Глорія Пірс, стенографістка й шифрувальниця, шкільна подруга Анни Бедфорд, стояла коло столу в секретарській і за допомогою диктофона чула все. Коли погасло світло й почалося випробовування моделі, вона навіть одчинила трошки двері в зал і бачила “розстріл Землі”. Глибоко приголомшена, вона ніби закам’яніла після цієї картини.
— Міс Глорія! — почувся голос Кеннона.
— йес, сер,— здригнулась Глорія Пірс і заніміла в позі шанобливої готовності.
— Розкрийте план лісів, котрий прибув з Москви диппоштою.
— Йес, сер!
— О-о! — промовив Лауелл, підходячи до плану.
Кеннон. Ось доповідна записка Скотта. Лауелл. Не треба. Все видно…
Кеннон. “Нові види примусової праці в СРСР”. Ось фото. Томас Лауелл бере фото по лісонасадженню. Одна фотографія напливом переходить в широчезні динамічні живі кадри роботи колгоспників на полях: небо, прапори, народ, машини. На трибуні під прапором — Волошин, професор Громов. Прапори тріпочуть, усміхаються дівчата.
— Те, що ми робимо, так само безсмертне, як битва на Волзі, так само незмірне, як наша перемога,— говорять учені.— Це давня мрія людства. Вгамуються грізні бурі, згине посуха, облагородиться клімат, і ми ввійдемо в безсмертя прекрасні, як і діло наших рук. Тридцять мільярдів дерев, які ми посадовимо в найближчі п’ять років за великим планом,— ось історична відповідь, яку дає сьогодні комунізм анархічному спустошенню лісів і рослин Землі епохи капіталізму!
Молоді колгоспники й колгоспниці слухають ученого. У декого на очах горді сльози.
— Немає ні барв, ні слів! Може, тільки музика в силі передати в симфонії цей незвичайний рух нових людських сил на Землі. Це воістину географічний труд! І якщо є розумні істоти не тільки десь в Америці, а навіть на інших планетах, то й вони побачать у свої телескопи наші перетворення на Землі.
Поступово живі кадри перетворюються в звичайне фото в руках Лауелла. Але він уже на нього не дивиться. Поринутий у споглядання могутнього, але чужого й безмежно ворожого світу, він довго мовчить. Чути тільки його важке склеротичне дихання.
— Це грандіозно. Хто може сказати, що це не грандіозно?! Цього не було ще на Землі… Так, вільне підприємництво має свої дефекти…
Всі притихли. Тишу порушив Кеннон:
— Містер Скотт пише…
— Бовдур ваш містер Скотт і невіглас! — спалахнув раптом Лауелл і з неприхованим презирством подивився на Кеннона.— Сьогодні в СРСР у відділі розвідки нам потрібні шпигуни учені, професори, академіки, а не ця ваша дрібна зграя напівп’яних невігласів, що базікають за столиками в барах в гонитві за дріб’язковими плітками. Кіплінги! Лоуренси! Черчіллі! Ось хто потрібен!
— Там сидять кращі знавці Росії, сер, я смію вас запевнити,— сказав Кеннон.— Все, щб* я виховав кращого силою ненависті до комунізму. Весь цвіт департаменту. Найпершорядніші дезінформатори.
— Дезінформатори. Треба дезінформувати й обманювати, але не треба обманюватися,— сказав Лауелл з саркастичною гіркотою.— Ми обманювали світ чотири п’ятирічки. Поки там побудували індустрію. А тепер ми будемо знову молоти язиком, а вони побудують комунізм. Це така сама правда, як правда, що вони розбили до нашого вторгнення того німецького йолопа, якому ми довірили долю Європи!..
Фогт. Дозвольте викладати далі, сер? Лауелл. Не треба. Ви написали дурну книгу. Ф о г т. Сер, я це саме…
Лауелл. Все. Ми перевидамо її, тому що вона має в собі одну цінність — в ній є страх. Це зараз те, що потрібне. Дайте їй назву — “Шлях до порятунку”. Тільки додайте розділ про рабську примусову працю в СРСР у гнівно-патетичному стилі. Ми зробимо з неї бестселлер 48-го року. (До всіх). Вкажіть цьому… як його… так!.. Примусова праця в СРСР — головний пункт пропаганди. Нічого не шкодувати! Від Скотта вимагати з Москви найгостріших матеріалів.
