Кабінет радника. Марроу стурбований.
— Ніяких знайомств. Ніяких зустрічей. Все через мене. Інакше ви загинули, будемо одверті. Я дуже боюся за міс Бедфорд.
Кімната Анни й Сесілії.
Подруги сидять на дивані, притулившись одна до одної. Сесілія Вонг шепоче Анні на вухо:
— Вони нічого не бояться в світі. Це страшні наші вороги.
— Так, але звідки ти знаєш? Ти ж з ними не буваєш.
— Я бачу в вікно. І всі говорять. Вони жахливі. Вони їдять морозиво зимою на вулиці, зовсім не бояться смерті. І нічого на світі. Сьогодні я шифрувала для департаменту страшні речі. Вони можуть уже захопити всю Європу. Це їхня мрія. Тому все, що сталося з Гітлером, то жахлива помилка, яку треба тепер виправляти. Посол у розпачі. Він ненавидить росіян.
Анна слухає шепіт своєї убогої подруги, і складні неспокійні думки бентежать її юну душу.
Минув рік. Великі зміни в світі. Під ударами Радянської Армії падає імперіалістична Японія. Підіймаються знамена визвольної війни в Індонезії, В’єтнамі. Країни народної демократії Європи покликані до нового життя. Змінилося обличчя всієї Землі. Вже немає в світі куточка, де б не відчувався всесвітньо-історичний подвиг радянського народу, народу-визволителя. Величезні зміни зайшли і в самому радянському народі. Немов до краю усвідомивши свою роль в житті людства, спрямував він свої сили на нові подвиги в мирному труді. На очах здивованого світу почав мінятися вигляд радянської країни й столиці. Вся країна, куди не дивилася Анна Бедфорд,— в будівельних майданчиках і риштованнях. І радянські люди, де вона тільки не зустрічалась з ними — в школі, в театрі, на стадіоні, на виставках, лекціях,— радували її високими прагненнями. Настали нові часи і в американському посольстві. Ждуть перемін. І ось прибуває в Москву новий посол Уолтер Скотт, генерал розвідки.
— Попередник мій, Аверелл Берріман, очолював посольство в період війни. Зараз у Москву прибув я, щоб очолити вас відповідно вимогам миру і національної безпеки Америки. Що таке мир?
З цим запитанням Скотт починає обходити ряди співробітників, заглядаючи кожному в очі, як Черчілль перед почесним караулом. Співробітники посольства мовчать. Справді, що таке мир? Про це так багато писалося, говорилося по радіо. Цього всі так чекали. Це нарешті прийшло. Але чому це стало темою питання? І як відповісти послові на це дивне й, до того ж, непросте запитання. Всім стало навіть якось ніяково.
— Ну? — Скотт зупиняється коло Анни Бедфорд.
— Мир — це щастя народів, сер,—відповідає Анна.— Це відсутність крові, страждань і страху на землі.
— Це емоційне вуличне визначення.— Скотт говорить, майже не рорушачи губами. Слова в нього народжуються й зникають десь у горлі.— Німеччина, по-вашому, щаслива? Італія? Японія? Навіть Америка. Ви гадаєте, вона щаслива?
— Мир — це коли перестають убивати людей, сер. Коли всі люди можуть спокійно трудитися,— боязко зауважує Сесілія Вонг, пристосовуючи відповідь до можливостей названих країн. Скотт обертається до Сесілії, і їй одразу стає ніяково.
— У нас, в Америці, всі люди трудилися саме під час війни. А зараз уже не всі можуть працювати. Зараз багато хто зрозумів, що кризи, на жаль, приходять раніше, аніж їх сподіваються.
Скотт дивиться на співробітників важким пронизливим поглядом. Всі вже сковані, ніби він пороздягав їх. Виручити посольство намагається лікар Чарлз Уїнчелл, котрого за кілька років праці в посольстві ніхто не бачив тверезим.
— Мир — це коли немає артилерії й авіації, сер. Так, так, коли стріляють не армії, а тільки мисливці, бандити й полісмени. Це абсолютно точно, сер.
Всі полегшено посміхаються. А втім, і ця відповідь послові не подобається.
