Вислухавши запитання й надавши всій своїй постаті й голосові деякої поважності, раз уже до нього звернулися такі солідні джентльмени, він відповів, поглядаючи, однак, на суддю та на жандарма, що красномовно бавився гумовою палицею, оскільки в тяжкі моменти життя він не забував про свою схильність до багатослів’я:
— йес, сер. Очевидьки, я повинен її хотіти, чорт би її забрав, чим я гірший за інших американців. Я такий же темний, як і цей учений дід, що впустив гангстерів у кімнату, навіть більше, оскільки я анальфабет взагалі і весь ходжу, як підсмажений на маслі воєнного психозу. На мою думку, пора розстрілювати світ: бомба є, гангстерів — куди не глянь, капітал тріщить… (Гамір, стук молотка). Не стукайте, ей! Я сказав, що мені годилося, і навіть більше… (Сміх).
— Припиніть! Сядь! — кажу тобі! — почервонів Томас.
— Дякую, я й постою,— люб’язно відгукнувся Том, улещений увагою,— я хочу сказати,— шахраї якось мусять управляти цим світом…
— Заберіть його!!! — Томас стукнув молотком по столі. Очі його налилися кров’ю.— Тебе просили відповісти коротко. Сказав — і годі!
— Еге-е! — голосно крикнув Том Бедфорд, зрозумівши, що це до нього наближаються жандарми.— Я хочу війни! Я жду, коли вона прийде! І як ви її програєте! Програв її Гітлер, собака! Програєте й ви!
Останні слова Том Бедфорд промовив уже в дверях на руках у жандармів під крики протесту натовпу, під свист і гамір. В ньому прокинувся гнів і ненависть, інстинкт пролетарія. Гнів і ненависть освітили його приспаний, ображений розум. Високі думки піднялися в ньому, шукаючи собі виходу. Стискувалися кулаки. Та було пізно. Вже надіті наручники, і на голову впала важка гумова палиця.
Анна Бедфорд не чула, що говорилося далі. Як громив Хауорд фашистський американський суд і підлих журналістів, що оглупляли американський народ. Не чула вона, яка буря зчинилася в залі, і що передавала Мері Купер та інші радіобрехуни й дезінформатори в ефір.
Буря протесту на багатотисячному мітингу Асоціації прогресивних діячів американської культури. Тут зібралися найкращі учені, художники, письменники, артисти. Було багато передових робітників. На трибуні професор Мітчелл:
— Цей ганебний суд над Хауордом і вся діяльність комісії Гувера, створеної ніби на захист американізму, це знищення американізму, це перетворення Америки в моральну катівню! Шляхи до миру не обсаджуються товпищами поліції та військовими базами. Військовими базами обсаджена дорога до банкрутства,— це сказав Рузвельт у 37-му році. Створивши злидні серед технічних чудес, ми мчимося до катастрофи з такою швидкістю, якої ще ніхто не знав в Америці. Ми прирекли вже Європу на її стародавнє прокляття — утримування величезних армій гарматного м’яса. Куди ми гонимо її? Хто сказав, що Америка існує на своїй власній планеті? А не на планеті американців, росіян, китайців, індусів, греків?! (Грім оплесків).
На трибуні письменник Роберт Річардсон. До будинку з шумом і ревом під’їжджає поліція. На трибуні Річардсон:
— …Чому після одної з найбільших з усіх переможних війн ми поринули в таку глибоку психічну депресію? Чи не стали ми учасниками щонайбільшого безумства, яке будь-коли вражало людство? Чому в найвирішальніший для народів час наші солдати, письменники, учені, кінорежисери зробили буквально все для того, щоб світ пізнав нашу моральну мізерність і пустоту? Як це трапилось? І чи так це? Чи в такому ж духовному рам’ї ми входимо в історію середини XX століття? З поліцейськими знаменами над Америкою, що втратила свободу! Сьогодні ми піднеслися до вершин знання. Ми можемо нагрівати озера, моря, змінювати клімати суходолів, добувати синтетичні сполуки, в тому числі і їжу, в необмеженій кількості. В біологічних дослідженнях ми опанували вже ключі, дорожчі, ніж атомні, і ще страшніші!.. Яка тиша… Чому ніхто не аплодує? Чому страх виникає там, де люди науки століття мріяли знайти щастя людства? Ми можемо все, і ми ніщо! Тінь атомної бомби закрила світло. (Гамір, ремство). Все під замками Уолл-стріту! Наука украдена! Весь інтелект нації оточено кулеметами! (Гамір посилюється). І над сталевими сейфами, над кістяками хмарочосів ніщо не піднялося, жодна жива книга для нащадків!..
Стук. Поліція вже в приміщенні. її намагаються не пропустити. Гамір. Брутальні вигуки. Стук.
