та нічого такого я не казав. — Клунний повернувся до генерала. —Товаришу генерал, що я сказав? Я сказав, — як люди, так і я! Та що там говорити! Я своє діло знаю.
— Е, Романе!.. — сказав Хома, маючи, певно, на думці впіймати його на якомусь слові.
— А ти не екай мені перед генералом! Сьогодні з ними гуляю, а завтра вони мене в атаку посилатимуть, так ти їм про мене будеш тут екати! Тобі скільки? П’ятдесят п’ятий?
— П’ятдесят шість.
— Ну, ось бачиш. А я призваний. — Клунний видобув з кишені призивну посвідку. — Ось! Ти про мене екаєш, а я завтра подвиг зроблю! От візьму й зроблю!
— Роби, — сказав Хома, — тільки ж не треба так неполітично розмовляти. Роман образився.
— Ну, ви подумайте… Товаришу генерал, що ви скажете?
— Не розумію, про що мова, — сказав генерал, остаточно зацікавлений цією дипломатичною розмовою.
— А мова про те, — Роман рішуче махнув рукою, — що я хочу запитати вас, як рідного, вибачайте, брата, так ось рота затуляють.
— Хто?
— Ніхто не затуляє. А тільки ми його знаємо: за хвилину такого може наговорити, що за п’ять років потім не відкрутишся.
— Дурниця!
— Про мене, нехай, нехай буде дурниця, питайся, тільки нас не вплутуй, — сказав Хома. — Ми на цю мову не пристаємо.
— А в чім річ? — спитав генерал.
— А в тому, що страшні речі скоїлись. Генерал помітив, що Роман був добре напідпитку й що його мучить якась нісенітна думка.
— Вже ж такого розору, вогню та нівечення від сотворіння світу не бачено. Вірно я кажу?
— Ну, припустімо, — сказав генерал.
— Так от спало мені на думку…
— Та помовч, Романе, годі.
— Мені не шкода! — випалив Роман, вдаривши себе кулаком у груди й пильно вдивляючись в лице генералові.
— Чого саме?
— Анічогісінько! Нехай горить! І нехай воно прахом ляже! Бо все ж іде на краще, от пригадаєте моє слово!
— Романе, чи ти здурів, чи п’яний?
— Не п’яний я.
— Ну, годі! Кинь-но вже. — Ковалеві Сильвестру було дуже ніяково й прикро. — Вибачайте, товаришу генерал.
— Не перебивай. Дай перевірити душу на розумній людині. Я тверезий. Я такий тверезий, товаришу командуючий, — казав Роман генералові, що мене вже нічим не напоїш… Нема жалю! Був, і нема. Отак от. Зрозуміло? І от я думаю — чому? Що я за людина?
— Совісті в тебе нема, — з докором сказав Хома.
— Ні, є. А в вас нема інтелігентності ніякої! — розсердився Роман. — Образливо мені, так! Приходять двоє гітлерівців, один по-нашому навіть говорить, мабуть, чи не з колоністів. У вас, каже, все погане, а самі ж завидющі, жаднючі, аж трусяться. Ах, ти ж, кажу, розтуди твою, грабіжнику, злодюго! Геть, кажу, злидні! Напідпитку трохи був.
— Ну й що?
— Розстріляли, сучі сини. Ось, бачите, дірка. Сюдою увійшла, а сюдою ось вийшла. А це друга. Мало не пропав… А оте все, — Роман махнув в напрямі вигорілої вулиці, — все тлін, мотлох… Хіба це… не довіку ж під стріхою та стріхою. Хіба це житло?
— Романе!
— Та коли вже ніякої тобі влаштованості нема, а в війні ми, бач, гору взяли, наше таки зверху, то й краще, виходить, має тепер прискоритись, душа з нас геть! Як ви гадаєте, мушу я жалкувати за цим усім? — Роман ударив себе кулаком у груди і вп’явся очима в генерала.
Всі принишкли.
— Якого року? — спитав генерал, посміхаючись.
— П’ятдесят! — відповів Роман.
— Однолітки. Питання цікаве. Хай молоді скажуть. Бо ж вони в основному воюють. Орлюк !
— Єсть. Орлюк встав.
