Генерал. А скажіть нам, діду… Що мати наша казала перед смертю?
Дід. Мати? Та щось казала, тільки забув. Генерал витяг з запічку пучечок сухих чорнобривців, понюхав і ледве не заплакав.
А на другому кутку села під горою, звідки так далеко видно Задніпров’я, мати з дочкою зустрічаються в хатині. Невесело й смутно. В сутіні сіней причаїлась по кутках печаль. А мати змарніла й дуже постарілась.
Марія. Мамо!
Ганна. Донечко! Маріє!
Марія. Матінко…
Ганна. Жива? Чи я сплю, Марієчко?!
Марія. Я, мамо, я…
Ганна. Повернулась… Людоньки!
Марія. Здрастуйте, мамо… А Павло? Не чути Павла? Не повернувся Павло?
Ганна. Вдома.
Марія. Павло! Вдома? Де ж він? Павле!
Ганна. Стоїть на майдані.
Марія. На майдані?
Ганна. На тебе чекає. Невже не стрілась?
Марія. Не бачила. Я йшла низом. Боже! Ну, що ж він? Не поранений?
Ганна. Цілий.
Марія. На війні був?
Ганна. Бився довго.
Марія. Ким був?
Ганна. Капітаном.
Марія. Капітаном? Що ти, мамо?
Ганна. Чи героєм, — вже не пригадаю. Казали щось.
Марія. Побіжу!
Ганна. Тихо йди.
Марія. Не лякайтеся! Мамо?!
Ганна. Тихенько йди, доню. Набирайся сили.
Марія. Та що ви, мамо? Я йду. Як серце б’ється! Ой рятуйте! Страшно мені, мамо!
Не чуючи землі під собою, нічого не помічаючи навколо, сліпа й глуха пішла, побігла на сільський майдан, спотикаючись і тяжко й тривожно зітхаючи вночі :
— Ой піду я не берегом-лугом. Ой піду я не берегом-лугом, та чи не зустрінусь з несудженим другом… Здоров, здоров, луже, несуджений друже… Ні, не так… Що це я? Ні!.. Ой піду я, молода, не берегом-лугом… Ні… Іду я, молода, берегом-лугом. Ні, не берегом-лугом, — низом-долиною… Ой іду я, молода, низом-долиною, та чи не зустрінусь з мужем-дружиною! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Рятуйте!.. Що ж це я! Це ж пісня. Це пісня. Нащо? Я скажу свої слова. Таких слів, як у мене, ні в одній пісні нема. Всього не можна сказати, я знаю, але я зберу всі сили, всі смутки, всю муку… Скажу: здоров, здоров, друже!.. Павле!.. Де ж він? Чому я не бачу його? Павле, обізвись! Це вернула з неволі твоя безталанна Марія-полонянка, дружина твоя. Принесла тобі свій сором і муку, дитину незнаного батька. Убий нас обох чи пожалій, коли ти герой. Де ти, Павле? Чого мені так темно? Що це мені? Де я? Павле!!!
Не обізвався Павло, хоч і був близько. Пам’ятник з бронзи належав уже не їй, а цілому світу.
Вона поклала біля його підніжжя дитину, а сама припала до бронзових грудей і застигла, як бронза, доповнила пам’ятник.
— Де ти, смерте? Де ти, красуне, ластівко моя? Пожалій мене. Де ти бродиш, гуляєш з іншими, чорна моя сестро? Прилинь, усміхнися до мене… Не хочу я жити!.. Павле, Павле!.. Як мені жити?..
— Втішся, жінко. Доки є молодість, виконуй свій закон. Хай плаче по мені материна старість.
— В чому мій закон, чим утішусь?
— Працею, любов’ю, дітьми.
— Де я найду?
— В добрій течії добрих часів.
— А коли нема їх там для мене? Безліч нас…
— Тоді звелич себе в стражданні.
— Ні, не можу. Не хочу.. Не зумію. Немічна й мала я для страждання. Я не вмію думати про велике. Я народилась для звичайного життя. Поможи, порадь мене, як побороти страждання? Якою зброєю?
— Працею.
— Ще чим?