— Дитяча відповідь. Містер Марроу, чому ніхто в посольстві не знає, що таке мир?
— Е-е… його довго не було, сер.— Радник посольства Марроу ледве приховує хвилювання й страх. Він ще не зовсім збагнув, куди хилить цей пронозливий генерал-розвідник, і як його приїзд відіб’ється на його кар’єрі.— І це…
І, як бачите, війна — це взагалі більш визначене поняття…
— Практично, мир це те, чого немає. Це абстрактна ідея, котра взагалі не повинна нас цікавити й привертати наше мислення! — випалив раптом містер Хікс, якому захотілося підтримати свого начальника, йому здалося, що він уже зрозумів, куди дме вітер.
— Але,— нахмурився Скотт,— це не абстракція. Це конкретний побічний результат, який хоч і не становить безпосередньої мети, але сповнений, стосовно до нашого часу, реального змісту. Людство вступило в епоху війн і революцій — це сказано тут. (Рух у бік Кремля. Пауза). Отже, це невеликий час, який дало нам провидіння на готування до нової війни, котра мусить ствердити в цілому світі наш, американський, спосіб життя, інакше…
Усміхніться… Так. Буду дуже суворий, попереджаю. Розвідникам потрібна суворість передусім.
— Чи треба розуміти, що віднині в посольстві всі розвідники, сер? — спитав начальник бюро інформації Арманд Хауорд.
— Віднині в посольстві всі розвідники.— Скотт кидає погляд у бік. Хауорда на одну лише мить і поволі виходить.
З відповідальними співробітниками посольства, з його клікою — Рейденом, Гревсом і Марроу — Скотт розмовляв окремо в своєму кабінеті, йому не подобається посольство. Все, що він побачив, здається йому незрівнянно гіршим, ніж він собі уявляв, вивчаючи перед від’їздом біографії співробітників, методи праці й обстановку.
— Цей стиль показної союзницької благодушності пора забути. Містер Берріман, як вам відомо, грав тут демократичні спектаклі під режисурою Рузвельта без особливого натхнення. І Рузвельт одійшов у вічність своєчасно, якраз напередодні нових часів, тобто я маю на увазі часи старого курсу, що прийшов на зміну віджилому свій недовгий вік новому. Але старий курс Америки має перед собою деякі нові цілі, що вимагають нових засобів, які забезпечують нашій монополії у керівництві світом і ствердженні нашого, американського, способу життя. Доволі грати посольських простачків, крутитися коло столиків у барах, ВОКСі, на виставках і прийомах!.. Захоплюватися розмахом комуністичного будівництва, принадністю лозунгів!., в той час, коли вся наша економіка… На них (рух у бік Красної площі) вже орієнтується пів-Європи! Чому я сьогодні не прочитав цього ні на одному обличчі? Хто ми? Сьогодні! Тут грізний форпост Америки під самим серцем ворога! Ось воно, серце Росії… Триста метрів…— Скотт підходить до вікна, перед ним Красна площа, башти Кремля, Мавзолей Леніна. Від ненависті його бліде сухе обличчя стає огидне.
— Ми будемо тиснути на Кремль до найвищої міри, де тільки можна! Я навчу вас цього,— закривши штору, Скотт поволі підходить до Марроу,— всіх без різниці в поглядах і переконаннях.
— У мене немає переконань, сер,— сказав Марроу.— Єдине моє переконання — ненависть до Радянського Союзу.
— Так, сер. Але все ж таки залізну завісу між СРСР і Західною Європою ми тут побудували. Зважте при цьому на величезний пієтет їхньої перемоги.
— Завіса… А що діється у ворога за завісою? Терра інкогніта? Кругова розвідка — ось наше переконання сьогодні. Розвідники — всі. Звіти —=” щоденно. Кожному про все. Пронизати, всю країну розвідниками. Війна триває.
— Иєс, сер.— Марроу виструнчивсь, як солдат.
— В цій країні немає нічого другорядного. Нічого об’єктивно не спрямованого проти нас. Тільки йолопи можуть думати, що тут є щось другорядне.
— Иєс, сер.
