Арманд Хауорд до Анни Бедфорд:
— Хелло! Міс Бедфорд!
— Містер Хауорд! Як поживаєте?
— Ну! Абсолютно добре. Як летіли?
— Чудово! Почула про мир за хмарами!
— О-о!
— Боже мій, я не бачила вас три роки. Нудьгували за Америкою?
— Ні. В цьому великому світі було не до нудьги.— Хауорд одводить Анну до столика.— Тут творилися гігантські справи.
— Як я заздрю!.. А ви такий же самий.
— Я дуже радий. Ви вже представлялися послові?
— Ні. Дві години тому прилетіли.
— A-a! Та-ак! Хе-хе… А Марроу?
— Хто це?
— Радник.
— Ні.
— Будьте обережні з Марроу. Не розпитуйте мене тим часом ні про що, потім узнаєте все самі. З усіх людей, яких я будь-коли бачив, це найбільший…
— Що ви кажете?
— Так. До речі, якщо вам щось сподобалось у росіян, мовчіть. Перша заповідь: зневажайте. У всякому разі, ставтеся критично… Ось він іде, гадина. Пробачте, я мушу його зустріти.
— Хелло, Хауорд! — усміхається Марроу.
— Хелло, містер Марроу! — усміхається Хауорд.
— Який чудовий день!
— Прекрасний день. Читали промову президента?
— О, надзвичайний розум! Кажуть, його дочка співає!
— Геніально!
— Чи танцює, не пригадую?
— Можливо, те й друге. Божественний танець!
— Тільки преса щось не дуже…
— Та що ви кажете? От продажні душі!
— Журналісти?
— Еге ж.
— О, такі
Усмішки, вигуки, взаємне поплескування по плечі і стільки одвертої прихильності й доброзичливості. Напрочуд приємний і який же, хай йому дідько, славний хлопець, цей Марроу! А який приємний і чепурненький проділ посеред голови, і ріст хоч і маленький, зате яка приємна округлість у всьому. Ото тільки пальці куці, наче цурпалочки, і товсті… Огидні якісь пальці гангстера, тьху!
Через півгодини Анна Бедфорд була представлена Марроу в його кабінеті. Містер Хауорд пішов. Марроу зустрічає нову співробітницю, як добрий і турботливий начальник. Нехай вона відчує, що вона може трошки подобатись йому, щось у цьому роді.
— Міс Бедфорд! Як летіли? Чудово?! О, немає нічого в світі вищого за нашу авіацію! Наша авіація плюс наша розвідка — це… світ у кишені! Но?.. Це ваш старий знайомий?
— Так, сер. Трохи. Давно ще… Зараз я бачила його один тільки раз.
— Раджу вам бути дуже обережною з цим чоловіком.
Анна. Справді? А він так мило про вас говорив.
Марроу. Це не має значення. А що він говорив?
Анна. Він говорив, що ви людина виняткова.
Марроу. В якому розумінні?
Анна. Що у вас… ну… дуже добре серце.
Марроу. Так. Маю цю ваду. Звичайно, він каже, що я найбільший…
Анна. Що ви? Ні, ні, сер, він нічого більше не сказав.
Марроу. Так, можливо. Так от, міс Бедфорд, не вірте цьому чоловікові і на півцента.
Анна. Дякую вам. Мені, між іншим, теж здалося…
Марроу. От бачите… Я не кажу, звичайно, що він негідник чи йолоп. Він маніяк, а маніяків треба взагалі остерігатися.
Анна. Дякую вам, сер.
Марроу. Він, наприклад, ненавидить росіян. Чудовий народі Правда?
Анна не знала, що сказати. В його голосі вона відчувала неприховані відтінки провокації.
Марроу. Перший клас!.. Так він їх ненавидить всіх до одного. І всіх підозріває. Ось він зараз виклав мені докладно всю вашу поведінку в натовпі, аж до найменших дрібниць,— всі ваші запитання, вигуки.
Анна. Ах! Але ж він не був зі мною.
