Через півгодини лікар Уїнчелл знав уже про все, що говорилося в “нижньому поверсі”.
— П’ять років Сінг-Сінга,— сказав він, вислухавши доповідь інформатора, — цьому дияволу… Не знаю. Я придумав би для всіх їх який-небудь острів Святої Єлени… Ще хто?
— Чарлі Харт — стенографіст і обидва кур’єри.
— Банда. Всіх замінити пора. Все?
— Иєс.
— Гуд бай.
В консульському відділі посольства звичайний прийом одвідувачів. В приймальні переважно старі люди, дітей яких доля закинула в Америку ще до революції. Є й рідня воїнів Радянської Армії, що попали в полон і повтікали на Захід у сферу американського війська. Ось інженер Домонтович. Його син, загнаний Роммелем в Африку як військовополонений, якимсь чином написав батькові розпачливого листа з американського концтабору. Домонтовича приймає Джон Гревс.
— Пане Домонтович, ви тільки не хвилюйтеся…
— Як не хвилюватися!.. Це мій син, містер консул.
— Так, бачу (пробігає очима заяву), але… Отже, він попав у Марокко…
— Так. Роммель загнав як військового полоненого. Ми вважали, що він давно загинув… І от… що ж це таке? Навіщо ви мучите його в таборі стільки років?
— Ну, це ми, звичайно, з’ясуємо. Він член партії?
— Ні.
— А ви?
— Ні.
— Ви поляк?
— Так.
— Живете в Росії…
— З дев’ятсот п’ятнадцятого року. Втік з Варшави од німців. Це моя друга батьківщина.
— Ви інженер?
— Так.
— Працюєте?
— В Сибіру на одному заводі.
— Великому?
— Так.
— Умгу. Ваша спеціальність не має відношення до… ядерної фізики?
— Пробачте. Хіба фізика має відношення до долі мого сина?
— Уявіть собі, може мати… Містер Домонтович, от якби ви заповнили, наприклад, цей маленький бланк. Тут усього шість запитань.— Простягає бланк.
Домонтович читає.
— Ви — не росіянин, позапартійний. І… батько мученика.
— Мені хочеться плюнути… А взагалі я почну з того, що ви — негідник! — сказав Домонтович, відкинувши бланк.
Останню фразу чують у кабінеті Марроу і Скотт. Марроу (до Скотта). Типовий випадок. Голос Гревса. Зрозумів… Тільки, будь ласка, не агітуйте мене за комунізм.
Голос Домонтовича. Яка гидота!
В кабінеті консула.
— Це не гидота. Це — життя, — з “сумною”, вдаваною посмішкою сказав Гревс.— Ви ідеаліст, пане Домонтович. Ну!.. Гаразд. Підождемо, з’ясуємо. Де Сибір, де Африка. Можливо, ваш син виявиться більш практичним.
Секретар консульства Френсіс Дарлінгтон приймав старих людей.
— Пане секретар, чого ви од нас хочете? Ми топчемо ваші пороги вже півроку. Навіщо ви глумитеся над нашою старістю?
— Ніхто над вами не глумиться. Ви хочете їхати в Америку?
— Ні!
— Чого ви хочете?
— Ми хочемо перед смертю побачити дітей, так вони в Америці.
— Ну, будь ласка.
— Так чого ж ви од нас хочете? Які списки? Ми старі люди! Адже у вас теж є батько й мати.
— Так. Але якби мого батька й матір попросили зробити маленьку послугу за послугу…
— Яку?
— Список, ну, хоч би десяти “приступних” клієнтів.
— Знову… Що таке “приступних”? Я член профспілки!
— Ну… Ви були перукарем?
— Так. П’ятдесят років!
— В Дніпропетровську?
— Так.
— Так невже в вас не було клієнтів, котрі говорили щось політично не-е-е… незгідне? Я ж повинен бути чимсь гарантований, що ви не комуністи. Я на службі…
Нараз Дарлінгтон зблід. Побачивши, що в приймальню входить молода дівчина, він урвав розмову й хапливо вийшов.
Марроу викликає секретаря:
— Просіть міс Бедфорд.
— Иес, сер. (Виходить). Входить Анна Бедфорд.
— О-о! Міс Бедфорд! З приїздом!
— Дякую.
— Як прекрасно впливає на вас Азія! Чарівно! Казахстан…
— Так! То — світ!.. А Вірменія!.. Це… я бачила розкопки царства Урарту… Це казка!.. — радісно усміхається Анна.— Мені подарували зерно пшениці — три тисячі років!
— Ви непоправні… Розкопки… Потрібні дуже спішно розкопки тут, у Москві. Ви містера Гревса бачили?
— Ні.
