— Зрозумів. Відповідаю одверто всім одразу. Всі ви, весь стародавній континент, байдужі і фізично втомлені. Потім, ви бідні! У вас уже нічого немає! Ви злиденні банкроти, гультяї, п’яниці й старі розпутники… Хм! Європа! Сміх!
— Постривайте, постривайте… А японці?! Вісімдесят п’ять мільйонів японців! То ідеальні солдати!
— Дозвольте, чим вони ідеальні?
— Вони… абсолютні невігласи.
— Ну, невігласи не тільки вони.
— Ви що хочете сказати?
— Я хочу сказати, що невігластво у підсумку ніколи…
— Ні, дозвольте. Я хочу знати…
— Момент. Я хочу сказати, в нас немає філософії. Це наше найвразливіше… а… а…
— Тобто?
— Філософія наша відстала на півтораста років. Тому не-не-не-е-ее… ніякі солдати… не… не це… ви зрозуміли мене? Е-е!.. Е-е!.. Е-е!..
— Ідіть к чорту…
В спальні радника хтось когось б’є по фізіономії.
Анна і редактор “Британського союзника”.
— Міс Бедфорд, подивіться, на кого ми стали схожі. Прислухайтесь до цього убозтва думок…
— Мені дуже сумно. Підходить Марроу:
— О! Міс Бедфорд! З Вашінгтона є телеграма.
— Містер Кеннон?
— Так. Як книга? Готова?
— Ні. Але я її вже абсолютно всю обдумала.
— Як? Ви ще тільки думаєте? Отже, книги немає?
— Я кажу, думки всі зібрані. Я зараз сама вже як книга. А написати — це один тиждень.
— Ну-у…— Марроу наблизився до Анни з двозначною усмішкою.—Я розумію вас. Важко писати, дуже, правда? Важко висловитися. Особливо коли хочеться чогось іншого. Еге?.. Весна… лірики хочеться… Еге?.. Ну, не хвилюйтеся. Завтра ваш старий радник усе владнає. І ви будете йому вдячні, так?
— Тегеран, Ялта, Потсдам — все це суцільні помилки. Росіяни були абсолютно праві: час працює на них. На випадок чого, не дай бог, вони захоплять Європу.
— Ви думаєте?
— За один місяць.
— Ну?..
— От побачите. Мені іноді заходить у голову страшна думка: всі ці авіабази кругом… А що, коли ми їх будуємо для них!..
— Ну, знаєте, з такими думками треба зразу йти у відставку. Ми стукнемо їх атомками без попередження.
— Ви певні, що конгрес на це піде. А якщо ні?
— Чорт з ним. Ми примусимо його підкоритися “вищому інтелекту”…
Гасне світло.
Засвітіть! Що трапилось?! Спальня. Марроу й дружина.
— Мені гидко на тебе дивитися. (Вмикає світло). З яким презирством на тебе дивилися.
— Хто?
— Всі. Ти жалюгідний!
— Облиш… Не отруюй мене своїм поганющим психологізмом.
— Радник посольства, а поводишся, як клоун.
— Дай мені спокій!
— Навіщо ти це робиш? Тебе ніхто не поважає.
— Не потребую. Досить того, що мені догоджають. І слухають! Мене! Я роблю погоду! А не посол і ці вискочки Кеннони, Гревси.
— Вони теж зневажають тебе. Все одно ти ніколи не будеш в їхньому товаристві.
— Чорт з ними. Звичайно, на мені їдуть усі ці кар’єристи… Але автор “залізної завіси” між посольством і Росією я! І вони це знають. Вони пігмеї всі переді .мною! Всі!
— Годі блазня корчити. Вилетиш ти звідси, як пробка, згадаєш…
— Не вилечу… Я обскакаю їх усіх до одного, цих розхлябаних філософів і багатих молодчиків!
Телефонний дзвінок. Дружина:
— Чш-ш!.. Посол кличе… У, блазень… Марроу зникає.
Анна Бедфорд у своїй кімнаті коло телефону. Тихо:
— Ярослав? Це я. Анна… Я готова… Так… Зараз… Дуже важливо, дуже… Виходжу. Так. Ярослав…
Поклала трубку. Прислухалась. Потім сіла коло столу, взяла портрет матері. Заплакала. Потім пройшлася по кімнаті. Хотілося рухатися, вирватись. Потім знову сіла й глибоко задумалась, заплющивши очі. Чути невиразний шум, стук і крики. Та ось стук посилюється, стає тривожнішим. Анна розплющує очі — суд!
Вона бачить гнівні обличчя присяжних засідателів, свідків. Рідні брати й сестри. Журналісти, кінооператори, юрба. І над усім цим на трибуні Парнелл Томас. Він приголомшує аудиторію. Він знемагає, він увесь у поту, йому тісний комір, так понадувалися жили, він ладен знепритомніти.
Але хай він умре, не сходячи з трибуни, він врятує Америку. Він уже майже врятував Америку!
— …Немає для неї міри!.. Гамір.
Знехтувати наші часи… Патетична пауза.