Марроу. Ну… А проте я не бачу в цьому нічого осудливого. Це мир, свято! Нарешті, існує такт! Але навіщо ж одразу брати під сумнів увесь ваш комплекс мислення, — не розумію.
Анна. Дякую вам. Звичайно: це винятковий день.
— О-о, ви попали просто з корабля на бал. Як вам сподобався російський натовп?
— Дуже! Коли вони помітили, що ми американці… прапорець на машині… вони кинулися нас обнімати.
— О-о!
— Пили там же на вулиці за Америку, за дружбу народів.
— За Сталіна?
— Такі За Сталіна, за Рузвельта. Я кажу: Рузвельт умер. “Ні, він для нас живий!” Але от за Трумена чомусь…
— Так, так. Прекрасні люди. Зовсім не те, що ви гадали, правда?
Входить дружина Марроу. Ще дві жінки. Знайомляться. Дружина Марроу старша за чоловіка. її спалює якийсь внутрішній вогонь, вона встигає злісно шепнути чоловікові щось на зразок “негідник”, після чого Марроу непомітно виходить. Анну Бедфорд просять зайти в кабінет Джона Гревса, одного з найбільших “спеціалістів у радянсько-американських справах”. Це тонкий провокатор, що виріс і виховався в Шанхаї, в колах американсько-китайського шпигунства, головний фабрикант “правди про Росію, зібраної кореспондентами на місці”.
Три кореспонденти, три спеціалісти по опублікуванню чуток і вигадок, що розбещують читачів американських газет, розмовляли з Джоном Гревсом, гучно сміючись, коли Анна появилася в дверях кабінету. Приводом для сміху була статуетка Будди, куплена одним з кореспондентів в антикварному магазині.
— П’ятсот карбованців? За таку погань!? Де ти підчепив?
— В Столєшниковому провулку.
— Я б не дав за неї й десяти центів. Блейк, ти вайло!
— Почекайте. Це справжній китайський Будда, кажуть, 18-го століття!
— Дурниці. Цей Будда зроблений у Відні. (Сміх).
— Однеси зараз же назад, дурню. Або викинь негайно!
— Чому?
— Ти не знаєш? Будда приносить нещастя. Жодна розумна людина не купує Будди.
— Ей, дивіться! Цей Будда схожий на Чан Кайші. (Сміх).
— Ей, Сем, покажи годинника! Він ще купив годинника. Показуй!
— Який дурень купує в Росії годинники?
— Це старовинний. Епоха! Кажуть, це до біса рідкісний годинник.
— Зараз треба взагалі якнайбільше купувати й відправляти. Далі біс його знає, що буде з грішми й транспортом.
— Вам пощастило першого ж дня, міс Бедфорд,— сказав Гревс, рекомендуючи Анну кореспондентам.
— Так, я дуже щаслива. Я прилетіла в день всесвітньої радості.
— Н-ну, звичайно… І потім у цій урочистій обстановці ви познайомилися з однією дуже цікавою сім’єю.
— Так? Дуже з багатьма. Ви маєте на увазі?..
— Професора Громова. (Показує фото чоловіка, який називав її Аннушкою).
— Так, так!
— Він дуже милий!
— Дуже. Така широка вдача!
— Це ваша велика вдача, його величність випадок, міс Бедфорд!
— Ви маєте від нього запрошення?
— Так. Але вони просили сьогодні.
— І підіть обов’язково. Це дуже важливо. Ось вам адреса, номер телефону…
— Звідки ви довідались?
— Дорога моя. Ви в посольстві,— усміхнувся Гревс.— А посольство — це погана кухня, де у всякий час дня й ночі повинно бути все підсмажене. Я кухар. Зрозуміли?..
— І що я там мушу робити?
— Нічого не робити. Підтримувати культурні зв’язки. Тримати вуха й очі широко розкриті. Усміхатися. Усміхніться. Ну!.. Ви маєте прекрасний шанс висунутися зразу ж…
Кабінет Марроу.
Марроу підводить до вікна Френсіса Дарлінгтона, що прибув на роботу разом з Анною Бедфорд.