— Підіть до нього. Розкопки. Боже мій, ви — дитина. Чарівна.
Анна у Гревса.
Гревс. За час вашої відсутності ми трохи посунулись уперед, Анно. Віра Громова — не вчителька. Вона фізик. І якщо вона од вас це приховала, ви повинні зрозуміти. Це (показує фото одного з тих, що були у Громова на святі) її чоловік, теж фізик. Дуже видатний. Десь за Уралом. Ви догадуєтесь?
Анна. Вони в Москві?
Гревс. Так. Приїхали. Але звідки?.. Вам треба їх якось провідати. Дуже важливо, хоч би малюсіньку ниточку!..
В просторій квартирі доктора біологічних наук Громова гості. Старі друзі й співробітники, молоді науковці,— чоловіки й жінки. Входить відомий уже нам Громов Сергій Васильович, який допіру повернувся з Кремля. Дуже огрядний, з гучним голосом, широкими рухами, написаний широким пензлем росіянин. У старовину з нього вийшов би сподвижник Єрмака Тимофійовича або Дежнєва. Об’їздив півсвіту, хоч і прикидається кабінетним ученим. Сьогодні в нього свято: один із щонайбільших проектів, в розробці якого він брав участь протягом кількох років, прийнятий і схвалений, більше того, завтра він буде опублікований у пресі. Він щасливий. Він завжди говорив: працювати в такому ділі — вже щастя.
Помітивши Анну Бедфорд, що прийшла в супроводі лікаря Уїнчелла з його дочкою, швидко пішов їй назустріч:
— О! Розвідка!
— Добрий вечір, Сергію Васильовичу!
— Де пропадали півроку?
— В багатьох місцях. Урал… Ну, Крим, Вірменія.
— Вірменія?
— Так. Учора тільки приїхала. І от іду з лікарем Уїнчеллом — зустрічаю Віру!
— Дуже мило. Ви теж були у Вірменії?
— Вірменія! О, но, сер, — сказав Уїнчелл. З цього Громов зробив висновок, що він не знає російської мови або прикидається, що не знає.
— Я дуже рада. Я стільки бачила приємних людей… Як здоров’я?
— Дуже добре. Як ви? Додалося, читаю ось, неначе роботки? — хитро усміхнувся Громов, роздивляючись Уїнчелла.
— Ні. А в вас?
— Ну, в науці, знаєте, завжди щось є.
— Цікаво?
— Дуже. Велике пожвавлення в археології. Ваші вчені почали шукати Ноїв ковчег на Арараті. Причому цей Ной, виявляється, сів на міль якраз саме з боку СРСР. Як вам це подобається! Ну, величезні розкопки в Туреччині, Ірані, Афганістані. Але головне і найновіше сьогодні в науці — про життя.
— Що? Коли не секрет,— спитала Анна.
— Насуваються пустелі. І, мабуть, у зв’язку з цим у вашому посольстві прибавилось роботи, еге ж?
— Не розумію.
— Не в курсі діла? От тобі й на! Наміряєтесь перетворювати СРСР у пустелю й прикидаєтесь невинною. Ай-ай-ай!
— Ви, як завжди, оригінально жартуєте.
— Тату, не треба.
— Чому? В нас не міністерство й не ВОКС — приватна квартира професора. А приватні квартири наші теж цікавляться пустелями, дитинко.
З цими словами сподвижник Єрмака Тимофійовича по-батьківському обняв Анну Бедфорд за плечі й рекомендував гостям:
— Міс Анна Бедфорд з американського посольства. Розумниця. І цей… пробачте?
— Лікар Уїнчелл. Він не розмовляє по-російському.
— Прошу любити й ласкати. Ще Володимир Мономах сказав у заповіті: діти, любіть розвідників.
— Гостей, тату! Ну, неможливий!
— Так, так. Бо вони розносять по всьому світу про дім добру славу. А я господар в домі й повинен турбуватися про його славу й догоджати гостям.
— Дуже мило.
Я просто щаслива.
— Ви щасливі, і я щасливий,— сказав Громов.— Тільки попереджаю вас, Аннушко, чоловік я політичний, член партії. З якого року?
— З двадцять сьомого.
— Хвалю. Тепер, отже, ми одне одного зрозуміли: все — політика… Ваше здоров’я. Цвітіть і будьте щасливі… Немає не політики!.. І те, що ми сидимо і їмо, і все, що робимо, й думаємо, й говоримо, і про що не хочемо думати й говорити,— все політика! Велика політика! А вже те, що я вам покажу сьогодні, навіть більше, ніж політика.
— Що ж це?
— Озброєння.
— Тату. Не лякай Анну.
— Я не лякаю. Я хвилюю. Бачиш, як у неї оченята загорілися.