Кеннон. Скотт скаржиться: в СРСР майже неможливо працювати. Не можна проникнути нікуди.
Лауелл. Нехай вигадує. Нехай залучить письменників, якщо бракує фантазії в бюро інформації… Радянським лідерам потрібне збільшення людства, нам цього не треба! Нам потрібне зменшення людства. (Знищувальний рух руки над територією СРСР). Те, що продемонстрував сьогодні містер Форрестол, не годиться. Ми не можемо чекати десять років. Через десять років вони нам влаштують такий демпінг, од якого ми всі здуріємо. Вони завалять своїм хлібом усю свою півкулю… І це ще не найстрашніше… Де міністр Форрестол?
Кеннон. Містер Форрестол!
Дрейпер. Містер Форрестол! Де# містер Форрестол?
Заглянувши в другий кабінет, вони побачили дивну картину: Форрестол стояв посеред кімнати в дивовижно напруженій позі, розставивши руки й балансуючи з глобусом на голові. Обличчя його обливалося потом. То було божевілля. Коли його покликали, його ударив шок. Куля впала, і міністр війни з криком: “Летять! Летять! Комуністи летять!” — вискочив у вікно тридцять восьмого поверху.
Було видно його політ, поки не впав він у потік автомобілів.
Звучання польоту — катастрофічне.
Літак летить над Атлантикою.
— Новий Світ!..— з гіркою ненавистю й прикрістю дивиться Дуглас Стід на “ділових” людей.— Колумбія! Атомний вік… Але чому світ став ворогувати з нами? Хто це посіяв? Чия це проклята робота?.. їм страшно. Я плюю на ваш страх!
— Ви п’яні… Сядьте!
— Нехай він сяде. Він здурів! Він забув, де перебуває!
— Ідіть під три чорти! Трясуча сволоцюга! Я точно знаю наші координати: де ми й хто ми. Ось Земля! Ось літак над нею! Середина XX століття! Швидкість 450!.. Що ж несе ця швидкість над світом? — Дуглас стоїть посеред літака.— Які почуття? Щастя, радість, солідарність? Які ідеї? Будь ласка, відповідайте!
— Я ідеями не займаюся. Чого ви на мене дивитесь? Нехай він сяде! — сказав Брукс.— Дайте мені таблетку!
— Тривогу й страх! — сказав Стід.— Анно!
— Сядьте, Дуглас, не треба,— сказала Анна із слізьми на очах.
— Слухайте, припиніть! ^Іайте йому в пику!
— Слухайте! Ідіть під три чорти! Ей! Ей! Покличте!..
— Кого?
— Я не хочу летіти в вашій смердючій компанії! — Стід швидко пішов до кабіни пілота. Стукає в двері кабіни.
— Ей! Не пускайте його! Він занапастить літак!
— Пустіть мене!
— Е-е! — пцохрипів Брукс.— Телеграфуйте Нью-Йорк!.. Х-х… Х-х!..— Він здихав од польоту, обводячи ошалілим звірячим поглядом літак, який він ненавидів.— Це не американець. Він дістав освіту в Москві!.. Ой! Що ви робите?!
— Я викидаю вас геть.
— Що? Ой! Ви здуріли!
— Чоловіки й жінки Америки! — Стід підняв Брукса за комір.— Хто за те, щоб цього замінника людини викинути геть?!
Після короткої боротьби Брукс виривається і тікає в кабіну пілотів, звідки, будучи ту ж мить викинутий з міцним потиличником, падає дуже вдало в крісло, уникнувши удару пляшкою в обличчя, внаслідок пляшка з дзенькотом розбилася об стінку біля самих дверей кабіни.
— Там бійка,, чорт би їх забрав,— каже пілотові помічник.
— Розбороніть, або підемо на посадку.
— Б’ються. Може, дати їм гучну музику?! Гучна музика.
— Припиніть музику! Сядьте!
— Летимо над Атлантикою!
— Припиніть музику! Я хочу тиші!.. Що ви робите? Тиша. Коротка пауза.