— Не вірте тут жодній людині, моя вам порада,— сказав Марроу, киваючи в бік Красної площі.— Це страшні люди…
— Сер…
— Викресліть цей день із життя.
Це випадок, який не повинен повторитися.— І не впізнати добродушного американського товстунчйка з куцими пальцями й веселою усмішкою. З непримиренною ворожістю дивився Марроу на Красну площу з вікна посольства. Навіть шия почервоніла від ненависті. Він тренував новачка:— Вони раді! Так, звичайно, ура. Рятівники людства! Пів-Європи в червоних прапорах… Бійтеся росіян!.. Як вас звуть?
— Френсіс, сер.
— Бійтесь, Френсіс! Ви дуже довірливі, я бачу.
— Дякую вам, сер.
— Ви нікому не називали свого імені, місця народження?
— Ні, сер.
— Боже борони! Вони втягнуть у шпигунство вашого батька, мйтір… Ви прилетіли з Анною Бедфорд?
— Так, сер.
— Теж не довіряйте. Надто емоційна, вразлива, романтична.
— Так, сер. Але вона…
— Вона може тут підпасти під будь-які випадковості. Ви мене зрозуміли? Повторюю, немає в світі іншої такої країни, немає! Все перед нею блідне!.. Війна закінчилась, війна закінчилась!.. Закінчилась стрільба, а не війна!
Вечір. Радіє Москва.
Коли Анна Бедфорд прийшла до професора Громова, всі зраділи їй, як і в час першої зустрічі. Гостей було не дуже багато, але тому, що вулиці й майдани були, як і раніше, переповнені людьми, а повітря дзвеніло й співало, і музика линула назустріч музиці, Анні здалося, що вона потрапила в багатолюдне товариство. Були офіцери, були її ровесниці дівчата в військовій формі, діти й два генерали, старі друзі Громова.
— А ми за вас пили вже,— з привітною усмішкою зустрів Анну Громов.— Гадали, ну, не прийде! Та однаково випили. Так-так, люба Аннушко, добре випили за вас і за всю молодь Америки.
— Дякую. Дуже зворушена. Перед тим, як я вилетіла сюди, мені казала мама,— постарайся їх зрозуміти й полюбити, бо тільки хороші люди…
— Ну, от! От ми за вашу матінку й вип’ємо.
— За всіх матерів!
— Ні. За наших матерів. Велике слово! Мати. Мати Батьківщина, мати годувальниця, мати сира земля, правда-матінка. За матір усіх матерів — за дружбу народів, за могутню силу, яку вона дала своїм дітям. За червоний прапор дружби народів, піднятий над Кремлем. Дивіться, дорога! — професор вивів Анну на балкон. Перед ними, скільки око могло сягнути, блискотіли численні вогні Москви.— Онде, над Мавзолеєм Леніна, бачите! Горить наша зоря! І це зрозуміли вже народи, пройшовши велику дорогу боротьби. Москва, Москва! (Цей епізод буде розширено. Тут Анна зустрінеться з Ярославом. Промова про дружбу молоді СРСР і Америки і г. д.).
Френсіс Дарлінгтон дивиться в вікно своєї кімнати. Перед ним усе в огнях ілюмінації місто. Гуркочуть урочисто грізні залпи салюту. Френсіс у великій тривозі. Які страшні речі про росіян розповів йому цей славний хлопець Марроу! А тут ще гарматні залпи, яких він у житті так близько не чув. Дарлінгтон одійшов од вікна і, сівши коло столу, заходився викладати з чемодана на стіл привезені речі, що мали зовсім не дипломатичне призначення: десятків зо два годинників, сигарети, бритви та всякий дріб’язок. Раптом телефонний дзвінок… Хто може йому дзвонити?
— Алло! — боязко промовив Дарлінгтон, знявши трубку.
— Алло! — почувся жіночий голос.— Містер Дарлінгтон?
— Иес! — відповів здивований Дарлінгтон.