— Все важливе. Все сповнене глибокого всесвітнього значення. Ми зобов’язані бачити ворога. Наскрізь. А там, де його не видно наскрізь, творити ворожнечу, вдаючи цілковиту видимість нашої правди, а не займатися відпискою з вихилясами, як то робить ваш відділ інформації про примусову працю в СРСР хоч би. Хто очолює бюро інформації?
— Хауорд, сер.
— Хауорд, Хауорд… Інформатори… Якщо ми пропустимо час, комунізм заллє Європу, Китай… Що ми знаємо про їхню атомну бомбу? Вона ж десь робиться. Не може не робитися.
— Шукаємо.
— Шукаємо?..
— Пробачте, сер. Експерти, однак, стверджують…
— …Що вона буде не раніше 52-го року? — саркастично посміхнувся Скотт.— А хіба вони не перекидали багатьох наших гадок? Хіба ми можемо бути певними, що вона не вибухне раптом у нас під носом і не перекине всі наші плани?.. Сподіваюся, всім зрозуміло, що я висловлюю не свій страх? І останнє: містер Кеннон у Вашінгтоні, очі його тут. Слава богу.
Все це генерал-розвідник Скотт намагався говорити зовні спокійно. Та нічого, крім зла й найглибшого занепокоєння, не побачила кліка в його очах. Кліка зрозуміла, що настали довгождані старі часи, але що працювати з генералом буде нелегко.
Схвильована вся посольська колонія. Мабуть, тільки лікар Уїнчелл зберіг безтурботний душевний стан. Це йому щастить завжди. Зараз він чимсь нагадує старого морського вовка, якому шторм — звична стихія. На довершення схожості він навіть похитується, готуючи з блаженною усмішкою коктейль. Приймальня його трохи нагадувала бар, і пацієнти теж заходили до нього здебільшого як у бар. Лікар не дуже вірить у ліки і патентовані засоби, віддаючи перевагу спиртним напоям. У нього приємно. Всі, як звичайно, з ним одверті, і нікому й на думку ні разу не спадало, що він був головним інформатором Марроу, цього “гангстера і трактирника”, як він його сам називав.
— Хелло, док! — сказав Арманд Хауорд, входячи.
— Хелло.
— Можемо привітати себе з новою ерою.
— Е-а…
— Ви що-небудь думаєте з цього приводу, лікарю розвідки Уїнчелл?
— Но. І вам не раджу. Плюньте. Коли генералів призначають послами або міністрами, плюйте одразу на все й запасайтеся медикаментами. (Куштує напій).
— Так.
— Тепер уже як-небудь ми з вами доконаємо цей світ. Хай він не заважає Трумену, дідько б його вхопив.
Входять Блейк і Хілл.
— Хелло, док!
— Хелло.
— Ну, як?
— Нічого.
— Стрільба полісменів у бандитів?.. Колосаль!..
— Сюди ще не заходив посол?
— Що йому тут потрібно?
— Кажуть, він обходить усі приміщення.
— Нюхає,— пробурмотів Уїнчелл. Дзвінок. Уїнчелл бере трубку.
— Хелло! Лікар Уїнчелл. Що?.. Тягніть його сюди… Знову Брукс… (До присутніх). Зараз принесуть Арчібальда Брукса.
— Брукса? Він полетів у Тегеран.
— Зняли з літака. Здихає.
— Який Брукс?
— Брукс? Не знаю.
— Арчібальд Брукс — холодильники й унітази.
— А-а!.. Брукс!!! Унітаз-Корпорейшн! Він з початку війни перейшов на ручні гранати й кінофільми.
Входить Анна Бедфорд, дуже бліда:
— Хелло.
— Хелло, міс Бедфорд. Голова?
— Еге ж.
— Є від чого. Сьогодні у всіх голова болить. Вносять Брукса. Кладуть на спеціальний медичний стіл. Анна допомагає вкладати хворого.
Уїнчелл узяв хворого за руку. Брукс непритомний. Могутній, атлетичної будови хижак, років під шістдесят. Груба товста личина. На обличчі й кровинки немає. Геть увесь спітнілий. Хижі риси жорстокого обличчя спотворені тваринним страхом смерті. Його душить жаба.