— Тебе послухати, тату, — ти справді винаходиш бомбу.
— А що ти думаєш? (До Анни Бедфорд). Пам’ятаєте, Аннушко, як радянський представник говорив на конференції те-то і те-то і ще “дещо”. Так от, одне з цих “дещо” ви зараз побачите.
— Що ви кажете! Сергію Васильовичу, я боюся, не показуйте.
— Не показувать? От інтриганка! Але подивитися ви хочете?
— Так. Але я жінка. І потім, можливо, я шпигунка серйозно й маю завдання.
— Завдання? Ах! А може, і я маю завдання від декого. Ага! Ні вже, будь ласка.— Професор Громов запросив Анну й Уїнчелла піти з ним у майстерню.
— А що, як я справді сфотографую?
— Апаратик з собою?! Пліз. А можливо, ця зйомочка теж входить у мої наукові, тобто політичні інтереси? — посміхнувся Сергій Васильович.— Адже у вас атомна бомба має величезний інтерес політичний?! А це її антипод. Ми ж антиподи, Аннушко. Щонайбільші антиподи, он воно що! Вже нічого немає малого ніде. Все збільшилось, всі антагонізми…
— Так?.. Можливо… Не певна…
— Даремно. Ви зверніть увагу на театри і кіно: вже не окремі люди й пристрасті — держави лізуть на сцену, суходоли, епохи!
— Так.
— Ви схвильовані, я бачу.
— Дуже.
— Я теж. Я щодня хвилююся, одчиняючи ці двері.
— Ви не жартуєте? Що тут?
— Щось, що має відношення до пустель, тільки із зворотного боку, не з західного,— з східного.
Якби, увійшовши в приміщення, Анна побачила моделі таємничих машин або модерних понадгармат винищування, вона б не остовпіла в такому подиві, який її охопив від несподіванки, як тільки вона переступила поріг майстерні. їй здалося нараз, що вона увійшла в інший світ, сповнений високого спокою й благородства. В чарівній простоті і яскравості виразу постали перед нею благородні зусилля мільйонів перетворювачів Землі, гігантський зліт комуністичної думки.
Два наукові співробітники й художник закінчували великі кольорові схеми — карти тисячокілометрових лісозахисних зон. Здавалося, зникли стіни майстерні, одкриваючи зорові новий світ. На столі, на фоні зелених смуг — чудово освітлений глобус. Ідея плану ніби випромінювалась із стіни й хвилювала, як хвилює новоявлений твір великого художника чи геніальна епічна поема.
Так ось про що думали в цій країні під грім гармат, під шум і крик апологетів атомної американської бомби.
Настала довга пауза.
Перший порушив мовчанку Сергій Васильович.
— Ну, Аннушко, от ви й піймалися.
Анна поглянула на Сергія Васильовича: перед нею стояла зовсім інша людина. їй здалося, Сергій Васильович читав усі її думки й почуття.
— Так,— сказала вона, дивлячись йому в очі й ніби відповідаючи на найважливіше признання в житті.
— Якщо коли-небудь зневіритесь ви в атомній пітьмі, а в житті все буває,— тихо, з відтінком глибокої сердечності сказав Громов,— і вам стане трудно і, можливо, страшно жити, згадайте: тут завжди одкрито для людини.
— Дякую,— майже пошепки відповіла Анна.— А втім, ні-ні! Я не розумію, навіщо ви мені це говорите. Навіщо ви це сказали? — В очах Анни цілковите сум’яття почуттів і мовчазне благання пощади: хоч би при цьому, що поруч стоїть, Уїнчеллі, її пожаліли або повернули все на жарт, ну що-небудь…
— Не розумієте навіщо? — сказав Громов, не зрозумівши, як здалося Анні, її збентеження: — Ну, а раптом. Все буває в наші часи. Всі казки бліднуть перед нашою дійсністю.
— Ні-ні, чому. Я не думаю…
— От згадаєте. Так. Отже, умовились.— Громов окинув торжествуючим поглядом тисячокілометрові простори й раптом, ніби помітив на обрії небезпечного ворога, почав хмуритися.
— Уявили, як бачите, американські пройдисвіти,— сказав він своїм співробітникам, підвищуючи голос, і нараз почервонів рд гніву, що налетів на нього, як порив степового вітру: — Земля не може прогодувати більше як півтора мільярда людей! Виснажена! Бідніє! Пора самознищуватися! СРСР — набік! Народ, мов сарану, витруїти отрутою! Пишуть книги, видають, читають,— ну, що ви скажете про цих провінціалів! Гітлерівська підлість, уолл-стрітівський розмах!
— Тату, не треба хвилюватися,— сказала Віра.