— Народ цікавиться, як воювали, як проливали кров. З чим додому вертали. Чого жаль, чого не жаль, які думки? Які бажання?
— Бажаю перемоги! — сказав Орлюк.
— Ні, ти особисто скажи! — перебив Роман.
— Кажи особисто!
— Особисто я, безумовно, воював, сказати б, три роки майже. Є поранення…
— Це не відповідь, це факти, в мене теж вони є!
— Кажіть цілком особисто…
— Особисто я не з Америки прибув, а з фронту, — сказав Орлюк, звертаючись до Романа. — І цілком не розумію, де воно починається, це ваше питання. Коли я скажу, що бажаю розкішну хату на місці оцих руїн, чи дітей у цьому саду, чи багатий врожай пшениці, саду, чи гарної одежі зажадаю, чи картини, — хіба це цілком особисте?.. Дозвольте товаришу генерал?
— Кажіть, кажіть.
— Ніколи в боях, або коли лежав поранений, чи побачив розвалену хату, де на печі замерзли батько мій і мати й сестер моїх занапащено, ніколи не хотілось мені нашої перемоги так, як сьогодні, коли стояв з Уляною перед законом. Коли ви говорили про продовження роду в ім’я блага держави, я раптом ніби побачив на мить усіх загиблих товаришів, усіх! І я збагнув сьогодні життя. — Орлюк оглянув своїх гостей, руїни навколо й величну далечінь Задніпров’я. — Так! Мені дуже жаль! Жаль мені вбитих, замордованих, жаль кожної вдови, сироти, жаль кожну хатину, кожну потолочену ниву, кожне зруйноване місто. Ненависть і презирство ношу я в своєму серці до фашизму, бажаю добра народам, тому цілком особисто битись хочу, тому що бажаю перемоги й більше поки нічого не бажаю!
Генерал подивився на Романа. Бригадир колгоспу стояв перед Орлюком схвильований до глибини душі. Він відчув безплодність, пустопорожність свого домислу. Не можна відокремлювати пожежі, руїни, страждання людей і величезне напруження їх сил у вогні й бурі, не можна відокремлювати це все від бажань і завбачень кращого. Ця хибна думка зродилась у нього від самотності, що в ній задихалась його пристрасна натура більше двох років. Він дивився на Орлюченка і не впізнавав його. Риси суворої мужності наклала Вітчизняна війна на його молоде добре обличчя. Це був зрілий офіцер-солдат, звершитель перемоги. Роман уперше за п’ятдесят років життя до кінця зрозумів, що в перемозі сьогодні заховане життя, весь його вирішальний зміст і життя. Стиснувши кулаки й щелепи, він аж затремтів від припливу волі. Він зажадав подвигу, захотів побрататися з перемогою.
— Ми молоді, — казав далі Орлюк, обнявши здоровою рукою Уляну, — але оскільки загинули батьки й матері наші, й нема в нас нікого, крім товариства, і ми з Уляною починаємо рід спочатку, казатиму, як старий, від батька й матері й усіх предків і нащадків наших: ніколи ні перед ким не відступить мій рід з цього дніпрового берега, з цих колгоспних полів! Ніколи!
Саме тоді генералові Глазунову подали пакет. Запанувала тиша. За якусь мить генерал підвівся. В глибокій тиші підвелись всі командири й бійці. Це був інший уже генерал, і інші бійці й командири.
Був вечір. Танки йшли на захід з важким гуркотом та виском. Під хатами, що аж стугоніли від того гуркоту, прощалися танкісти з дівчатами. Гула й двигтіла земля. З заходу нескінченним потоком ішли зустрічні машини з безліччю слідів війни на своїх забризканих кузовах. На машинах громадились покалічені машини, потрощені, посічені кулями літаки, забинтовані солдати.
Біженці котили на двоколках убогий свій скарб. Визволені з концтаборів, змучені, виснажені люди тривожно подивлялись навколо, наче не вірили ще в свій порятунок.
— Герої війни, інваліди поверталися зі Сходу в свої відвойовані села, здивовані й схвильовані.
Зустрічі. Сльози. Розпитування. Обнімалася радість з горем на дорозі війни, в немазаній хаті: син повернувся в старій потертій шинелі на нових милицях.