— Що з ним? — питає Анна. Вона боїться мерців.
— Немає пульсу. —Уїнчелл прислухається. — Запустіння судин, склероз і багато чого іншого.
— Він не вмер?
— Поки що ні. Давно пора б полетіти до праотців, так він ще летить у Тегеран, йому треба Іран посадовити на свої унітази, дідько б його вхопив. Дайте нітро!.. Скоріше!!
— Слухайте, він умер!
— Не турбуйтесь. Він зараз розплющить очі: спробую новий засіб.— Уїнчелл нахиляється до Брукса.— Хелло! Містер Брукс! Де ви там? Міняється погода! Сьогодні містер Скотт говорив такі речі, що в вас повинні розплющитись очі, якщо ви навіть перед брамою пекла.
— Ох-х…— хрипке зітхання надії. Брукс розплющує очі.— Де я?
— В посольстві.
— Лікар?
— Иес. Лікар Уїнчелл. Ми з вами знайомимося вже втретє і все на цьому ж місці. Не рухайтесь… Минулого разу ви, здається, пробиралися до Іраку чи Китаю?
— Китаю?.. Ой…— Брукс дивиться на лікаря скаламутнілим від приступу стенокардії й гострого невдоволення поглядом. Здається, він за щось його ненавидить.— 3 такими політиками, як ви, я полечу, мабуть, не в Китай, а в пекло… Посольство! Вся ця гра в мир…
— Але це не наша гра,— посміхається Уїнчелл.— Це все вони, радянські лідери. Вони оголосили вже свої економічні плани на двадцять років наперед, причому на п’ять років з усіма подробицями. Це відомо всьому світові.
— О-ой!
— Я вам радив би зараз помовчати. У вас випадання пульсу. Крім того, я вам скажу раз і назавжди, як лікар: росіян перемогти взагалі неможливо. Це я зрозумів ще до Тегеранської конференції.
Одчиняються двері. Входить Скотт, за ним Марроу й секретар.
— Лікар Уїнчелл! — сказав Марроу, рекомендуючи послові лікаря.
— Чарлз Уїнчелл,— підтвердив лікар, підморгуючи послові й посміхаючись правим боком обличчя. Це виходило в нього несамохіть, як він був випивши.
— Що тут? Захворів хтось? — спитав Скотт.
— Містер Брукс, сер,— сказав Уїнчелл, підморгнувши ще раз.
Побачивши посла, Брукс пожвавішав:
— Містер Скотт, ви знаєте, що це може привести до катастрофи?
— Що з вами, містер Брукс? — спитав Скотт.
— Через двадцять років вони пустять нас у трубу,— сказав Брукс з тремтінням од хвилювання в голосі.— І нам доведеться тримати капіталізм в одній країні. Нам уже треба про це думати!
Уїнчелл. Вам не треба про це думати, містер Брукс. Коли ви думаєте про політику, у вас гротесковий вигляд.
Брукс, мов ужалений, схопився:
— Який вигляд? Мені байдуже, який у мене вигляд! Скотт. Заспокойтеся. Ляжте. Допоможіть йому лягти.
Брукс. Пустіть! (До Скотта). Я вільний американський підприємець, ви — посол! Так, коли я починаю втрачати свободу дихання й відчуваю це корінням волосся, і коли я бачу, що через десять років… я… ой… Який у мене повинен бути вигляд?!
Брукс ухопився за голову й раптом забігав по кабінету. В хижих очах його був страх і справжня мука. Він не був щасливий. Йому здавалося — ніхто не розуміє як слід світової кон’юнктури, тільки він один, ніхто не розуміє його страждань і не співчуває йому, бо ніхто не бачить усієї небезпеки, що нависла над світом.
— За що я роблю? Чи цей світ я творю стільки років?! Для цього роблю гроші?! Чому я повинен літати по всіх суходолах, ламати собі голову? Шукати, нюхати, вкладати капітал, котрий перестає рости! В рекламу! Купувати патенти, оббивати пороги всяких нікчемних іранських і турецьких урядів! Купувати вчених, без яких уже нічого не можна зробити ніде! І що я матиму? Мир комуністів, котрі через десять років з мене здеруть сорочку й шкуру! Навіщо тоді була оця війна?