— Інших шляхів не знаю. Нема їх, мабуть.
— Ти правду кажеш, великий мій герою?
— Я не великий і не герой, хоч товариші мене й запевняли. Але я трудився для Батьківщини у великий час з великими людьми і частку їх великості прийняв на себе, і от я бронзовий стою на сторожі нащадків. Ти пам’ятаєш, — сам я мало думав про велике, і говорив я негарно, й жартував часом нерозумно.
— Ти завжди з усього сміявся.
— Я діяв, і мені повсякчас було ніколи. Було мені ніколи аж до самого кінця. Мало любив тебе, хоч і народжений був для любові та миру.
— Прощаю…
— Мало голубив…
— Мало.
— Часом забував зовсім. В походах жалість гнав. Суворий був я й часто навіть злий і грубий, щоб не розслаблювати себе серед прокльонів, криків про пощаду, труднощів та іншого. Клятвеним був мій час, і я виконував свою клятву серед гуркоту й скреготу заліза, поки одного разу не розлетівся кривавим шматтям.
— Мученику!..
— Ні. Моє страждання було хвильовим. Ти хочеш знати — я ніби весь зрісся з цим страшним ремеслом битв. Я знав навіть радощі свого ремесла, і помер я в хвилину захвату. Я йшов тоді в наступ, і ворог тікав перед мене. Так і перекажи своїм дітям — під кінець тікав мій ворог передо мною, тікав.
Довго дивились Орлюк і Уляна вслід танкам. І тільки коли останні машини зникли в пітьмі за горбом, і гул моторів, і брязк заліза злилися вдалині в знайому музику похідних ночей, Орлюк поглянув на молоду дружину.
— Ну, Улю, пішли.
— Ходімо. Навіть не віриться, — тихо зітхнула Уляна, відповідаючи на щось своє.
— Так, розумію.
— Залишились удвох, і я неначе, правду тобі скажу, і з тобою, й ні. Половина з тобою, щаслива, — половини нема. Пішла з ними й не може повернутись до тебе.
— І мені так.
— Мені так сумно.
— І мені.
— Правда?
— Еге. Я ж про тебе зовсім часом забувала.
— І я.
— Правда?
— Ну, де там не забути…
Вони зрозуміли, що не вийшли ще з війни. Вони належали ще їй, як палаюча будівля належить вогню. Перед ними поставали в пітьмі кричущі заграви трьох полум’яних літ.
Вони згадали, як гнів загиблих товаришів міцнив їх відвагу. Як, забуваючи одне про одного на нескінченно важких дорогах війни, вони частку своєї любові переносили на товаришів по зброї. Як любили вони їх, мов частинку самих себе, свого гніву, й чим далі, тим дужче, і ця любов підносила їх дух і привела додому. Смерть довго полювала за ними і не вполювала. Вони підійшли до своєї хати.
— Хто тут? — пролунав незнайомий голос вартового.
— Свої.
— Тут зайнято.
Виявилось, їхню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовиків спало вже на долівці, на ліжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навіть на столі й тихо стогнав.
Вони пішли до Антоніни. Там було те ж саме. Тоді Антоніна постелила їм шлюбну постіль у садку на старих санях. Вони були щасливі під відкритим зоряним небом.
— Яке небо! Іване, глянь… Кінчилась наша війна.
— Ні. О ні!
— Яке величезне неймовірне життя! Яка війна!
— Ага.
— Ми ніде про це не читали.
— Не читали, не думали. І ніхто не думав.
— Все наче сон.
— І мені. Так, ніби ми ціле сторіччя прожили.
— Атож. Ти помітив? Все-все стало іншим. Все змінилось.
— Так. І я?
— І ти.
— А ти?
— І я. Але ж ти весь вже зі мною?
— А ти?
— Мені здається — так. А ти?
— Я? Пам’ятаєш, я не раз казав тобі перед війною про свою жадобу до життя?
— Так.
— Мені завжди хотілось ніби роздвоїтися, розмножитися, розірватися на сто шматків, і щоб кожна моя частина жила, й творила, й пізнавала різне гарне, і щоб все це був я.
— Пам’ятаю.