Наш американський спосіб життя!.. Посягти на священні принципи нашої демократії! Відмовитися від підданства Америки!
Гамір, свист.
Від священних могил батька й матері!!!
— Вона не знайшла могил батька й матері! — почувся голос із публіки.
— Стук.
— Замовчіть! Заберіть його геть!
— Роззброювати Америку презирством до атомної бомби, посланої нам самим провидінням! Одвертати свідомість народу од війни й заводити в безодню кризи й розору… Чоловіки й жінки! Рятуйте Америку! Рятуйте Америку! (Гамір. П’є воду. Знемога. Гамір).
— Підсудна, признайтесь перед усім освіченим людством: чи визнаєте ви, що ви вчинили?!
— Так!
— Чуєте? Вона сказала — так! Вона сказала — так!
Вона хоче прикинутися божевільною й уникнути статті закону!
— Вона хоче миру.
Аудиторія в страшенному збудженні:
— Вона вчинила так, усвідомивши свій обов’язок, в ім’я людства! Вона не хоче війни!
— Хто дав їй право не хотіти війни?! — гримить Томас.— Вона співробітниця посольства в СРСР! Як вона посміла не хотіти війни?!
— Та коли мільйони американців не хочуть…
— Хто вам сказав?! Служники, заберіть його! (Забирають).— Вона закликає мільйони юнаків і дівчат Америки до розвалу держави!
— До миру! — кричить Анна. — До миру й щастя всіх народів!
— Це не наш лексикон.— Стук молотка, стук молотка, стук молотка.— Це московський зворот мови! Чи визнає підсудна,, що це московський зворот мови?
— Так!
— Все!!!
Цілковита перемога Томаса. Торжество й знемога. Грім оплесків, свист. Надають слово її нещасним братам. Тоді підійшли до неї брати й сестри.
— Анно,— сказали вони в один голос.— Ти одірвалася од Америки й не знаєш життя. Ти впізнаєш нас?
— Так.
— Ти впізнаєш мене, Анно? Це я кажу, твій старший брат Том.
— Так, — журно усміхнулася Анна.
— А я Марк, Анно.
— Так, Марк.
— Анно,— сказав Том, ледве стримуючи сльози,— можливо, середній американець, чорти б його вхопили, повинен бажати війни? Можливо, треба якось осідлати це людство, бо інакше ми луснемо, як булька на воді? Ти даремно не слухаєш радіо. Там про це щоденно трублять перші люди Америки.
— Перші гангстери, Том,— сказала Анна.— То перші гангстери Америки.
— Ти так думаєш? (До обвинувача Томаса). Ей! Тут щось не зовсім гаразд, сер. (До Анни). Я з тобою не сперечатимуся, Анно. Ти завжди була розумніша за нас. (До судді). Я все сказав, сер.
— Скажи, що вона зрадниця!
— Но, но, сер! Що таке зрада, і хто кого зрадив, про це ми ще повинні подумати.
— Так! Я зрадниця! — сказала Анна Бедфорд, підводячись. Ось вона вийшла на трибуну суду. — Юнаки й дівчата світу!
Юнаки й дівчата двох світів постали перед її духовним зором. Одні усміхалися й кричали їй славу, інші слухали її з подивом, треті були мертві. Одні лежали на полях битв, як барельєфи епохи. Другі стояли в граніті й бронзі на майданах столиць, треті садовили зелену алею в комунізм. Вона побачила свій світ.
— Увага! Вона призналася!.. Мікрофони! Журналісти, фотографи, кінорепортери — всі раптом
кинулись до неї, щоб зафіксувати кожен поворот, кожен подих.
— Продовжуйте! Підсудна може говорити далі.
— Зраджую невігластво й брехню. Зраджую тупу національну пихатість! (Гамір). Зраджую шпигунів і гангстерів! (Гамір посилюється). Зраджую Америку потвор, паліїв війни! (Гамір, вигуки). Творців пустель! Наклепників землі! Батьківщини! Якщо несеш ти світові катастрофу, звільни мене! Якщо злочинці заносять твоїми руками дамоклів меч над людством і меч опускається все нижче й нижче, ладний знову залити кров’ю мільйони людей… я одкидаю тебе! Я стаю на боці миру біля самої лінії! З половиною людства, що готове прийняти твій страшний виклик. Хай розсудить нас всесвітній трибунал!
Телефонний дзвінок, що видався Анні незвично сильним, примусив її опам’ятатись. Вона здригнулась і навіть скрикнула злегенька.
— Хелло!.. До посла? Так пізно! Так. Скажіть, іду. Поклавши трубку, вона задумалася. Потім знову вийшла на середину кімнати й почала озиратися. Потім вона взяла із столу портрет матері. Це єдине, що вона взяла з собою. І, немов і далі стоячи на трибуні суду, з поглядом, спрямованим далеко вперед, не помічаючи, здавалося, ні стін, ні дверей, вона покинула приміщення посольства й вийшла на вулицю.