Радіодиктор. Смерть військового міністра Форрестола! (Всі схоплюються чи пробують схопитися). Сьогодні в нуль-нуль в пароксизмі страху перед загрозою комунізму покінчив життя самогубством, вискочивши з вікна тридцять восьмого поверху…
— Припиніть. Не хочу слухати! Ми в повітрі! — Брукс кинувся до вікна. І, уявивши себе, мабуть, на місці Форрестола, нараз одхитнувся. — Перемініть хвилю!
Нова хвиля. Диктор:
— “П’ять великих полум’яних книг за один долар! “Великі гангстери”, “Десять найжахливіших злочинів усіх часів” — за один долар!”
— Вимкніть! Перемініть хвилю!
— “З криком: “Рятуйтеся”… “Летять комуністи, летять”,— міністр кинувся у вікно…”.
— Перемініть хвилю! Закрийте!
— Перемініть хвилю.
Почувся заспокійливий голос Мері Купер, який одразу впізнала Анна Бедфорд і гірко усміхнулася:
— “Сьогодні Місяць входить у сузір’я Лева. Воно приносить поворот інтересів незабаром після півдня, створює нерозуміння в деяких інстанціях, розпалює суперечки й викликає часом інциденти. Остерігайтесь того, що ви говорите й думаєте, інакше ви зайдете занадто далеко…”.
— Ви зрозуміли що-небудь? — спитав Анну Уїнчелл.
— Ні.
— Наближаємось до Америки. Зараз я ввімкну музику, і будемо мовчати.
Таким чином, у Нью-Йорку літак приземлявся під музику. Половина пасажирів лежала лежма, розбита тривалим перельотом, і ледве дихала.
Не встигла Анна після виходу з літака попрощатися з Хауордом, як четверо поліцейських уже схопили його й Дугласа Стіда за руки й, брутально потягши до поліцейської машини, впхнули їх в темну кабіну. Почувся рев сирени й мотоциклістів.
— Коли Росія починає війну?
— Чи є в росіян атомна бомба?
— Що таке “і багато іншого”? Що під цим треба розуміти?
— На які міста буде вчинено напад через Північний полюс у першу чегу?
— Чи можуть комуністи захопити Європу за два тижні?
Такі перші запитання, з якими кинулись до Анни Бедфорд репортери, а також до Брукса, Уїнчелла й до інших серед сліпучих спалахів ламп і гармидеру, що вчинили фотографи. Гладкі поліцейські байдуже дивилися на неспокійну юрбу.
— “Десять найжахливіших злочинів усіх часів і народів”, “Великі гангстери”, “Барнхем пропонує створити американську імперію світового масштабу!” “Америка— імперія світового масштабу!” — викрикували продавці книг і журналів.
— “Наша пограбована планета”! “Наша пограбована планета”! “Грядущий голод”! — за сорок центів.— В голосі сліпого продавця книг була цілковита байдужість до “нашої пограбованої планети”.
— “Новий апарат для контролю над думками”!
— “Новий апарат, що реєструє червону небезпеку в будь-якій голові”.— Іскряться великі червоні літери кіно-плакатів: “Убивця з Калькутти”, “Потрібен убивця”, “Найманий убивця”, “Портрет убивці”, “Право убити”, “Жінка, яку я вбив”, “Кров на землі”, “Убивство в будинку божевільних”.
— Анно, як ти змінилася! — сказала Мері Купер після перших привітань, коли Анна Бедфорд приїхала до неї на радіостанцію.
— Ти теж, Мері, якось змінилася.
— Справді?.. Анно, зараз же усміхнися. На тебе дивляться.
— Мері, в мене вмерла мати.
— Що ти кажеш?..
— Я вилітаю на день до Пенсільванії. Допоможи мені.
— Так, так. Але, Анно, скажи мені правду: це справді війна?
— Мері!..
— Ми ждемо нападу червоної авіації через Північний полюс.
— Боже мій, Мері! Звідки ця маячня? Ці крики: “Рятуйте Америку”? Від кого рятувати? Яка війна?
— Анно, ти сама сказала: Росія починає війну ось-ось.
— З ким, Мері?
— Постривай. Ти говорила журналістам про напад, який готується через Північний полюс, і про космічне проміння, яким комуністи наміряються знищити нашу цивілізацію?