Уїнчелл. Містер Брукс…
Брукс. Який у ній сенс?!
Уїнчелл. Прийміть ось це. Так. Дихайте глибоко. Війна, містер Брукс, була не така погана. П’ятдесят вісім мільярдів прибутку на вулиці не валяються…
Брукс. А що з цього? Якщо вже треба рятувати ці мільярди і цю війну від миру, або я вже збожеволів… Містер Скотт, скажіть одверто, як чесній людині…
Скотт. Що ви хочете?
Брукс. Я скажу вам одразу, чого я хочу і чого я не хочу. Я хочу того, чого хоче мій капітал. Якщо мир не дає йому росту, врятуйте його од миру, я не хочу миру! Хай його не буде. Нехай буде війна! Ви можете зробити, щоб росіяни не думали про мир? Зробіть це! Ви матимете пам’ятник із золота, як Авраам Лінкольй. Більше! Ми зробимо вам пам’ятник із золота, найдорожчий у світі! Треба рятувати цивілізацію. У нас же є атомна бомба, чого мл ждемо?!
У напівпідвальному поверсі посольства зібралися машиністи, посильні, шофери. Тут теж обговорюють приїзд нового посла.
— Проклята скотина, цей Брукс. Важкий, як сейф!
— Цього разу, мабуть, здохне.
— Не розумію, звідки в нього стільки ненависті до цих росіян? Все ненавидить, гангстер!
— Але ми теж ненавидимо росіян?
— Так. Але в нас це служба. Вісім годин — і все. А йому навіщо їх ненавидіти!
— А що з ним?
— Сідав у літак у Внуковому. Нараз почув по радіо промову… про мир. Ну, одразу ж у нього судина в голові — лусь!
— Так. Якщо радянські лідери говорять про мир, я гадаю, треба було б і нашому Трумену підготуватися до такої розмови. Це важливіше, ніж вудити рибу… (Кидає на стіл журнал з фото Трумена на рибній ловлі). Рибки скортіло в каламутній воді половити, дідько б його забрав!
— Кого це його?
— Взагалі.
— Взагалі ти менше базікай. А чому Трумен не може ловити рибу?
— Ну, нехай ловить, не чіпляйся до мене.
— Дуже багато ти тямиш.
— Припиніть політику! Однаково, ми ніколи не зрозуміємо, що робить угорі ця кліка.
— Не розумію, що ти маєш на увазі. Якщо політика лізе до тебе з кожної картинки:..
— Дурниці.
— Дурниці для дурнів. А я ще вчора, побачивши це фото, зрозумів, що Скотт везе війну.
— Я затикаю вуха!
— Я теж заткнув.
— Припинім теревені. Не забуваймо, що кожен третій з нас…
— Пізно.
Всі переглянулись.
— Чому третій? Зараз він так сказав, що вже всі…
— Слухайте, в мене голова тріщить. Чарлі!
— Пропоную легке читання. (Читає). “Щохвилини в США чиниться три серйозні злочинства”.
— Щохвилини? Три? Ф’ють!..
— Так. “Федеральне бюро розслідування повідомляє: в 1946 році в США було заарештовано 759 600 злочинців. Середній вік заарештованих 21 рік”. “50 000 школярок народили незаконних дітей”.
— О-о! Дівчатка!
— Це все кінофільми, чорти б їх забрали! Надивляться розпусти, потаскушки!
— “Загальна кількість зареєстрованих злочинців США в 1945 році 6 000 000, тобто один кримінальний на 23 жителі”.
— Більше!
— Зареєстрованих. Якось я читав, — дика кількість божевільних!
— 8 000 000.
— Припиніть політику!
— Яку політику? Я що сказав? Я сказав — 8 000 000 божевільних. Це не політика, а статистика.
— Де ти добув цей журнал?
— Не твоє діло. Слухайте. Якщо ми вже всі тут шпигуни, благаю, будьмо вільними людьми хоч один останній цей вечір. Ні слова туди. (Показує вгору).
— П’ять років Сінг-Сінга.
— Мовчу. Пауза.