— З вами говорить одна незнайома росіянка… Ви, звичайно, мене не знаєте, але я… Що? Так, так. Коли побачила вас…
Дарлінгтон приголомшений. Ця незнайома жінка знає про нього геть усе, наче вона читала його анкету. Але найстрашніше те, що вона його вважає вже за “свого”. Ні, ні!.. Так, так! Вона передає трубку якомусь чоловікові, котрий теж висловлює свою зловісну радість від того, що він прибув. Жах! Коли ж чоловік сказав: “Ви нам дуже багато допоможете в одній винятково важливій, хоч і небезпечній, секретній справі, про яку я розповім вам при зустрічі, коли й назву своє ім’я”,— Дарлінгтон кинув трубку, йому схотілося втекти з своєї кімнати, але він не міг знайти дверей, і знову підходить до вікна, спотикаючись. Що робити? Може, у вікно теж небезпечно так часто дивитися? Знову дзвінок!.. Ой… Задкуючи уздовж стіни, щоб бути далі від телефону, бідолаха Дарлінгтон знаходить нарешті двері й вискакує з кімнати… Куди? До Анни. Підходить до дверей. А ось і Анна. Так? Чи це шифрувальниця Сесілія Вонг?
— Анна?!
— Анни немає. Що з вами? — Сесілія Вонг здригається від несподіванки.
— Га? Що? Ви що-небудь помічаєте?
— Так. У вас страшний вигляд.
— Що ж мені робити? Порадьте мені, бога ради…
— Не розумію…
— Підходжу до вікна. Дивлюся крадькома, обережно. Раптом дзвінок! (З’являється Анна). Анна!
— О, Сесілія! І Френсіс? Ви тут? Чому ви не на вулиці? Там три мільйони людей! Прошу.
Входять в кімнату Анни Бедфорд і Сесілії. Дарлінгтон од хвилювання не знаходить собі місця:
— Раптом дзвінок… Пліз… Хелло!.. Голос незнайомий. Спершу жіночий, потім чоловічий…
— Так?
— Хто це? — спитала Анна.
— Якісь люди, з якими ми зустрічалися сьогодні. Вони, як виявляється, вже чекали нашого приїзду! Отже, їхня шпигунська мережа…
— Дурниці, дурниці, дурниці,— засміялася Анна.
— Анно, не смійтеся. Ви дуже романтичні. Мені здається, ми вже майже завербовані,— сказав Дарлінгтон.— Ви смієтеся?
— Так, сміюся, ви говорите дурниці,— сказала Анна і підійшла до Сесілії.— Сесіліє, я була в справжньому комуністичному домі.
— Сама?!
— Так!
— Ти збожеволіла!
— Люба. Я вірю завжди першим враженням…—Анна підійшла до вікна й подивилася на вогні. Все, що пережила вона у Громових, знову повернулося до неї. їй було радісно.— Сесіліє! Мені здається, що багато чого, що нам говорили в Вашінгтоні на лекціях про росіян…
— Анно!..— Сесілія кидається до Анни й затуляє рукою їй рота.
— Анно!.. Френсіс, вийдіть…
— Але що я повинен робити? Як на вашу думку?
— Ідіть до радника. Він знає все. Ідіть, ідіть… Нуі Дарлінгтон виходить. Сесілія замикає двері і скоріше до Анни. Тихіше!
— Що нам говорили про росіян?.. Що дуже багато чого?..
— Сумнівно. В мене багато сумнівів.
— Чш-ш! Благаю тебе, говори пошепки.
— Чому?
— Тут скрізь мікрофони.— Сесілія озирається.— Ти нічого не розумієш. Мене теж переслідують по телефону росіяни, тому я нікуди не ходжу. Ти розумієш, як важливо їм залучити мене. Я шифрувальниця.
Кабінет радника. Дарлінгтон уже тут.
— Містер Марроу, ваша правда… Зі мною вже сталося нещастя.
— От бачите…
— Входжу в кімнату… Раптом!
Кімната Анни й Сесілії. Подруги розмовляють пошепки.