— Затримайте поліцію!
— Я сідаю у в’язницю… Та нехай знає Америка, що Лінкольн, Джеферсон і Рузвельт сіли б теж зі мною сьогодні! Не пройшли б гуверовської перевірки лояльності. Під суд пішли б президенти, під суд!..
В той саме момент, коли поліцейські хотіли було схопити Роберта Річардсона, він підніс руки вгору і з гордо піднесеною головою пішов через величезний зал до виходу, супроводжуваний полісменами й вигуками: “Геть комісію Томаса!”, “Хай живе свобода!”, “Хай живе мир!”, “Геть війну!”, “Миру! Миру! Миру!”
Поспішно викликана в державний департамент, Анна Бедфорд входила в кабінет Кеннона. З цього кабінету диктувалася політика “приборкання комунізму” і “неминучості розгрому Радянського Союзу в атомній науковій війні”. Анна все це знала, але ніколи не гадала, що її, маленьку співробітницю посольства, можуть викликати в цей фатальний кабінет.
— Перед вашим приходом я довго розглядав ваше фото,— тихо, якимсь задушевним оксамитовим голосом сказав Кеннон, тримаючи в руці і потім кладучи на стіл фото Анни.— У вашому обличчі є щось ідеальне. І містер Скотт мені теж про це писав.
— Я дуже вдячна, сер.
— У вас померла мати. Як жаль. Вона була чесна американка.
— Так, сер,— сказала Анна.
— Ви помічаєте, в мене трохи німецький акцент?
— Так, сер.
— Я дуже довго жив у Німеччині і Росії, хоч російську мову знаю погано. Але я дуже люблю Росію. Ви любите Росію? Еге ж? Ті берізки… Скільки лірики!.. О-о! Це дуже гарно!
Потім він підвівся. Анна теж.
— Сидіть, прошу вас.
Він почав ходити по кабінету.
— Скажіть мені, міс Бедфорд, що справило на вас в суді над Хауордом найбільше враження? Ви дуже переживали, як мені відомо.
— Так, сер, дуже,— сказала Анна. Мозок її шалено працював, і вся воля була напружена до найвищої міри. Що буде далі, ось через хвилину? В чому обвинуватить або чого зажадає цей чоловік? — Мене найдужче вразило ставлення народу до підсудного. Народ, мені здалося, сер…
— Співчуває йому! — сказав Кеннон, хвилюючись чи вдаючи схвильованість, дідько його знає.— Це жахливо. Тому я викликав вас і почуваю, що не помилився.
— Дякую.
— Американський народ наївний і довірливий, ось уже шість років його свідомість у полоні в росіян. І ці Хауорди, продажні душі, топлять нас. Все це дуже несподівано. Ви знаєте, який зчинився галас? Комісію Томаса доведеться, можливо, навіть закрити. Це трибуна СРСР. Тепер піде розкриття посольських таємниць, чорт знає, кому тільки ми довіряли!.. Міс Бедфорд!.. Ви завтра летите в Москву.
— Завтра?!
— Нам потрібна книга. Дуже спішно.
— Книга? Яка? — спитала Анна, вражена несподіванкою.
— Котру я вам доручаю написати. Докладно: як купували Хауорда російські комуністи, що це за тип. Друге: напишіть з душею, як то ви можете, про роботу посольства в Москві. Попутно опишіть російську природу, берізки й страждання народу, побільше страждань!
— Але, сер… Чи зможу я?..
— О! Ви дуже талановиті. Коли я читав тут: “О юність моя, що коять з тобою!” — в мене сльози виступили на очах.
— Сер, може, я… не знаю…
— Ні, ні! Саме ви, як дочка фермера, не чиновник, середня жінка, маленька! Яка знає російську мову, саме ви — дочка американського народу… Оце ми кинемо… П’ять мільйонів тиражу! Хай благословить вас бог…
— Сер, але пробачте…
— Гуд бай…
Аудієнція закінчена. Анна Бедфорд зрозуміла, що їй доведеться покинути Америку назавжди.
— Гуд бай…
— Страждань, міс Бедфорд, побільше страждань…
— Гуд бай. Книга буде, сер. Я вже майже всю її обдумала.
— Гуд бай… Так! Заголовок: Дамоклів меч над світом! От! Або просто: Росія тире війна!
Останні слова Кеннон кинув їй уже навздогін. Анна вийшла з кабінету.
— Ну? — спитала Глорія, секретарка Кеннона.
— Завтра лечу в Москву.
— В Москву? Анно, боронь боже. Заклинаю.— Глорія підійшла до подруги.— Одмовся негайно.
— Чому?
— Тільки, бога ради, Анно!
— Ну? Не лякай мене…
— Цього міста не буде.
— Як не буде?