— Тобі вже нічого не шкода там?
— Ні.
— Ти любиш мене?
— Я люблю тебе.
— Я люблю тебе. Я люблю в тобі все — люблю землю, по якій ти так багато пройшла. Люблю небо й повітря, яким ти дихаєш.
— Коханий мій.
— Кохана моя. Я люблю тебе, як хліб і мед і як воду. Люблю цей сад, і цей берег, і Дніпро, в якому ти купалась, маленька рибка, й пила з нього, й сміялась на його піщаних берегах.
— Я заплющу очі, — кажи.
— Я багато… вбив.
— Не треба.
— Не буду. Я ж бо й сам весь поранений…
— Ні. Ні. Кажи, що ти думав.
— Я думаю, що ми з тобою знов стоїмо біля основ життя. Вся найголовніша праця у нас, що б хто не казав. Вся краса, якої шукають художники, поети, всі пейзажі, всі сходи й заходи сонця, всі трави, квіти, плоди, насіння, всі жнива, всі пори року, — все, що дороге й любе живій людині, все це наше. Роса вечірня і вранішня роса…
— Роса! Іваночку, як я люблю вранішню росу.
— Багато людей не знають, що то — роса.
— Бідні.
— Їм не потрібна роса. В них інше щастя. Схід Сонця їм теж ні до чого.
— Так. Вони ніколи не бродили по росі босоніж.
— В них дуже тоненькі підошви.
— Я б усіх примусила ходити по росі.
— Це поки що неможливо.
— Чому?
— Дуже дорого це. Але так буде. Людина повернеться на вранішню росу. Навколо неї цвістимуть сади. А в квітучому саду неможливо не те що вбити, а навіть лаятись.
— Правда. Я пам’ятаю…
— А зараз не роса людині, а дах потрібен.
— Не треба мені даху. Я хочу спати з тобою просто неба й бачити зорі.
Так почалось їх нове життя.
Дорогою війни йшли вдалині силуети машин і гармат. До них долинала нічна музика таємних пересувань, чи то їм здавалось, поки вони не поснули.
На високій дніпровій кручі біліли руїни. На руїнах зацвітала перша молода вишня. А за вишнею в прозорій синяві ночі далеко внизу мерехтіла, танучи у пітьмі, могутня дніпрова повідь.
І от на Уляну найшов сон.
— Хто тут?
— Кияни, — сказав той, що підійшов. — Князь Святослав і воїни. Ми — сон.
— Ні, ні… — прошепотіла Уляна. — Хіба може приснитися людина людині через тисячу років?
— На цьому місці, так, — сказав Святослав. — Це старий берег. Он там стояли мої човни.
— Але ж які літа минули. Століття пройшли…
— Вони зійшлись нині край твоєї постелі, ланки часів минулих і літа прийдешні.
— Не розумію, не збагну… Іване. Ти спиш? Іване…
— Яка древня трава, — сказав Святослав і взяв жмут трави, — і так само пахне. І ті ж зорі. І Дніпро вже тоді був старий, коли я линув думкою за Дунай.
— Але чому цієї ночі… товаришу генерал? Ви хочете хрестити моїх дітей?.. Іваночку, це ти?
— Що тобі?
— Ти спав?
— Ні.
— Ні?..
— Я думав про Дунай.
— Ой коли? Скажи, коли це було?
— Га? Не знаю. Я сплю, я сплю під цим небом.
— А що ти сказав? Іваночку, що це було!
— Що було?
— Ти сказав про Дунай. Ти сказав, що всі сторіччя зійшлись, розірвані… Що ти ще сказав? Ну, пригадай!
— Це тобі приснилось.
— Мені страшно. Це така давнина… Що це було, ти зрозумів? Що це?
— Це було почуття. Тільки це сон.
— Та хіба ж може двом приснитись той самий сон? Пригорни мене, пригорни мене. Боже, як хороше… Які зорі! Які! Ми щасливі. Та хіба ж можна бути такими щасливими?!
Він обняв її своїми міцними руками.
Вона дивилась на зоряне небо, і дорогоцінна таїна щасливого майбутнього засвітилась у її очах.
Світало.