— Коли?
— Сьогодні. Я передавала твоє інтерв’ю для Південної Америки.
— Я нічого нікому не говорила.
— Правда? А втім, це не має ваги.
— Як не має ваги? Хто це вигадав?
— Можливо, Чарлі Мауз переплутав прізвища.
А втім, прізвища, здається, не було: свідчення рядової співробітниці посольства в Москві. Але я одразу зрозуміла, що це ти.
— Це жахливо. Я повинна це негайно спростувати.
— Ти збожеволіла! Ти не знаєш, куди ти приїхала. Підходить молодий шахраюватий журналіст:
— Хеллоу…
— Хелло, Анно, це Чарлі Мауз.
Перед мікрофоном подруга Мері з розмальованим обличчям, схожа на ляльку.
— Третя світова війна розпочалася! Початок третьої світової війни! Америка повинна оволодіти світом!
В Пенсільванії Анна не знайшла нічого, що було близьке її серцю, що примушувало її перелетіти через океан. Не побачила ні ферми, ні брата, ні могили матері.
Дув вітер. Небо потемніло від куряви. Вітер нишпорив по рівнині, підіймаючи розпорошений грунт і несучи його з полів сірими, схожими на дим, патлами.
Вона йшла посеред величезного пустирища, сумовито оглядаючись навкруги. Дома вона чи ні? Чому все так змінилося? Чому пусто кругом? Може, це помилка? Чи сон? Ні, вона дома. Ось сусід фермер Джон Браун з сім’єю. Ось його будиночок із слідами занедбання. Життя залишало будиночок: Джон Браун навантажив своє майно й сім’ю на убогу машину, яку можна ще зустріти в комедійних фільмах і в глухій провінції. Джон сердитий і пригнічений, і пригнічена сім’я його, що сиділа на вузлах у машині,— дружина його, мати і п’ятеро дітей. Кілька таких машин пропливають по шосе на південь.
— Ти спізнилася, Анно. Всі твої виїхали вчора. Туди.
— Куди?
— Не знаю,— сказав Джон.— Сам їду теж не знаю куди.
— А материна… могила де?.. Не знаєш, Джоне?
— Могила? Он там під деревом! — Джон показав на зовсім рівне місце без ознак рослинності. — Пам’ятаєш, дерева росли?..
— Так.
— Ну от. Два дні була могила. Все зрівняли дияволи вчора.
Рухались величезні дорожні трактори, руйнуючи на своєму шляху будівлі, сади, путівці, горби. За ними рухалися інші машини з гулом і скреготом, залишаючи за собою нівельовану закурену площу.
Тут минуло її дитинство… Все стерто… Це було щось більше, ніж горе. Анна була спустошена. З гнітючою тугою оглядалася вона кругом.
— Але де ж усе-таки мама?.. Допоможи мені, Джоне. Тут чи тут?.. Хоч жменьку землі візьму…
— Це вже не має значення, Анно. Візьми яку завгодно жменю. Все тут полите потом, все покинуте навіки.
Джон і його дружина Маргарита підійшли до Анни.
— Тепер, казали ці дияволи, тут буде військовий аеродром. Все йде прахом…— сказав Джон Браун і тяжко зітхнув.— Е-е, Анно! Була війна, була ціна на пшеницю. Немає війни, життя не стало. Вже ми нікому не потрібні…
Джон оглянувся:
— Ось диви: вишкрібають і нашу ферму.
Робітник. Хелло, Том! Як справи? Жуєш?
Том. Краще не може бути… Коли ця профспілкова банда прибуде? Кажуть, сьогодні виступає Пейн.
Робітник. Уже прийшов. (Виглядає у вікно).
Голос радіодиктора: “П’ятий день засідання комісії Томаса по розслідуванню діяльності комуністичного агента Хауорда. Сьогодні виступи прибулих з Москви свідків обвинувачення: лікаря Уїнчелла й Анни Бедфорд”.
— Ее-е! Том! Чув?
— Том, ти чув? — сказав Марк, виходячи з буфету.— Анна приїхала. Виступає сьогодні в цьому проклятому спектаклі.
— Немає роботи! Це дуже неприємно, хлопці! — почувся здаля сповнений енергії голос. Всі обертаються до вікна.