— Я все тобі сьогодні розкажу.
Над океаном заходить сонце. Хмари, небо і весь океан, скільки оком сягнеш, на багато сотень кілометрів — все забарвлено криваво-червоним світлом. Літаки мчаться на фантастичних швидкостях, і здається, не океанські води, а кров людства хвилюється під ними на землі.
Приходить ніч і знову день. Складні думки хвилюють Анну. Та ось зникає десь унизу в пливучому тумані Атлантика і Скандінавія: літак над безмежною Радянською країною. Інша музика в кабіні, інші картини полів. Земля. Шумлять передсвяткові вулиці Москви. Анна проїжджає в авто мимо Кремля. її зустрічав на аеродромі сам Марроу. Він одержав шифровку від Кеннона і зрозумів, що Анна робить кар’єру. Але що з нею? Чим вона так заклопотана?
— У вас дуже стомлений вигляд. Ви втомилися?
— Так.
— Але чому ви такі сумні? Ви повинні бути щасливі,— усміхається Марроу.— Мати таке доручення — це велика честь. Ви пригадуєте, я вам пророкував…
Анна нічого не відповіла. Вона дивилася на столицю нового світу, на Кремль, на людей, на їхню мирну працю, згадувала подвиги й жертви, які вчинив радянський народ в ім’я перемоги справжньої нової демократії. Москва, ось вона, ось новий світ, якому готує загибель її уряд. Як правдиво думав професор Громов, коли сказав у її присутності одного разу, з усією російською одвертістю: “Нічого, крім нещастя, імперіалізм не несе людству, і Аннушка, як співробітниця посольства імперіалістичної держави, хоче вона того чи не хоче, об’єктивно теж ворог людства”. Звичайно, вона ворог людства, такий же, як і цей моральний покидьок Марроу, головний режисер шпигунської зграї гангстерів. Вона глянула на ницу фізіономію радника.
Так, цей палій війни, і вона поруч нього… їй захотілося кричати.
Настали гнітючі часи життя в посольстві. Людиноненависництво, замасковане усмішками й зовнішнім показом лагідності паліїв війни, доводило Анну до знемоги. Як жити? Прикидатися до самого початку страхітливого всесвітнього злочину? А далі?
І от одного разу вона мало було не розповіла все професору Громову. Спершу то була розповідь про Америку, про братів, про культуру, про пресу. Віра Громова з мамою і Ярослав з двома товаришами слухали її з неприхованим подивом. В міру того як вона розповідала про життя своєї країни, уявлювана картина майбутніх спустошень, які готує її батьківщина світові, виникла перед нею з такою силою, що вона мимоволі спинилася нараз і подивилася на присутніх очима, повними туги й власної провини.
— О! Аннушка! От як усе дуже добре!.. — сказав професор Громов, виходячи з лабораторії.— А я думаю, коли ж вона… Так… Ну от. З приїздом, дорога, і з. приходом. З цієї нагоди навіть поцілую.— 3 цими словами Сергій Васильович поцілував Анну, як рідну дочку. Помітивши, однак, переміну в ній, він звернувся до всіх: — Слухайте, що ж це з нею? Аннушко, що з вами там стряслося в Америці?
— Нічого.
— Від чого ж у вас такий змучений вигляд? Неначе вас хтось напутив підкласти під наш будинок атомну бомбу, і ви мучитесь.
— Мені страшно,— сказала Анна, зблідши.
— Оце даремно. Я просто вам це забороняю,— сказав Громов, зрозумівши, що з нею робиться.— Я розумію страх ваших імперіалістів. Кінчається їхня епоха. Все розвалюється. Світ тікає з-під ніг. А вам чого боятися? Ви ж у них тільки гроші заробляєте, не більше, правда ж? Ну, признавайтеся?! Вам радіти треба.
— Сергію Васильовичу, ви не знаєте, що станеться в найближчі роки?
— Ну, не знаю, звичайно, але я можу догадуватися,— одпаде од Трумена Китай, можливо, й ще дещо. Криза схопить вас за горло. Розкриється ваш обман. Зростає ненависть пограбованих народів до вас…
— Перетвориться на купу мертвого каміння Москва!..— вихопилося в Анни.
— Оце ви даремно, — усміхнувся Громов, широко розкривши очі.— Зовсім даремно. От бачите, що вони там їй пообіцяли! — звернувся він нараз до своєї сім’ї.— Вона прийшла нас оплакувати.
— Сергію Васильовичу, мир набагато страшніший, ніж вам здається.
— Знову ж таки, кому страшніший. Нам, людям миру, він не страшний. Ми хороші друзі друзів і пречудові вороги ворогів. Це ми вже довели. Сили наші більші за сили війни. Вони ростуть. Які сили підіймаються в світі, Аннушко… Хм… Москва. Звичайно, страшний мир усьому імперіалізмові.