— Інвалід я, батьку!
Батько. Бачу. Обміркувати треба цю справу.
Син. Яку!
Батько. Справді-бо, синку, інвалід ти. Тепер вже ти не просто людина, а людина безнога.
Син. Точно.
Батько. А безногість це дуже делікатна й непроста штука.
Мати. Каліка нещасний!..
Син. Ви мені, батьку, лекцій не читайте.
Батько. Я не читаю. Сам бачу, що одної ноги нема. Болить?
Син. Уночі. Прокинусь, лап! — пусто, а-ай!
Мати. Ой горенько!
Батько. Не плач, наплачешся.
Мати. Камінь!
Батько. Помовч. Інваліди, сину, різні, як і все на світі. Одні від геройства, інші по случаю, а ще інші від неакуратності. На те війна. Є навіть інвалідність від боягузтва й від горілки є.
Син. Не зліть мене, батьку, я в атаку йшов! Зрозуміли?
Батько. Тепер однаково, — в атаку, не в атаку. Війна кінчається.
Син. Це Бєлгородська дуга! Зрозумів? (Постукав по потилиці).
Батько. Хай буде дуга. Тільки ти її поменш виставляй, щоб людям на тебе не було незручно дивитись.
Син. Тобто як це так?
Батько. А так, що не обтяжуй людей. Людям і без твоєї дуги важко, синку.
Син. Ну, спасибі, тату! Он які люди!
Батько. Люди як люди. У кожного своя біда. Так що подякуй долі та й кульгай собі делікатно, не пияч, не горлай та утримуйся від брехень. Чому? Тому що від поранення до брехні — раз плюнути! По собі знаю. А балакати почнеш годів через десять, як воно вже там було не було. І буде тобі й шана, й повага… А певно, горе, що тут казати.
Мати. Яке горе? Живий повернувся! Щастя!
Батько. Мовчи вже з своїм щастям. Щастя, щастя! Вітчизна мало не загибла, — треба ж кров проливати!
До малої підсліпуватої хатини край села під’їздить на вілісі генерал і два полковники. З подивом поглядаючи навколо, заходять у хату,
Дід. Це ти, Опанасе?
Генерал. Я, діду.
Дід. А це?
Полковник авіації. А це ми — Володимир та Максим. Невже не впізнали?
Генерал. Яка мала хата. Дивно!
Полковник Володимир. Дивно. Пригадуєш? Боже мій!
Полковник Максим. Так. Адже вона була велика?
Дід. Розкажіть же, онуки, звідки ви?, Живі чи вбиті? Чи вже сам я помер? І вже душа моя говорить з вами. Чи як же мені думати, прости господи?
Генерал. Живісінькі, діду!
Полковник. Ми авіація. Важкі бомбардувальники. Прольотом.
Дід. Так-так. Важко, кажете.
Полковник. Не важко, — літаємо з важкими бомбами.
Дід. Де?
Полковник. Над всенькою землею. Були над Халхин-Голом.
Дід. Чого?
Полковник. Над Мадрідом. В Америці — переганяли літаки. Над Берліном, Плоєштами! І взагалі облетіли, діду, всю майже планету.
Дід. Планети не знаю. Чув, а бачити не доводилось. Комету бачив. Пролітала колись отам за хлівом з великим хвостом. Японську війну провіщала. А от німець двічі приходив уже без комети.
Полковник. Уже він, діду, без комети й без хвоста.
Дід. Он як. Ну, розказуйте ж, який той світ, що ви його облетіли!
Полковник. Світ? Це питання!
Полковник. Справді!
Генерал. Світ, діду, малий.
Дід. Малий, кажете?
Полковник. Невеликий він, діду. Зовсім невеликий.
Дід. Ай-ай-ай! Шкода мені вас, що так ото світ ваш всохся та поменшав. Колись-то світ великий був. Вирушимо було з Полтави на Кременчук, давно вже, ще хлопцями чумакували. То виїдемо було в степ, а степ широкий-широ-о-окий-широкий! А там шляхів на Миколаїв, Молдавію… Великий світ та веселий… Так, кажете, поменшав? Ну, що ж, така вже ваша доля.