Послові погано. Крім того; він ненавидить радника. Одягтися на костюмований вечір в трико боксера — яка мізерність! Потім, ця історія з Хауордом… Все. це він заварив, цей Марроу. Не радник — шулер якийсь… Тепер ця історія з книгою й телеграмою Кеннона!
— Слухайте, я ж вам доручив усю цю справуї — Скотт підійшов до Марроу і, не одриваючи від нього важкого ненависного погляду, кинув на стіл шифровку.
— Так, сер.
— Що — так? Книги ж немає?!
— Справа не тільки в книзі. Книга є.
— Як? Виходить, вона написала її?
— Написав Блейк. Я йому на всякий випадок замовив. Ось.— Марроу кладе на стіл рукопис.— Звичайно, у Блейка не вистачає поезії й лірики, але тепер уже не до цього. Ось нехай вона тут, у вашій присутності, її підпише, і…
— Марроу, це дуже… Я вдячний вам.— Скоттові трохи одлягло од серця.— Ви молодець. Я вам цього ніколи не забуду. (Бере рукопис). Могло бути дуже неприємно…
— Я це передбачив… Але!.. Не будемо згадувати. Між іншим, у неї сьогодні вихопилась одна фраза…
— Ну?
— Я, каже, змінила план. Я сама тепер книга…
— Справді? — Скотт подивився на Марроу. Знаючи радника, як брехуна без сорому й честі і сам бувши брехуном, він не повірив йому. Однак… а що, коли правда? Скотт відклав рукопис.— Що ви кажете?.. Уявіть собі… слухайте, а що, коли ця Бедфорд взагалі?.. Вона ж дочка фермера… Ну, гаразд… (У телефон). Просіть міс Бедфорд…
Входить секретар.
— Міс Бедфорд немає, сер.
— Як нема? А де вона?
— Її немає в приміщенні посольства. Вона вийшла. Що творилося в посольстві до самого ранку, можна собі уявити. Обшукали увесь будинок. Нишпорили по місту. Дзвонили в інші посольства. Подзвонили бразільському раднику. Бразільський радник заснув з перепою. Прокинувшись, він, крім телефонного дзвінка, почув гул танків, що проходили на парад в напрямі Красної площі. Подумавши, що росіяни вже попереджують задум, про що говорили й чого побоювались на балу, він кинувся диктувати телеграму в Ріо-Жанейро про початок просування радянських механізованих сил на Захід.
Голландський секретар з тієї ж причини кинувся в ванну кімнату й, уявивши, що йому не минути лиха, заходився рубати водогінну трубу, в якій повинен ось-ось статися згубний вибух.
— Вона пішла писати свою книгу. Вона вам правду сказала… Як? Покажіть! Отут? Так? — Скотт в лютості кидався по кабінету.— Можете пакувати чемодани. Все! Нам тут більше немає чого робити!
Ні один дипломат з посольства Скотта не був присутній на параді. Всі писарі “правди про Росію”, дезінформатори, все, що пило, базікало й смакувало майбутні вбивства всю ніч на балу в посольстві головного “боса”,— все стояло, одягнуте у форму, коло трибун, усміхалося, хмурилося, задирало голови до неба, де, стрясаючи майдан гуркотом, пролітали нові радянські літаки.
Прекрасна Москва Першого травня!
Багато на світі є міст, багатих на пишні палаци, старовину, найміцніші сейфи, храми. Є неосяжні міста — столиці. Є міста, що вражають шаленою висотою будинків і людською метушнею. Є благородні міста — старики, є колишні владики, є гамірливі міста-вертопрахи, законодавці мод. Є заокеанські добрячі міста-злочинці. Десь на острові на старих морських шляхах є понурі міста-пірати й грабіжники, повні коштовностей. Є міста поетів і закоханих. Міста давно-давно вимерлих художників і великих зодчих, що викликають шанобливі захоплення туристів. Є гарні міста давно минулої слави.
Та немає на світі міста, кращого за Москву. Немає міста дорожчого і немає міста потрібнішого для людства. Це місто-надія. Не висотою хмарочосів і радіощогл підноситься воно над столицями старого світу. Воно само — висота. В ньому створені найвищі діла сучасності. В ньому сказані найдорожчі слова народам на тисячі років наперед. Воно все звернене в майбутнє.
На Красній площі гримить музика. Вже понад сто народів пройшло перед великим Мавзолеєм з квітами, дітьми й знаменами.
Проходять гості з країн нової демократії Заходу й Сходу із своїми прапорами. Яка розмаїтість облич і одягу і яка єдність почуттів! На прапорах: “Миру! Не просимо — вимагаємо!”, “Геть паліїв війни!”, “Очистимо землю од насильників!”, “Хай живе дружба народів!” Хай живе Мир!
У величезному людському потокові, в сім’ї Громових, з Сергієм Васильовичем, Вірою, її чоловіком і Ярославом іде Анна, приголомшена й піднесена одночасно. Відчуття волі, життєствердження, приналежності до передового людства й надія — всі почуття, які ніколи вже ш зітруться з її пам’яті, все на її обличчі і в очах, звернених до трибуни Миру.