— Точиться війна нечувана…
— Дуже шкода. Ну, що ж, будь ласка,— сказав Громов.— Тільки майте на увазі, Аннушко,— око за око, зуб за зуб, атом за атом… Багато бачили ми сліз, страждань, розору. Спізнає їх і ваш народ. Посіє вітер на світі, пожне бурю.
Шумить, гуде посольство великої держави в Москві. Костюмований бал. Багато вин, горілок та віскі на довгих столах. Накурено, душно. Ледве видно на стінах гобелени. Куранти пробили дванадцять. Країни нової демократії пішли вже. Осталась Західна Європа, Африка й Південна Азія. Маски знято. Говорити можна вільно. Посли пішли в апартаменти. Біля столів багато п’ють і їдять навстоячки і не зовсім охайно. Деякі п’ють так, наче місяць перед цим їх мучила непогамована спрага. Блукають спітнілі, посоловілі одинаки, стоять дипломатичні пари, топчуться з’юрмлені групи, обсипані попелом сигарет, без масок чи з масками на лобі. Всі швидко починають хмеліти, п’яніти, і звільнена від стримуючих умовностей ницість розлилася по всіх залах, по всіх затишних куточках. Розповзаються новини. Вибазікується все, що приховують посли. Вигадується брехня.
— Цього бути не може.
— Присягаюся честю! По дорозі з Владивостока сам бачив. Це все ось-ось-ось!..
— Слухайте. Про це говорили під час війни, і то вже було безглуздо.
— Ну, я запевняю вас. В вагоні всі про це говорили, звичайно, пошепки… Поки що це тримається в страшенній таємниці… Коли я доповів послові…
— Ви певні у неминучості війни?
— Абсолютно. Вона неминуча й обов’язкова! Це вже буде цілковито наша війна. (Набік). О-о! Містер Марроу! Браво! У вас фігура чемпіона!
Підходить Марроу, добре підпилий. Фамільярний, ниций.
— Ким ми будемо воювати? Потрібні солдати,— де вони?
— Ну-ну!
— Ні, ви скажіть. Кого ми пошлемо на смерть? Хто піде за нас у бій?
— Чому?
— За що? За які ідеї? Ні, нехай він скаже, за які ідеї?
— За знищення комунізму. Це, на вашу думку, не ідея?
— Ні. Це мінус-ідея.
— Ідіть ви!
— Ах!.. Ну! Так-так-так. Бен! Скажіть, ви вірите, що можна перемагати за гроші?
— Но? Чому? А німці, іспанці, турки, англійці…
— Англійці? Ви певні?
— Абсолютно. Мусять же вони якось рятувати свою шкуру… Джім! Ей, британський лев! Поясніть йому, що ви змушені будете воювати.
— Ідіть під три чорти, хам.
— Ха-ха-ха! Га-га-га! Але це не ми з вами видумали, Джім. Так виходить. Це історична неминучість, нема чого єрепенитись.
П’ють. П’ють спраглі.
— Но, но, но… Я за німців. Це найдешевше. Витратимо невелику частину тих грошей, які ми платимо нашим солдатам…
— Величезні людські резерви. Набрати 25 дивізій…
— Абсолютно… Мало того, ми можемо це зробити, обумовивши, що вони, як найманці, не дістануть ніяких пенсій для ветеранів.
П’ють.
— Ей, ви можете реалізувати мої російські гроші?
— Скільки?
— Чемодан. Купив у Франкфурті. Шістдесят кіло.
— Можете їх викинути… прозіт… Ви чули, Сибір відходить від комунізму…
— Ви ідіот. В Сибіру робиться атомна бомба.
— Но. Тут ніякого знецінення не станеться. Ми можемо влаштувати так, щоб вони робили цю оплату в марках, а Сполучені Штати вносили б долари в німецьку державну скарбницю. Н-ну! Все продумане, ха-ха-ха…
— Хелло! “Британський союзник”! Ну, годі дутися!
— Дайте мені спокій. Ви п’яні.
— Однаково вам доведеться стати 49-м штатом. Згадаєте Черчілля. Ясно?
— Пробачте, я не хочу з вами розмовляти.
— Чому?
— Тому що ви американський хам.
— Мені наплювать. Хам чи не хам. Однаково ви вже зіграли в ящик. Анно, ці англійці ніяк не хочуть зрозуміти, що вони вже зіграли в ящик.
— Я ще раз кажу, ви — хам… Вам не вдасться перетворити Великобританію в авіаносець, а англійців у гарматне м’ясо. Не.смійте так розмовляти зі мною.
— Чому?
— Я протестую.
— Хе! Він протестує! Ха-ха-ха! Він протестує…
— Атомна бомба — ура!
